Зародження органів безпеки України: період Центральної Ради

Доба Української Центральної Ради (УЦР) назавжди залишиться в історії вітчизняного державотворення як спроба відродження незалежної держави, що було споконвічною мрією українського народу. Її утворенню передували падіння царського режиму та прихід до влади в Росії ліберально-демократичного Тимчасового уряду.

Потреби розбудови нового державного утворення на території України, нарощування його економічного та духовного потенціалу, захисту національно-територіальної автономії від великодержавних утисків Тимчасового уряду були першою найважливішою передумовою створення спецслужб України.

Другою важливою передумовою виникнення органів безпеки України за її автономії у складі Російської держави була необхідність охорони "революційного порядку", організації місцевої самооборони.

Слід докладніше сказати про зростання інтересу до української "автономії" з боку провідних іноземних держав. Як правило, збір інформації про становище в Україні держави Антанти, США, Японія та ряд інших здійснювали через можливості військової дипломатії, консульські установи, силами окремих емісарів, журналістів, різного роду цивільних місій. Всі зазначені види роботи в Україні одночасно використовувались як "дах" для співробітників розвідок іноземних держав.

Іноземні інформатори намагалися вивчати широке коло питань щодо тенденцій розвитку політичних і військово-політичних подій в Україні, намірів її керівництва, позицій провідних суспільно-політичних сил, українізації збройних сил, становища в народному господараві. Крім того, через канали спеціальних служб і військової дипломатії робилися спроби активно вплинути на провід України для забезпечення спрямування політичних подій в краї на користь власних держав. Нестабільність ситуації в Україні й на решті території колишньої Російської імперії, відсутність спеціальних органів для боротьби з зовнішнім втручанням у внутрішні справи країни, загальний хаос у роботі державних органів, а також об'єктивне прагнення українського керівництва привернути увагу іноземних політичних кіл до розвитку національно-демократичної революції значно полегшували організацію збору розвідувальної інформації в Україні.

Швидкий розклад Східного фронту, що відвертав на себе величезні військові сили австро-німецького блоку, потреба у забезпеченні його стабільності і були покладені, очевидно, в основу інтересу країн Антанти і США до України. їм необхідно було за рахунок військової сили та значного військово-промислового потенціалу краю повести керівництво України в кільватері своєї політики, спрямованої на продовження світової війни. При цьому українському населенню відводилась роль "гарматного м'яса" для утримання позицій на Південно-Захід-ному і Румунському фронтах.

Спочатку серед інформаторів провідних держав Антанти переважало упереджене ставлення до Центральної Ради як до "банди фанатиків, без всякого впливу, що руйнує край в інтересах Німеччини". Проте прагматичні потреби військово-політичного порядку взяли верх над кон'юнктурною фразеологією.

Першою встановила контакт з Генеральним Секретаріатом японська військова дипломатія, що, напевно, можна розцінювати як спробу керівництва цієї країни знайти собі нових союзників серед молодих східноєвропейських держав, розширити свою присутність в Європі взагалі. В Україні перебувала японська військова місія для збору інформації про становище на Східному фронті, у Києві працювала група журналістів з Японії, в Одесі розташувалось консульство цієї країни для забезпечення транспортних сполучень. У липні 1917 р. військовий аташе посольства Японії в Росії Ашіда відвідав Центральну Раду і Генерального секретаря міжнаціональних справ О.Шульгина з метою одержання достовірної інформації про становище в Україні та зондажу намірів її керівництва щодо продовження світової війни.

Свій професійний інтерес до України виявляла й американська розвідка. У травні 1917 р. відповідно до рішення Ради національної оборони США до Росії прибула через Владивосток "економічна місія" на чолі з Рутом. Потрапивши до України, вона головну увагу приділила збору інформації про становище на Чорноморському флоті. Цю місію змінила "залізнична місія" Стівенса. Американські інформатори встановили контакт з діячами українського парламенту, неодноразово зустрічалися з О.Шульгиним

Змістовну інформацію про політичні події часів Української революції спромігся зібрати французький журналіст-міжнародник Ж.Пеліс'є, який діяв напівофіційним шляхом, хоча його даними користувалися урядові кола Франції. У вересні 1917 р. він подав послу Франції в Роси Нулансу спеціальну доповідь на 27 сторінках, де містився ґрунтовний аналіз суспільно-політичної ситуації в Україні, з додатком в кількості 19 документів на 120 сторінках. Після цього західна преса почала писати про Україну як про "нову силу на Сході, здібну протистояти тиску німців"

У жовтні 1917 р. прибули військові спостерігачі Франції — генерал Табуї і полковник Перл'є, котрим було доручено стежити за розвитком подій безпосередньо з Києва. Табуї мав двогодинну розмову з головою військового відомства України С.Петлюрою, виявив при цьому великий інтерес до процесу українізації збройних сил і військового аспекту політики Центральної Ради в цілому.

Військово-дипломатичні і консульські представники країн Заходу виявляли жвавий інтерес і до проявів громадсько-політичного життя України, контактували з самодіяльними суспільно-політичними об'єднаннями та їхніми лідерами. Так, 2 листопада 1917 р. військові дипломати Франції, Бельгії та Румунії були присутні на III Військовому з'їзді у Києві. Англійський консул Довглес вітав того ж дня Козацький з'їзд.

