Джерела права

Характеристика права

На територію західноукраїнських земель поступово поширювалась чинність австрійського права, однак внаслідок багатонаціонального характеру Австрійської монархії у правовій системі держави тривалий час не було єдності. Проте, ще до загарбання західноукраїнських земель Австрією проводились певні заходи щодо об`єднання цивільного права різних австрійських провінцій – для ліквідації партикуляризму у праві й 1753 р. була створена кодифікаційна комісія, яка у 1766 р. подала вироблений нею проект Цивільного кодексу на затвердження Марії-Терезії, який вона, однак, не затвердила.

Особливо пожвавилась робота над кодифікацією цивільного та інших галузей права в останній чверті 18 ст., причому кодифіковані збірники проходили апробацію у Галичині, а відтак їх чинність поширювалась і на інші австрійські провінції. У 1772 р. була створена нова комісія для переробки незатвердженого проекту Цивільного кодексу, яка аж у 1785 р. склала першу частину кодексу, до якої увійшли норми про права підданих, та сімейне і опікунське право, і яку імператор Йосиф ІІ затвердив декретом 1786 р. І декретом 1797 р. завершений проект як Галицький цивільний кодекс був запроваджений спершу у Західній, а невдовзі у Східній Галичині; відповідно, припинило дію старе польське феодальне право. Та лише у 1811 р. після кількох переробок був затверджений і з 1812 р. уведений у дію Австрійський цивільний кодекс. Він мав 1502 статті і поділявся на 3 частини: вступ – загальні положення про цивільний закон, 1 – про особові права, 2 – речові права, 3 – спільні положення про особові і речові права. Його джерелами були: пандектне право, тобто пристосоване до капіталістичних відносин римське право, Пруське земське уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. Цей кодекс був модернізованим нормами капіталістичного права магнатсько-шляхетським зводом законів. З деякими змінами, внесеними у роки першої світової війни, він продовжував діяти на території Галичини і після її включення до складу Польщі – аж до прийняття Польського кодексу зобов`язань 1933 р.

Ще до проведення кодифікації цивільного права 1763 р. в Австрії був затверджений Кодекс вексельного права з 53 статей, який регулював питання кредиту. Його чинність у 1775 р. була поширена на Галичину і Буковину, де вексельні справи регулювались звичаєвим правом.

Майже водночас з підготовкою Цивільного кодексу розпочалась робота над складанням Цивільного процесуального кодексу, який вступив у дію у 1781 р., а пізніше був перероблений і введений у дію як Галицький цивільний процесуальний кодекс у Західній Галичині у 1796 р. і Східній Галичині у 1807 р. Він поділявся на 617 статей, які регулювали усі стадії цивільного процесу – від позовної заяви до виконання судового рішення. У 1825 р. був розроблений новий проектАвстрійського цивільного процесуального кодексу, який імператор не затвердив, та пізніше були уведені в дію його окремі розділи – адвокатська ординація 1849 р., закон про компетенцію судів 1852 р., закон про судочинство у безспірних справах 1854 р. тощо. Новий Австрійський цивільний процесуальний кодекс було затверджено у 1895 р., і він діяв до розпаду Австро-Угорщини.

Робота над кодифікацією кримінального права почалась у 1768 р., коли імператрицею Марією-Терезією було затверджено Австрійський кримінальний кодекс (Терезіана). Він складався з 2 частин: процесуального і матеріального права; і передбачав дуже жорстоку систему покарань, а процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, скасованих у 1776 р. Цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріального права, а був запроваджений у 1774 р. у частині процесуального права. У 1781 р. спеціальне розпорядження надало судам право допускати свідками жінок і євреїв.

Імператор Йосиф ІІ у 1786 р. затвердив Загальну судову інструкцію для судів усіх інстанцій, яка детально регламентувала порядок розгляду судами справ, подавала зразки процесуальних документів і форми боанків для судової статистики, а відтак, була своєрідним Процесуальним кодексом.

У 1787 р. був виданий новий Австрійський кримінальний кодекс про злочини та їх покарання (Йозефіана), який містив окремі положення буржуазного кримінального права, та у цілому був феодальним кодексом. Він встановлював суворі покарання, але скасовував смертну кару; уперше в історії австрійського кримінального права він поділив злочинні дії на кримінальні злочини, які розглядали суди, і тяжкі поліційні проступки, які розглядали адміністративні органи.

