Форма держави. 6 страница

В інтересах забезпечення захисту принципів справедливості 4 листопада 1950 р. Рада Європи, зважаючи на проголошену Гене­ральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Загальну Декларацію прав людини, прийняла Конвенцію про захист прав і основних сво­бод людини, що відоміша як Європейська конвенція з прав людини. Ця конвенція проголосила важливі права і свободи для всіх лю­дей, що живуть у державах — учасницях Ради Європи, наприклад, такі, як право на життя (стаття 2); право на свободу і особисту недоторканність (стаття 5); право на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8); право на свободу думки, совісті й віроспо­відання (стаття 9); право на свободу виявлення своїх поглядів (стаття 10).

Вперше у світі зазначена Конвенція гарантувала захист прав і основних свобод Європейським судом з прав людини.

Правам, свободам і обов'язкам людини й громадянина присвя­чені статті 21—68 розділу II Конституції України.

Статтею 3 Конституції України: людина визнається найвищою со­ціальною цінністю, а її права і свободи визначають зміст і спрямо­ваність діяльності держави.

Положення Конституції України про права і свободи людини й громадянина повністю узгоджуються з відповідними положення­ми ратифікованих Україною міжнародних правових актів — За­гальної Декларації прав людини (1948 p.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 p.), Факультатив­ного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та по­літичні права (1966 p.), Європейської конвенції з прав людини (1950 р.) та інших договорів з прав людини Ради Європи.

Соціальне призначення основних прав і свобод громадян вияв­ляється в тому, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму і справедливості, сприяють всебічному розвиткові особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні суспільством і державою, функціонуванні державного й політико-правового механізму, а також сприяють підвищенню рівня загаль­ної та правової культури особи, удосконаленню демократичного способу життя.

Для реалізації конституційних прав, свобод і обов'язків грома­дян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Права і свободи людини й громадянина захищаються судом.

Конституційні права, свободи й обов'язки людини і громадя­нина мають певні юридичні особливості:

• виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосе­редньо з правовідносин, передбачених конституцією;

• виражають насамперед і безпосередньо відносини громадянина й держави;

• не припиняються й не виникають раз у раз, а діють постійно;

• їх зміст і обсяг для всіх громадян однакові;

• їх реальність забезпечується не так індивідуальними зусиллями окремого громадянина, як державним і суспільним ладом.

До конституційних прав і свобод людини та громадянина нале­жать громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні та культурно-духовні.

Громадянські (особисті) права і свободи людини та громадянина становлять основу правового статусу; вони закріплені в найбільшій кількості статей Конституції України. До них належать права на життя, свободу і особисту недоторканність; недоторканність жит­ла; охорону приватного життя; таємність листування й телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень; захист при­ватного життя особи; користування рідною мовою, а також свобо­да пересування й вибору місця проживання, свобода совісті та ін. (статті 27—35 Конституції України).

Перелічені громадянські права і свободи в конституційному праві мають певні особливості:

• по суті вони є невіддільними, природними правами людини, тобто правами кожного і не пов'язані безпосередньо з належ­ністю до громадянства країни;

• вони включають право на охорону гідності особи, що покладає відповідні обов'язки на державу та інших громадян і передбачає певну етику й законність поведінки державних службовців, їх уважне, чуйне ставлення до людей, що відповідає правовим приписам, а також вимоги до членів суспільства не порушувати права і свободи інших;

• особливо значущими і найвразливішими є права щодо недотор­канності особи, її житла, приватного життя, таємності листу­вання, телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень. Ці права належать до предмета ведення органів внутрішніх справ і тому заслуговують на особливу увагу.

Політичні права пов'язані з наявністю громадянства України й на відміну від громадянських (особистих) прав, адресованих Конституцією України "кожному", належать тільки громадянам. Реалізація цих прав дає змогу громадянам брати участь у полі­тичному житті суспільства, управлінні державою (статті 36, 38-40). Громадяни, асоційовані як народ, здійснюють владу, а окре­мий громадянин як індивід бере участь у цьому процесі. Стосов­но політичних прав правосуб'єктність у повному обсязі настає з 18 років.

