Питання для дискусій. Питання для самодіагностики

Питання для самодіагностики

1. Проаналізуйте основні риси первісної (архаїчної) культури.

2. Які форми релігійних уявлень з’явилися в первісному суспільстві?

3. Обґрунтуйте характерні риси міфу.

4. Яку роль виконував міф у первісній культурі?

5. Як проходив етногенез на території України?

6. У чому полягає специфіка язичницьких уявлень давніх слов’ян?

7. Який народ вважають найдавнішим на території України?

8. Хто зробив одним із перших опис території України та народів, що її населяли?

9. З чим пов’язане бурхливе зростання та розквіт античної культури?

10. Порівняйте культурні цінності, що визначають світосприйняття стародавніх греків і римлян.

11. З історією якої держави безпосередньо пов’язана велика грецька колонізація?

12. Як давні елліни називали Чорне море?

13. Що становить духовну скарбницю Греції та Риму?

14. Що привело до розквіту античних міст-полісів у IV – III ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї?

1. Які фактори допомогли первісним людям перейти від людського стада до соціально-культурної єдності; від біологічного до соціального розвитку?

2. Сформулюйте своє ставлення до первісної міфологічної культури: чи може вона дати щось сучасній людини?

3. У чому виявляє себе вплив античної традиції на формування системи західних цінностей?

4. Прокоментуйте вислів «із варяг у греки».

ЛЕКЦІЯ №3 «Культура Київської Русі»

Основна ідея: лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями культури Київської Русі, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку.

План лекції

3.1. Основні риси культури європейського Середньовіччя і її релігійний характер.

3.2. Українська культура княжого періоду (IX – XII ст.).

3.3. Писемність і освіта в Київській Русі. Розвиток літератури і науки.

3.4. Мистецтво та архітектура Київської Русі.

Після вивчення теми студенти набувають таких компетентностей:

- виявляти досягнення європейської середньовічної культури;

- підкреслювати значення християнства, яке стало основою світогляду середньовічного суспільства;

- аналізувати основні риси, які визначають ментальність культури Середньовіччя;

- порівнювати відомі стилі в мистецтві середньовічної доби;

- виявляти історичні передумови формування давньоруської культури;

- визначати причини вибору православ’я на зміну язичництва;

- характеризувати культурні наслідки християнізації Русі;

- пояснювати, який вплив мала культура Візантії на формування художньої культури давніх слов’ян;

- підкреслити самобутність давньоруської культури.

3.1. Основні риси культури європейського Середньовіччя і її релігійний характер

Культура раннього Середньовіччя охоплює період з V ст. по XIII ст. Це була епоха зі своїми особливими соціальними відносинами, особливою культурою. За цей час зародилися існуючі нині європейські нації, держави, мови. Сформувалися політичні інститути: суд, армія, дипломатичні служби. Відбулося становлення міської культури, освіти, відкриття перших університетів. Оформилися провідні стилі мистецтва: романський і готичний. Розвиток отримала література, яка відбивала інтереси соціальних верств середньовічного суспільства. З’явилися поняття станової честі і лицарського служіння дамі. З’явилися елементи сучасного костюма (брюки, спідниця). У повсякденний побут увійшли скло, окуляри, ґудзики. Пергамент замінив папір. Були винайдені механічні годинники, вогнепальна зброя. Люди навчилися орієнтуватися за компасом, виготовляти спирт із зерна, будувати вітряні млини та багато іншого.

