Форма держави. 1 страница

Форма держави — це спосіб організації і реалізації державної влади. До складу форми держави як її обов'язкові елементи входять:

Форма правління, яка відображає способи утворення та організації державної влади.

Форма державного устрою — це зовнішнє оформлення держави в просторових межах, способи організації державної влади на певній території, взаємозв’язок органів держави та її окремих частин між собою.

Політичний режим — це сукупність прийомів і методів реалізації державної влади, яка характеризується якісною і кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп й окремих громадян в її здійсненні.

Форма правління є відображенням способів організації держав­ної влади конкретної держави. Основними формами правління, якщо розглянути їх в історичному плані, є монархія і республіка.

Юридичними ознаками монархії є: довічне користування владою; спадковість верховної влади, яка регулюється законом чи звичаєм; представлення держави в міжнародних відносинах не за дорученням (мандатом), а за власним правом; відсутність юридич­ної відповідальності монарха як глави держави. Монарх — це одноособовий глава держави, що, як правило, отримує владу у спадок. Історії відомі абсолютна (необмежена) та обмежена монархії. Головною ознакою абсолютної монархії є відсутність якихось державних органів, що обмежують повноваження монарха. Для такої монархії характерні наявність постійної армії на чолі з монархом, державної казни з системою постійних податків, інституту дворянства, правління чиновників і поліцейських. Крім того, характерними аспектами монархії є політичне і громадянське безправ’я: монарх є не тільки главою держави, але й джерелом права і закону.

У міру розвитку суспільних відносин необмежена влада монарха перестає задовольняти потреби суспільства, що розвивається, починає виконувати деструктивну роль стосовно нього, стримує прогресивні тенденції. Громадський протест проти монархічної форми правління реалізується у вимогах обмеження надзаконного одновладдя монарха, що стимулює появу різних способів такого обмеження. Виникають органи, які починають виконувати таку функцію, тобто виникає обмежена монархія. Так, влада монарха спочатку обмежувалась станово-представницькими органами (наприклад, земський собор у Росії, кортеси в Іспанії), хоча станові збори як арена легальної боротьби станів не виражала інтереси більшості населення.

У часи становлення буржуазного суспільства виникає конституційна монархія, в якій влада монарха обмежується представницьким органом, що знаходить своє закріплення в конституції, яка затверджується парламентом. Монарх не може її змі­нити. Така монархія може бути дуалістичною і парламентарною.

У дуалістичній монархії влада мала подвійний характер. Фактично і юридично вона була розділена між урядом, який формувався монархом, і парламентом, завданням якого була законодавча діяльність. Управління країною здійснював монарх, перед яким звітував уряд. Дуалізм полягав у тому, що монарх виражав переважно інтереси феодалів, а парламент — буржуазії та інших верств населення.

За часів становлення буржуазного суспільства виникає парламентарно-монархічна форма правління. У парламентарній монархії монарх формально зберігає статус глави держави. Уряд формується парламентом з представників партії (чи партій), які дістали більшість голосів на виборах і відповідає перед ним. Лідер партії, що має найбільшу кількість мандатів, стає главою уряду, законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом. Фактично монарх не має впливу на законодавчу і судову владу і символічно впливає на виконавчу владу. Сьогодні така форма правління зафіксована в конституціях та інших законах Бельгії, Данії, Іспанії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Швеції та Японії. Парламентарною монархією є також Великобританія. Збереження такої форми правління значною мірою зумовлене тим, що сам монарх сприймається не тільки як державний інститут, а й як символ єдності народу.

Республіка (від лат. respublika — громадські справи) як форма правління характеризується насамперед: виборністю органів державної влади на визначений строк та їх колегіальністю; наявністю виборного на певний термін глави держави; похідним характером державної влади, джерелом якої є народ. За своєю суттю вона є похідною від суверенітету народу, виконує його доручення. Крім того, республіка характеризується ще й юридичною відповідальністю глави держави.

Історично демократична республіка мала місце в Афінській державі (V—IV ст. до н. е.). Аристократичною республікою була Спарта (V—IV ст. до н. е.). В епоху феодалізму республіканська форма правління мала місце в містах-республіках (Флоренція, Генуя, Венеція — в Італії; Новгород, Псков — на Русі). Пізніше за часів становлення капіталізму виникли парламентські і президентські республіки.

