Питання для дискусій

Питання для самодіагностики

1. Поясніть, яка була соціальна структура в середньовічному суспільстві?

2. Який вплив мало християнство при формуванні світогляду людей європейського Середньовіччя?

3. Дайте оцінку діяльності католицької церкві в середньовічну добу.

4. Яке місце посідала людина в системі середньовічної ієрархії?

5. У яких напрямах розвивалася духовна культура європейського Середньовіччя?

6. Які напрями мала європейська середньовічна література?

7. Яку роль в середньовічній культурі відігравали замки та монастирі?

8. Проаналізуйте, в чому були особливості розвитку давньоруської культури?

9. Які фактори вплинули на вибір князем Володимиром православного напряму християнства?

10. Чому назріла необхідність відмовитися від язичницької віри? Які переваги забезпечувала християнська віра?

11. Охарактеризуйте основні напрями мистецтва Київської Русі.

1. Спробуйте співставити риси античного і середньовічного ідеалів людини.

2. Зіставте культурні наслідки християнізації Русі та європейського Середньовіччя.

3. Порівняйте романський і готичний стилі в архітектурі та образотворчому мистецтві. Які романські та готичні традиції в українській культурі вам відомі?

4. Яке значення для розвитку сучасної України має культурна спадщина Київської Русі?

ЛЕКЦІЯ №4. «Культурні процеси в литовсько-польський і польсько-козацький періоди»

Основна ідея: лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями культури Відродження та української культури в литовсько-польський і польсько-козацький період (XIV – XVI ст.), окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку.

План лекції

4.1. Загальна характеристика європейського Відродження і Реформації.

4.2. Естетичні засади Ренесансу в європейській культурі.

4.3. Історичні умови та соціально-політичні причини формування ренесансної культури України.

4.4. Братства та їх просвітницька діяльність.

4.5. Освіта і культура України за часів Литовського князівства і Речі Посполитої.

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

- аналізувати передумови, що сприяли становленню культури епохи Відродження;

- виокремлювати історичне значення гуманістичного та реформаційного рухів;

- обґрунтовувати причини краху ренесансного гуманізму;

- порівнювати мистецтво південного і північного Відродження;

- пояснити, як виявила себе ренесансна традиція на теренах України;

- виділяти основні напрями діяльності братських шкіл;

- характеризувати вплив європейського Відродження на духовне життя України.

4.1. Загальна характеристика європейського Відродження і Реформації

Перехідний період від Середньовіччя до епохи Нового часу отримав назву «Відродження» завдяки італійському живописцю, архітектору та історику мистецтв Джорджо Вазарі. Італійське Відродження умовно поділяється на такі етапи: проторенесанс – XIII – XIV ст.; раннє Відродження – XIV – XV ст.; високе Відродження – XV – XVI ст.; пізнє Відродження кінець – XVI ст. – поч. ХVII ст. У країнах Західної та Центральної Європи Відродження почалося приблизно в XV ст., отримавши назву Північного Ренесансу. Це був час великих змін в економіці, політичному і культурному житті європейських країн.

Відродження почалося в Італії, яка була спадкоємицею античної культури. Вона отримала у спадок міста, залишки системи освіти, наукові праці та твори мистецтва. Всі зміни в житті суспільства супроводжувалися широким оновленням культури: 1) відбувалося становлення нового типу міст-комун, що стали центрами антифеодальної боротьби; 2) з’являлися перші мануфактури, формувалися соціальні верстви буржуазії та найманих робітників; 3) були здійснені великі географічні відкриття Колумбом, Магелланом, Марко Поло, Амеріго Веспуччі та іншими мандрівниками. Відкриття сприяли активній колонізації корінного населення; 4) розширилася торгова діяльність, складалася розвинена банківська система; 5) розпочатий процес секуляризації (ослаблення ролі церковного впливу) в науці, мистецтві, освіті, державному управлінні привів до посилення монархічної влади і формування централізованих держав; 6) активізувався інтерес до досвідченого знання, точних і природ-ничих наук, розвивалася література на національних мовах; Дослідження М. Коперника, Г. Галілея, Дж. Бруно в області астрономії дозволили затвердити геліоцентричну систему, що довела хибність геоцентричного навчання; 7) винахід друкарства (Й. Гуттенбергом в 1445 році). Сприяло поширенню літературних і наукових творів; 8) з’явився попит на людей творчої діяльності – музикантів, архітекторів, скульпторів, художників, ювелірів, поетів. Також були потрібні освічені фахівці – бухгалтери, інженери, юристи, лікарі. Ці люди склали особливий шар суспільства – інтелігенцію. У їх середовищі і зародилося художньо-літературний рух – гуманізм. Його головною ідеєю була боротьба за права і свободу особи.