До політичних належить право брати участь в управлінні спра­вами держави (як безпосередньо, так і через представників). Фор­мами безпосереднього здійснення фомадянами політичної держав­ної влади є референдуми, всенародні голосування з питань дер­жавного й місцевого життя, усі види участі у виборах до органів державної влади і місцевого самоврядування. Формами впливу громадян на політичну державну владу всіх рівнів є вплив вибор­ців на своїх депутатів, виражання суспільної думки з усіх питань внутрішньої та зовнішньої політики.

До політичних прав належать також право на об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й за­хисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та гро­мадського порядку, охорони здоров'я населення, захисту прав і свобод інших людей; право збиратися мирно, без зброї, проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, якщо про них завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи місцевого самовряду­вання, тощо.

Соціально-економічні права і свободи є основою всіх інших прав і свобод. Вони стосуються таких важливих сфер життя, як влас­ність, трудові відносини, здоров'я, відпочинок, і сприяють забез­печенню матеріальних, духовних, фізичних та інших соціально значущих потреб й інтересів особи. У статтях 13, 14, 41, 42 Конс­титуції України розглядаються економічні права і свободи, у стат­тях 43—49 — соціальні. Їх реальність робить державу соціальною, що забезпечує належний рівень життя людини, її вільний роз­виток.

До самостійних конституційних прав і свобод людини й фома-дянина в системі прав і свобод належать культурно-духовні. За змістом це суб'єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, певні можливості доступу до духовних здо­бутків свого народу й людства загалом, їх засвоєння, використан­ня, а також до участі в їх подальшому розвитку.

До культурних прав і свобод належать права на освіту, свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на резуль­тати своєї інтелектуальної і творчої діяльності (статті 53, 54 Конс­титуції України).

Кожній людині має бути забезпечена можливість користуватись основними правами і свободами. Держава зобов'язана гарантувати реальне здійснення цих прав і свобод усіма доступними їй засо­бами. Що вищий ступінь реалізації правового статусу особи, то більшою мірою обмежується можливість сваволі з боку держави та її органів.

Гарантування прав і свобод людини — це своєрідний зовнішній механізм обмеження влади, яка завжди прагне до саморозширення й посилення своєї присутності в усіх сферах людського життя.

Конституція України закріплює гарантованість реалізації прав і свобод особи. Обов'язок гарантувати забезпечення реалізації прав і свобод покладається насамперед на державу (статті 3, 15, ЗО, 34, 46 та ін. Конституції України). Таке гарантування здійснюється всією системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Важливою гарантією захисту конституційних прав і свобод осо­би є запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладається здійснення пар­ламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод (стаття 101 Конституції України).

Певні функції щодо створення умов для забезпечення реалізації прав і свобод людини виконують органи місцевого самоврядуван­ня, об'єднання громадян.

Конституція України надає право людині (особі) самій активно захищати свої права; вона посилює можливості судового захисту кожною особою своїх прав і свобод (стаття 55 Конституції Украї­ни).

Відповідно до принципу повної рівноправності конституційні права і свободи надано всім громадянам незалежно від їхньої статі, національності, раси тощо. Вони забезпечуються суспільством і закріплюються юридичними, матеріальними, політичними й орга­нізаційними гарантіями.

Конституційні гарантії прав і свобод гро мадян України — це передбачені Конституцією умови й засоби, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і сво­бод громадян України.

Гарантії конституційних прав і свобод людини закріплені Кон­ституцією України (статті 30, 31, 33, 34, 46, 53-57, 59, 64), зокре­ма права на судовий захист, відшкодування матеріальної та мо­ральної шкоди, знання кожним своїх прав і обов'язків, правову допомогу, неприпустимість обмеження конституційних прав і сво­бод людини та громадянина та ін.

