Культурологічний та цивілізаційний підходи до дослідження глобалізаційних процесів

В іншому випадку, якщо глобалізацію розуміти як об’єктивний і закономірний процес, то він поширюється на всі без винятку нації-держави і включення в нього на якомога більш ранній стадії відповідає інтересам кожної з них. За такого розуміння глобалізації перед суб’єктами глобалізаційного процесу постає завдання і необхідність посильної участі у ньому, партнерського формування міжнародно-політичного ландшафту.

У сучасному глобалізаційному середовищі різні нації-держави, мультинаціональні корпорації та міжнародні організації виходять на глобальну арену з різними економічними, соціальними, культурними ресурсами та переслідують різні цілі. За такої ситуації нагальною необхідністю є вироблення чутливого до нюансів процесу глобалізації науково-практичного та теоретико-методологічного інструментарію досліджень, який би дав змогу не лише фіксувати глобальні зміни і конфлікти, а й був сприйнятливий до різних силових потенціалів різноманітних гравців. Таке завдання гостро стоїть перед політичною наукою, яка в дослідженні глобальних модерностей демонструє більше кількість ніж якість, залишається порівняно з економічною сферою більш замкненою у „власних помешканнях”, визначених державними та ідеологічними кордонами.

Ключовою темою політичного дискурсу з проблем глобалізації є питання щодо зміни традиційної ролі держави як основної форми політичної організації суспільства і відповідно тих наслідків, які можна спостерігати сьогодні й очікувати у майбутньому. Відомо, наприклад, що класична теорія лібералізму висловлювалась на користь мінімальної держави, віддаючи перевагу праву і законослухняності вільних громадян; марксизм пропагував відмирання держави, заміну її самоврядуванням комун; анархізм звинувачував державу в усіх недоліках і вадах суспільного життя, вимагаючи її повалення. І навпаки, консерватори вважали державу явищем такого ж фундаментального порядку, як і сама людина, проявом певних життєорганізуючих засад. Погляди про ослаблення ролі держави, зміну її функцій, а то й відмирання в досяжному для огляду майбутньому посіли своє місце і в сучасному політичному дискурсі. Одночасно загострюється полеміка з питання присутності держави і посилення її ролі в умовах глобальної фінансово-економічної кризи.

М. Молчанов під глобалізацією розуміє не що інше, як повільне, але неухильне зменшення ролі нації-держави як чи не єдиного регулятора економічного, соціального, політичного і культурного життя людей, який наділений винятковими повноваженнями. Німецький учений В. Бюлль, ґрунтуючись у своїх міркуваннях на тенденціях транснаціоналізації сучасного світу, говорить про „відмирання держави” як суб’єкта історії. Ідеї американського теоретика Р. Фолка про зміну світового порядку засновані на аналізі процесів розвитку Інтернету і світових засобів комунікації (особливо телебачення), глобальних ринкових сил (багатонаціональних корпорацій і банків), які діють на світовій арені з мінімальними обмеженнями і постійно „тиснуть” на державу. При цьому посилюється вплив локальних і транснаціональних ініціатив окремих груп громадян з різних питань місцевого значення – від будівництва дамб до протидії урядовим репресіям. Держава і надалі не буде домінуючою силою на світовій арені, зазначає Р. Фолк. Міжнародний порядок, обумовлений новими силами, являє собою перехід від світу суверенних територіальних держав до „світового села”.

Т. Лоуї, підтримуючи думку, що глобалізація економічного життя веде до ослаблення держави і розмивання її кордонів, зазначає: держава, яка слабшає, не рівнозначна державі, що зникає. Мало того, вона ще вимагає ретельного вивчення (і відтворення), оскільки слабка і нестабільна держава несе в собі більшу загрозу свободі, ніж сильна і стабільна. А. Уткін пов’язує зниження можливостей держав-націй контролювати свою долю і впливати на світовий розвиток з декількома причинами: зміною характеру відносин між громадянським суспільством і державою; посиленням тиску міжнародних організацій на інститут держави; ослабленням можливостей чітко фіксувати і захищати національні кордони від економічної експансії; новими умовами торгівлі та міграцією працівників з бідних країн до багатих; швидким зростанням міжнародного тероризму.