Інформаторами іноземних урядів про становище в Україні були і консульства цих країн — з дореволюційного часу в Києві перебували консульські установи Англії, Греції, Італії, Іспанії, Перси, Португалії, Данії, Норвегії, Франції, Швейцарії.

Окрім збору професійної інформації, західні емісари намагалися організувати підтримку певних політичних угруповань або їх лідерів, розраховуючи на їхню лояльність при вирішенні деяких питань на користь своїх країн. Дипломати країн Антанти намагалися придбати агентів впливу серед членів Центральної Ради, підтримуючи їх фінансово. Скажімо, через лідера УСДРП М.Порша до редакції "Робітничої газети" надійшло 10 тис. крб. Гроші від Антанти отримував і отаман Вільного козацтва П.Скоропадський. Контакти підтримувалися і з лідерами профспілок залізничників. Не залишилися поза увагою спецслужб Антанти і впливові таємні політичні організації. Іноземним коштом було створено масонську ложу св.Андрія "Молода Україна". Якщо згадати успіх місії ЖЛеліс'є, то варто сказати, що він був одним з провідних діячів французької масонської ложі "Великий Схід", а С.Петлюра також входив до української масонської організації й пізніше підтримував листування з Пеліс'є, прохаючи про "моральну підтримку" зовнішньої політики УНР.

26 серпня 1917 р. головнокомандуючий збройними силами Росії Лавр Георгійович Корнілов надіслав голові Тимчасового уряду Олександру Федоровичу Керенському ультимативну вимогу передати йому всю повноту влади для встановлення "жорсткого порядку" в Росії та оголосити в столиці воєнний стан. Фактично йшлося про встановлення в Росії мілітаристської диктатури. Звістка про демарш Корнілова викликала тривогу в Україні — Центральна Рада небезпідставно побачила в ньому загрозу реставрації імперської державності. Дії Корнілова кваліфікувалися "контрреволюційними" як щодо Росії, так і України.

Представник Військового Комітету України при військовому Міністерстві Росії М.Полозов розіслав із Царського Села циркулярну радіограму: "По дорученню Секретаріату Української Центральної Ради об'являється до відома всіх військових українців: контрреволюційний заговор на чолі з генералом Корніловим загрожує всім здобуткам революції, як в Росії, так і на Вкраїні. Перемога Корнілова привела б до порабощения російської демократії і нового поневолення України. Всі військові українці повинні всемірно підтримувати тимчасове правительство в його боротьбі з контрреволюцією. Кожен українець, не повставший в сю рішучу хвилю на захист революції буде зрадником революції і всієї України».

Як бачимо, виступ Корнілова спричинив зростання політичної активності в Україні й кваліфікувався таким, що загрожує здобуткам національного відродження, як військовими, так і політичними колами України. Хоча заяви з приводу корніловського заколоту несли на собі відчутний відбиток соціалістичної демагогії, притаманної провідним політичним партіям тогочасної України, все ж вживані заходи для протидії диктаторським зазіханням реакційної вояччини висунули на порядок денний питання розбудови власних структур безпеки.

27 серпня 1917 р. на об'єднаному засідання рад робітничих і солдатських депутатів м.Києва було створено Особливий Комітет по охороні революції. До його складу увійшли: командуючий військами Київського військового округу К.Обе-ручев, начальник міліції, міський голова, голови рад робітничих і солдатських депутатів та представники провідних політичних партій. Метою Комітету була організація боротьби з корніловщиною. 28 серпня УЦР доручила йому виробити план оборони Києва і завчасно мобілізувати всі живі і матеріальні сили, необхідні для виконання плану.

Подібні Комітети існували в багатьох містах України. Є дані, що Комітет порятунку революції, "який установив нагляд за відповідальними установами", був сформований у Катеринославі. У Конотопі Комітет охорони революції припинив розповсюдження листівок з агітацією на користь корніловських заколотників. Такі ж Комітети діяли у Фастові, Чернігові, Полтаві.

Недостатня активність Особливого комітету викликала серйозне занепокоєння національно-патріотичних сил. 31 серпня 1917 р. лідер українського військового будівництва і голова Українського Військового Комітету С.Петлюра написав листа під грифом "таємно" до Генерального Секретаріату України, де запропонував свій варіант Крайового органу з питань охорони революції. У цьому документі чітко сформульовано мету створення зазначеної інституції: "...З огляду на небезпеку, загрожуючу інтересам революції на Україні од авантюри Корнілова, а також на можливість контрреволюційних рухів і вибухів та необхідність рішучої боротьби з ними і прийняття заздалегідь відповідних засобів, що могли б паралізувати контрреволюційні явища, вхожу до Генерального Секретаріату з слідуючою пропозицією: необхідно створити і то негайно при Генеральному Секретаріаті революційний орган влади, що мав би своєю метою швидку і рішучу боротьбу з контрреволюцією на Україні". Отже нова інституція, на думку С.Петлюри, мала б не тільки протистояти конкретному виступу Корнілова, але і відігравати вирішальну роль у боротьбі проти ворожих Україні проявів взагалі й займатися профілактикою їх виникнення.

