Книга і читання як суспільний феномен

В історичному часі книга знає періоди недовіри і спротиву, стрімкого розвитку і визнання як ядра «душі і розуму культури». Друк зробив її вселюдською цінністю. На основі книги виросла сучасна цивілізація.

Книга сформувала видавничу систему. Будучи породженням індивідуальної творчості, витворила інститут авторства. Живлячись її силою, виріс читач. Праця над нею дала людству цікаву і складну редакторську професію.

За своєю природою книга є явищем ідеальним (втілює в собі ідеї), духовним (пов’язана із внутрішнім життям людини) і психічним (творчість, як і читання, є психічним процесом). Людина розглядає та сприймає книгу і як цінність у розумінні її значущості. Це зобов’язує автора і видавця у процесі творення книги використовувати рішення, які б акцентували на її неповторності. Видавець орієнтує потенційного читача на те, що книга, яку він тримає в руках, є тим феноменом, без якого йому не обійтися при розв’язанні життєвих проблем. Багато книг репрезентують вершинні вияви людської творчості, інтелекту, думки і духу. Видавець дбає, щоб вони були вершинними продуктами і його праці. Завдяки цьому людина проймається впевненістю, що прилучення до таких видань сприятиме відкриттю й досягненню нею власних вершин.

Книга самоздійснюється у сфері читання. Тут сходяться інтереси всіх учасників книжного процесу, суспільства та індивідів. Виняткові книги відіграли потужну соціоінженерну роль, долучившись до творення націй, держав, культурних і релігійних спільностей. Долі книг різні: одні тисячоліттями фіксують на собі неослабну увагу, інші швидко втрачають приваблювальну енергетику або зацікавлюють одиниці людей. Багатьом так і не вдається дочекатися своїх читачів. У нечитаних і непрочитаних книг різні передісторії, але однаковий соціальний ефект — незрезонована в душі і розумі людини енергія слова.

Останніми роками соціологія настирливо сигналізує про втрату читанням провідної культурної ролі: дедалі менше людей вважає книгу єдиним джерелом знань і мудрості, особистісно цінних емоцій, а читання — найпродуктивнішим способом саморозвитку, життєвою стратегією, найзмістовнішим використанням вільного часу чи терапевтичним чинником (бібліотерапія); молодь масово заявляє, що не любить читати, не вважає читання важливим і обходиться без книг; щороку приблизно 2% мешканців планети перестає читати, кожне нове покоління читає менше, ніж попереднє; неухильно підвищується середній вік читачів — стверджують, що на завершенні першого десятиліття ХХІ ст. він становив 30—35 років; читання втрачає статус цілеспрямованої діяльності, багатьма розглядається як супутнє заняття; теперішні підлітки ("посткнигобумне покоління") опинилися на маргіналіях друкованої культури, поставивши у центр свого інтересу мандрівку просторами Інтернету; книга втратила монопольний статус носія тексту, а друковане слово — статус засобу комунікації; люди все частіше отримують потрібну інформацію не з текстів, а з інших джерел, унаслідок чого сформувалася композитна рецептивна фігура "читач — слухач — глядач тексту"; активно шириться у світі "вторинна неписьменність" (нечитання після здобуття освіти); у кожній країні 40—50% мешканців не є "людьми книги".

Ще донедавна українців небезпідставно вважали книголюбами. Однак, згідно з останніми опитуваннями компанії з соціальних досліджень «GFK України», наша країна стала європейським аутсайдером за кількістю людей, які читають книги. Через відсутність моди на освіченість, застарілі фонди бібліотек і високі ціни на все, в тому числі і на книги, зникла традиція читання. На думку соціологів, під загрозою опинилося вміння нації критично мислити і творчо опрацьовувати інформацію.

Так, за оцінками «GFK України», для 73% (!) наших співгромадян читання не є сферою інтересу, а кожен четвертий українець не відкриває книг взагалі. Це тим паче вражає, що за часів СРСР, за офіційними даними, понад 90% населення регулярно присвячували час книгам.

Експерти впевнені: на українців тиснуть наслідки складних 1990-х, розвал галузі друкарства, відсутність потреби бути освіченим. Усе це позначилося на українських сім’ях, де в ті часи забули про книги, а розчароване старше покоління не прищеплювало спадкоємцям любов і до книг. Тож виросло покоління, яке не застало в життєвому просторі навколо себе книг. У кращому випадку молоді українці дивляться інтернет-матеріали, але це, переважно, новини.