З утворенням централізованих держав сформувалися стани, що складають структуру середньовічного суспільства: духовенство, дворянство і люди праці, тобто селяни і ремісники. Духовенство піклувалося про душу, дворянство займалося державними справами, народ працював. Між елітою і простолюдинами був суттєвий розрив. Представникам церковно-феодальної знаті пропонувалося неухильне дотримання кодексу дворянської честі, правил етикету, релігійних ритуалів. У той час, як в житті селян і городян зберігалися язичницькі звичаї і досить примітивний побут. До розквіту міст головними вогнищами культури в Європі були замки й монастирі. Замок забезпечував практично всі сторони життя середньовічної людини. Постійні війни, набіги норманів, страх перед розграбуванням стимулювали зведення замків, які фактично були могутніми фортифікаційними спорудами. Замок гарантував спокійну працю селянам, які могли розраховувати на захист під час війни, епідемій і неврожаїв. Замок був носієм історичної пам’яті, охоронцем культурної традиції. Він охороняв родинні реліквії, трофеї й гробниці своїх героїв. Його прикрашали, перебудовували відповідно до художніх тенденцій часу. Монастир, подібно до замку, був охоронцем життєво важливих матеріальних цінностей, володів юридичною владою, а також був місцем безпеки й стабільності. Але, на відміну від замку, якому належала прерогатива адміністративної та військової сили, у монастирях зосереджувалася вся міць духовної культури. Вони були першими центрами освіти, при них знаходилися скрипторії, бібліотеки та художні майстерні.

Згодом навколо монастирів стали формуватися міста, які стали центрами ремесла й торгівлі. У процесі розвитку міст, зростання ремісничих і купецьких корпорацій, боротьби жителів міст з феодалами склався особливий стан – городяни. Новий стан був зв’язаний з ремісничо-торговою діяльністю, користувався рядом специфічних привілеїв і вольностей. За своїм майновим і соціальним становищем стан городян не був єдиним, у ньому існували, з одного боку, міський патриціат, з другого – прошарок самостійних купців, ремісників і міське плебейство. Населення міст займало особливе місце в соціально- політичному житті феодального суспільства, виступало як єдина сила в боротьбі з феодалами і відігравало помітну роль в станово-представницьких зборах.

Основними рисами середньовічної культури є нормативність, ієрархічність, корпоративність, схоластичність і теоцентризм. Нормативність визначала принципи життя: бути як «усі», підпорядковувати особисте всезагальному, служити Богу і пану, виконувати запропоновані вимоги. Кожен стан мав свій соціальний статус, невідповідність якому сприймалася як виклик системі. Ієрархічність визначала всі взаємовідносини між представниками існуючої феодальної драбини за принципом «Васал мого васала не мій васал». Корпоративність – професійні об’єднання: купців, ремісників, майстрів. Необхідність у них виникла в результаті зростання міст як центрів ремесла і торгівлі. Схоластичність – все сприймалося з позиції віри.

Теоцентризм – вищою сутністю вважався Бог. Найважливішим культурним процесом в епоху Середньовіччя стало прийняття християнства. Його становлення зумовлене греко-римською духовною культурою. Однак у європейських народів християнізація проходила з великими труднощами. Довгий час у племенах зберігалося двовір’я. Підсумком пошуку розумної рівноваги між вірою та язичництвом стала культурна трансформація традиційних релігійних стереотипів у християнські обряди. Зростання популярності нового віровчення було зумовлене актуальністю ідеї про загальне спасіння. Недосконалість людських відносин пояснювалася споконвічною гріховністю, тому головною метою кожного повинно було стати прагнення до спокути гріхів перед Богом для отримання особистого безсмертя. Проповідувалося співчуття, терпіння, загальна любов до людей. Християнство формувало нові орієнтири, які стали основою світогляду середньовічного суспільства. Тепер Всесвіт розглядався як творіння Бога, створене з нічого і приречене на загибель у встановлений час. Людина, прагнучи до єдності з Богом, все більше відчужувалася від природи. Існуюче раніше «циклічне» сприйняття часу змінилося «лінійним», оскільки вважалося, що вічність лежить до початку й після кінця буття, а час є лише проміжком між створенням земного світу і страшним судом. Пріоритетами стали: віра над розумом, духовне над тілесним, примирення над активністю, аскетизм над повнотою життя.