У парламентській республіці провідна роль в організації державного життя належить парламенту (Італія, Греція). Уряд формується парламентом з депутатів, які належать до партій, що мають більшість голосів у парламенті і підзвітний йому. Головна функція парламенту — законодавча робота, контроль за виконавчою владою, розробка і затвердження державного бюджету, визначення основних напрямів соціально-економічного розвитку держави, визначення засад зовнішньої політики. Глава держави в таких республіках обирається парламентом або спеціальною колегією виборців. Він має широкі повноваження, серед яких: право розпуску парламенту; офіційне оприлюднення законів; видання указів; призначення глави уряду. Крім переліченого, глава держави є верховним командувачем збройних сил.

Президентська республіка — це форма правління, за якої президент суміщує повноваження глави держави і глави уряду або безпосередньо формує склад уряду і призначає його голову (США). У такій республіці президент обирається не парламентом, а всіма громадянами і має ширші повноваження, ніж у парламентській республіці. Зокрема, оголошує надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їх підписання, головує на засіданнях уряду, призначає членів верховного суду.

Але, як зазначалось раніше, форма держави не є чимось сталим. Те саме стосується такого її аспекту, як форма правління, зокрема республіки. Тому останнім часом виникли змішані (парламентсько-президентські та президентсько-парламентські) республіки, що мають ознаки як президентської, так і парламентської. Змішаними республіками є Україна, Франція, Португалія та ін. Історично першою змішаною формою правління була Веймарська республіка в Німеччині 1919—1933 рр.

Щодо форми державного устрою, можна зазначити, що під ним розуміється адміністративно-територіальна організація державної влади, співвідношення її частин між собою і з державою в цілому. Відповідно до такої класифікації держави бувають унітарні (прості) та федеративні (складні).

Унітарна держава — це проста цілісна держава, яка поділяється тільки на адміністративно-територіальні одиниці і не включає до свого складу ніяких інших державних утворень, які були б наділені суверенітетом. У них існують єдині конституційні принципи, тільки одна система центральних органів влади (один парламент, один уряд, один верховний суд), як правило, одна валютна система, одна армія та ін. (Франція, Фінляндія, Швеція, Естонія та ін.). Згідно з ч. ІІ ст. 2 Конституції України Україна також є унітарною державою.

Федеративна держава — це складна держава, до якої входять інші утворення — суб’єкти федерації, наділені державним суверенітетом. Федерація може бути союзною або автономною. В союзній федерації, заснованій на договорі суверенних держав, зберігається в повному обсязі їх суверенітет і повноваження щодо вирішення питань внутрішньої і певною мірою зовнішньої політики. В союзній федерації разом з вищими органами федеральної влади існують вищі владні органи її суб’єктів. В автономній федерації її суб’єкти не мають ознак суверенітету і наділені правом самостійного вирішення лише питань місцевого значення.

Територія федерації складається із сукупності територій її суб’єктів, а громадяни суб’єктів федерації водночас є громадянами всієї держави. Федерація має єдині збройні сили, фінансову, податкову, грошову системи. Для федерації характерним також є наявність конституції і системи законодавства як на федеральному рівні, так і на рівні її суб’єктів.

Держави можуть об’єднуватись в конфедерації та співдружності.

Конфедерація — це союз держав, який утворюється на підставі договору або угоди для певних цілей: політичних, військових, економічних. Конфедерації, як правило, бувають тимчасовими. Після утворення вони можуть трансформуватися в федерацію (США, Швейцарія) або розпадаються (Австро-Угорщина). Як правило, єдиного державного конфедеративного апарату не існує, створюються лише координаційні органи. Конфедерація не має також єдиного законодавства, громадянства, судової системи.

Водночас від конфедерації слід відрізняти особливу форму об’єднання держав — співдружність. Метою такого утворення є зазвичай економічні, культурні, політичні, екологічні та інші питання, які мають глобальний характер. Правовою основою об’єднання держав у співдружність може бути договір, угода, декларація, статут. Серед різновидів такої співдружності слід назвати Британську співдружність націй (до 1947 р.), яка була утворена Вестмінстерським статутом 1931 р. Її членами стали держави — колишні домініони, що визнавали главою держави англійського короля, та інші держави, що мали свого главу держави. Прикладом такої форми об’єднання держав є також співдружність незалежних держав, яка була утворена в 1991 р. і складається з 12 країн — колишніх суб’єктів СРСР (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна).