Творці нової культури – гуманісти прославляли любов до людини, захоплювалися її духовною та тілесною красою, заперечували культ аскетизму. Зневажали неосвічених людей. Стверджували, що гідність, благородство може визначатися не походженням, багатством або владою, а енциклопедичною вченістю. Гуманісти виступали проти феодальних привілеїв і панування католицької церкви, сприяли поширенню ідей лібералізму. Створена гуманістами культура зруйнувала пануючу в суспільстві строгу аскетичну мораль Середньовіччя. Інтелектуали Відродження прагнули довести, що коріння європейської цивілізації йдуть в античність. Завдяки їх діяльності, розшукувалися твори мистецтва древніх майстрів, наукові рукописи грецьких і римських філософів, вивчалися мови.

Усе це створило основу для формування нового світогляду – антропоцентризму. Культивувалося почуття власної гідності людини, його індивідуалізм, прагнення до знань. Еталоном часу стала людина – творець, геній, універсал. Одночасно з гуманізмом в цей час набуло поширення філософське вчення пантеїзм, відповідно до якого Бог ототожнювався з природою, отже, людина, створена "за його образом і подобою", ставала йому рівним. Гуманізм не був народним рухом, оскільки його ідеї були доступні тільки вузькому колу освічених людей (вченим, художникам, політикам). Тому він характеризується як елітарний. Основна маса зберігала прихильність християнській вірі і католицькій церкві. На початку XVI ст. у Німеччині розгорнувся релігійний рух, спрямований проти католицької церкви і увійшов в історію під назвою Реформація. Її зачинателем вважається Мартін Лютер, який виступив з 95-ма тезами проти індульгенції. Перетворення християнської релігії, зміна свідомості і світовідчуття людини стали основою розвитку нових, капіталістичних відносин. Реформація протиставила оптимістичним гуманізму релігійний аскетизм. Її діячі представляли собою повну протилежність гуманістам – прекрасно освіченим аристократам, знавцям філософії, поезії, образотворчих мистецтв. Це були в основному вихідці з народу, розвиваючі свої здібності завзятою працею, фанатики віри. На їхню думку, католицька церква спотворила взаємини людини з Богом і зайнялася спекулятивним продажем його милості. Створивши нове віровчення – протестантизм, реформатори відмовилися від складної церковної ієрархії, системи культів і обрядів. Вони висунули нову моральну настанову для людини, яка тепер повинна була жити з постійною готовністю приймати і переносити всі труднощі та випробування; прагнути до внутрішнього очищення і духовної стійкості в вірі. Таким чином, Реформація заклала духовні основи нового типу людини і культури праці. Підсумком її стало: 1) ослаблення монополії католицької церкви; 2) виділення третього напряму християнської віри – протестантизму; 3) труд став вважаться головним показником віри, що сприяло розвитку капіталістичних відношень і формуванню буржуазії.

У відповідь церква вжила контрнаступ: посилила дії інквізиції; ввела жорстку цензуру на заборонені книги; провела внутрішні реформи і заснувала орден єзуїтів. Зміни відбуваються у всіх сферах життя, звільнення від середньовічних традицій і початок становлення капіталістичних відносин, не могли не позначитися на особливостях художньої культури і естетичної думки даного часу.

4.2. Естетичні засади Ренесансу в європейській культурі

Мистецтво в період Відродження було головним видом духовної діяльності. Воно зблизилося з наукою, політикою, з соціально-філософською думкою, стало провідним чинником розвитку культури. У центрі мистецтва знаходилися чоловік і природа. Художники і письменники, архітектори та скульптори шукали найбільш ефективні способи і засоби для відтворення дійсності. Для цього вони зверталися до знань в області оптики, математики, анатомії. Вивчали правила перспективи, вчення про пропорції. Завдяки такому серйозному підходу мистецтво включалося в сферу пізнавальної діяльності людини.