Значення християнства неможливо перецінити. По-перше, воно вивело людей з варварського стану. По-друге, затвердило у свідомість людей нові гуманістичні установки та високі моральні цінності. По-третє, сприяло об’єднанню європейських народів в єдину духовну спільність. Однак у результаті діяльності католицької церкви багато античних ідеалів були переглянуті і відкинуті. Підкреслювалась недовіра до людського розуму, вище його ставилася віра. Засуджувався культ тіла як джерела гріха. Вимагалося піклуватися про душу і жити аскетично. Будь-яке інакомислення переслідувалося. Був заснований особливий церковний суд – інквізиція. Низький рівень знань сприяв поширенню містики й ірраціоналізму. Рідкісним явищем була грамотність. Її нестача замінялася символізмом у мистецтві, який став основним джерелом релігійного знання. Філософія і наука перебували під суворим контролем. Отримали розвиток алхімія і астрологія, оскільки їх зміст і мета дослідження відповідали релігійній догматиці. Особливою популярністю користувалася алхімія завдяки розповсюдженню міфу про «філософський камінь». Монополія церкви, встановлена в усіх сферах життя, сприяла певному спаду в культурі раннього Середньовіччя. Презирливе ставлення до розуму й пріоритет віри знайшли відображення у вислові: «Вірую, бо абсурдно». Особливо негативно позначилося церковне світобачення на вивченні природи й людини. Однак церква не змогла відмовитися від використання окремих елементів античного знання. Так, у церковних і монастирських школах застосовувались праці Цицерона, Піфагора, Евкліда, Птолемея, Арістотеля. Викладання в школах ретельно узгоджувалося з вимогами духовенства й християнськими догмами. Тому такі науки, як риторика, використовувалися при складанні проповідей; діалектика – як система доказів для обґрунтування догматів віри; арифметика й геометрія містили знання про числа, фігури, креслення. Але вище всіх наук ставав авторитет «Священного писання» та «Батьків церкви».

У XII – XIII ст. починають формуватися вищі школи – університети. Навчання в них полягало в прослуховуванні й записі лекцій студентами та участі їх у диспутах. Викладання велося латинською мовою. Однією з провідних університетських наук була релігійна філософія – схоластика. Вона підпорядковувалася теології, поєднувала догматичні обґрунтування з формально-логічними роздумами. Відомими схоластами того часу були П’єр Абеляр та Фома Аквінський. Не дивлячись на те, що ця наука перешкоджала розвитку дослідного знання, вона мала й позитивне значення, а саме сприяла розвитку логіки. У період високого Середньовіччя література виділилася в самостійний вид мистецтва. Сформувалась жанрова система, яка відображала станові ідеали. У свою чергу, це призвело до чіткого розмежування творчості на латинську та рицарську літературу, міську й народну. Латинська література до XII – XIII ст. була вже представлена не лише клерикальними (релігійного змісту) творами, але й світськими. Це, перш за все, пригодницька література на античні сюжети, автобіографічні та епістолярні твори. Особливе місце в латинській літературі займає творчість вагантів (від лат. – бродити), основну частину яких складали мандрівні студенти й школярі, які виходили з різних станів. Ваганти широко використовували фольклор. Перекладаючи латинню народні пісні, оспівували земні радощі, свободу, критикували й глузували з городян за любов до наживи, лицарів за бундючність, духовенство за продажність та зажерливість.

Рицарська література є найбільш вагомою частиною середньовічної літератури. У ній виділяють три основні жанри: героїчний епос, куртуазну (придворну) лірику та куртуазний роман. Епос став першим великим жанровим твором, який був записаний новими народними мовами, які сформувались в XII ст. у багатьох країнах Західної Європи. В епосах оспівувалися герої-лицарі, їхня хоробрість, сила, вірність, доблесть. Часто герої епосу зображувались як захисники християнства, віддані васали своєму сеньйорові. Відомими творами епосу є «Пісня про Роланда» (Франція), «Пісня про Сіда» (Іспанія), «Пісня про Нібелунгів» (Німеччина). У XІ ст. на півдні Франції виникла і набула широкого розповсюдження світська лицарська лірична поезія трубадурів. Кинувши виклик церковному аскетизму, який засуджував земне кохання, трубадури оспівували його як велике щастя й благо. Вони створили культ Прекрасної Дами, прислуговуючи якій лицар має дотримуватися правил «куртуазії». Згідно з ними, від лицаря вимагалося, окрім військових доблестів, уміння вести розмову, співати й грати на музичних інструментах, залицятися відповідно до ритуалу. Куртуазна поезія не лише відкрила кохання як самоцінність, але й зробила крок до пізнання світу людини.