На апробацію був запроваджений у Західній Галичині у 1796 р. і Східній Галичині у 1797 р. Кримінальний кодекс, підготований австрійським юристом Й.Зонненфельсом, який у 1803 р. із незначними змінами був був уведений у дію у всій Австрії (Францішкана). Він складався з 2 розділів – матеріального і процесуального права. Він встановив смертну кару за деякі злочини, щоправда, імператор у порядку помилування збедільшого замінював смертні вироки позбавленням волі. У 1852 р. цей кодекс був переглянутий і виданий у новій редакції, в якій діяв у Галичині аж до введення там Польського кримінального кодексу 1932 р. Кримінальний кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочини і проступки, і, відповідно, поділявся на 2 частини – про злочини і проступки. За вчинення злочину він передбачав смертну кару через повішення або тюремне ув`язнення на різні строки, а за проступки – грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання, які були скасовані в Австрії у 1867 р., заборону проживати у даній місцевості тощо; притому, повністю звільнялись від кримінальної відповідальності лише діти, віком до 10 р.; кодекс передбачав також застосування його статей за аналогією. Цей кодекс був доповнений у 1855 р. Військовим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини, а також іншими законами, та поза тим залишався застарілим.

У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відобразився дуалістичний характер держави – Кримінальний кодекс 1852 р. діяв лише в Австрії, у т.ч. у Галичині і Буковині, а в Угорщині було видано Угорське кримінальне положення про злочини і проступки 1879 р., чинність якого поширювалась і на Закарпаття. Натомість, цивільне право в Угорщині не було кодифіковане, а складений наприкінці 19 ст. проект Цивільного кодексу не був затверджений.

Процесуальна частина Кримінального кодексу 1803 р. діяла до 1853 р., коли було прийнято окремий Закон про кримінальне судочинство, який запровадив частково гласність процесу, але не допускав участі громадськості у здійсненні правосуддя. У 1852 р. більшість справ про проступки було передано на розгляд органів поліції. Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив основним демократичним принципам судочинства, тому у 1869 р. був доповнений Законом про суди присяжних, а у 1873 р. був затверджений новий Кримінально-процесуальний кодекс, який із незначними змінами проіснував аж до розпаду Австро-Угорщини. Він встановив усність і гласність процесу, допустив участь громадськості, тобто суду присяжних, у розгляді тяжких злочинів, закріпив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. У 1912 р. був уведений у дію Військовий кримінально-процесуальний кодекс, а поза тим, військові суди розглядали справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 р.

Цивільне право (Загальне цивільне уложення Австрійської імперії 1811 р.)

Права осіб стосуються особистих властивостей і взаємин та сімейних відносин. Кожна людина має природжені права, тому вважається особою, а відтак рабство чи кріпацьке становище не допускаються. Повне користування цивільними правами набувається шляхом громадянства, яке надається дітям австрійського громадянина через народження.

Особи, що не досягли зрілості, душевнохворі та ті, які з інших причин неспроможні самостійно здійснювати свої права, перебувають під особливим захистом законів. До них належать: діти віком до 7 р., малолітні віком до 14 р. і неповнолітні віком до 24 р.; навіжені, божевільні і слабоумні, які не здатні усвідомлювати наслідки своїх вчинків; оголошені судом марнотратними, внаслідок чого їм заборонено подальше управління своїм майном; а також відсутні і общини (громади). Ненароджені діти з моменту їхнього зачаття мають право на захист законів – щодо наданих їм прижиттєвих прав вони вважаються народженими, але мертвонароджена дитина щодо надаваних їй прижиттєвих прав визнається такою, що взагалі не була зачата, притому у разі сумнівів щодо новонародженого презюмується народження живої дитини, а народження мертвої дитини повинно доводитись. Безвісно зниклий визнається мертвим за таких обставин: 1. якщо з часу його народження минуло 80 р. і місце його перебування невідоме упродовж останніх 10 р.; 2. якщо про нього не отримано жодних відомостей упродовж 30 р.; 3. якщо він був тяжко поранений на війні або перебував на кораблі у час його аварії, чи в іншій крайній життєвій небезпеці і відтоді упродовж 3 р. безвісно відсутній.