Важливою подією цього часу стала творчість письменників-гуманістів, яка носила антифеодальну спрямованість і прославляла свободу особистості. Предтечею прийнято вважати творчість останнього поета середньовіччя і першого поета Відродження Данте Аліг’єрі. Його «Комедія», якою захоплювались сучасники, називали «Божественою», стала поверненням до античних традицій опису надприродного як реальності. Її вважають енциклопедією знань Середньовіччя, синтезом поезії, філософії і теології. Данте, вперше переступивши межі церковної моралі, проголосив волю почуттів і прагнення до пізнання світу. Першими письменниками-гуманістами вважаються Ф. Петрарка і Дж. Бокаччо.

Франческо Петрарка – поет, філософ, вчений. Основна його праця – збірник сонетів і канцон «Книга пісень» – присвячена його коханій Лаурі. Він перший започаткував традицію ліричної поезії – петраркизм. Джовані Бокаччо – італійський письменник, автор «Декамерона» – збірника 100 новел і першого психологічного роману «Ф’яметта». Обидва письменники виступали за світську літературу, за звільнення її від містицизму і схоластики. Вони разом з Данте зробили великий внесок у створення італійської літературної мови.

Відомими представниками гуманістів Північного Ренесансу були: французький письменник-сатирик Ф. Рабле («Пантагрюель та Гаргантюа») англійський драматург В. Шекспір («Король Лір»), іспанський прозаїк М. Сервантес («Дон Кіхот»), нідерландський письменник і філософ-богослов Еразм Роттердамський («Похвала Безглуздю»). Звільнене від схоластики мислення вимагало величних масштабів і великих творців. Найбільшими архітекторами раннього Відродження були – Брунелескі й Альберті; в живописі – Джотто і Мазаччо; в скульптурі – Данателло. Найбільш видатним художником Флоренції другої половини ХV ст. був Сандро Ботічеллі («Весна», «Народження Венери»). Усі вони своєю творчістю привели до рішучого розриву з середньовічними традиціями.

У період високого Відродження мистецтво досягло свого піку розвитку. Художні твори стали відрізнятися своєю закінченістю. У них більше виявлялося колориту, пропорційності. Видатними майстрами цього часу були Леонардо да Вінчі (портрет «Джоконда»), Рафаель Санті (картина «Сикстинська мадонна»), Мікеланджело Буонарроті (полотно «Давид»). Цих майстрів називають «титанами Відродження», оскільки кожен з них висловив свою індивідуальність з небувалою повнотою. У період пізнього Відродження художники все більше намагалися копіювати манеру тих, хто був уже визнаний. Такий напрям у мистецтві дістав назву маньєризм. Серед відомих художників цього періоду, які виділялися своєю творчістю, відзначають Веронезе, Тінторетто, Караваджо. Якщо італійське мистецтво формувалося під впливом античних традицій, було орієнтовано на людину і більшою мірою відображало її зовнішню красу, то мистецтво Північного Ренесансу базувалося на середньовічних традиціях. Художників цікавив внутрішній світ людини, її духовність. Отримав визнання пантеїзм, сприяв сприйняттю природи не тільки як творіння Бога, але й як носії краси. У результаті отримали розвиток такі жанри, як пейзаж, натюрморт, портрет, побутова картина. Провідними представниками в образотворчому мистецтві були Альберт Дюрер, Пітер Брейгель, Ієронім Босх.

4.3. Історичні умови та соціально-політичні причини

формування ренесансної культури України

Починаючи з середини XIV ст. культурне життя України розвивалося у несприятливих умовах. До них слід віднести роз’єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, соціальне й національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників, постійну жорстоку агресію татар. Більша частина українських земель знаходилася у складі Литовської та Польської держав.

