Історія демографічної політики

Необхідність підтримувати певні пропорції між населенням, ресурсами і навколишнім середовищем завжди усвідомлювалася як важливе і складне управлінське завдання. Демографічна політика має давню історію і багатий досвід практичної реалізації: від заснування стародавніми греками колоній для розселення швидко приростаючого населення або встановлення привілеїв тридітним сім'ям римськими імператорами до політики «одна сім'я — одна дитина» в сучасному Китаї.

Виникнення античної держави з її законами, з суспільною нерівністю і економікою, побудованою на праці рабів з її украй низькою продуктивністю, зумовило зародження і розвиток демографічної політики як державної політики. Розробляючи і реалізовуючи закони, що упорядковують життя і співіснування мільйонів людей, держава прямо або побічно регулювало і демографічну поведінку індивідуумів і сімей. Так, в одному з якнайдавніших правових актів — звід законів вавилонського царя Хаммурапі (приблизно 1760 р. до н.е.) — 68 статей з 282 було присвячено сімейному праву. Зростання чисельності населення стародавніх держав у сприятливі роки, коли війни і стихійні лиха, епідемії і неврожаї не скорочували населення, примушувало до контролю його зростання шляхом стимулювання розосередження населення аж до примусової еміграції.

Уже в IV-V ст. до н.е. відчувалося перенаселення в невеликих старогрецьких містах-державах, що спричинило вимушену еміграцію надлишку населення і приймало форму періодичного заснування колоній. Грецьку колонізацію Середземномор'я і Причорномор'я (а витоки її йдуть до VIII в. до н.е.) можна, мабуть, вважати першою формою цілеспрямованого регулювання чисельності і розміщення населення. Переселення жителів з густонаселених районів в малонаселені землі для підтримки «оптимальної» пропорції між кількістю землі, продовольством і населенням пропонувалося в V ст. до н.е. старокитайським філософом Конфуцієм (551-479 рр. до н.е.) і його послідовниками як ефективний державний захід.

Проблема обмеження чисельності населення, небезпека надмірного зростання народонаселення, яка періодично поставала в державах античного світу, знайшла віддзеркалення у висловах і роботах видатних грецьких мислителів того часу: Сократа (бл. 470-399 до н.е.), Платона (427-347 рр. до н.е.) і Аристотеля (384-322 рр. до н.е.).

Великий вплив на формування поглядів на політику в області відтворення населення справляли релігійні доктрини, що цілком замінювали як регулятори поведінки правові норми. Християнство засуджувало аборт і дітовбивство, але заохочувало стриманість. Релігійні доктрини Сходу, що переважали в Китаї, Індії, Персії, в цілому схвалювали продовження роду і дітородіння, але в буддизмі (і у меншій мірі в індуїзмі) обітниця безшлюбності вважалася високим духовним ідеалом.

Економічні умови, що в середні віки змінилися, сприяли появі у селян стимулів до великої сім'ї — виховання дітей коштувало дешево, а робоча сила в господарстві була потрібна, тим більше, що податками обкладалося, як правило, тільки доросле населення. Ставлення до чисельності населення, до сім'ї визначалося високим рівнем смертності, епідеміями, що забирали сотні тисяч життів. У XVII ст. Франція однією з перших в Європі починає проводити політику заохочення зростання населення. Її мотиви обумовлювалися і ученням меркантилізму, і демографічною ситуацією. Франція зазнала великих втрат в 30-річній війні з Німеччиною (1618-1648 рр.), а також втрачала населення через значну еміграцію, викликану релігійними переслідуваннями гугенотів.

До середини XVIII ст. посилилися економічні передумови популяціонізму, пов'язані з розширенням мануфактурного виробництва і збільшенням попиту на робочу силу. Це підтримувало подальше розповсюдження ідей бажаного зростання населення. Вони знайшли своє віддзеркалення в працях великих французьких просвітителів Ж.-Ж. Руссо (1712-1778 рр.), Ш. Монтеск’є (1689-1755 рр.), Д. Дідро (1713-1784 рр.), в працях Гельвеція, Моо, Юма і інших мислителів.

Лише Вольтер (1694-1778 рр.), мабуть, критично ставився до ідей про зростання населення, співвідносячи проблему населення з проблемами добробуту і духовного розвитку.

Багато російських державних діячів і учених XVII-XIX ст. підтримували ідею збільшення населення. У кріпосній Росії існував закон, за яким кожна сім'я платила податок («тягло»). Звідси виникала зацікавленість держави у ранніх шлюбах, оскільки збільшення числа нових сімей забезпечувало притік нових прибутків у казну. Ранні шлюби і висока народжуваність схвалювалися церковними догматами, що формували установки і поведінку населення.