Як зазначалось, політичний режим —це сукупність прийомів і методів реалізації державної влади, яка характеризується якісною і кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп і окремих громадян в її здійсненні. Політичний режим відображає не тільки характер і зміст держави, а й політичної системи суспільства. Сучасний політичний режим можна поділити на два види — демократичний та антидемократичний.

Чинниками становлення та умовами існування демократичного політичного режиму є реальне утвердження парламентаризму, участь народу у формуванні органів держави та будова влади за принципом її розподілу, верховенство права і закону, наявність інститутів громадянського суспільства, політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, дійового механізму захисту прав і свобод людини і громадянина.

Антидемократичний політичний режим є антиподом демократичного. За такого режиму держава в особі його органів прева­лює над суспільством, не опікується його проблемами, влада концентрується в руках однієї особи, групи осіб або керівної партійної верхівки. Народ не бере участі у формуванні органів держави або його участь у цьому є формальною. Відсутні інститути соціального контролю за владою, що надзвичайно бюрократизується і вражається корупцією. Антидемократичний режим сприяє утвердженню офіційної державної ідеології, забороняє діяльність опозиції. Для суспільств з антидемократичним політичним режимом характерним є порушення прав і свобод людини і громадянина. За такого політичного режиму позитивне законодавство втрачає гуманістичний зміст, відходить від визначальних принципів права як справедливості. Його провідними ідеями стають доцільність, забезпечення панівної ідеології, волі особи (групи осіб), керівної партійної верхівки, політичної та економічної основи режиму. Різновидами антидемократичного режиму є авторитарний і тоталітарний режими.

Авторитаризм проявляється концентрацією і централізацією влади, застосуванням силового тиску на опозицію, використанням для свого утвердження силових відомств, обмеженням політичних прав громадян, гласності, тиском на засоби масової ін­формації, «дозуванням» демократії, стримуванням розвитку суспільства та його демократичних інститутів.

Тоталітаризм (лат. totalis — цілий, повний) — одна з форм авторитаризму, для якого характерним є узурпування влади та її використання у вузьких кланових (партійних), групових інтересах, надзаконність влади, повний (тотальний) контроль над всіма сферами суспільного життя, надмірна зверхніcть держави над суспільством й особою, обмеження прав і свобод людини, панування державної ідеології, надмірна мілітаризація і надання надзвичайних повноважень силовим відомствам (поліцейсько-міліцейському апарату, органам безпеки, військовим формуванням), неприпустимість інакомислення та політичні репресії, фізичне знищення опозиції (наприклад, комунобільшовицький, фашистський, расистський режими).

7.Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави.

Поняття громадянського суспільства

Історично ідея громадянського суспільства бере початок від ідей античних філософів - Платона, Цицерона, Арістотеля. Так, наприклад, Цицерон не бачив відмінностей між поняттями "держава" і "суспільство", він пов'язував виникнення суспільства з розвитком людини. Адже, тільки спілкуючись, обговорюючи і приймаючи спільні рішення, люди об'єднуються у "природне суспільство".

Поняття "громадянське суспільство" з'явилося у XVII-XVIII ст. У працях західноєвропейських філософів, таких як Г.Гроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, було розкрито суть і значення цього поняття, його ознаки. Проте ці філософи не вбачаючи принципової відмінності між поняттями громадянського суспільства і держави, намагалися їх розмежувати.

Починаючи з другої половини XVIII ст., категорія громадянського суспільства розглядається відокремлено від держави. Так, Г.В.Ф.Гегель одним із перших у своїй праці "Філософія права" розмежував категорії громадянського суспільства і держави. Держава є похідною категорією від громадянського суспільства, залежить від нього і може існувати тільки при розвинутій соціальній структурі цього суспільства.

К.Маркс і Ф.Енгельс розглядали громадянське суспільство як результат історичного розвитку, конкретного способу виробництва. Для них громадянське суспільство виступало формою, в якій здійснюється економічний розвиток. Пріоритет у взаємовідносинах громадянського суспільства і держави віддавався першому.