Основним засобом захисту прав людини у правовій державі по­винен бути суд. Однак його діяльність сприяє додержанню закон­ності й забезпечує охорону прав і свобод громадян лише тоді, коли він діє на основі принципів гуманізму, демократизму й законності.

Гарантії чинного в Україні правосуддя закріплені статтями 58, 60-63 Конституції України. До них належать принципи, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти не мають зворот­ної дії; ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпо­рядження чи накази; ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме право­порушення; принцип презумпції невинності; загальні принципи, пов'язані з визначенням статусу людини у процесі правосуддя.

Конституція України поряд із найважливішими правами і сво­бодами людини та громадянина встановлює також конституційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає чи перебуває на території України (статті 65-68 Конституції Украї­ни). Так, стаття 65 встановлює обов'язок громадян України захи­щати свою Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи, а також відбувати військову службу відповідно до закону; стаття 66 зобов'язує громадян не заподіюва­ти шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки, стаття 67 — сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом.

У статті 68 Конституції України встановлюється, що кожний громадянин зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей; незнання законів не звільняє нікого від юридичної відповідальності. Значення цієї статті поширюється на всі норми й положення Конституції України. По суті йдеться про формування у людей такої правосвідомості, завдяки якій будь-яке порушення чинних норм права вважалося б неординарною подією. Поряд із цим загальним приписом у низці статей Конституції Ук­раїни є заборона здійснення тих чи інших дій, з якими можуть бути пов'язані особливо негативні наслідки для держави, суспіль­ства, окремих організацій і громадян. Так, у статті 37 Конституції України зазначається, що не допускаються створення та діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, а у статті 43 наголошується, що використання примусової праці за­бороняється.

Здійснення зафіксованих у Конституції України прав і свобод людини й громадянина потребує реформування всієї системи пра­ва.

Лекція 5. Конституційно-правові форми народовладдя в Україні. Коснтитуційна система органів державної влади України. Правові засади місцевого самврядування

1. Форми здійснення народного суверенітету. Безпосередня і представницька демократія.

2. Поняття та види референдумів в Україні. Порядок проведення референдуму в Україні.

3. Вибори як форма волевиявлення народу.

4. Принцип поділу державної влади. Система державних органів за Конституцією України

5. Правовий статус органів місцевого самоврядування

1.Форми здійснення народного суверенітету. Безпосередня і представницька демократія.

Демократичність держави і суспільства визначається насамперед рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, якою мірою реально наявні процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами.

З позицій права народовладдя означає: 1) приналежність усієї суспільної влади, у тому числі державної, народові; 2) вільне здійснення цієї влади народом відповідно до його суверенної волі в інтересах як суспільства загалом, так і кожної людини й грома­дянина.

Залежно від форми волевиявлення народу розрізняють демокра­тію безпосередню та представницьку. За безпосередньої демократії основні рішення приймаються безпосередньо всіма громадянами, а за представницької — виборними установами (парламентами тощо).

Народовладдя як основний і вирішальний принцип конститу­ційного ладу України закріплене у статті 5 Конституції України місткою і змістовною формулою: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпо­середньо і через органи державної влади та органи місцевого само­врядування". Отже, механізм народовладдя в Україні розрізняє дві основні форми демократії: пряму (безпосередню) і здійснювану через відповідні органи, насамперед через представницькі установи та інші виборні органи.

Народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні має безумовне й пріоритетне право на її безпосереднє здійснення. Це право природне. Саме тому в частині 1 статті 21 Загальної де­кларації прав людини встановлено, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників.

Здійснення влади народом визначається в Конституції України як народне волевиявлення. За зміс­том воно може стосуватися будь-яких аспектів життя народу: полі­тичного, економічного, соціального, культурного тощо.