До складу Крайового органу з питань охорони революції повинні були увійти по одному або по два представники таких організацій: Українського Військового Генерального Комітету; Всеукраїнської Ради військових депутатів; Ради солдатських депутатів Київської округи; Всеукраїнської Ради селянських депутатів; Ради робітничих депутатів Київської округи; Головного Комітету Південно-Західних залізниць; Ради Київської округи шосейних і водяних шляхів; Поштово-телеграфного союзу і Генерального Секретаріату. На думку С.Петлюри, представники вищезгаданих організацій «...створюють при Генеральному Секретаріаті орган революційної влади по боротьбі з контрреволюцією, якому надасться назва "Крайовий Комітет оборони нового ладу"». Звертає на себе увагу та обставина, що колективними членами нової інституції планувалося зробити ті структури, котрі контролювали стратегічні сфери життєдіяльності краю — транспорт, шляхи сполучення, засоби зв'язку.

Нова інституція мала діяти під загальним керівництвом уряду України, а функції її голови повинен був виконувати керівник Генерального Секретаріату або хтось інший із 14 генеральних секретарів за уповноваженням уряду. Комітет міг створювати спеціальні комісії: "освідомительну, технічну, військову" та інші залежно від потреб ситуації. Планувалося створити і розгалужену мережу представників Крайового Комітету за відомчо-територіальною ознакою при державних установах, громадських інституціях, залізничних станціях, пристанях, скрізь, де це буде викликане необхідністю і оперативними обставинами. Крайовий Комітет мав право залучати для консультацій і пояснень експертів, а в разі потреби — застосовувати військову силу, матеріально-технічні можливості інших відомств.

Між тим, нагальну потребу створення нового Комітету захисту революційних завоювань в Україні неможливо було обійти, і це зайвий раз підтвердили події жовтня 1917 р. в Петрограді. 25 жовтня у столиці Росії стався державний переворот, що привів до влади більшовицький уряд на чолі з В.Леніним.

Третій Український Військовий Конгрес висунув радикальні вимоги протидії "більшовизації" політичної влади в Україні, скликання Українських Установчих Зборів для проголошення Української Демократичної Республіки, передачі (при підтримці революційного війська) всієї повноти влади до Центральної Ради і Генерального Секретаріату, розбудови української армії і флоту. З урахуванням вимог військового руху і під загрозою поширення більшовицького впливу в країні Центральна Рада 25 жовтня вночі на закритому засіданні обрала Комітет охорони революції в Україні (в працях дослідників зустрічається й інша назва — "Комітет оборони революції в Україні"). Цей орган мав вирішувати найважливіші питання військового захисту та державної безпеки України.

До складу Комітету увійшли: М.Ткаченко, М.Порш, Ф.Матушевський (соціал-демократи); О.Севрюк, М.Ковалевський, М.Шаповал (соціалісти-революціонери); А.Ніковський (соціаліст-федераліст); Г.П'ятаков (більшовик); С.Гольденман (від єврейських організацій). Крім того, від партій та організацій були введені: С.Сораджаєв — російський соціаліст-революціонер; Пісоцький — від українських соціал-демократів; С.Петлюра — від Українського Генерального Військового Комітету; М.Шумицький — від залізничників; М.Тележинський і Кас'яненко — від Всеукраїнської ради військових депутатів; Б.Крейсберг — від Київської ради робітничих депутатів; В.Затонський — від більшовиків; М.Рафес — від Бунду; М.Зільберфарб — від єврейської соціалістичної партії, а також представники Київської Ради солдатських депутатів, від міст Харкова, Одеси, Катеринослава. Головою Комітету був обраний М.Порш

26 жовтня 1917 р. Крайовий Комітет ухвалив постанову, обов'язкову для виконання всіма владними структурами, де, зокрема, зазначалося:

"1. Всякого роду погроми, бешкети і непорядки будуть нещадно придушуватись всіма засобами, які маються в розпорядженні Комітету, аж до збройної сили.

2. Всякі прояви контрреволюційної агітації, спроби нацькувати одну частину населення на другу і підбурити до безпорядків на грунті продовольчих труднощів будуть рішуче подавлятись і виновні понесуть найтяжчу кару.

3. В цілі охорону спокою в краю забороняється до одміни сеї постанови, зібрання і мітинги під одкритим небом і всякі інші виступи на вулиці.

4. Всім властям на Україні пропонується вжити всіх заходів, які є в їх розпорядженні, до непохитного виконання сеї обов'язкової постанови".

27 жовтня Комітет проголосив відозву "До громадян України", де з приводу більшовицького перевороту закликав населення країни, "всю революційну демократію, робітництво, селянство та військо згуртувати свої сили для того, щоб зберегти спокій та добрий лад на Україні". Він закликав також усіх людей до спокою, а всі революційні й демократичні організації об'єднатися в місцеві комітети для охорони революції під проводом Крайового Комітету. В цій відозві говориться, що Комітет охорони революції поширює свої повноваження на 9 губерній, його накази мають обов'язкову силу на території усіх цих губерній і будуть підтримуватися військовими підрозділами, які є в його розпорядженні.