Рицарські романи мали характерну рису – у них практично завжди присутнє прагнення до авантюри (пригоди). Такими є романи про короля Артура та його лицарів. Але цінність цього жанру міститься в змістовій стороні, оскільки на сторінках романів підіймалися серйозні етичні проблеми про вірність, безкорисливість, відданість, честь, обов’язок, кохання і дружбу. Значну роль у розвитку цього жанру відіграв французький поет Кретьєн де Труа. Найбільш відомими його творами є «Грааль», «Трістан та Ізольда», «Бідний Генріх». Рицарська література сприяла виникненню зацікавленості до особистості людини і його почуттів. Міська література відрізнялася своїм реалістичним напрямом. У ній була відсутня ідеалізація героїв. Основними художніми засобами були алегорія, метафора, гіпербола. Діапазон жанрів достатньо великий – романи, новели, оповідання, байки, епос, поеми. Особливою популярністю користувалися сатиричні віршовані оповідання (у Франції – фабліо, у Німеччині – шванк). Серед значних творів міської літератури виділяються епос «Роман про Троянду» та поема «Роман про Лиса». Народна творчість протистояла офіційній, церковній літературі і була пронизана язичницькими веселощами, іронією, жартівливістю, сарказмом.

Популярним жанром усного фольклору стала балада. У пісенній формі розповідалося про подвиги й пригоди легендарних героїв. Одним із таких улюблених героїв був Робін Гуд.

Особливий пласт народної творчості складає сміхова культура. Вона була представлена виступами на центральних площах міст акторів, акробатів, дресирувальників, музикантів, шпільманів. Але ще більшою популярністю користувалися карнавальні процеси – масові народні гуляння, яскраві святкові видовища, які дозволяли реалізувати дух свободи. Цінність сміхової культури полягає в тому, що завдяки ігровій формі люди переосмислювали потворне, аморальне і прагнули це виключити зі свого повсякденного життя.

Мистецтво Середньовіччя було суворо регламентоване. Античне розуміння «прекрасного» піддалося жорсткій критиці. Неприпустимим вважалося зображення атлетичних форм тіла. Основним завданням мистецтва було втілення надчуттєвого, божественного світу. З Х ст. у мистецтві оформився романський стиль, який більшою мірою проявився в архітектурі. Серед основних споруд були лицарські замки, монастирі, храми. Вони відрізнялися масивністю стін, вузькими бійницями, підйомними мостами, високими вежами. З ХII ст. романський стиль витісняє готика. Домінуючим видом залишалася архітектура. Активно велося будівництво соборів. Їх прикрашали стрілчасті вежі, шпилі, колони, високі віконні прорізи, вітражі. У соборах проходили богослужіння, збори городян, а також театралізовані вистави (містерії) на біблійну тематику. Християнська середньовічна культура так і не змогла реалізувати свої піднесені ідеали та створити суспільство з високим рівнем духовності, оскільки реальне життя виявилося занадто суперечливим.

3.2. Українська культура княжого періоду (IX – XII ст.)

Київська Русь – це одна з найбільших і наймогутніших держав середньовічної Європи. Сформувалася внаслідок тривалого історичного розвитку східнослов’янських племен. Вона проіснувала з Х ст. по 30-ті роки ХII ст. як ранньофеодальна монархія, а потім – до 40-х років ХIII ст. як федерація князівств, залишивши яскравий слід в історії східнослов’янських народів і всієї Європи. Історичним ядром Русі було Середнє Подніпров’я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. Центром нової східнослов’янської держави став Київ (заснований ще у VI ст.), тому в історичній літературі з’явилась назва Київська Русь. Займаючи територію від Балтики і Льодовитого океану до Чорного моря, і від Волги до Карпат, Русь була історично важливою територією для налагодження контактів між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило швидке її входження в загальноєвропейську історико- культурну спільність. Про її місце та роль у світовій політиці свідчать досить регулярні повідомлення в арабських, візантійських та західноєвропейських джерелах: хроніках, географічних та політичних трактатах IХ – Х ст. Про Русь писали як про «великий народ», а також відмічали історичну місію Русі як основної сили, що захищає західні країни від агресії кочових орд.