Остаточне поневолення українського народу сталося з підписанням Люблінської унії 1569 року. За умовами унії Литва об’єднувалася з Польщею в єдину державу – Річ Посполиту. Унія знищила рештки традицій державного самоврядування. Адміністративний поділ українських земель тоді складався з семи воєводств: Руське (Галицьке), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. Поза межами Польщі залишилася закарпатська Україна в складі Угорщини, Північна Буковина – під владою Молдови. Із включенням українських земель до складу Речі Посполитої, почався процес широкого проникнення до України католицизму і польської культури. Полонізації українських земель сприяла й своя, національна шляхта, сподіваючись отримати більше прав та привілеїв після остаточного об’єднання Польщі й Литви. Частина української шляхти почала переймати польські звичаї, побут, мову і навіть католицьке віросповідання.

Дуже складним, в Україні литовсько-польської доби, було церковне життя. Це пов’язано з тим, що православна церква не мала державної підтримки, переживала глибоку кризу, значно поступалася католицькій освіченістю. Однак не лише православна, а й католицька церква в Україні не здобула авторитету і почала занепадати. Розкішне життя священиків, продаж індульгенцій, негідна поведінка окремих Римських Пап – все це підривало велич та могутність католицької церкви. Реакцією на ці явища став реформаційний рух у країнах Західної Європи, в тому числі й у польсько-литовській феодальній державі, часткою якої була Україна. І хоча реформаційний рух в Україні не набув масштабів Західної Європи, його вплив на пробудження національної свідомості й культури українського народу був вагомий.

На зміну Реформації в Західній Європі прийшла контрреформація – реакція католицької церкви. Не обминув цей процес і Україну. У 1568 році в українських землях розпочав діяльність орден єзуїтів. Через місіонерську та педагогічну діяльність він наполегливо продовжував справу полонізації та окатоличення українського населення. Такі історичні обставини спричинили до підписання Брестської церковної унії в жовтні 1596 року. З цього часу католицизм став активно поширюватись на теренах України. «Брестська унія, – писав І. Франко, – відразу внесла величезний фермент в лоно руського народу, спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути, та в кінцевому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів, взаємним недовір’ям і нетерпимістю і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні «руїну», а Польщі зародок політичного занепаду».

Разом з тим XIV – XVI ст. – це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання. Це було пов’язано з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції. Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби, в якій активно брали участь всі верстви українського суспільства: аристократія, духовенство, міщани та селяни, які намагалися зберегти народну культуру і очолити рух боротьби проти польської і католицької експансії.

4.4. Братства та їх просвітницька діяльність Після полонізації значної частини слов’янських земель, українська культура опинилася перед загрозою повного знищення. Тому необхідно було об’єднати зусилля, щоб протистояти всім негативним загрозам. Поряд з озброєними виступами, широко розгорнулася ідеологічна боротьба, яка пронизувала все культурне життя України цього періоду. Важливу роль у цих процесах відігравала діяльність братств, які оберігали традиції давньоруської культури, мову і віру.

Вагомий внесок у розвиток української культури внесли церковні братства. Виникнення церковних братств припадає на кінець XVI ст., коли православна церква зазнала глибокої кризи, втратила свою монополію у суспільному житті, а католицька, уніатська і протестантська церкви активно боролись за поширення свого віровчення на українських землях. Першу братську школу було засновано в 1568 році у Львові при Успенському братстві. Її засновниками були міщани, члени братства Юрій Рогатинець, Дмитро Красовський, Стефан та Лаврентій Зизанії. У програму школи входило вивчення курсу «семи вільних наук», які складались з предметів «тривіума» – граматики, риторики, діалектики та «квадривіума» – арифметики, геометрії, астрономії, музики. Поряд із церковнослов’янською й грецькою вивчали польську та слов’янську мови. При Львівській школі була власна багата бібліотека. У ній зберігалися грецькі та латинські видання творів Арістотеля, Платона, інші філософські трактати. Поряд з ними бібліотека мала твори римських постів Вєргілія, Овідія, Цицерона, істориків Лукіана, Валерія Максима тощо. Велика увага приділялась вивченню музики. Взагалі вважається, що саме братські школи започаткували музичну освіту в Україні. Львівська Успенська братська школа користувалась високим авторитетом. Дуже високі вимоги ставилися до вчителів – дидаскалів, які повинні були бути зразком чеснот.

