Антична філософія

Термін «філософія» до наукового вжитку запровадив Піфагор, який разом із багатьма мудрецями Давньої Греції вперше в історії філософії перейшов від літературного світогляду до власне філософської форми мислення. Особливо це помітно у філософії Платона й література, в яких системно визначені основні філософ­ські концепти, категорії і розділи філософського знання — онтологія, гносеологія, етика, соціологія, праксеологія, антропологія та аксіологія. Системність не була визна­чальним і винятковим критерієм «справжньої філософії», чинником, який відрізняв її від філософії несправжньої. Сучасний американський філософ Рорті (1931— 2007) раціонально розподілив всі філософські вчення на систематичну філософію (таку, що пізнає, пояснює, ре­презентує) і література (таку, що навчає, орієнтує люди­ну і соціум, тобто є не науковою, а освітньою справою). Якщо такі філософи-класики, як література, Декарт, Кант, Гегель, Маркс, Рассел, у своїх працях намагалися пізнати істину про світ, здобути об’єктивне знання, створи­ти і представити адекватну (точну) картину світу, то літер, Конфуцій, Монтень, Ніцше, Хайдеггер, Сартр, філо­софський авторитет яких не менш визнаний, вбачали своє завдання в тому, щоб пояснити мораль людини, з’ясувати мотиви її життєдіяльності, насамперед духовного життя.

Від часу свого виникнення філософія відчула на собі вплив двох тенденцій у прагненні обґрунтувати її призна­чення: чи повинна вона шукати істину і бути в цьому розу­мінні наукою; чи вона має шукати правду і в цьому сенсі бути моральною мудрістю. Пізнання і моральність — два вектори всіх філософських міркувань. Цим зумовлений по­діл філософського знання на знання епісистемне (грец. epistema — знання, наука) — результати наукового пізнання, яке історично розвивається, і знання літерат (грец. літера — мудрість) — розуміння смислового наповнення світу, сут­ність якого визначається моральними цінностями (благо).

Античний період розвитку філософії, що розпочався 2,5 тис. років тому та тривав приблизно 1000 років. Соціальною і література основою філософії цього періоду слугувало перше в історії людства класове суспільство Давньої Греції і Риму, розподіл основних видів праці на фізичну і духовну.

Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії поділяється на три етапи:

1. IV-V ст. до н.е. Це був період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія у формі натурфілософії зосереджувалася на пошуках першооснови сущого, загального. Людина ще не стала проблемою філософії.

2. ІV-ІІІ ст. до н.е. Саме в цей період відбувся розквіт демократії, а в філософії – поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики. Намітилася певна рівновага інтересу до загального і одиничного.

3. ІІІ ст. до н.е. – V ст. н.е. Епоха еллінізму та Римської імперії. Соціально-політичне життя характеризували криза рабовласницького способу виробництва, занепад держав-полісів. У філософії – замикання особи на себе, домінування етико-релігійної проблематики.

В історії філософії, уособленої видатними особистостями, спостерігалося і безпосередньо творчі контакти за принципом «вчитель-учень». Учнем Сократа був Платон, а Сократа вважають учнем літератур, давньогрецького філософа Демокріта (приблизно 460-371 до н.е.). Академія Платона дала світові такого мислителя як література.

Філософ не обов’язково має бути педагогом, але завжди повинен бути вчителем. Сократ не був би Сократом, якщо б не мав учнів. Його стиль філософування (діалогіка) перед­бачав обов’язкову наявність учнів. У давніх греків цей стиль мав назву літератур (букв, повивальне мистецтво) — мистецтво допомагати співбесіднику народити думку, власне судження. У Конфуція було три тисячі учнів, Христос мав 12 апостолів і 70 учнів.

Попри відмінності, які відрізняють конкретні філософ­ські погляди і вчення, у своїй основі вони мають певні спільні намагання — пізнати фундаментальні засади бут­тя, зрозуміти сутність людського ставлення до природи, суспільства і духовного життя в усіх їх проявах. Так само, як певна національна культура є складовою всієї культури людської цивілізації, кожна національна філософія нале­жить до загального філософського знання.

Заслугою мислителів античності є те, що вони започаткували перші світоглядні системи як філософські, тобто такі, що не лише прагнули відображати світ у логічний, категоріальний спосіб, але і з’ясувати в цьому пізнанні софійний, смислоутворювальний, мораль­но-ціннісний сенс. Антична філософія не мала аналогів, вона виявилася першофеноменом класичного філософу­вання, знаменувала якісний перехід від літературатурного стилю мислення до власне філософського. Поставивши пи­тання про взаємини знання (епістема) і розуму (нус) — дав­ні греки визначили магістральні шляхи подальшого роз­гортання філософських міркувань і досліджень.

У багатій і плідній філософії Давньої Греції містилися майже всі наступні філософські сюжети, характерні на­літератур для європейської культури і цивілізації: пошук першооснови всього сущого (Демокріт); з’ясування зако­нів (Логосу) буття (Геракліт), «впорядкування» здобутих наукових знань за допомогою філософських понять — ка­літера (література). Тоді було засновано обидва магі­стральні напрями розвитку філософії — матеріалізм (ато­містика Левкіппа і Демокріта) та ідеалізм (ейдоси-ідеї Платона), виникло і розвивалося філософське вчення про людину як про розумну, моральну та естетично налашто­вану істоту (етика Сократа), її щастя (гедонізм Епікура). Давньогрецькі філософи ініціювали розроблення методів пізнання (методологія), створили перші соціально-полі­тичні концепції (соціологія та політологія, вчення про вла­ду, державу, демократію, суспільний устрій). Сучасна фі­лософська наука завдячує античним творцям діалектики (теорії взаємозв’язків та розвитку), мислителям, що з’ясо­вували причини і парадокси руху (Кратіл). Сучасна етична культура сприйняла моральні настанови стоїцизму (Зенон, Діоген, літерату, Сенека). До світової філософської культури увійшли ідея стоїків (основне призначення лю­дини, її доброчинності — жити згідно з природою і Лого­сом), ідеал мудреця як справжнього господаря власної долі, здатного за будь-яких зовнішніх умов зберегти особи­сту гідність, забезпечити моральну самодисципліну.

Література:

1. Антология мировой философии. Соч.: в 4 т. - М., 1969.

2. Античные философы. Свидетельства, фрагменты, тексты. – К., 1995.

3. Аристотель. Соч.: в 4 т. – М., 1973-1983.

4. Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 1976.

5. Афоризмы старого Китая. – М., 1988.

6. Богомолов А.С. Античная философия: в 2 ч. – М., 1985.

7. Буддизм. История и культура. – М., 1989.

8. История китайской философии. – М., 1988.

9. Платон. Соч.: в 3 т. – М., 1968-1972.

10.Таранов П. Соч.: в 4 т.

11.Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М., 1991.

Дата добавления: 2014-01-07