Держава розвивається разом із суспільством, органічною частиною якого вона є. Інтенсифікація процесів інтернаціоналізації, універсалізації і глобалізації, що змінюють сучасний світ не можуть не викликати корекції ролі й функцій суверенної національної держави, яка тривалий час була центральною віссю глобальної міжнародно-політичної системи і забезпечувала цивілізаційний прогрес різних народів. Критика даного інституту аж до його несприйняття навряд чи має сьогодні достатньо підстав. Скоріше слід говорити про зміну ролі держави в економіці у відносинах між нею і незалежними господарюючими суб’єктами. Із самостійного гравця на економічному полі вона дедалі більше перетворюється на арбітра, залишаючи за собою окремі функції. Дану проблематику ґрунтовно і всебічно опрацьовують В. Додонов, А. Ісагалієв, М. Козюбра, Е. Кульпін - Губайдуллін, В. Любленський, Л. Морозова, О. Панкевич, О. Родіонова, Л. Телятник, В. Якубенко.

У політичних дискусіях навколо глобалізаційної тематики проблематика суверенітету держави може характеризуватися як гостро дискусійна. Очевидно, глобалізація окреслила нові підходи до розуміння сутності суверенітету, його значення і змісту. Підтвердженням цього є позиції прихильників глобалізації, які намагаються закріпити у науковому лексиконі поняття „ постсуверенний світовий порядок”, прогнозувати постдержавний розвиток, майбутнє за міждержавними об’єднаннями тощо.

Їх опоненти, зважуючи на важливість даного інституту як основи конституційного устрою будь-якої держави, заперечують можливість його зникнення у найближчому майбутньому, відзначаючи, що нація може утвердитися у власній державі, й національні держави у доступній для огляду перспективі не відімруть, а навпаки, зміцнюватимуться. Певною позицією примирення полярних поглядів є точка зору російського дослідника Л. Грініна про подвійний характер трансформації суверенітету в умовах глобалізації: з одного боку, посилення факторів, які викликають скорочення номенклатури і обсягу суверенних повноважень держав, з іншого – більшість держав добровільно і свідомо ідуть на обмеження свого суверенітету. Для докорінних змін суверенітету, вважає дослідник, мають відбутися серйозні зміни в інших сферах, тому проблема поєднання національних і наднаціональних, групових і світових інтересів ще довго не втратить своєї актуальності. На підтримку такої думки Л. Клепацький зважує на необхідність зміни негативізму до держави, який утверджується деякими течіями ліберальної і неоліберальної теорії.

У сучасному глобалізованому світі жодне з політичних рішень не може бути прийняте без врахування „глобального фактора”. В межах політичного підходу остаточно сформовано наймолодший напрям політичної науки – політична глобалістика, яка намагається віднайти нові нетрадиційні відповіді на виклики сучасності: політичні, екологічні, економічні, соціокультурні, моральні (Т. Андрущенко, І. Василенко, А. Дубнов, Е. Кочетов, Є. Мамчур, М. Чешков). Проблема управління і керованості світом залишається головною в сфері політичної глобалізації, котра визначається як постійне зміцнення взаємодії між націями, цивілізаціями і етнокультурами. Це призводить до взаємозв’язку і утворення структур глобальної керованості, які інтегрують попередньо роз’єднані фрагменти світу і тим самим дають змогу в ньому (управлінні) брати участь (Т. Ігнатьєва, М. Ільїн, Л. Насирова, Н. Литвиненко).