В Україні питання громадянського суспільства з'ясовували Т.Шевченко, І.Франко, М.Грушевський, М.Драгоманов, О.Кістяківський та інші.

Після проголошення незалежності України (1991 р.) концепція громадянського суспільства знайшла відображення у Декларації про державний суверенітет України 1991 року та Конституції України.

Сьогодні громадянське суспільство розглядається як самостійна соціальне організована структура для узгодження різноманітних інтересів людей. Воно не протиставляється державі, а взаємодіє з нею для досягнення загальних цілей.

Ознаками, які характеризують громадянське суспільство, виступають наступні положення:

- людина, її інтереси, права, свободи та цінності;

- рівноправність і захищеність усіх форм власності, насамперед приватної (як індивідуальної, так і групової);

- економічна свобода громадян та їхніх об'єднань, інших суб'єктів виробничих відносин у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності;

- свобода і добровільність праці на основі вільного вибору форм і видів трудової діяльності;

- ефективна система соціального захисту кожної людини; 0 ідеологічна і політична свобода, наявність демократичних інститутів і механізмів, які забезпечують кожній людині можливість впливати на формування і здійснення державної політики.

Отже, громадянське суспільство - це спільність вільних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, а також брати активну участь у політичному житті держави.

Це суспільство з розвинутими економічними, правовими, політичними, соціальними, культурними відносинами між самими людьми, не опосередковані державою. В такому суспільстві вільно розвивається публічна сфера, сфера масових рухів, партій. Так, ст.36 Конституції України чітко визнає право громадян України на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних інтересів. При цьому держава не втручається у діяльність партій і громадських організацій, якщо та здійснюється у межах закону. Громадянське суспільство домагається децентралізації влади держави за рахунок її передачі самоврядуванню, взаємодії більшості і меншості на основі узгодження позицій державних інститутів і суспільства. Пріоритет у цьому суспільстві надається людині, її правам.

Реальне здійснення основних прав кожною людиною можливе лише в суспільстві, де ліквідовано її відчуження від засобів виробництва і результатів особистої праці, а також її відчуження від політичної, як вже зазначалося, державної влади. Таке суспільство може утворитися за умов, коли:

• людина є власником засобів виробництва і результатів своєї праці;

• власниками є переважна більшість дорослого населення країни;

• політична система суспільства (зокрема, порядок виборів представницьких органів держави та органів

місцевого самоврядування) забезпечує вільне й адекватне волевиявлення дорослих громадян держави;

• такому волевиявленню населення належить вирішальне значення в суспільному житті (через забезпечення панування законів держави, через їх найвищу юридичну силу);

• безумовною умовою волевиявлення більшості населення є основні права людини. Непорушність, незаперечність, недоторканість цих прав має бути абсолютною.

Сьогодні значної популярності набула тема співвідношення громадянського суспільства та держави. Проблема взаємин громадянського суспільства і держави ставиться як проблема формування громадянського суспільства, як умови обмеження всепроникної ролі держави. Перед суспільством і державою постає проблема оптимального поєднання інтересів індивіда та держави, індивіда та громадських об'єднань, громадських об'єднань та держави тощо як передумови їх нормального розвитку. Розв'язання цієї проблеми вбачається у рівноправному існуванні різних форм власності, розвитку громадських об'єднань, обмеження втручання держави, розвитку політичної демократії та інше. Саме тому, виходячи із співвідношення громадянського суспільства і держави, проблема становлення громадянського суспільства в Україні пов'язана насамперед з проблемою розбудови правової держави.

Поняття та основні ознаки правової держави.

Витоки ідеї щодо організації правової держави слід шукати в давнині. Вже тоді визріла необхідність певним чином обмежити владу, насильство. І така функція обмежувача влади покладалася на право (Платон, Арістотель, Цицерон). У XVII-XVIII ст. Д.Локк, Ш.Монтеск'є висували вимогу про панування права і свободи в боротьбі проти феодальних урядів і поліцейської держави. З одного боку, йшлося про встановлення меж державної влади, кордонів її втручання в приватну сферу, а з другого - наділення особи статусом громадянина, суб'єкта права. Однак, домінуючою стала ідея запровадження конституційного правління, яке ґрунтувалася на теорії розподілу влади.