А) Речове право

Речі – це все, що слугує людині для використання. Речі, що перебувають на території держави, становлять державне і приватне майно. Приватне майно належить окремим чи юридичним особам, товариствам чи цілим общинам (громадам). Безгосподарні речі – які надані усім членам держави для привласнення. Загальне (публічне) надбання – речі, надані усім членам держави лише для користування: шляхи, річки, приморські гавані і морські береги. Державне майно – те, що призначене для покриття державних потреб: монетна, поштова та інші регалії, казенні маєтки, рудники, соляні копальні, податки і мита. Общинне надбання становлять речі, які слугують кожному члену певної общини для користування; а общинне майно становлять речі, доходи з яких призначені для покриття общинних витрат.

Речі поділяються за властивостями на тілесні і безтілесні, рухомі і нерухомі, споживні і неспоживні, оцінювані і неоцінювані. Тілесні речі – які сприймаються органами чуттів, а решта – безтілесні: право полювати, рибалити та усі інші права. Рухомі речі – які без їх пошкодження здатні до пересування на місцевості, а решта – нерухомі. До нерухомих належать також рухомі речі, які за законом чи з волі власника становлять приналежність нерухомої речі, тобто перебувають у постійному зв`язку з нею: 1. приріст речі, поки він не відокремлений від неї - трава, дерева, плоди і усі придатні до використання речі, вирощені на поверхні землі, залишаються нерухомим майном, поки не відокремлені від землі; риба у ставку і дич у лісі лише тоді стають рухомими речима, коли риба зловлена, а дич спіймана чи вбита; 2. придаткові речі, без яких головна річ не може використовуватись чи які закон або власник призначив для постійного використання при головній речі – зерновий хліб, дрова, корм для худоби та інші вже зібрані речі, а також уся худоба і усі приналежні до нерухомого маєтку знаряддя й інструменти, оскільки вони необхідні для подальшого ведення господарства; а також те, що збудовано на землі назавжди – будинки та інші будівлі з повітряним простором над ними по відвісній лінії, усе, що прикріплено до землі, стіни чи прибито цвяхами (пивоварні і горілчані котли, вироблені у стіні шафи), та речі, призначені для постійного використання чогось цілого (канати, ланцюги, пожежні інструменти і т.п.). Права вважаються рухомими речима, якщо вони не пов`язані з володінням нерухомою річчю чи не оголошені за законом нерухомістю; причому боргові зобов`язання не перетворюються у нерухоме майно внаслідок забезпечення їх нерухомістю.

Споживні речі – які без їх зруйнування чи знищення не приносять необхідної користі; неспоживні речі – які внаслідок їх зруйнування чи знищення втарають свою користь. Оцінювані речі – вартість яких може бути визначена шляхом порівняння з іншими, перебуваючими в обігу речима; до них належать також особисті послуги, фізична і розумова праця. Неоцінювані речі – вартість яких не може бути визначена шляхом порівняння з іншими, перебуваючими в обігу речима.

Речові права – права, які належать особі на якусь річ незалежно від інших осіб. До речових прав належать: право володіння, власності, застави, сервітута, спадкування.

Право володіння. Утримувач (держатель) – особа, що має річ під своєю владою чи під своєю охороною; володілець – держатель, який спрямовує свою волю на утримання речі за собою, як своєї. Усі тілесні і безтілесні речі, які є предметом правового обігу, можуть бути предметом оволодіння. Добросовісний володілець – який на вірогідних підставах вважає річ, перебуваючу у його володінні, своєю; недобросовісний володілець – який знає чи за наявними обставинами повинен припускати, що перебуваюча у його володінні річ належить іншій особі.

Право власності. Власність особи – усе, що їй належить, усі її тілесні і безтілесні речі. Право власності – це влада розпоряджати природою і вигодами якоїсь речі на власний розсуд і усувати від цього будь-кого іншого. Предмет права власності становлять усі речі. Власність може бути набута на правовій підставі і законним способом. Способом набуття власності є привласнення безгосподарних речей, шляхом якого особа оволодіває безгосподарною річчю з наміром чинити з нею як зі своєю власною, притому правовою підставою такого привласнення є свобода оволодівати безгосподарними речима. Особа, яка врятувала чужу рухому річ від неминучої втрати чи загублення, вправі вимагати від власника, вимагаючого повернення речі, відшкодування понесених витрат і відповідної винагороди не більше 10%. Способом набуття власності є також приріст – тобто, усе, що походить від речі чи знову до неї приєднується, якщо воно не передане власнику іншою особою; приріст здійснюється природно, штучно чи спільно природою і штучно. Також власність набувається шляхом передачі речі законним способом одним власником іншому. Також власність набувалась шляхом набувної давності.