У зв'язку з тим, що в Києві утворилася ціла низка "революційних комітетів", які спиралися на певні сили і видавали свої накази, а "по вулицях ходили, а також в багатьох місцях стояли цілком різні патрулі", УЦР вирішила скликати 'їхнє спільне засідання для узгодження дій та "щоб погодити діяльність начальника Київської округи Квецинського, комісара Киріенка з приписом Крайового революційного комітету". Таке засідання відбулося та ухвалило постанову: "1. Установити єдність діяльності воєнних і гражданських властей. 2. В роботах Крайового Комітету повинні взяти участь представники начальника військової округи. 3. При начальнику округи має бути комісія, щоб ні один приказ не видавався без комісії. 4. Щоб розпорядження до українських частин видавались за згодою Генерального комітету. 5. Комісія при штабі округи має складатись по одному представнику Центральної Ради, Генерального комітету, 3-го Всеукраїнського військового з'їзду, городського самоуправління і од козачого з'їзду. 6. Щоб усунути комісара Кирієнка". Та ця постанова також не була реалізована. Штаб КВО відкинув вищеназвані вимоги, а І.Кирієнко заявив, що не збирається йти у відставку. Під час переговорів представників Крайового революційного комітету з штабом округу там було скликано велику нараду, яка, розглянувши постанови спільного засідання комітетів, фактично звела компетенцію Крайового Комітету до функцій дорадчого органу при начальникові Київської військової округи. Відпали контроль та участь у прийнятті рішень представників Генерального військового Комітету.

Слід зауважити, що після жовтневого перевороту в Петрограді в Україні відбулися важливі події. 28-29 жовтня 1917 р. владу в Києві перебрала УЦР, загострилась її конфронтація з більшовиками. 7 листопада Центральна Рада ухвалила Третій універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки у федеративному зв'язку з Російською державою. Згідно з цим Універсалом до Української республіки мали входити губернії: Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму), а долю Курщини, Холмщини, Вороніжчини й інших територій з українською більшістю мала вирішити організована воля самого населення. 4 грудня 1917 р. Раднарком (РНК) Роси висунув ультиматум до УЦР. Центральну Раду звинувачено в "нечуваній зраді революції", перед нею поставлені вимоги: утримувати спільний з Росією фронт, не пропускати черезтериторію України військові частини, що повертаються з фронту на Дон, Урал, в інші місця, надати допомогу "червоним" у боротьбі з каледінщиною, повернути зброю раніше роззброєним Центральною Радою радянським полкам і Червоній гвардії. Ультиматум закінчувався прямою погрозою: якщо за дві доби не буде одержано задовільної відповіді, "Рада Народних Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і на Україні". 4 грудня 1917 р. у Києві зібрався Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (2,5 тисячі) з метою переобрання Центральної Ради. Але цього не сталося. Більше того, ультиматум РНК з'їзд розцінив як замах на УНР. Делегати-більшовики (124 особи) 5 грудня залишили з'їзд і виїхали в Харків. Того ж дня Генеральний Секретаріат дав офіційну відповідь на ультиматум РНК, де рішуче засудив спроби втручання у внутрішні справи УНР і заявив про відмову виконувати висунуті вимоги. 11-12 грудня під охороною радянських військ у Харкові більшовики провели альтернативний з'їзд рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) і військово-революційних комітетів. З'їзд схвалив повстання в Петрограді та політику РНК, проголосив встановлення радянської влади в УНР, обрав Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК), який створив Народний секретаріат—радянський уряд України. УЦР і Генеральний Секретаріат пасивно поставилися до подій у Харкові. 25 грудня 1917 р. Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим зазнав більшовицького удару Катеринослав, потім Олександрівськ й Полтава. У цих складних умовах як Комісія по охороні ладу в Україні, так і особливий Комітет по обороні України, судячи з документів, не виявляли практичної активності.

6 квітня 1918 р. за поданням Міністра внутрішніх справ Л.Абрамовича постановою Ради народних Міністрів Комісія по охороні порядку була скасована, а її матеріали і документи передані в Адміністративно-політичний департамент МВС.

Отже, аналіз передумов та особливостей створення перших органів безпеки України свідчить, що останні на початковому етапі свого функціонування намагалися зробити якийсь внесок в державотворення України та забезпечення її існування. Однак їх діяльність була ще малоефективною.

Виникнення військових та загальнодержавних спецслужб УНР

З кінця 1917 р. - початку 1918 р. воєнно-політична й оперативна обстановка в Україні ставала все більш напруженою. Формально дотримуючись принципу самовизначення націй, Раднарком радянської Росії докладав зусиль до ліквідації незалежної УНР, розгорнув військово-політичну підтримку українського радянського уряду. Більшовицькі агітатори вели активну підривну пропаганду серед селянства України, спекулюючи на серйозних прорахунках керівництва республіки в сфері аграрної політики.

Активізувалося російське монархічне підпілля, котре висувало гасло відновлення "єдиної і неподільної Росії". Так, уже в листопаді 1917 р. в Києві відомий ідеолог російського монархізму і великодержавного шовінізму В.Шульгін створив нелегальну організацію "Азбука" (її члени були зашифровані під літерами абетки), котра спеціалізувалася на здобутті політичної інформації про події в республіці.