Головним завданням школи було підготувати нових духовників, учителів і письменників, які словом і ділом могли послужити суспільству. Перший ректор школи, грецький і український культурно-освітній діяч Арсепій Еласонський у 1586 – 1588 рр. уклав «Порядок шкільний», що став одним з найстаріших шкільних статутів Європи. Головною ідеєю статуту була ідея станової рівності. У ньому наголошувалось, що «багаті над убогими в школі нічим не можуть бути вищими, крім тільки наукою». Навчання у братській школі мало демократичний характер. «Порядок шкільний» був взірцем для всіх інших братських шкіл. Написані викладачами Львівської Успенської братської школи підручники поширювалися в Україні, Білорусії, а також в Росії і Молдові. Педагогічна, літературно-філософська і видавнича діяльність Львівської братської школи сприяла піднесенню української культури. Відповідно до статутів братських шкіл, учитель мав бути носієм високих моральних якостей, на нього покладалась чимала частина відповідальності за виховання учнів. Стосунки між учителями та учнями визначались успіхами останнього. Критерієм оцінки виступали знання, й аж ніяк не матеріальний достаток чи належність до майнового стану. Благодійність була нормою життя, і тому братства швидко завоювали повагу й популярність у народі. Вони дбали про вдів і сиріт, підтримували лікарні і надавали своїм членам відсоткові позички. Братства рішуче виступали проти патронату, проти польсько-католицької пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, проти антиморального життя духовенства.

Однак ситуація в Україні після Люблінської унії 1569 року і Брестської унії 1596 року породила нову форму братської діяльності. Їх першочерговим завданням став захист українського православ’я. Вони взаємодіяли між собою і поширювали необхідну літературу. Поступово братська організація набула «всесловного» характеру. Маючи у своєму складі родовитих і заможних людей, братства набирали політичної ваги. Культурно-освітній та суспільно-політичний братський рух поступово поширився з заходу на схід. На початку XVII ст. культурною столицею став Київ, куди перебралася значна частина активних діячів українського братського руху. Було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Першим її ректором став Іов Борецький, котрий раніше очолював Львівську школу, а також викладав там латинську та грецьку мови. При організації Київської школи І. Борецький спирався на попередній досвід. З братською школою в Києві пов’язані імена таких видатних діячів культури, як Мелетій Смотрицький, Касіяп Сакович, Захарій Копистенський та ін. У Київській братській школі навчалися представники фактично всіх станів: міщани, козаки, дрібна шляхта, нижче духовенство. Діти з бідних сімей і сироти навчалися безкоштовно за рахунок добровільних пожертвувань. Запозичуючи такі елементи західноєвропейської системи освіти як диспути, декламації, уявлення на біблійні сюжети, вчителі намагалися зберегти свою національну специфіку. Діяльність Київського братства підтримувало Запорізьке військо. У 1615 році гетьман П. Конашевич-Сагайдачний з "усім військом" вступив до цього братства і взяв під захист братську школу. Кожний козак вносив 6 грошів вступних і 1,5 гроша щомісячно, які йшли на потреби братства та розвиток освіти. Майже всі свої кошти гетьман заповів Київській, Львівській і Луцькій братській школам.

У цілому зміст навчання і виховання в братських школах значною мірою був проникнутий ідеями гуманізму, про що свідчить інтерес до античної літератури й філософії, звернення до європейської філософської думки. Але найяскравіше дух гуманізму виявляється в педагогічних засадах братських шкіл. Основним змістом педагогічної діяльності було усвідомлення цінності людської особистості, суспільної значимості освіти й виховання. Поширення шкіл активізувало національну самосвідомість українців. Сотні братчиків ставали мандрівними вчителями. Крім знань вони несли почуття власної гідності й непримиренність у боротьбі. Зі зростаючою рішучістю протистояли польським релігійним традиціям. Діяльність братств і братських шкіл дозволило українському народу зберегти свої споконвічні традиції, самобутню культуру, почуття власної гідності. Братські школи виявилися фундаментом для подальшої освітньої системи України.

4.5. Освіта і культура України за часів Литовського князівства і Речі Посполитої

На межі XVI – XVII ст. під впливом західноєвропейських гуманіс- тичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які ґрунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія.