Центральна ідея політичної глобалізації полягає в тому, що багато проблем неможливо адекватно оцінити і осмислити на рівні національної держави, тобто окремої країни. Їх потрібно формулювати з точки зору глобальних процесів. Параметри політичної глобалізації визначаються кризою потенціалу окремих держав, зростанням проблем планетарного масштабу, виникненням нової політичної культури

Глобалізація висунула низку викликів не лише національним політичним системам, а й політичним партіям, які виникли й розвивалися в структурі цих систем, тісно пов’язані з ідеями державного суверенітету і демократії. Зміни соціально-економічного характеру, зрушення в системі політичних цінностей, структурі та характері політичних комунікацій - це далеко не повний перелік трансформаційних явищ і факторів впливу на політичні партії. Їх частково досліджують О. Бойко, І Ботан, С. Здіорук, Б. Кагарлицький, А. Мелешевич, В. Ребкало, Л. Шкляр.

Намагання завоювати та утримати державну владу залишається визначальною метою для політичних партій взагалі й для партійних еліт насамперед. Помітних змін в умовах глобальних суспільних трансформацій зазнають три головні параметри взаємодії партій із суспільством: ідеологія, організаційне проникнення партій в суспільство та характер підтримки партії населенням. А. Уткін пов’язує з глобалізацією поразку лівої частини політичного спектра партій в усіх країнах. Ліві ще можуть перемагати на виборах і делегувати своїх представників в уряд, але їм надто складно реалізовувати ліву політико-економічну програму. Крім того, глобалізаційні процеси, які породжують інституційні зміни транснаціонального характеру, стимулюють діяльність партій не лише на національному рівні, а й наднаціональному.

Відсутність єдиного розуміння і наукового тлумачення поняття „глобалізація” дає підстави науковцям і політикам, як вище зазначалося, по різному трактувати її сутність та формувати виходячи з цього національну і світову політику. Якщо зводити сутність глобалізації лише до європеїзації чи американізації, то слід враховувати і те, що вже нині можна говорити й про японізацію, навіть бразилізацію (остання має іронічний підтекст, позначаючи відродження ізоляційних мотивів і просторової сегрегації різних соціальних груп у глобальних містах), китаїзацію і кореїзацію світу. Така позиція суттєво розділяє поняття „ глобалізація” і „глобалізм ”, а також спростовує думку про те, що глобалізація не є загальним шляхом усього людства і що цей шлях характерний для розвинених країн, які економічними і владними важелями з позиції сили диктують світовому співтовариству свої концептуальні принципи розвитку людства, і що світ поділяється на суб’єктів і об’єктів глобалізаційного розвитку.

Третя позиція інтегрує попередні й значною мірою дає відповідь на велику кількість гострих питань, у тому числі глобально-конфліктного характеру. Її представники вважають, що нині відбувається сполучення об’єктивної динаміки світового розвитку з більш-менш чітко заявленими, підкріплюваними практично презентаціями США на спрямування такого розвитку, тобто лідерства (а по можливості й необхідності – пряме домінування) у ньому. Подібна інтерпретація припускає необхідність обмеження імперсько-егоїстичних домагань США при одночасному сприянні процесам глобалізації в тій їхній частині, яка відповідає інтересам конкретних держав.

Однією з реалій глобалізації і важливим інститутом глобального світу є різноманітні міжнародні організації міжурядового і неурядового характеру – всесвітні та регіональні. Серед найбільш значущих передусім варто назвати Організацію Об’єднаних Націй та її спеціалізовані установи - Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародну організацію праці (МОП), Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світову організацію торгівлі (СОТ) тощо. Створені з ініціативи міжнародного співтовариства або окремих його представників, а відтак легітимні структури, ці організації покликані вирішувати політичні, економічні, екологічні, культурні та інші питання як глобального, так і регіонального масштабів. Їх участь у процесі глобалізації, проблеми взаємовідносин з державами досліджують О. Андреєва, О. Братімов, Ю. Горський, М. Делягін, А. Коваленко, Г. Колодко, Дж. Стігліц, Дж. Сорос. Реформування ООН, яке нині відбувається, має сприяти тому, щоб цей глобальний актор мав можливість максимально відповідати тим викликам і загрозам, які не лише існують сьогодні, а й можуть виникнути у майбутньому.