Щоб зрозуміти різницю між Україною і Європою у ставленні до літератури, досить поглянути на Фінляндію — другу за чисельністю регулярних читачів країну Європи (у відсотковому співвідношенні). Як розповіла посол Фінляндії в Україні Арья Макконен, у неї на батьківщині існує давня традиція читання. Пресу доставляють додому вранці, ще до того, як люди вирушають на роботу. Тому день кожного фіна розпочинається з кави і газети. Крім того, велику роль відіграє освітня система. Рівень шкільної освіти у Фінляндії — найвищий у світі. В навчальних закладах дітей вчать любити книги і цінувати отримані з них знання. Сама Арья Макконен з радістю згадує шкільну пору і каже, що в 7-15 років вона читала до десяти книг на тиждень.

Ще один фактор, який робить з фінів завзятих книголюбів, — сучасні бібліотеки. У цій лісистій країні навіть у невеликих населених пунктах обов’язково є бібліотеки з книжковими новинками, а також свіжою пресою, музикою та фільмами.

Схожими методами користуються і в інших європейських країнах. Скажімо, в німецькі міста на кшталт наших Фастова чи Жмеринки щотижня приїжджає письменник — німецький або зарубіжний. Тобто книга там є нормальною частиною соціального життя країни.

Ще одна проблема, яка перешкоджає читанню, — інформаційні технології. Особливо загрозлива ситуація у користуванні ними складається серед дітей та молоді. Не важко помітити, що нині комп’ютер і мобільний телефон замінює їм увесь світ. На думку психолога Наталії Лесенко, на відміну від комп’ютера чи мобільного телефону, книги формують у дитини більш образне мислення. Водночас експерт зауважує: примушувати чи сварити дитину за відсутність інтересу до книг не варто. «Тут вагомим є власний приклад, — зазначає вона, — батьки можуть самі почитати дитині, а потім вже помінятися місцями. Навіть одне-два речення прочитати — успіх для дитини, якщо вона зовсім відмовляється від книги. Це маленькі кроки, за якими будуть цілі сторінки, коли дитина відчує смак до пізнання світу через книги».

«Дітям подобаються цікаві, веселі пригодницькі книги, — говорить видавець і письменник Іван Малкович. — Водночас попри збільшення кількості найменувань дитячих видань, їхні наклади щороку зменшуються. Цьому, крім власне української проблеми — збідніння прошарку потенційних покупців дитячої літератури, сприяє і загальносвітова тенденція — поява електронних книг. Загалом же рівень літератури, якості текстів падає. Я вже бачу розмивання жанрів, бачу, як в літературу приходить багато непрофесіоналів».

І все ж хочеться вірити, що роль традиційної книги не зменшиться. Адже аромат палітурки, шелест сторінок, певна зосередженість, серйозність, увага, які потрібні при спілкуванні з книгою, — все це створює незвичайну атмосферу читання, яку не замінять жодні цифрові технології.

Збайдужіння до книги і читання — кричуща соціокультурна проблема, оскільки поза ними неможливі повноцінний розвиток у людини уяви, емпатії, співчуття, співпереживання, абстрактного мислення, примноження культурного досвіду.

Суспільства, у яких занепадають книжність і читання, ризикують утратою пам’яті, ідентичності, навіть життєвих основ і життєвого простору. На траєкторії асоціативних розмірковувань щодо цього зринає наснажена есхатологічністю думка одного з героїв роману чеського прозаїка М. Кундери "Книга сміху і забуття": "Якщо хочуть знищити народ... — у нього спершу стирають пам’ять. Знищують його книги, його культуру, його історію. І хто-небудь напише для нього інші книги, нав’яже іншу культуру, придумає іншу історію. Незабаром народ почне забувати, хто він і ким він був. Довколишній світ забуде про це значно раніше".

Видавнича наука і практика вимушені виявити високу інтелектуальну, технологічну мобільність і водночас стійкість у розумінні свого призначення. Ідеться про те, що зміна технологій підготовки, розповсюдження контенту є спонукальним сигналом для оволодіння ними. У цьому сенсі використання ІТ-технологій — неминучість. Однак це не дає права недооцінювати роботу з автором, текстом, культурою видання, супроводження його в позавидавничому житті. Справді, від технологічності видавничого продукту залежатиме надто багато, якщо не все. У стратегічному часі ще більше залежатиме від його ціннісної основи, для чого потрібні висока мисленнєва культура, уміння оптимізовувати знання і навички, масштабний світогляд. Усе це важливо для того, щоб завжди видавати затребувані і цінні книги.

Дата добавления: 2014-01-07