Значно пожвавилась і робота в Україні іноземних спецслужб. Після розгрому більшовиками Ставки російського головнокомандувача і вбивства главкома генерала М.Духоніна до Києва переїхали з Могильова військові місії провідних країн Антанти, а також Бельгії, Румунії, Сербії, Італії, Японії. Особливо посилилися позиції американської резидентури в Україні - до Києва прибули військова місія генерала Скотта і група офіцерів-розвідників із Румунії. Велику зацікавленість в інформації щодо УНР та впливі на її політичний курс виявила і Велика Британія. 12 грудня 1917 р. Генштаб цієї країни підготував для уряду довідку про нові державні утворення на території Росії, котрі могли б виставити свої армії для боротьби з більшовиками. 14 грудня англійський уряд уповноважив МЗС країни надати фінансову допомогу всім антибільшовицьким силам. За розпорядженням посла Англії в Росії Д.Б'юкенена з Петрограда до Києва прибули його емісари майор Вільямс і капітан Нокс, котрі мали при собі по 10 млн. фунтів стерлінгів для фінансування сил, лояльних до Англії. Тривало й використання у розвідувальних цілях можливостей консульських закладів. Наприклад, роботу американської агентури у Києві координував з грудня 1917 р. консул США Д.Дженкінс

Зрозуміло, хоча Центральна Рада і не приховувала своєї опозиційності до більшовицького уряду, штучне втягнення іноземними державами України у збройний конфлікт з радянською Росією могло б мати катастрофічні наслідки для УНР. До того ж, активна діяльність спецслужб країн Антанти і США була викликана не інтересом до відродження національної державності України як такої, а суто прагматичною зацікавленістю у залученні людських і матеріальних ресурсів УНР до війни проти держав Центрального блоку. З вояків-українців планувалося створити кілька армійських корпусів для відправлення на Південно-Західний і Румунський фронти.

Держави Антанти і США неприховано втручалися у внутрішні справи України, надсилаючи ноти з погрозами розриву дипломатичних відносин (вони були встановлені УНР з Францією і Англією) у разі продовження переговорів між УНР та країнами Чотвірного блоку у Бресті. Підписання ж Україною 27 січня 1918 р. мирного договору з країнами австро-німецького блоку та їх сателітами негайно припинило будь-які контакти держав Антанти з Україною. Навесні 1918 р. з Києва від'їхали до своїх країн військово-дипломатичні представники Англії, Франції і Бельгії.

Існування військової загрози Україні з боку радянського російського і радянського українського режимів змусили керівництво УНР вжити заходів до військового будівництва. Одним з найбільш важливих кроків у цьому напрямку було створення за рішенням Генерального Секретаріату військових справ у листопаді 1917 р. Генерального штабу української армії. Його очолив генерал О.Бобровський, а його заступниками стали полковники О.Сливинський та Е.Кільчевський. На жаль, Генеральний штаб не мав спеціалізованого підрозділу військової розвідки, і це був не єдиний прорахунок організаторів військового будівництва в УНР. Розбудові вищих органів управління збройними силами (і в тому числі - військовими спецслужбами) суттєво заважала ідеологізація державного життя країни, перенесення партійного лобізму на питання державотворення. Все це негативно впливало на підбір кадрів військових установ. На думку Д.Дорошенка, генеральний секретар військових справ С.Петлюра оточив себе молодими прапорщиками, матросами, писарями, військовими чиновниками. Він та його прибічники з недовірою ставилися до "старих" офіцерів, навіть якщо вони були етнічними українцями. Звичайно, відчуваючи таке до себе ставлення, досвідчені офіцери і генерали, що мали бойовий досвід, не поспішали до лав української армії. Більше того, до органів управління армією проникали всілякі авантюристи, не здатні до конструктивної праці, і після гучної мітингової кампанії у розпорядженні Центральної Ради було лише кілька полків, що являли собою скоріше загони партизанів під командуванням своїх "отаманів", аніж частини регулярної армії.

При підборі військових кадрів, зазначав відомий український воєначальник М.Омелянович-Павленко, перш за все оцінювалась не кваліфікація людини, а її "партійний стаж". "Українці-романтики... надто велику увагу надавали другорядним історично-театральним атрибутам та букві "С" (соціаліст). Всі такі атрибути (оселедець, люлька, бандура) й були на початках тими ознаками, якими виявлявся патріотизм, кваліфікувалася людина як робітник. А скільки звідси ставало лиха!" За словами М.Омеляновича-Павленка, Генеральний штаб "уявляв собою оригінальну установу. Передовсім вражала мішанина в його особистім складі. З одного боку, тут були старшини вищої службової кваліфікації, а з другого - військові, які ніколи і нічого спільного не мали з штабовою службою".

Більше того, провідні соціалістичні партії України єднало програмне положення про недоцільність існування в недалекому майбутньому регулярних збройних сил як таких, що не потрібні демократичній державі і, безумовно, відімруть після перемоги соціалізму. Оскільки саме соціалістичні партії встановлювали політичний тон у Центральній Раді, неважко зрозуміти її зневажливе ставлення до проблем утворення постійних оборонних інституцій в Україні. 3 січня 1918 р. УЦР прийняла "Закон про створення народного війська", ухвалений Малою Радою.

Нехтування проблеми військового будівництва мало фатальні наслідки для України, особливо в умовах збройної агресії радянської Росії та українського радянського режиму проти УНР. На початку січня 1918 р. радянські війська розгорнули наступ на Лівобережну і Південну Україну. Почалася неприхована агресія радянської Росії проти УНР. За таких умов 11 січня 1918 р. Центральна Рада оприлюднила свій Четвертий універсал, який проголошував повну державну самостійність України.