Особливу роль у глобалізаційному процесі відіграють неурядові міжнародні о рганізації. Як форми самоорганізації громадян, поряд з величезною кількістю різних організацій національного і локального рівнів, що набули поширення практично в усіх державах світу,вони виступають провідниками глобалізації в масах. Феномен альтерглобалізму, його причини, характерні риси та динаміку розвитку розглядають у своїх працях зарубіжні та вітчизняні дослідники.

Період глобалізації після закінчення „холодної війни” характеризується спалахом глобальної кризи ідентичності. Вона породжена кризою базових цінностей епохи модерну, яка дістала відображення у зіткненні індустріальної людини і природи, зневірі у науці й науково-технічному прогресі, появі ідеології постмодерну. Очевидно, що процеси глобалізації суттєво впливають на політичну і цивілізаційну самоідентифікацію посткомуністичних суспільств, які переживають нелегкі процеси трансформації політичної і соціально-економічної систем. Проблеми актуалізації соціальної, політичної, національно-державної, цивілізаційної ідентичності, обґрунтування її ролі у формуванні внутрішньої та зовнішньої політики, вплив на процес стабілізації регіонального та світового розвитку. За Хантінгтоном, у світі, який глобалізується, центральним фактором, який визначає симпатії і антипатії країни, стане культурна ідентичність.

Дослідження глобальних трансформаційних процесів, як правило, пов’язується з кризовими явищами в економічній, політичній, соціальній, культурній та інших сферах. Прояви кризовості в її глобальних вимірах відзначаються, зокрема, такими дослідниками як З. Алієв, О. Білорус, О. Богомолов, А. Гезалов, А. Гамзаєв, О. Гомілко, Л. Ізгаліна Х. Мартін, Г.-П. Шуман, Дж. Сорос та ін. Проявами глобальної кризовості останніх років є феномени транснаціональної злочинності, кіберзлочинності та глобального терроризму. Серед причин зростання глобальних проявів злочинності транспарентність державних кордонів, неефективність інститутів і механізмів глобальної безпеки, бідність населення окремих країн, втрата ідеологічних, духовних і моральних цінностей окремих суспільств.

Глобалізація як універсальне за своєю природою і характером явище справляє відчутний вплив на розвиток права і його теорії. Зближення та уніфікація правових систем, відзначає Ю. Шемшученко, дають підстави стверджувати, що це стало глобальним юридичним явищем. За всієї різноманітності юридичних норм відповідних систем їм тепер властиві спільні риси й загальні закономірності, що мають принциповий характер і пов’язані із самою сутністю права у сучасному його розумінні. Однією з особливостей цього процесу є певні межі впливу глобалізації на право, результатом якого, на думку дослідників, є створення так званого метаправа як закономірного і завершального циклу правового розвитку.

Науковцями й експертами дедалі більше акцентується увага на потребі створення необхідного правового поля, яке б виступало одночасно врегулюванням двох тенденцій глобалізації: індивідуалізації та тоталізації буття в сучасному світі, а також на необхідності здійснити етичний поворот у міжнародних відносинах, як крок до запобігання сучасним кризовим явищам.

Актуальними проблемами вітчизняної та зарубіжної правової науки нинішнього століття є: правова комунікація, тобто успішне співіснування у сфері права різних суб’єктів; загальне праворозуміння і спільна синергійна правотворчість, у рамках якої може реалізовуватися не лише особиста свобода людини, а й її відповідальність за долю інших; відповідність права суспільству, яке глобалізується; еволюція правових сімей під впливом процесу глобалізації та ін.

З огляду на викладене, зазначимо, що світовому співтовариству ще належить у майбутньому створити надійну правову базу для вирішення проблем регіональних конфліктів і війн, функціонування багатополярного світу, який зміг би спільно вирішувати загальні проблеми на основі механізмів демократії участі і колективного контролю за прийняттям і виконанням рішень. Теоретико-методологічні напрацювання правового характеру, які існують у науковій літературі щодо проблем сутності, тенденцій та перспектив правового регулювання в період глобальних трансформацій потребують, на наш погляд, ретельної систематизації та виокремлення їх в окремий, (правовий) підхід в дослідженні глобалізаційних процесів, який міг би зайняти самостійне місце серед вищевикладених.