У давньоруських літописах, народних переказах та билинах києворуський період виступає як процвітання держави та єдності східних слов’ян, формування у них самосвідомості, усвідомлення свого місця та значення у світовій історії. Для східних слов’ян Київська Русь відкрила новий феодальний етап у їхньому розвитку, перетворившись на один із епіцентрів формування феодальних відносин, які поступово визрівали в надрах «варварського суспільства» – племінних князівствах із їхнім общинним устроєм та язичницьким світоглядом.

Основою давньоруської економіки були землеробство і скотарство. Важливу частину господарства становило ремесло. Провідними галузями були чорна металургія та обробка заліза, виготовлення різноманітних виробів – від зброї до сільськогосподарських знарядь та ремісничого інструментарію. Давньоруські ковалі знали ковку, зварювання, гартування, інкрустацію сріблом, золотом. Далеко за межами країни були відомі художні вироби руських майстрів. Високий рівень мали гончарне ремесло і склоробне виробництво. Та, певно, найбільш полюбляли русичі вироби з дерева. І хоч до нашого часу дійшло небагато таких пам’яток, відомо, що з цього зручного матеріалу будували житло і робили не тільки настили мостових, а виготовляли човни, вози, сани, посуд, а також ідолів язичницьких божків. А літопис 1115 року повідомляє про дерев’яний міст через Дніпро.

Київська Русь підтримувала активні торговельні зв’язки зі своїми близькими та далекими сусідами. Через землі країни пролягали шляхи: «шовковий» (Китай – Європа), «грецький» («із варягів у греки»), «соляний» (у Прикарпаття). З ІХ – Х ст. на Русі були в грошовому ужитку злитки срібла – гривні. Відомі два їх типи: київський шестигранний і новгородський у вигляді опукло вигнутої смуги. Та все ж перехід до металевих грошей затягнувся аж до ХVI ст., бо досить довго загальним еквівалентом у Київській Русі було хутро. Київську Русь вже у ІХ ст. називали «Гардарікою», тобто «країною міст». У ІХ – Х ст. у літописах загадуються понад двадцять давньоруських міст (Київ, Чернігів, Стара Ладога, Псков та ін.), а в ХІІІ ст. – близько трьохсот. Вони були центрами економічного, політичного та культурного життя. Одним із найбільших і найбагатших міст Європи був Київ – «матір міст руських». Показниками його політичного авторитету й економічного потенціалу були передусім культові та громадські споруди. У місті налічувалося близько чотирьохсот церков і вісім ринків.

Древньоруська культура за своїм походженням і характером була європейською культурою, але вона зазнала також значного впливу культур Сходу. Древня Русь у Х – ХІІ ст. підтримувала різносторонні зв’язки з багатьма європейськими й східними народами та країнами, і цим пояснюється стрімкий злет її культури. Безперечно, найбільш важливими і плідними були зв’язки Київської Русі з Візантією, яка в той час була світовим культурним центром і спільним джерелом культурних впливів. Однак значний візантійський вплив ніяк не приводив до того, що древньоруська культура перетворювалася в її копіювання, а Київ – в якийсь філіал Константинополя. Засвоюючи більш розвинену візантійську культуру і через неї – досвід і надбання європейської й частково східної культур, культура Київської Русі виявила і яскраву самобутність. На новий щабель піднявся розвиток Русі після прийняття християнства. Цей процес супроводжувався знищенням політеїстичного світогляду й пам’яток мистецтва, язичницьких культових споруд, однак у цілому мав позитивне значення для розвитку вітчизняної культури.