Великий вплив на становлення вчення про правову державу справила філософія І.Канта, якою обґрунтовувалось розуміння держави як правової організації. А формулювання юридичного поняття правової держави пов'язують з ім'ям німецького мислителя Р.Мюля, він визначив правову державу як конституційну державу, яка мусить засновуватись на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на забезпеченні судового захисту індивіда.

Політико-правова думка дореволюційної Росії та України також приділяла увагу концепції правової держави (Б.Кістяківський, М.Палієнко та інші). Так, Б.Кістяківський наголошував, що основний принцип правової (конституційної) держави полягає в тому, що державна влада в ній обмежена. Обмеженість влади у правовій державі створюється визнанням за особою непорушних та недоторканих прав. Саме у правовій державі, вважає Б.Кістяківський, особа визнається певною сферою самовизначення і самовиявлення, в яку держава не має права втручатися.

Сучасні вітчизняні і закордонні концепції правової держави сходяться на тому, що тільки та держава може вважатись правовою, яка в своїх відносинах з громадянами самообмежується до такого ступеня, при якому загальне благо і благо кожної особи утворюють гармонійне ціле.

В ст.1 Конституції України Україна проголошена правовою державою. Визначення України правовою державою є одним із перспективних завдань, яке поставила наша держава перед собою.

Правова держава- це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини.

Основними рисами правової держави є:

- панування та верховенство в суспільному і державному житті права та законів, які виражають волю більшості або всього населення країни. Усі державні органи, їх посадові особи, об'єднання громадян, фізичні особи повинні діяти в межах Конституції та відповідно до законів. Це правило закріплено в ст. 6, 8 Конституції України як конституційний принцип;

- закріплення в Конституції та законах держави основних прав людини;

- постійне утвердження суверенітету народу як єдиного джерела державної влади;

- поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову;

- забезпечення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, виконання ними своїх обов'язків перед іншими людьми, державою і громадянським суспільством. Так, громадянам гарантується звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод (ч.З ст.8 Конституції України). Такі звернення можуть бути з приводу незаконних дій чи бездіяльності органів державної влади або місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. За захистом своїх прав кожен може звертатися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Після використання всіх національних засобів правового захисту своїх прав і свобод кожному надано право звертатися до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст.55 Конституції України);

- демократична форма правління;

- врегулювання взаємовідносин між особою і державою на підставі загальнодозвільного принципу: "Особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом". Тобто особа може вчиняти будь-які дії, якщо на них не поширені якісь заборони з боку держави. А державні органи і посадові особи діють на підставі принципу - можна тільки те, що прямо дозволено законом;

- взаємна відповідальність між особою і державою; відповідальність держави перед особою і громадянським суспільством за свою діяльність;

- наявність у всіх громадян правової культури;

- ефективна організація контролю і нагляду за здійсненням законів і режиму законності.

Наведені ознаки правової держави визначають шляхи і напрями її формування. Так, до основних шляхів формування правової держави в Україні відносять:

- необхідність зв'язати правом діяльність держави та її органів;

- формування правового механізму, за допомогою якого можна було б подолати відчуження людини і громадянина від засобів виробництва, власності, від безпосередньої і представницької форм демократії;

- чітку та продуктивну роботу законодавчої влади на основі Конституції України і конституційних законів;

- забезпечення реальної незалежності судової системи держави;

- формування у громадян України правового мислення, високого рівня правової культури, знань про загальнонеобхідні закони і уміння використовувати ці закони в повсякденному житті.

Отже, як бачимо, поділ влади, панування правових законів, незалежне правосуддя, конституційний нагляд забезпечують примат права в державному житті, оптимальну організацію правової держави в Україні.

Лекція 2.

Феномен права. Право в системі засобів соціального регулювання

1.Поняття і ознаки права.

2.Право в системі соціальних норм.

3.Принципи та функції права.

4.Поняття системи права. Норми права: поняття і структура.

5.Джерела (форми) права.

1.Поняття і ознаки права.