Тематика минулого і майбутнього культурно-цивілізаційного розвитку в тих чи інших аспектах розроблена в працях зарубіжних та вітчизняних дослідників А. Тойнбі, У. Мігноло, І. Пригожина, І. Василенко, О. Шпенглера, С. Соколова, О. Неклесси, В. Космина, С. Хантінгтона, В. Стьопіна, Ю. Пахомова, Ю. Павленка, Г. Гівішвілі, В. Толстих, Г. Драча, С. Пролєєва, В. Шамрая та ін. Однак актуальність зазначеного питання обумовлює потребу його подальшого обговорення і методологічної розробки.

Наприкінці ХХ ст. значного поширення набули теорії, в яких альтернативою „фундаментальним поняттям” почали виступати „культура” і „цивілізація”. Так, О. Шпенглер не лише сформував оригінальну концепцію історичного розвитку, а й одним з перших порушив питання про місце і роль техніки в історії, вказав на її автономність і універсальний характер її впливу на природу і суспільство. В умовах загострення глобалізаційних змін, коли активно проявляються негативні наслідки науково-технічного прогресу, ці ідеї зберігають актуальність і активно обговорюються у науковій літературі. В теорії О. Шпенглера культури – це особливі надорганізми, які, співіснуючи з іншими культурами, мають свою долю і розвиваються за законами зростання і занепаду, проходять періоди виникнення, розквіту і старіння, переживають підйоми і занепади. Відкидаючи погляди про єдиний процес світової історії та її лінійний розвиток, дослідник формував уяву про Всесвіт як про феномен сукупності могутніх культур, які виходять з надр країни, постійно з нею пов’язані, розвиваються й гинуть. Учений виділяє вісім таких культур, які досягли зрілості і є носіями всесвітньої історії: єгипетська, вавілонська, індійська, китайська, арабо-візантійська, греко-римська, мексиканська і західноєвропейська. Всі вони обмежені терміном життя приблизно в тисячу років, схожі одна на одну за структурою і однорідністю розвитку, є „завершеними”, повністю вичерпали свої можливості і переходять у фазу занепаду, яку він іменує цивілізацією. Саме в таку фазу цивілізаційного затухання, вважав О. Шпенглер, на початку ХХ ст. увійшла західноєвропейська культура, переживши тисячолітню історію і реалізувавши свої потенційні можливості наприкінці останнього в її житті століття.

Переродження культури в цивілізацію відбувається, на думку О. Шпенглера, невідворотно і супроводжується спадом усіх її творчих сил і динамізму. Зародження культури є не що інше, як пробудження великої душі, а коли вогонь душі затухає, вона вступає в свою останню стадію – стадію цивілізації. Цивілізація – це вмирання, невідворотна доля всіх культур, коли припиняється створення культурних феноменів і розпочинається тиражування вже існуючих. У застої і закостенілості всього соціального організму вже неможливі будь-які великі творіння мистецтва, науки, релігії, а відбувається лише створення техніки й організаційних структур. При цьому пріоритетного значення набуває раціоналізм, демократія, атеїзм, заснований на науці, пацифізм і космополітизм, а найважливішими ознаками виродження культури стають зростання великих міст і перенасиченість техніко.

Поряд з формаційним і культурологічним підходами в розумінні історичного процесу чільне місце посідає цивілізаційний підхід. Його засновниками прийнято вважати М. Данилевського, А. Тойнбі, М. Вебера, О. Конта та ін. Сутність цивілізаційного підходу полягає в тому, що всесвітня історія являє собою не цілісний процес соціальних змін, який поетапно розгортається у часі, а окремі незалежні один від одного соціально-політичні і територіально обмежені утворення – ц ивілізації.