Всередині IX ст. через тісні зв’язки Русі з Візантією, християнство в його греко-православній формі поширилося серед панівних верств населення Русі. У X ст. християнами були деякі прибічники князя Ігоря та його дружина велика княгиня Ольга. Однак державною релігією воно стало лише у зв’язку з прийняттям християнства і масовим хрещенням слов’ян у 988 – 989 рр. князем Володимиром Святославовичем. З цього часу християнство активно поширювалося державою і церквою. Вибір східної гілки християнства – православ’я – був визначений рядом причин: по-перше, завдяки стійким політичним, економічним і культурним зв’язкам Київської Русі з Візантією; по-друге, назрілої необхідністю етнокультурного об’єднання всіх земель і формування єдиного народу на основі спільних духовних і моральних принципів; по-третє, бажанням бути прийнятими і визнаними в християнському світі. Проводячи хрещення Русі, князь Володимир враховував і те, що в системі візантійської державності духовна влада займала підлегле становище, залежала від імператора. Для нього було важливим, щоб запозичення візантійської культури не позбавляло Русь самостійності. Приваблювало його й те, що християнство за православним зразком не пов’язувало богослов’я мовними канонами. Візантія дозволяла відправляти релігійний культ національною мовою, в той час, як католицька церква проводила богослужіння тільки латиною. Прийняття християнства сприяло формуванню нового світогляду. Значну роль у моральному прогресі давньоруського суспільства відіграли проголошені християнством принципи рівності всіх перед Богом, однаковості прав і обов’язків, засудження полігамії, кровної помсти. Центром громадського життя стала церква. Вона проповідувала нову ідеологію і згуртовувала народ на основі спільних духовних цінностей.

3.3. Писемність і освіта в Київській Русі. Розвиток літератури і науки

На етапі завершення формування Київської Русі її культура збагатилася новими здобутками. Найважливішим серед них була писемність. Археологічні джерела дозволяють відносити час оволодіння східними слов’янами неупорядкованим письмом до IX ст. У цьому переконує «Софійська азбука», яка була виявлена на стіні Софійського собору в Києві. Також на існування ранньої слов’янської писемності вказують літописні дані про підписання Візантією договорів з русами в 911 і 944 рр. грецькою та іншою, в цьому випадку руською, мовами. Також було відомо, що на випадок смерті наші предки писали заповіти місцевою мовою.

Тільки після масового запровадження християнства в 988 р. на Русі поширюється нова писемність, складена братами Кирилом і Мефодієм і названа за іменем одного з них «кирилицею». Вона була собою південнослов’янським мовним діалектом, зрозумілим і східному слов’янству, що й стало головною передумовою її поширення на українських землях. У X – XII ст. писемність переростає в освіту. Розвиток освіти у Київській Русі ґрунтувався на власних національних традиціях і використанні античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Християнство, основою якого була писана книга, сприяло поширенню початків писемності та грамотності. Після церковної реформи Володимира Великого, виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони потрібні були не тільки для впровадження нового християнського культу, але і для функціонування органів державного управління, розвитку торгівлі, укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо.

Шкільна освіта за князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стає частиною загальнодержавної і церковної політики Київської Русі. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, тобто державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя, школа «книжного вчення» (для підготовки священників та світська приватна школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення. У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику. Вищу освіту визначали богословсько-філософські дисципліни: богослов’я, філософія, риторика, граматика, співи. Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. На першому місці була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії, і якою, у ті часи, часто велися церковні відправи. Через те, володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви. Друге місце за значенням посідала латинська (варязька) мова. Володимир Святославич у 988 році створив школу для навчання боярських дітей грамоті. Аналогічні заклади відкривали Ярослав Мудрий та інші князі. Анна Всеволодівна у 80-х рр. XI ст. організувала при Андріївському монастирі чи не першу в Європі школу для дівчаток, де учениці вчилися рукоділлю, шиттю та співам. Князі та чимало бояр були високоосвіченими людьми, знали по кілька мов. Вміли читати, писати й рахувати багато купців та ремісників, сотні їхніх написів збереглися на стінах монастирів, церков і ремісничих виробах. Світські вельможі та духовенство широко користувалися бібліотеками, першу з яких заснував у Києві в 1037 році Ярослав Мудрий. Монах Київського Печерського монастиря Микола Святоша мав велике книжкове зібрання й подарував його монастирській бібліотеці. Ці кладезі мудрості були також у Білгороді, Чернігові, Переяславі та інших містах.

На духовність наших предків впливала як перекладна, так і оригінальна література з історії, філософії, правознавства. Найосвіченіша людина свого часу, спочатку священик з с. Берестова під Києвом, а потім перший давньоукраїнський митрополит Іларіон написав «Слово про Закон і Благодать» (між 1050 – 1087 рр.), де прославляв діяльність Володимира Святославича й виступав проти спроб нав’язати Русі духовну зверхність Візантії. З літератури богословсько-морального циклу найвідомішими тоді були «Ізборники». У цих творах роз’яснювалися норми поведінки людей у різних життєвих ситуаціях, пропагувалися мир, а також літературні знання: «Добро є, братіє, почитаний книжне».