У статті 69 Конституції України проголошується, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум (конститу­ційне право зараховує їх до основних форм реалізації безпосеред­нього народовладдя) та інші форми безпосередньої демократії. До інших форм прямого народовладдя належать народні обговорення, плебісцити, відкликання депутатів, загальні збори населення.

Пряме народовладдя, пряма демократія — це система форм без­посереднього вільного волевиявлення народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні шляхом прямої його участі у встановленні представницьких органів державної влади, органів місцевого самоврядування і безпосередньому прийнятті владних рішень, передбачених Конституцією України та законами України.

Форми безпосередньої демократи класифікують так:

• за результатами діяльності (або способами впливу на суспільні відносини) — імперативні, консультаційні, правотворчі й ті, що не створюють норм права;

• за механізмом діяльності — прямо пов'язані, опосередковано пов'язані і не пов'язані з представницькою демократією (від­носно самостійні);

• за правовими засадами — які діють на підставі норм права і традицій, звичаїв;

• за територіальною ознакою — національні (загальнодержавні) і місцеві;

• за суб'єктами — всенародні, групові й індивідуальні.

Народне представництво становить систему влади народу, яка здійснюється через виборних представників. Сукупність повно­важень, делегованих народом або його частиною своїм виборним представникам, що об'єднані у спеціальну колегіальну установу (парламент, раду), на чітко визначений строк, а також сукупність власне представницьких органів влади становить представницьку владу.

Поняття "представницька влада" характеризує не так функ­ціональне призначення, як природу влади, спосіб її здійснення. Цю владу не можна ототожнювати із законодавчою, оскільки не будь-яка представницька влада включає законодавчі повноважен­ня. У конституційному праві розрізняють представництво станове, національне, корпоративне, конфесійне, регіональне та етнічне.

Порядок, організація і умови здійснення різних форм прямого народовладдя регулюються відповідними законами.

Вибори як форма народного волевиявлення є одним зі способів формування народом органів державної влади й місцевого само­врядування та інших інститутів. Це стосується насамперед форму­вання представницьких органів законодавчої влади — парламентів, виборів президента, представницьких органів місцевого самовря­дування тощо.

Референдум (від лат. referendum — те, що має бути повідомле­но) — всенародне опитування з найважливіших питань державного життя, у якому беруть участь усі громадяни, що мають виборчі права. На відміну від виборів під час референдуму об'єктом є не кандидат або список кандидатів на певну посаду, а певне питання, з якого проводиться референдум, — закон, законопроект, консти­туція, поправка до конституції, проблема, що стосується статусу відповідної країни, внутрішньополітична проблема. Своєрідною формою референдуму є плебісцит, тобто опитування населення про політичну долю території, на якій воно проживає.

2. Поняття та види референдумів в Україні. Порядок проведення референдуму в Україні.

Конституційне право сучасних держав передбачає різні форми референдумів і процедури їх застосування. Референдуми поді­ляють на загальнонаціональні, що проводяться на всій території держави, і місцеві, які проводяться в окремих адміністративно-територіальних одиницях; на конституційні та законодавчі (пред­метом перших є або проект нової конституції, або конституційна реформа та поправка до конституції, предметом других — проект закону або чинний закон). За правовою значущістю розрізняють референдуми консультативні (їх ще називають народними опи­туваннями), які проводяться лише з метою виявлення думки ви­борців з певного питання, остаточне рішення з якого приймаєть­ся відповідними органами держави, і "вирішальні", коли той чи інший акт виноситься на голосування виборців з метою оста­точного вирішення його долі.

"Вирішальний" референдум може бути або затверджувальним, якщо виборцям пропонується біль­шістю голосів затвердити акт, який ще не набрав чинності, або заперечливим, якщо пропонується відмінити акт, який набрав чинності. Розрізняють також обов'язкові та факультативні ре­ферендуми. До перших належать референдуми, необхідність яких передбачається конституцією чи іншим конституційно-правовим актом. У другому випадку проведення референдуму з того чи ін­шого питання залежить від волі відповідного державного органу чи виборців.