У боях з радянськими військами збройні формування УНР зазнали поразки. 16 січня у столиці спалахнуло підготовлене більшовиками повстання робітників. У ці ж дні "червоне" військо під залізничною станцією Крути наштовхнулося на героїчний опір кількасот необстріляних київських студентів і гімназистів, які майже всі загинули. М.Муравйов зазнав невдачі під час першого штурму Києва: вірні Центральній Раді військові частини мужньо захищали столицю. Тоді він наказав відкрити по місту вогонь з важких гармат. За цих умов Центральна Рада віддала розпорядження про евакуацію. Захопивши 26 січня 1918 р. столицю УНР, більшовицькі війська вчинили у місті масовий терор, у ході якого загинуло до 5 тис. осіб.

Подальша розбудова збройних сил і спеціальних служб України тривала після повернення Центральної Ради до Києва на початку березня 1918 р. в умовах австро-німецької окупації України. Як відомо, Брестський мирний договір УНР з країнами Центрального блоку (27 січня 1918 р.) передбачав збройну допомогу УНР в боротьбі з радянськими військами та перебування великого австро-німецького військового контингенту в Україні.

У березні 1918 р. новий начальник Генерального штабу Армії УНР полковник О.Сливинський провів його структурну реорганізацію. Відтепер Генштаб складався з двох генерал-квартирмейстерств: перше з них займалося управлінням оперативною діяльністю армії, а друге - проблемами розбудови самих збройних сил. Крім цих головних підрозділів, Генштаб мав і окремі структури, що зобов'язані були забезпечувати армію конфіденційною службовою інформацією, а саме: "розвідковий" підвідділ на чолі з підполковником Колосовським і підвідділ закордонного зв'язку під керівництвом генерала О.Березовського, який мав організовувати роботу військового аташату УНР. Згідно з наказом військового міністра УНР від 11 квітня 1918 р. розвідувальний підрозділ отримав статус відділу 1-го генерал-квартирмейстерства. За станом на 19 квітня 1918 р. зазначений розвідувальний (дослідчий) відділ за штатом мав такі посади: начальника, його помічника, двох офіцерів для доручень, двох перекладачів і одного урядовця. Між офіцерами відділу існував певний розподіл службових обов'язків. Начальник відділу полковник Колосовський здійснював загальне керівництво роботою розвідувального підрозділу. Його помічник осавул Матвієнко мав у своїй компетенції організацію агентурної діяльності військової розвідки ("керування таємною розвідкою"). Один із старшин для доручень (курінний Мазур-Ляховський) проводив допити військовополонених і громадян, що прибували з території радянської Росії, а другий (курінний Марченко) підтримував контакти з "політичним бюро по справах контррозвідки", вилучав цінну для розвідки інформацію, що її накопичувало зазначене бюро. Один з перекладачів (посада другого була вакантною) перекладав матеріали з німецької та французької мов. Урядовець виконував функції діловода підрозділу.

Поточна робота відділу розпочалася з березня 1918 р. Увага української військової розвідки була передусім зосереджена на вивченні становища на фронтах радянських військ в районі Дону і Кубані, враховуючи безпосередню наближеність цих регіонів до кордонів України. Здійснювалася розвідка Румунії, керівництво якої не приховувало своїх намірів щодо окупації Північної Буковини й Південної Бессарабії. Ці напрями роботи розцінювалися як пріоритетні; в другу чергу велася розвідка армій інших держав.

Надбана відділом секретна інформація кожного дня включалася до розвідувальних звітів для командування Армії. Крім того, відділ розробив "програму праці" для військових аташе УНР за кордоном. Однією з невирішених проблем організації розвідки була відсутність рівноправного обміну інформацією з союзними УНР військами Австрії та Німеччини, їх розвідувальними органами. Як ішлося в доповіді начальника розвідувального відділу полковника Колосовського, "відділ надсилає німцям і австрійцям всі одержані відомості, а від них ніяких відомостей не одержує", хоча розвідка Генштабу УНР була зацікавлена в отриманні від відповідних органів австро-німецьких військ інформації про збройні сили радянської Росії. Незважаючи на неодноразові спроби керівників Генштабу і військової розвідки УНР налагодити взаємовигідне співробітництво з розвідками Австрії і Німеччини, ця мета так і не була досягнута. Особливо важко було підтримувати контакти з австрійською розвідкою, оскільки її представник в Україні майор Флейшман з недовірою ставився до української розвідки і не бажав ділитися з нею надбаними відомостями.

Певним кроком у справі оперативно-технічного забезпечення процесу інформаційного постачання Генштабу УНР було встановлення при 1-му генерал-квартирмейстерстві потужної радіостанції, що працювала на прийом і передачу. Як ішлося в наказі військового міністра УНР від 13 квітня 1918 р., ця радіостанція в оперативному відношенні підлягала начальнику відділу зв'язку Генштабу, а в технічному - інспекторові радіотелеграфу. Станція вела роботу в інтересах усіх провідних підрозділів, в тому числі й розвідувального, Генштабу УНР.