Напутнім духом пройняте й «Повчання дітям» Володимира Мономаха. У ньому чітко простежується прагнення князя виховати своїх дітей мудрими правителями й захисниками держави. Крім того, у Київській Русі зародився оригінальний літературний жанр – літописання. Практично всі наші знання з історії, соціально-політичного життя наших предків, їхні звичаї та обряди почерпнуті з давньоруських літописів. Жоден народ не може похвалитися таким духовним надбанням. А це тільки окремі скалки, що дійшли до нас а багатющої скарбниці Київської Русі. Перший літопис написано в Києві – центрі літературної думки Київської держави.

Найвидатнішим літературним твором є «Повість минулих літ» батька українського літописання ченця Печерського монастиря Нестора. Його перша редакція з’явилась у 1113 році. Розповідь в ній доведено до 1110 році. Зміст літопису полягає в з’ясуванні історії східнослов’янських народів і пропаганді благородної ідеї служіння рідній землі. Великою популярністю користувалося «Сказання про Бориса і Гліба» – святих-воїнів, покровителів і захисників російської землі і руських князів.

Значний вплив на формування давньослов’янської літератури надали «апокрифи» – твори про події та персонажів священної історії, які не визнавалися християнською церквою. Серед відомих апокрифів були «Діяння Павла», «Ходіння Богородиці по муках», «Смерть Пілата» та ін. Унікальним явищем літератури середньовіччя стало «Слово о полку Ігоревім» (приблизно 1187 році), яке вирізняється глибоким народним світосприйняттям. З київського періоду бере початок власний оригінальний науковий досвід.

Непересічне значення має «Руська правда» – збірка законів князя Ярослава і його наступників. Цей правовий документ пізніше став основою Литовського статуту й законодавства гетьманської доби. Також були поширені підручники, перекладені з грецької мови. Це – «Фізіолог» (популярна зоологія), «Шестиднев» (про створення світу), «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, у якій містяться численні матеріали космографічного, археологічного, географічного та історичного характеру.

Перший медичний трактат «Алімма» («Мазі») написала в середині ХІІ ст. Єпраксія-Зоя, онука Володимира Мономаха, дружина візантійського імператора Йоана Комнєва. Трактат зберігається нині в бібліотеці Медічі у Флоренції. Центрами освіти в давньоруський період були Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський.

Для продовження і поглиблення освіти при храмах і монастирях, а також у князівських дворах засновувалися бібліотеки. Ярослав Мудрий створив бібліотеку при Софії Київської, його син Святослав наповнив книгами комори свого палацу, князь Микола Святоша витратив на книги всю свою скарбницю й подарував їх Печерському монастиреві. Літописи називають волинського князя Володимира Васильовича книжником. Велику книгарню мав один із учнів Феодосія Печерського – Григорій. При церковних і монастирських бібліотеках існували спеціальні майстерні (скріпторії), де переписували або перекладали з іноземних мов книги – здебільшого церковні, але й філософські та юридичні трактати, твори, які містили відомості зі світової історії, географії, астрономії. Як свідчать археологічні матеріали, зокрема графіті на стінах храмів, ливарних формочках, посуді, а також берестяні грамоти, писемна культура не була привілеєм тільки духовенства та вищих феодальних кіл Київської Русі. Вона поширювалася і серед простого люду.

3.4. Мистецтво та архітектура Київської Русі

Давньоруське мистецтво періоду Середньовіччя формувалося в зіткненні двох укладів – патріархального і феодального і двох релігій – язичництва і християнства. І як сліди патріархального способу життя ще довго простежувалися у феодальній Русі, так і язичництво нагадувало про себе майже у всіх видах мистецтва. Для мистецтва домонгольської пори характерна одна відмінна риса – монументалізм форм. Особливе місце в ньому по праву займає архітектура.