Виділяючи десять великих цивілізацій (культурно-історичних типів), які за багатовікову історію розвитку людства змогли створити лише деякі народи, М. Данилевський зазначає, що у світі не може бути особливих, превілейованих культурно-історичних типів, оскільки жодна цивілізація не може створити остаточні, універсальні форми суспільного устрою. Прогрес людства полягає не в тому, щоб усім йти в одному напрямку, а в тому, щоб усе поле історичної діяльності пройти в різних напрямах. Відносини між цивілізаціями не зводяться лише до протистояння і боротьби. Кожен культурно-історичний тип вносить свій самобутній внесок у багатогранно-єдине життя людства. Римська цивілізація розвивала ідеї права і політичної організації суспільства; грецька – ідеї прекрасного і мистецтва; романо-германська – ідеї єдиного істинного Бога. У слов’янської цивілізації, вважав М. Данилевський, особлива місія. Її мета, яка вже окреслилась, – справедливе облаштування суспільно-економічного життя людей.

М. Данилевський вважав, що будь-які народи, які розмовляють однією мовою, або належать до однієї мовної групи, можуть стати культурно-історичним типом, якщо вони духовно здатні до історичного розвитку. Однак цивілізація досягне свого повного розквіту лише в тому випадку, коли її „етнографічний матеріал” різноманітний і вона наділена політичною незалежністю.

Виявляючи зацікавленість проблемами глобальних ритмів історичного процесу, А. Тойнбі розглядав суспільно-історичний розвиток людства з позиції теорії руху локальних цивілізацій, підкреслюючи, на противагу лінійному прогресу, повторення існуючих ситуацій. В його теорії історія має фрагментарне тлумачення, за якого цілісність кожного її відрізку визначається відмежуванням одного виду суспільства від іншого, однієї цивілізації від іншої. Причину спаду і розладу цивілізації дослідник вбачав у її моральному виродженні та втраті творчого імпульсу. Всі цивілізації, за Тойнбі, подібно до шпенглерівських культур, виявляють подібність у життєвому циклі, проходячи у своєму розвитку стадії виникнення, зростання, надлому, розпаду і загибелі, після чого зароджується інша цивілізація, створюючи у такий спосіб кругообіг історії.

Широкого обговорення в науковому і суспільному середовищі як Заходу, так і Сходу набула теорія американського політолога С. Хантінгтона. Проаналізувавши цивілізаційний дисбаланс сучасного світу, дослідник виступив з ідеєю „зіткнення цивілізацій”, доводячи, що сама цивілізаційна модель сучасного і майбутнього стану світу, в тому числі глобальних процесів, має стати головною науковою парадигмою після „холодної війни”. Важливу роль при цьому дослідник відводив також релігії.

Визначаючи цивілізацію як найвищу культурну спільність і найширший рівень культурної ідентичності людей, С. Хантінгтон виділяє західну, ісламську, конфуціанську, індуістську, японську, православну, слов'янську, африканську і латиноамериканську цивілізації, у сучасному світі. Реальне співвідношення сил між ними дедалі більше змінюється. В той час як вплив Заходу зменшується, азійські цивілізації посилюють власну економічну, військову і політичну могутність. Тому найближчим часом між ними зростатимуть лінії розколу, суспільних суперечностей на глобальному рівні, що нині проявляється через рецидиви релігійного фундаменталізму, до того ж не лише ісламського, а й західнохристиянського, іудистського, буддистського, індуістського. Підкреслюючи відмінність різних цивілізацій і навіть їх принципову несумісність, врешті доходить до висновку, що такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, права людини, рівність, свобода, верховенство закону, демократія, вільний ринок, відокремлення церкви від держави, майже не знаходять схвалення в інших культурах. Майбутнє світу дослідник уявляє як співіснування різноманітних, несхожих одна на одну цивілізацій, і кожній з них доведеться вчитися співіснувати з усіма іншими.

Аналіз характерних рис та загальних ознак відомих самобутніх цивілізацій, стан їх трансформацій дає підстави виділити два типи цивілізаційного розвитку: традиціоналістський і техногенний.

Дата добавления: 2013-12-14