Правовий режим Арктики

Правовий режим Арктики діє в районі, який охоплює Північний Льодовитий океан (тобто морський простір) і прилеглі до нього частини материків, включаючи острови і архіпелаги. З цього можна заключити, що відносно морських просторів Арктики діють норми міжнародного права і перш за все Конвенції 1982 р. по морському праву, а також норми, що приймаються в рамках Міжнародної морської організації (ІМО), штаб-квартира якої розташована в Лондоні. А що стосується суші, то на неї розповсюджується юрисдикція прибережних держав.

До Арктичного басейну виходять Росія, Канада, Норвегія, Данія, США, Швеція, Фінляндія та Ісландія (останні три незначними частинами території). Причому, щоб уникнути можливих непорозумінь між собою і запобігання можливим претензіям з боку інших держав, прибережні держави згодилися поділити район Арктики на сектори, верхньою точкою яких є Північний полюс, а точками основи — виходи національного кордону до морського узбережжя Північного Льодовитого океану. Було заявлено, зокрема СРСР, що юрисдикція Радянського Союзу розповсюджується на всі відомі острови в межах свого сектора і на ті, які можуть бути відкриті в майбутньому. По ухвалі Президії ЦВК СРСР від 1926 р. кордони радянського сектору були позначені в межах між узбережжям СРСР, Північним полюсом і меридіанами 32°04’35” східної довготи і 168°49’30” західної довготи від Гринвіча, виключаючи східну частину архіпелагу Шпіцберген (який за міжнародним договором 1920 р. належить Норвегії; але інші держави одержали право вести там промислову і наукову діяльність).

Правове положення Шпіцбергену було визначено на Паризькій конференції 1920 року за участю США, Великобританії і її домініонів, Франції, Італії, Японії, Нідерландів, Данії, Норвегії. Договір був підписаний 9 лютого 1920 року. В 1935 році до нього приєднався СРСР, а у подальшому – ще понад 20 країн. Визнано «повний і абсолютний суверенітет Норвегії над архіпелагом Шпіцберген з о. Медвежий». Судна і громадяни всіх договірних сторін «допущені на однакових засадах до здійснення права на риболовлю і мисливство». Договір демілітаризує договірну територію.

Норвегія отримала за договором права суверенітету над Шпіцбергеном, не встановила свого арктичного сектору.

Втім, теорія полярних секторів, що була висунута на початку ХХ століття науковцями (Р.Вольтерн, Т.Бальш, Ч.Хайд та ін.), не отримала втілення у міжнародну практику. Але її елементи знайшли відбиття у національних законодавствах приполярних держав (наприклад, Росія).

Канада раніше за Росію проявила зацікавленість у визначенні статусу Арктики. Першу заяву вона зробила у 1904 році. У 1925 році було прийнято Акт про північно-західні території, яким встановлюється дозвільний порядок відвідування іноземними вченими арктичних районів Канади. Вказана дозвільна норма означає поширення суверенітету Канади за межі території, що знаходиться під її суверенітетом. У 1972 році у Канаді прийнято природоохоронний акт, який встановлював обов’язкові для всіх правила, що запобігають забрудненню морського середовища у арктичних водах Канади.

Але Канада й інші приарктичні держави встановлюють не міжнародні, а національні норми і стандарти, не звертаючись за допомогою до «компетентної міжнародної організації або загальної дипломатичної конференції», як цього вимагає п. 5 ст. 211 Конвенції по морському праву 1982 року від прибережних держав у таких випадках.

Втім, принцип «прибережного архіпелагу» дозволяє Канаді ставити питання «про наявність у її арктичному секторі «архіпелагу» і звідси розглядати води між відповідними островами як внутрішні.

Зважаючи на викладене, Ю.М. Колосов вважає, що узгодження питань по Арктиці можна здійснити на базі так званої «Арктичної конвенції».

Отже Арктика юридично не поділена на сектори ні односторонніми діями арктичних держав, ні міжнародним договором.

А оскільки відсутня спеціальна норма, що регулює правовий режим і визначає статус Арктики, то діє загальна норма, якою є Конвенція ООН по морському праву 1982 року (гл. 16). Це означає, що в Арктиці, як і в інших частинах Світового океану, певні простори входять до державної території (внутрішні і територіальні води), інші – не входять до складу державної території (виключна економічна зона, континентальний шельф, прилягаюча зона, відкрите море).

Вважається також, що правовий режим кожного окремого району арктичного моря слід оцінювати окремо, виходячи із такого, що фактично склався, має багаторічне визнання правопорядку, який базується на врахуванні оборонних, політичних, економічних і інших інтересів.

У відповідності до такого підходу країни вправі розглядати морські простори Арктики в межах свого «полярного сектора» у якості зони своїх особливих інтересів.

Зважаючи на особливості узбережжя Росія, Канада і Норвегія для відліку територіального моря (а значить виключної економічної зони і континентального шельфу) прийняли прямі висхідні лінії.

В цих трьох державах внутрішнім законодавством встановлено національні судноплавні шляхи, а саме: в Росії - Північний морський шлях, у Канаді – Північно-західний прохід, у Норвегії – Індерлее.

Доступ на Північний морський шлях відкрито на недискримінаційній основі для суден усіх держав за умов дотримання вимог безпеки (за контролем і співпрацею з Адміністрацією Північного морського шляху, що відповідає за безпеку).

Розвивається міжнародне співробітництво по дослідженню Арктики і охороні її довкілля на двосторонній і багатосторонній основі. Так, у 1993 році схвалено Декларацію про довкілля і розвиток в Арктиці, у 1973 році прийнята Угода про збереження білих ведмедів, у 1984 році укладено радянсько-канадський Протокол про науково-технічне співробітництво в Арктиці.

Для визначення правового режиму арктичних територій має значення рішення Постійної палати міжнародного правосуддя від 5 квітня 1923 року по Гренландії. Палата визнала суверенітет Данії над усім островом Гренландія, зважаючи на претензії Норвегії на частину території острова. Претензії мотивувались «неефективною окупацією» острова з боку Данії.

Суд обґрунтував своє рішення доводом про те, що на північні полярні області в силу їх природних особливостей не повинні поширюватися звичайні вимоги про ефективну окупацію у якості основи для визначення прав суверенітету над ними і що по відношенню до таких областей достатньо здійснювати контроль після їх відкриття і нотифікації про це.

Повторюємо знов: на водні простори арктичних секторів розповсюджується міжнародний режим, зокрема, положення Конвенції по морському праву 1982 р. Але потрібно також мати на увазі, що через особливо суворі кліматичні умови в Арктиці прибережні держави в межах встановлюваних ними 200-мильних виняткових економічних зон можуть приймати суворіші закони і правила із запобігання забрудненню морського середовища в порівнянні з іншими районами земної кулі.

Дата добавления: 2014-01-07