З християнством на Русь прийшла хрестово-купольна форма храму – типова для греко-східних православних країн. Першим відомим кам’яним храмом Київської Русі була Десятинна церква (989 – 996), побудована візантійськими майстрами за час князювання Володимира. Була зруйнована в 1240 році під час навалу Батия. У роки правління Ярослава Мудрого (978 – 1054 р.) була заснована ченцем Антонієм Києво-Печерська лавра (1051 р.). Зведений Софіївський собор (1037 р.), що уособлював велич і силу держави. В архітектурі храму втілилася ідея ієрархії. Головний купол символізував Христа, а дванадцять інших куполів – його учнів-апостолів. При будівництві застосовувалися напівкруглі арки – закомари, характерні тільки для російського зодчества. Центральний простір храму в плані утворював хрест. Усередині храм був прикрашений мозаїкою і фресками, із зображеннями князя з родиною в оточенні свити, Христа-Вседержителя, Богоматері Оранти. Крім Софійського собору в Києві в цю добу були побудовані Ірининський і Георгіївський храми, а також Золоті ворота.

Необхідним елементом прикраси культової архітектури був станковий живопис – іконопис. Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й натхненності. До шедеврів іконописного мистецтва домонгольського періоду відносять ікони: «Спас Нерукотворний», «Велика Панагія», «Дмитро Солунський», «Ангел Золоті Влас», «Архангел Михаїл», «Володимирська Богоматір». Усі ці ікони, які були написані в різний час, об’єднує проходження візантійської традиції. Історія зберегла мало імен іконописців цього періоду. Серед найбільш відомих значиться Аліпій, який брав участь у розписі і створенні мозаїк Успенського собору Києво-Печерської лаври.

Серед образотворчих мистецтв Київської Русі чільне місце належить монументального живопису – мозаїці та фресці. Систему розпису культової будівлі, як і сам тип будівлі, російські майстри сприйняли від візантійців. Язичницька народна творчість вплинула на формування прийомів давньоруського мистецтва і сприяла створенню власних традицій. Не менш значущою в синтезі мистецтв Київської Русі була духовна музика. Як для іконописних зображень, так і для музичних творів був обов’язковий канон. Єдиним досконалим музичним інструментом визнавався тільки людський голос, тому церковний спів не мав інструментального супроводу. Нарівні з церковно-співочим мистецтвом, високої майстерності досягло мистецтво дзвону. Широке поширення в Київській Русі отримала світська музика. Особливою популярністю користувалися героїчні пісні, які виконувалися при зустрічах князя після повернення з походу і при сходженні його на престол. Серед звичаїв княжого двору була присутність скоморохів, чиє мистецтво було синкретичним. Воно з’єднувало у собі музику, спів, акробатику, танці, фокуси. Скоморохи також були оповідачами казок, учасниками народних ігор та гулянок, пов’язаних з язичницькими традиціями, що збереглися на Русі після поширення християнства. В історичних документах і фольклорі збереглися згадки про участь скоморохів у весільних, похоронних обрядах та інших сімейних церемоніях. Високо цінувалося творчість поета XI – XII ст. Баяна, який складав усні оповіді, пісні і супроводжував їх грою на гуслях. У народному побуті широко використовувалися духові та щипкові інструменти: труби, флейти, сопілки, пищали, роги, сопілки, дерев’яні труби, смички. Застосовувалася також волинка, відома в Стародавній Русі як козіца. Дуже різноманітні були й ударні інструменти, куди входили барабани, бубни, ложки, брязкальця, тріскачки. Значне місце в мистецтві Київської Русі займало прикладне, декоративне мистецтво, в якому особливо виявилися живучі образи язичницької міфології. Давньоруські майстри були майстерні в різного виду техніках: у скани (так називалося мистецтво філіграні, виробів з тонкого дроту); зерни (маленькі металеві зернята, напаяні на виріб); черні (рельєф виробів зберігався срібним, а фон заливали черню); фініфті (в техніці виїмчаста і перегородчаста емаль).

Увібравши і творчо переробивши різноманітні художні впливи і, насамперед, Візантії, Київська Русь створила свою самобутню культуру, зумовила шляху розвитку мистецтва окремих земель і князівств.

Дата добавления: 2014-11-06