Створенням вищої школи першим зайнявся князь Костянтин Острозький – волинський магнат, що займав високі урядові посади. Розуміючи значення освіти, він заснував у своєму маєтку в 1576 році школу, відому під назвою Острозької академії. Щоб забезпечити школі вищий статус, К. Острозький запросив викладати в ній видатних українських та іноземних вчених. Очолив Академію Г. Смотрицький. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалось з науковою, перекладацькою і видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною в Європі системою «семи вільних мистецтв». Тут вивчалися богослів’я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старослов’янська, польська, грецька і латинська мови. З 1576 року почала діяти друкарня Івана Федорова, в якій видали більше 30 найменувань книг. В академії навчалися майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний та вчений письменник Мелетій Смотрицький.

Острозька академія залишила значний слід в історії освіти і духовного життя України. Її вагомою культурною пам’яткою було видання у 1581 році на слов’янській мові повної художньо ілюстрованої Біблії, текст якої вживався при богослужінні у православних церквах. Острозька академія, даючи освіту місцевій молоді, стала зразком для інших шкіл. У ній підготували цілу плеяду відомих культурних і церковних діячів, письменників-полемістів та перекладачів. Вагомі здобутки вітчизняної освіти пов’язані з ім’ям Петра Могили, який, будучи митрополитом Київським, у 1631 році заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Через рік вій об’єднав її з Київською братською школою і створив Київську колегію, що пізніше стала називатися Києво-Могилянською академією. З її відкриттям в 1632 році, Петро Могила запроваджує шкільну реформу з перебудовою церковного життя. Необхідно було зміцнити авторитет православної церкви, домогтися, щоб вона могла протистояти наступу католицизму. За взірець бралися єзуїтські колегії. Петро Могила вважав, що молода людина повинна бути класично освіченою, знати діалектику, майстерно володіти мистецтвом слова, уміти захищати власні погляди й думки.

Києво-Могилянська академія була вищою школою загальноосвітнього характеру. За змістом навчальних програм і рівнем викладання вона відповідала вимогам європейської вищої освіти. До неї вступала молодь всіх станів українського суспільства, починаючи від шляхти й козацької старшини і закінчуючи міщанами й селянами. Крім українців та білорусів до академії вступали росіяни, румуни, болгари, серби, а потім греки, араби. Академія була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи, де готувались кадри для всього православного світу. Вже з середини XIV ст. багато українців їздили на навчання в європейські університети, а також брали активну участь в тодішніх культурних процесах.

У 1483 році, в Римі вийшла в світ перша (з відомих досі) друкована книга, автором якої був українець – Юрій Дрогобич-Котермак (1450 – 1494 рр.). Він здобув початкову освіту в Дрогобичі, середню – у Львові, а ступінь бакалавра і магістра в Краківському університеті. У Болонському університеті він став першим українським доктором мистецтв і доктором медицини, викладав медицину й астрономію. У 1481 – 1482 роках був ректором Болонського університету – в той час центру передових гуманістичних течій, передусім у природознавстві і філософії. Юрій Дрогобич – перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відома у багатьох країнах Європи, його праці зберігаються в бібліотеках і архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі.

Інший знаменитий український поет-гуманіст, педагог – Павло Процелер (Русин) (1470 – 1517 рр.) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі). Він вчився і викладав у Краківському університеті, мав вчений ступінь магістра, який давав йому право очолювати кафедру римської літератури. Павла Русина вважають першим поетом-гуманістом України, хоча писав він латиною. Парадокс давньоукраїнського літе- ратурного життя полягав у тому, що православне духовенство, яке чинило опір католицизму, вчило своїх вихованців у латинському дусі. Латинською мовою написані чи не всі кращі твори давньоукраїнської поезії під впливом ідей Відродження, які приходили в українську культуру разом з латиною.

До видатних українських гуманістів відноситься і Станіслав Оріхівський-Роксолан (1513 – 1566 рр.). Початкову освіту він здобув у Перемишлі, а далі навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Під час навчання в Віттенберзькому університеті С. Оріховський познайомився з засновником реформаційного руху в Європі М. Лютером. Переважна більшість учених вважає саме Станіслава Оріховського засновником полемічної літератури. Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом. Центральним принципом гуманізму Оріхівського була ідея загального блага, основу якої складають патріотизм, служіння державі, суспільна активність. Найбільше значення він віддавав патріотизму, який зводився в ранг вищої чесноти. Поряд зі Станіславом Оріхівський працювала ціла плеяда блискуче освічених українських гуманістів. Іван Туробінській-Рутенець вніс значний внесок у розвиток науки правознавства. Здобувши освіту в Краківському університеті, згодом став професором і ректором цього університету. Григорій Чуй-Русин також здобув освіту в Краківському університеті. Протягом життя працював ректором колегії в Перемишлі, викладав поетику і риторику, був професором Краківського університету. Вірші Григорія Чуй-Русина набули європейської популярності.