«Право» — поняття неоднозначне, оскільки відображає одне з надзви­чайно складних суспільних явищ. Тому, перш за все, необхідно мати уяв­лення про те, що означають слова «позитивне право», «об'єктивне право»,«суб'єктивне право» і «природне право».

Позитивне право — це право, волевиявлення держави, її правотворчих органів, результат їхнього волевиявлення. Терміни «позитивне право» та «об'єктивне право» — синоніми, що означають сукупність чинних в Україні юридичних норм. Нерідко в юридичній літературі замість терміна «об'єктив­не право» використовуються слова «право в об'єктивному розумінні».

Як об'єктивна реальність, позитивне право існує в законах і інших визна­них державою джерелах (формах) права. Ці норми існують об'єктивно, тобто незалежно від будь-якої конкретної особи — суб'єкта права, а також незалеж­но від того, знає чи не знає про них певна особа. Саме тому ця система норм називається «об'єктивним правом».

Від «об'єктивного права» треба відрізняти так зване «суб'єктивне право», тобто забезпечену законом і державою можливість поведінки суб'єкта права (якоїсь конкретної особи). Наприклад, власник будинку вправі ним володіти, користуватися, розпоряджатися, тобто він може в ньому жити, здати для най­му частину житлових приміщень, продати або обміняти його на що-небудь і т.ін. Що стосується співвідношення «об'єктивного права» та «суб'єктивного права», то « суб'єктивне» виникає на підставі норм «об'єктивного права» і ним передбачається.

Термінологія юристів-практиків нерідко відрізняється від тієї, яку вони вивчали студентами. У своїй професійній мові юристи-практики, як правило, термін «об'єктивне право» скорочують, висловлюються просто і коротко: «право». У зв'язку з цим, наприклад, якщо говорять: «право України», «право Англії», то мають на увазі не що інше, як усі чинні юридичні норми певної держави, його об'єктивне право. Якщо говорити про «цивільне пра­во», «кримінальне право», то мають на увазі галузь права цієї держави, а в разі вико­ристання термінів «договірне право» або «корпоративне право» — мають на увазі інститут галузі права. Норми, що є волевиявленням держави, юристи назива­ють «правовими нормами», «нормами права» або «юридичними нормами». У багатьох державах, у тому числі в Україні, «об'єктивне право» — це, голов­ним чином, писане право, тобто право, норми якого закріплені в основному в законодавстві — у законах і підзаконних нормативно-правових актах. Тому нерідко юристи в таких державах терміни «законодавство» і «право» вжива­ють у мові як синоніми.

Отже, право у об’єктивному розумінні — це загальний нормативний регулятор суспільних відносин, си­стема формально-визначених, загальнообов'язкових норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають її волю й є офіційним критерієм правомірної чи протиправної поведінки». Право в суб’єктивному розумінні — це певні можливості, міра свободи, що належить суб'єкту, який сам вирішує, користуватися ними чи ні.

Ознаки позитивного (об'єктивного) права:

1) нормативність. Право складається з норм, правил поведінки загально­го характеру, розрахованих на кількаразове їхнє застосування, адресованих кожному, хто виявиться в умовах, передбачених нормами права;

2) системність. Право —'це не механічна сукупність норм. Усі права покликані діяти узгоджено, утворювати єдине несуперечливе ціле — систему правових норм;

3) формальна визначеність норм права складається з зовнішнього оформ­лення і закріплення їхнього змісту в статтях нормативно-правових актів, чіт­кому визначенні прав і обов'язків їхніх адресатів. Позитивне право — це в основному система формально-визначених норм, установлених державою і
закріплених у законодавстві. Проте деякі норми є правовими, оскільки санк­ціоновані державою, тобто визнані легально (шляхом закріплення в статті нормативно-правового акта) або фактично (у судових рішеннях і інших актах державних органів);

4) загальність. Норми права поширюється на всіх членів суспільства, стосуються однаково всіх тих, кому вони адресовані, тобто право — це загальний нормативний регулятор суспільних відносин. Інші нормативні систе­ми, що діють у світській державі (релігійні норми, норми моралі тощо) такого офіційного статусу не мають;

5) загальнообов'язковість. Правові вимоги підлягають безумовному ви­конанню всіма, кому вони адресовані;

Дата добавления: 2014-12-10