Теорії сучасної соціології

Перейдемо до характеристики стану соціології в 70 - 8 Про-Е роки. Воно визначається наявністю декількох напрямків (з погляду «класичного» аналізу науки) і парадигм. Маючи на увазі диференціацію соціології по напрямках, виділимо три основних - неомарксистское, неопозитивистское, що розуміє соціологію. До першого віднесемо Франкфуртскую школу й радикально-критичну соціологію в США, до другого - структуралізм, структурний функціоналізм, постпозитивизм, неоэволюционизм, до третього - этнометодологию, символічний интеракционизм, феноменологическую соціологію. Познайомитися більш докладно з характеристиками кожного з них можна, звернувшись до вивчення рекомендується литературы, щоМ..

Крім цього, варто назвати в якості особливого марксистський напрямок, представники якого використовують у своїх теоретичних дослідженнях фундаментальні ідеї Маркса. Відзначимо, однак, що відношення західної соціології до марксистського напрямку досить «прохолодне». Якщо концепцію Маркса вважають одним з найбільш значних внесків у розвиток соціології XIX в., то його дослідників в XX сторіччі очікує зовсім інша «доля». Необхідно довести, що базуючись на марксовых ідеях, можна домогтися в соціології яких-небудь успіхів.

Нов і важливим є підхід до аналізу сучасного стану соціології, заснований на сформованих парадигмах. Поняття парадигми було уведено в широкий дослідницький оборот Т. Кунем, американським філософом і істориком науки, у середині 70-х років і означає певну сукупність фундаментальних підстав наукового знання. Парадигма - це вихідна концептуальна схема, свого роду модель постановки проблем і їхнє рішення. Іноді під парадигмою розуміють великі теорії або групи теорій, а також всіма визнані досягнення в даній галузі науки. Звідси зрозуміло, що, у зв'язку з наявністю цілого ряду фундаментальних теорій, соціологія виступає як «мультипарадигматическая» дисципліна, тобто як наука, що має безліч парадигм.

Досліджуючи її сучасний стан, російський соціолог Г. В. Осипов виділяє кілька парадигм, базариущихся на теоріях Маркса, Дюркгейма, Вебера, Скиннера. Це парадигми соціальних факторів, соціальних дефініцій, соціального поводження. До першого Г. В. Осипов відносив структурний функціоналізм і теорію соціальних конфліктів, до другого - символічний интеракционализм і этнометодологию, до третього - теорію обміну й психологічний редукционизм.

Трохи інші підходи до визначення парадигм ми зустрічаємо в західній соціологічній літературі. Так, Гидденс у якості таких розглядає концепції Конта, Дюркгейма, Маркса, Вебера, стосовно ж до сучасного стану соціології - функціоналізм і структуралізм, символічний интеракционизм, марксизм, теорію конфліктів. В одному з найцікавіших нових підручників по соціології, написаним Морісом Тейлором, Лаурою Рин, Стивеном Розенталем, Корси Догби, характеризуються п'ять парадигм (по термінології авторів, теоретичних перспектив) сучасної соціології: функціоналізм, теорія конфлікту, теорія обміну, символічний интеракционализм, этнометодология.

Разом з тим має сенс говорити, не про безліч соціологічних парадигм, а про дві - класичній і сучасній для 80-х років XX в. Що дає підставу для подібної думки? Західні соціологи одностайно затверджують, що у зв'язку з переломним характером сучасної епохи описувати соціальні зрушення на рівні поглядів Маркса, Вебера, Дюркгейма вже неможливо. Тому на зміну створеної ними картини соціальної реальності, їхнього подання про суспільство, його соціальній структурі й організації, індивіді повинна прийти нова парадигма.

Неомарскистская парадигма представлена німецькими соціологами франкфуртской школи (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермас). Ще в 30-е роки на базі Інституту соціальних досліджень у Франкфурте-на-Майне й «Журналу соціальних досліджень» зложився напрямок соціальної західної соціології, що дало початок неомарксизму. Це плин соціально-філософської думки, по-новому інтерпретуючий марксизм. Центральним поняттям для його представників виступає поняття відчуження» як соціально-економічна категорія. Неомарксизм проголошує прихід на зміну «марксовому» капіталізму «пізнього капіталізму», що змінює трудову основу суспільства.

На рубежі 70 - 80-х років представники цієї школи, насамперед Ю. Хабермас, публікують роботи в області соціологічної методології. Так, у двотомній праці «Теорія комунікативної дії» (1981) німецький учений, «переборюючи» марксизм, прагне обґрунтувати розривши «праці» і «интеракции» у тому розумінні, що на зміну першому як пануючому типу відносин приходить універсальна взаємодія людей у всіх сферах життя.

Розглянемо окремі соціологічні парадигми.

Дата добавления: 2014-01-06