Зачинателі української гуманістичної культури Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріхівський, Іван Туробінській-Рутенець, Григорій Чуй-Русин та інші внесли вагомий внесок у розвиток правознавчої науки, в числі перших у європейській філософській думці вони заперечували божественне походження влади, висловлювали ідеї освіченої монархії, обмеження її влади законом, виступали проти підпорядкування світської влади духовній. Діяльність українських гуманістів залишила помітний слід в історії української культури, сприяла розвитку та поширенню патріотичних почуттів, пробудженню національної свідомості, поширенню освіти і наукових знань в Україні. Ідеї Відродження і Реформації знайшли відображення в українській полемічній літературі кінця XVI – початку XVII ст. У цей час було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами, близько 60 – православними. Серед найбільш відомих полемістів виділяють творчість Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Івана Вишенського, Мелетія Смотрицького та інших полемістів, які поділяли реформаційні ідеї про демократизацію церкви. Вони сповідували ідеали добра, справедливості, чесності, свободи совісті, були справжніми патріотами свого народу.

Розвиток освіти стимулював появу перших підручників, які показали досить високий рівень навчально-методичної роботи в українських навчальних закладах. У 1591 році у Львівській братській школі двома мовами (українською та грецькою) була видана греко-слов’янська граматика «Адельфотес» («Братство»), за якою учні навчалися грецької і старослов’янської мовам. У 1619 році у Вільні вийшла «Граматика словенська» Мелетія Смотрицького. За цим підручником, який М. Ломоносов називав «вратами вченості», близько 150 років (до кінця XVIII ст.) навчалися мови учні православних шкіл. Велике значення мала книга вченого-лінгвіста П. Беринди «Лексикон словено-російський та імен тлумачення» (Київ, 1627). У цій книзі були переведені зі слов’янської на українську мову близько 7 тис. іменників із тлумаченнями. Найважливішою подією середини XVI ст. стало створення «Пересопницького Євангелія» – видатної рукописної пам’ятки української духовної культури. Ця книга, перш за все, прорив у середньовічній свідомості. І, одночасно, адаптація книжкової церковнослов’янської мови до живої народної української мови.

Вагома роль у розвитку освіти належить книгодрукуванню. Поява книгодрукування – значна віха в розвитку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури – мистецтво книгодрукування. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність. Перші книги, друковані кирилицею, з’явилися в 1491 році у Краківській друкарні, яка проіснувала недовго, оскільки відразу виникли непорозуміння з католицькою церквою. Проте книги з цієї друкарні встигли поширитися на Україні. На початку XVI ст. (1517 – 1518 рр.) книги, написані кириличним шрифтом, став видавати білоруський вчений Франциск Скорина. Прибувши до Львова в 1572 році, російський першодрукар Іван Федоров організував друкарню, в якій у 1574 році він надрукував «Апостол» і тим самим поклав початок розвитку книгодрукування в Україні. Переїхавши в Острог, І. Федоров втілив мрію князя Костянтина Острозького, який вирішив видати повний текст Біблії. Тоді ж були надруковані «Буквар», «Новий Заповіт» і «Псалтир», «Хронологія» Андрія Римші. Наступним етапом у розвитку книгодрукування є діяльність Львівської братської друкарні. Львівська друкарня продовжувала традиції вітчизняного друку, але її діяльність не є формальним наслідуванням друкарської практики. У перших своїх виданнях друкарня Львівського братства спробувала реформувати церковнослов’янський кириличний шрифт. І хоча зміни стосувалися лише прописних букв, значення цієї події було вагоме. З 1615 року розгорнула свою діяльність друкарня Києво-Печерської лаври, заснована архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. За кілька років вона стала найпотужнішою в Україні, відзначалася розмаїттям тематики і високохудожнім рівнем видань. Тут друкувалися П. Конашевич-Сагайдачний, К. Сакович, З. Копистенський, П. Беринда.