Позовна і набувна давність

Позовна давність – це втрата певного права, яке упродовж передбаченого законом строку не було здійснене. Набуте за давністю право – те, яке, будучи погашене давністю, водночас на підставі законного володіння переходить до іншої особи; спосіб набуття такого права – це набувна давність.

Позовна і набувна давність стосуються всіх приватних осіб, які здатні самостійно здійснювати свої права; щодо осіб, перебуваючих під опікою чи піклуванням, щодо церков, общин та інших юридичних осіб, щодо управителів громадським майном та безвісти відсутніх давність застосовується з певними обмеженнями. Речі, які можуть набуватися будь-яким способом, можуть набуватись і внаслідок набувної давності; це не стосується речей, якими неможливо володіти за їх властивостями чи в силу закону, а також речей, які не відчужуються. Відповідно, права, що належать лише главі держави (право встановлювати мита, чеканити монету, накладати податки тощо), не можуть набуватися і погашатися давністю; інші права, що належать не виключно лише главі держави (право на ліси, полювання, рибальство тощо), можуть набуватися й іншими громадянами за давністю. Взаємні права подружжя, батьків і дітей не є предметом набувної давності. Право людини на власні дії і на свою власність (право купівлі товару в одному й тому ж місці, користування своїми луками і водами тощо) не підлягає давності, крім випадків, коли за законом нездійснення цих прав упродовж певного часу призводить до їх втрати; якщо ж особа забороняла чи перешкоджала іншій у користуванні цими правами, то вона отримує право на таку заборону чи обмеження з часу, коли інша особа підкорилась їй, і за наявності законних підстав особа отримує позовну і набувну давність на ці права.

Набувна давність передбачає дієздатність особи чи предмета, а також реальне, законне, добросовісне, правильне (тобто не внаслідок примусового, оманливого чи таємного заволодіння) і тривале володіння річчю чи правом, яке набувається за давністю. Набувною давністю вважається володіння на підставі права власності (дарування, купівля, міна, позика тощо). Закладені, віддані у ссуду, на зберігання чи володіння з правом користування речі не вважаються набутими за давністю їх утримання.

Право власності на рухому річ набувається за давністю 3-річного законного володіння; право власності на нерухому річ, володіння якою підтверджують документи та реєстраційні записи, набувається за давністю 3-річного законного володіння, а володіння якою підтверджують судові акти – за 30-річною набувною давністю. Сервітути та інші особливі права, здійснювані на чужій землі, набуваються за давністю, як і право давності: за реєстраційними записами – через 3 роки, а за відсутності письмового підтвердження – через 30 років. Набувна давність щодо державного майна за підтверджуючими документами становить 6 років, а за відсутності письмових документів – 40 років. В разі перебування власника за межами провінції, в якій знаходиться річ, час його відсутності обчислюється для отримання права набувної і позовної давності удвічі скорочено, тобто один рік відсутності володільця вважається 6 місяцями давності володіння річчю; але тимчасова відсутність володільця не більше як 1 рік не скорочує строку давності володіння; притому сукупний строк відсутності володільця не повинен перевищувати 30 років. Особа, яка набула рухому річ від неправильного чи недобросовісного володільця або з невідомого джерела, набуває право власності на неї після спливу подвійного строку давності.

Оскільки набувна давність містить у собі й позовну, відповідно вони тривають одночасно, але для позовної давності досить лише некористування певним правом іншою особою упродовж 30 років, незалежно від наявності підтверджуючих документів у реального володільця. Зобов’язання, що випливають з сімейного права та особистих майнових прав, а також з права вільно розпоряджати своєю власністю, не підлягають позовній давності. Володіння ввірителем закладом, а також право боржника викупити свій заклад не підлягають давності. Позовна давність щодо заповідального розпорядження, дарування, оплатного договору, розподілу спільного майна, а також щодо договорів, укладених під страхом чи внаслідок помилки, становить 3 роки. Позовна давність за правом сервітута – 3 роки. Позовна давність за зобов’язанням відшкодування шкоди – 3 роки з часу, коли потерпілому стало відомо про заподіяну шкоду, та 30 років, якщо потерпілому не було відомо про шкоду або вона була заподіяна внаслідок злочину. Позовна давність щодо особистої образи словом, листом чи жестами – 1 рік, а дією – 3 роки.