Ефективним каналом постачання української держави та її збройних сил конфіденційною інформацією були можливості зовнішньополітичних інституцій УНР. Сприятливі умови для збору інформації про зарубіжні країни та їх збройні сили виникли при створенні за кордоном мережі постійних дипломатичних представництв УНР. Навесні 1918 р. співробітники міністерства закордонних справ республіки підготували проект закону "Про закордонні установи УНР". Цей законопроект мав на меті підведення під процес розбудови зовнішньополітичного представництва УНР відповідної правової та організаційної бази. Документ визначав типи і штати дипломатичних представництв України. При цьому до штатів посольств 1-го і 2-го розрядів (відповідно - 9 і 7 штатних одиниць) пропонувалося ввести посади військових атташе. Координувати їх поточну роботу мав підвідділ закордонного зв'язку Генштабу. Отже, в період Центральної Ради почалося і формування системи військового аташату України. За Центральної Ради Україна направила свої дипломатичні представництва до Австро-Угорщини, Німеччини, Туреччини й Румунії. Були й спроби налагодити відносини з напівдержавними новоутвореннями на терені колишньої Російської імперії.

Була ще одна інституція, яку в той час також могли називати, враховуючи її функції, "політичним бюро по справах контррозвідки" - це Адміністративно-політичний відділ, а потім департамент (АПД) Генерального секретарства внутрішніх справ. Останній був створений рішенням Комітету УЦР від 15 червня 1917 р. "Про організацію Генерального Секретаріату". В січні 1918 р. Генеральний Секретаріат реформується в Раду народних міністрів, а Генеральне секретарство внутрішніх справ - в Міністерство внутрішніх справ. Директором АПД у вересні - жовтні 1917 року був Л.І.Абрамович, а з листопада 1917 р. до квітня 1918 р. - Ю.Г.Гаєвський.

Як засвідчують документи УЦР, на Адміністративно-політичний департамент та його осередки при губернських і повітових комісарах покладалися такі завдання: виявляти, упереджувати та припиняти прояви контрреволюційного й антидержавницького руху; пильно стежити за ворожими українській державності елементами, не допускати їх агітації проти органів революційної влади і революційно-демократичних організацій; рішуче ліквідовувати контрреволюційні заколоти; при наявності доказів контрреволюційної діяльності особи передавати матеріали органам судової влади.

При виконанні поставлених завдань АПД взаємодіяв з революційними органами безпеки і оборони, військовими спецслужбами, деякою мірою - з "Окремим корпусом пограничної охорони". Останній підлягав (за статутом) міністру фінансів і мав 16 бригад. Щоправда, розгорнути належним чином роботу корпус не встиг.

Оцінюючи працю АПД, слід сказати, що її ефективність була не набагато кращою, ніж у дублюючих його революційних органів. Причини ті ж самі: відсутність концептуальних засад діяльності та відповідної реаліям дня нормативної бази, політичні суперечності у вищих ешелонах влади, що негативно відбивалось на роботі органів безпеки, відсутність достатньої кількості кваліфікованих кадрів.

Необхідно ще раз підкреслити, що військово-політична присутність в Україні Австро-Угорщини і Німеччини перетворювалась на один з вирішальних чинників оперативної обстановки в УНР. Як австрійська, так і німецька агентура надсилали керівництву країн блоку вкрай негативну інформацію щодо Центральної Ради, зображаючи її як купку молодих політиків-радикалів, котрі відстоюють свої власні амбіції "за ширмою безпомічного діда з сивою бородою - Грушевського". Внаслідок цього формувалося відповідне ставлення цих держав до України.

Спеціальні служби Австрії та Німеччини мали широкі можливості щодо ведення розвідки в Україні. Ще напередодні і в період першої світової війни вони створили на землях Наддніпрянської України потужні агентурні мережі. Після окупації України австро-німецькі спецслужби дістали можливість користуватися і послугами численної німецької колонії в Україні. Наприклад, значна кількість німецьких колоністів проживала в районі міста Дубно, у Волинській губернії і на Поділлі.

Великим був і апарат розвідки австро-німецьких військових з'єднань. На території УНР дислокувалося 6 німецьких армійських корпусів (17 піхотних і 2 кавалерійських дивізії, 2 кавбригади) та три австрійських корпуси (5 піхотних і 4 кавдивізії). Як відомо, всі корпусні та дивізійні ланки мали спеціальні підрозділи (відділення) розвідки, отже, на оперативно-тактичному рівні діяло щонайменше 37 розвідувальних осередків. У Києві та Одесі діяли австрійські розвідувальні пункти. Крім того, до штабу німецького військового контингенту були відряджені офіцери відділу III-Б штабу Верховного головнокомандування німецької армії. Ці офіцери-розвідники здійснювали керівництво всіма видами розвідувальної роботи штабів з'єднань, а надбану інформацію доповідали начальнику штабу військового контингенту і безпосередньо начальнику відділу III-Б головного штабу.

Активною розвідувальною діяльністю займалися і дипломатичні резидентури цих країн. Так, австрійські дипломати 16 квітня 1918 р. направили до МЗС Австрії докладну характеристику ділових і особистих якостей 23 провідних політичних і військових діячів УНР, інформаційно-аналітичний матеріал про міжнародну діяльність Центральної Ради. Німецькі дипломати провели 13 квітня 1918 р. зустріч з головою УЦР М.Грушевським, керівником уряду В.Голубовичем і головою МЗС УНР М.Любинським, під час якої здійснювали психологічний тиск на лідерів УНР, наголошуючи на тому, що без підтримки німецьких військ жоден з них не залишився б на своїй посаді.