Найбільш цілісний і систематизований виклад необхідних і можливих заходів політики населення в Росії був представлений в трактаті М.В. Ломоносова «Про збереження і розмноження російського народу» (1761 р.). Він пропонував прийняти заходи, спрямовані на створення сприятливих умов для народження дітей у шлюбі і поза ним, на скорочення дитячої смертності, на припинення еміграції. Заходи були як культурно-освітнього характеру, так і адміністративно-правового (перегляд церковних правил і звичаїв).

За імператриці Катерині II (мабуть, не без впливу трактату Ломоносова, як і не без впливу того, що здійснювалося у Франції, а раніше — в Римі) були скасовані «вінцеві пам'яті» (по суті, мито за вінчання), полегшений вступ до шлюбу вдовам і дружинам засланців, при виборах на громадські посади перевагу почали надавати тим, у кого більше дітей. Указ Катерини від 1774 р. повелівав не вінчати малолітніх з дорослими дівами. Указ 1784 р. Синоду наказував в проповідях схиляти народ до прихильного ставлення до позашлюбних дітей. Були засновані будинки для підкидьків і незаконнонароджених.

Майже всі прогресивні діячі Росії того часу (державознавці, медики, філософи і письменники) розділяли популяціоністські позиції (А.П. Волинський, А.Н. Радіщев, В.Н. Татіщев і ін.). У той же час історик і публіцист М.М. Щербатов вважав швидке збільшення сільського населення одним з чинників розповсюдження.бідності в Росії.

На рубежі XVIII-XIX ст. на зміну популяціонізму прийшла інша, протилежна доктрина, що доводить необхідність заборони зростання населення. Вона отримала назву «мальтузіанство» за іменем свого творця Томаса Роберта Мальтуса (1766-1834 рр.). Економічною передумовою антипопуляціонізму був активно здійснюваний промисловий переворот. Він вів до появи зайвих робочих рук і ротів, накопичених через надмірну кількість населення.

Мальтус, запозичуючи ідеї англійця М. Хейла і італійця Дж. Ортеса про зростання населення в геометричній прогресії і ряд інших економічних ідей і теорій, пояснював причини виникнення бідності і пауперизму перенаселеністю і безрозсудним розмноженням робочого класу, висловлювався за попередження надлишку населення, зокрема розповсюдження в народі норм християнського аскетизму, утримування від вступу у шлюб і приборкання «інстинкту розмноження».

Наприкінці XIX ст. знов з'являються передумови для відродження популяціоністських ідей. Економічна і географічна експансія, що супроводжувала боротьбу за розділ світу на сфери впливу, підвищила роль чисельності населення як чинника сили, можливості створення великої армії. Низька народжуваність в багатьох країнах Європи і зниження приросту населення сприяли тому, що демографічні проблеми стали предметом обговорень на засіданнях парламентів.

Відомий французький демограф Жак Бертільон. (1851-1922 рр.) оголосив теорію Мальтуса «ганебною», вимагав законодавчими методами впливати на збільшення народжуваності. Розвиток поглядів на демографічну політику в XX ст. відбувся в Італії і Германії. Експансія, боротьба за життєвий простір були стрижнем геополітики італійського і німецького фашизму, яка принесла незліченні біди народам Європи, привела до втрат десятків мільйонів людей, загиблих в другій світовій війні.

Популяціоністська демагогія складала важливу ланку ідеологічного арсеналу фашизму. Італійським дуче Муссоліні була написана брошура «Чисельність як сила», в якій він доводив, що висока народжуваність відрізнятиме фашистський народ від інших європейських народів і вказуватиме на його життєздатність, на його волю до продовження життєздатності в століттях.

Політика населення Гітлера, подібно до політики Муссоліні, диктувалася двома міркуваннями: 1) велике населення було необхідне для задоволення зростаючої потреби в «гарматному м'ясі»; 2) демографічний компонент був важливою складовою частиною «расової теорії».

Для демографічної «освіти» в Германії була величезним тиражем випущена пропагандистська брошура «Вимираючий народ». У мільйонах екземплярів цієї брошури всі помилки списувалися на епоху лібералізму і марксизму. Були заборонені протизаплідні засоби і аборти, рекламувалася і заохочувалася позашлюбна народжуваність.

Фашизм на довгі роки скомпрометував ідеї демографічної політики, які і зараз нерідко пов'язують тільки з тоталітаризмом (фашизмом або комунізмом), з його агресивністю, що потребує мільйонних армій для затвердження своїх ідеологій серед інших територій і народів.

Історія демографічної політики демонструє, що вона була слабким інструментом і не могла помітно впливати на відтворення населення. Суспільно-економічні умови, як правило, зводили нанівець всі зусилля демографічної політики, якій відводили нерідко помилкову роль головних ліків для лікування хворих економік і соціально-політичних систем.

Дата добавления: 2014-01-07