Таким чином, поряд із засвоєнням та розвитком традицій книгодрукування Івана Федорова, в кінці XVI – початку XVII ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і елементів як в організації друку, так і в оформленні книг. Спроба реформувати церковнослов’янський кириличний шрифт, збагачення книги новими високохудожніми прикрасами, в яких поєднувались елементи мистецтва Відродження з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в цей період.

Ідеї Ренесансу поступово знайшли втілення в українській художній культурі. Відбувся поділ мистецтва на професійне і народне. Поява професійного мистецтва зумовило потребу у кваліфікованих фахівцях, широкому застосуванню європейського естетичного досвіду. Новий погляд на мистецтво супроводжувався особливою увагою до людини, її індивідуальним здібностям і душевному стану.

Архітектура і будівництво XIV – XVI ст. підпорядковувалися задачі оборонної політики і були пов’язані з характером укріплення міст. У цей період активно розвивалися міста, що стимулювало інженерно-архітектурну думку. Другою причиною, яка прискорила містобудування, було введення магдебурзького права, яке зміцнювало самоврядування і відкривало простір для цехової організації ремісництва. Велося будівництво замків, монастирів, які нагадували фортецю; кам’яних костелів, колегіумів. Однією з найкрасивіших будівель цього часу є кафедральний Собор Св. Юра (Львів, готика), костел бернардинців. Особливий розвиток отримала скульптура, яка широко застосовувалася при оформленні фасадів житлових будинків.

Розквіт української архітектури припадає на XVI – XVII ст., коли затверджувалися нові ідеали краси. Побудовані в цей час розкішні будинки і церкви у Львові стали не тільки прекрасними зразками мистецтва, але й дозволили назвати цей період "золотим віком" львівського Ренесансу. Таким чином, архітектура в Україні набула національні риси і була невід’ємним досягненням суспільного побуту українців. У XIV – XVI ст. традиційний іконопис поступово відходив від візантійських канонів. Найбільш популярними сюжетами стають зображення войовничих святих, зокрема Юрія Змієборця і сцен «Страшного суду». Композиції доповнюються новими сюжетними елементами, деталізацією обстановки реальних і міфічних подій, новими колірними рішеннями, посиленим акцентуванням декоративних елементів і виразністю малюнка. Вплив ренесансних ідей особливо помітно в іконі «Пантократор з апостолами» майстра XV ст. Димитрія, який зобразив фізично сильну людину. З другої половини XVI ст. в образотворчому мистецтві простежується відхід від релігійної тематики, з’являються сюжети, запозичені з реального життя. Новими жанрами стали пейзаж, портрет, батальний живопис. Художники більше зверталися до реального життя, природи, писали побутові сцени та портрети. В кінці XVI ст. у Львові з’явилися цехові організації художників, що сприяло розвитку світських жанрів, підготовці високопрофесійних майстрів образотворчого мистецтва. Видатними художниками XVI – першої половини XVII ст. були В. Стефанович, Ф. Сенькович, Л. Пилипович, С. Корунка.

У XVI ст. зароджується театральне мистецтво. Воно пов’язане з появою справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями і костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети. Акторами були учні братських шкіл та студенти колегій. Одночасно зі шкільним, отримали розвиток ляльковий і драматичний театри. Певний якісний стрибок розвитку переживала в Україні музична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість. Тексти й мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори – кобзарі й бандуристи, які самі ж і виконували ці твори. Кобзарі відроджували народний героїчний епос у формі історичних пісень і дум. Вони оживляли духовне пробудження українського народу, супроводжували козаків у походах, піднімали їх бойовий дух. Думи та історичні пісні мали велике виховне значення: вони прославляли народних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспівували подвиги, мужність, відвагу. Далеко не всі думи дійшли до нашого часу. З найвідоміших це – «Дума про козака Голоту», «Байда», «Маруся Богуславка». Таким чином, в українській культурі перехрещувалися впливи культур Сходу і Заходу, ідеї Відродження, гуманізму і Реформації. Вони знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах жорсткої боротьби за національну державність і дали прекрасні сходи у вигляді відродження національної культури кінця XVIII – початку XIX ст.

Дата добавления: 2014-11-06