Австро-німецькі дипломати активно вивчали можливих кандидатів на вищі державні посади України, виходячи з їх особистих якостей та готовності виконувати політичну волю окупантів. Так, у доповіді німецького посла рейхсканцлеру від 29 квітня 1918 р. генерал Павло Петрович Скоропадський дістав високу характеристику: "В наш час ідеологів, фантастів і недоумків він принаймні проявив себе як чоловік".

Спецслужби австро-німецького блоку активно вербували "агентів впливу" в Україні. Об'єктом їх оперативного інтересу були опозиційно настроєні до Центральної Ради особи, що посідали помітне місце в політичному і економічному житті краю. Так, велася глибока агентурна розробка начальника Генштабу генерала О.Сливинського. З німцями підтримував постійні контакти директор Київського банку зовнішньої торгівлі, член фінансової комісії УЦР А.Добрий. Останній вів переговори з німецьким командуванням про умови торговельного договору, проводив ряд власних фінансових операцій, пов'язаних з цукровими заводами. А.Доброго сучасники характеризували як "праву руку" німців у підготовці повалення Центральної Ради.

Опозиційні настрої ширились і серед вищих посадових осіб УНР. Яскравим прикладом цього стало створення нелегальної організації - "Комітету Спасіння України". Відомо, що до складу комітету увійшли або активно його підтримали такі відповідальні урядовці, як голова МЗС М.Любинський, міністр земельних справ М.Ковалевський, директор Адміністративно-політичного департаменту МВС УНР Ю.Гаєвський, начальник київської міліції П.Богацький, міністр внутрішніх справ М.Ткаченко, військовий міністр УНР полковник О.Жуковський. Головною метою організації була підготовка збройного повстання для усунення австро-німецької окупаційної влади, стабілізації обстановки в країні та подальшої енергійної розбудови суверенної Української держави. Відома одна з конкретних операцій цієї організації. Оскільки МВС УНР не наважувалося відкрито припинити злочинну діяльність згаданого вже банкіра А.Доброго, то його вирішили таємно заарештувати і вивезти з Києва. За вказівкою міністра внутрішніх справ М.Ткаченка до квартири Доброго увійшла група озброєних осіб, заарештувала банкіра і вивезла до Харкова. Там він перебував у різних місцях під охороною. Крім А.Доброго, затримали ще 27 осіб, що співробітничали з німцями. Однак за агентурними даними німецької контррозвідки А.Доброго відшукали і звільнили з-під арешту. Німецький пособник навіть розповів про свої "пригоди" в інтерв'ю німецькій газеті в травні 1918 р. Німецькі спецслужби викрили і таємну організацію патріотів. Загін німецьких солдат під командою кількох офіцерів заарештував її активних учасників Ю.Гаєвського і М.Любинського прямо під час засідання Центральної Ради. В інших місцях були затримані О.Жуковський та дружина М.Ткаченка. Частина учасників цієї акції засуджена німецьким військово-польовим судом до різних термінів ув'язнення.

У ніч з 23 на 24 квітня 1918 р. начальник штабу німецької експедиційної армії в Україні скликав у Києві таємну нараду для вироблення подальшої політичної лінії щодо УЦР. В ній взяли участь посли Німеччини і Австро-Угорщини Мумм фон Шварценштайн і граф Й.Форгач (відомий як запеклий слов'янофоб), військовий аташе посольств цих країн полковник Штольценберг і майор Флейшман, співробітник посольства Німеччини Принциг. 24 квітня 1918 р., тобто в той же день, коли німецький посол проводив нараду зі своїми австро-угорськими колегами, К.Гренер, начальник штабу групи військ фельдмаршала Г.Айхгорна, зустрівся із керівником підготовки перевороту генералом П.Скоропадським.

Результатом зустрічі стала домовленість, що німецька сторона займе прихильну до намірів П.Скоропадського позицію за умови виконання новим урядом ряду вимог: підтвердження статей Брестської угоди; розпуск Центральної Ради й організація виборів до законодавчого органу лише після припинення в країні стану анархії; передача під юрисдикцію військово-польових судів союзників злочинів проти союзних військ на території України і забезпечення реальної незалежності від різних політичних течій українським судовим інституціям; чисельність української армії буде визначена за згодою з німецьким командуванням; усунення всіх перешкод вільній торгівлі; відновлення права приватної власності на землю, виплата селянами грошової компенсації за землі, набуті ними в результаті реквізицій; оплата військової допомоги Німеччини українською стороною. До того ж, генерал К.Гренер підкреслив, що підтримка П.Скоропадського буде здійснюватись німецьким командуванням лише після захоплення ним влади. Дозвіл на формування української армії був, як рапортував австрійський дипломат, "осолодженням гіркої пілюлі", що її подали Гетьманові німецькі союзники.

29 квітня 1918 р. у Києві відбувся Хліборобський Конгрес за участю 6432 делегатів з 8 губерній України від заможних селян-власників ("хліборобів"). Учасники цього форуму одностайно висловилися за встановлення влади у формі історичного Гетьманату й обрали генерала П.Скоропадського Гетьманом України. Приймається рішення про розпуск Центральної Ради. Характерно, що саме цього дня на засіданні УЦР було ухвалено проект Конституції УНР.

Дата добавления: 2014-01-07