Між подружжям на час шлюбу та між неповнолітніми дітьми і їх батьками чи опікунами набувна і позовна давність не обчислюється. На час перебування особи на державній чи військовій службі, а також в час повного зупинення здійснення правосуддя (наприклад, в час чуми чи війни) набувна і позовна давність не починається, а раніше розпочата – зупиняється. Набувна і позовна давність переривається, якщо володілець речі чи права визнав власником речі чи права іншу особу, а також якщо до володільця пред’явлено позов і триває судовий процес; якщо ж такий позов за судовим рішенням не підлягає задоволенню, то давність вважається неперерваною.

Право застави – це надаване ввірителю речове право отримати з якоїсь речі вигоди, якщо зобов`язання не буде виконане у певний строк. Річ, на яку ввірителю належить це право, - застава. Заставою може бути будь-яка річ, що перебуває в обігу, притому рухома річ – це ручний заклад, а нерухома – іпотека чи поземельна застава.

Право сервітута – коли власник зобов`язаний на користь іншої особи щось терпіти (зазнавати певних незручностей) чи чогось не робити (зазнавати певних обмежень) щодо своєї речі. Право сервітуту щодо володіння нерухомим маєтком – поземельний сервітут, усі решта – особисті сервітути. Поземельні сервітути передбачають 2 володільців землі, з яких одному як зобов`язаному належить зобов`язаний маєток, а іншому, який має право, - панівний маєток. Залежно від сільськогосподарського чи іншого використання панівного маєтку розрізняють сільські і будинкові сервітути. До будинкових сервітутів належать: 1. право користуватись чужою будівлею як опорою для своїх забудов; 2. укріплювати у чужій стіні балки чи канати; 3. зробити у чужій стіні вікно – незалежно чи для освітлення, чи для краєвиду; 4. будувати дах чи балкон над повітряним простором сусіда; 5. проводити дим через трубу сусіда; 6. спускати воду з даху на чужу землю; 7. видивати чи відводити рідини на землю сусіда. Внаслідок цих та подібних будинкових сервітутів володілець будинку отримує право робити що-небудь на землі свого сусіда, а той зобов`язаний терпіти це. Внаслідок інших будинкових сервітутів володілець зобов`язаний не робити чогось такого, що він зазвичай вправі робити: 8. не збільшувати висоти свого будинку; 9. не зменшувати висоти свого будинку; 10. не позбавляти панівного будинку світла і повітря; 11. не позбавляти панівного будинку краєвиду; 12. не відводити стік води з даху свого будинку від землі сусіда, якому стік може бути корисним для зрошення його саду чи для наповнення його водосховища тощо. До сільських сервітутів належать: 1. право переходу, перегону худобу чи проїзду чужою землею; 2. право черпати воду, напоювати худобу, відводити і підводити воду; 3. право сторожувати і випасати худобу; 4. право рубати ліс, збирати обсохлі гілки і хмиз, збирати жолуді, згрібати листя; 5. право полювати, рибалити, ловити птицю; 6. право дробити каміння, копати пісок, гасити вапно. Особисті сервітути: необхідне особисте користування річчю, володіння з правом використання, проживання.

Право спадкування. Спадкове майно (спадок) – сукупність прав і зобов`язань померлого, які не мають суто особистого характеру. Право спадкування – виключне право вступити у володіння усім спадковим майном чи його певною частиною. Право спадкування настає лише по смерті спадкодавця; якщо майбутній спадкоємець помре раніше спадкодавця, то він не може передати своїм спадоємцям право спадкування, ще не набуте ним. Спадкування за законом повністю чи частково відбувається, якщо померлий не залишив дійсного заповідального розпорядження чи розпорядився не щодо усього свого майна, або якщо наділив не у належному розмірі тих осіб, яким за законом був зобов`язаний залишити спадкову частку, або ж якщо призначені спадкоємці не можуть чи не бажають прийняти спадок. Спадкоємцями за законом є ті, хто перебуває зі спадкодавцем у найближчій ліній спорідненості за законним походженням.

Б) Особисто-майнові права

Дата добавления: 2014-01-07