Відповідно до Конституції України та Закону України "Про все­український та місцеві референдуми" в Україні проводяться всеукраїнські референдуми, референдуми Ав­тономної Республіки Крим та місцеві референдуми (у межах адміністративно-територіальних одиниць).

Референдум - це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення.

Згідно з останнім зазначеним Законом предметом всеукраїн­ського референдуму може бути затвердження Конституції України, її окремих положень і внесення до Конституції України змін та доповнень; прийняття, зміна або скасування законів України чи їх окремих положень; прийняття рішень, які визначають зміст Конс­титуції України, законів України та інших правових актів (заува­жимо, що Конституцією України затвердження Конституції Ук­раїни всеукраїнським референдумом не передбачено).

Предметом місцевого референдуму може бути прийняття, змі­на чи скасування рішень із питань, віднесених законодавством України до відома місцевого самоврядування відповідних адміні­стративно-територіальних одиниць; прийняття рішень, які ви­значають зміст рішень місцевих рад та їх виконавчих і розпоряд­чих органів.

Згідно зі статтею 72 Конституції України всеукраїнський рефе­рендум призначається Верховною Радою України або Президен­том України відповідно до їхніх повноважень, встановлених Конс­титуцією.

Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Місцеві референдуми призначають органи місцевого самовря­дування з питань, що належать до їх компетенції. У статті 143 Конституції України проголошується, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування забезпечують проведення місцевих ре­ферендумів і реалізацію їх результатів.

У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли 18 років і постійно проживають відповідно на території України або області, району, міста, району в місті, селища,
сільради.

Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав громадян України на участь у референдумі залежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних поглядів, роду і характеру занять забороняються.

У референдумах не беруть участі психічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними, та особи, які тримаються в місцях позбавлення волі.

Громадяни беруть участь у референдумі на рівних засадах. Кожний громадянин має один голос.

Референдум є прямим: громадяни беруть участь у референдумі безпосередньо. Голосування під час референдуму є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається.

Громадянам, політичним партіям, громадським організаціям, масовим рухам, трудовим колективам надається право безперешкодної агітації за пропозицію про оголошення референдуму, за прийняття закону або іншого рішення, що виноситься на референдум, а також проти пропозиції про оголошення референдуму, прийняття закону чи рішення. Для реалізації цього права заінтересованим особам і організаціям надаються приміщення для зборів, забезпечується можливість використання засобів масової інформації. Винесений на референдум проект закону, рішення обговорюється в межах України або тієї адміністративно-територіальної одиниці, де проводитиметься референдум.

Діяльність державних і громадських органів, які беруть участь у підготовці і проведенні референдуму, здійснюється відкрито і гласно.

Всі рішення, що стосуються референдуму, а також проекти законів, інших рішень, які виносяться на референдум, підлягають опублікуванню засобами масової інформації. В день проведення референдуму будь-яка агітація забороняється.

Новий всеукраїнський референдум з питань, що раніше виносилися на референдум, може бути проведено не раніш як через 5 років, а місцевий референдум - не раніш як через рік від дня проведення попереднього референдуму з цих питань.

Підготовка і проведення всеукраїнських референдумів здійснюється за рахунок державного бюджету, республіканських Автономної Республіки Крим і місцевих референдумів - за рахунок відповідних місцевих бюджетів.

Збирання підписів для проведення референдуму організують і здійснюють ініціативні групи. Ініціативна група всеукраїнського референдуму утворюється на зборах громадян України, в яких беруть участь не менш як 200 осіб, які мають право на участь у референдумі. Ініціативна група обласного, міського (міст республіканського і обласного підпорядкування), районного, районного в місті референдуму утворюється на зборах за участю не менш як 200 громадян України, а міського (міст районного підпорядкування), селищного і сільського референдуму - на зборах за участю не менш як 50 громадян України, які мають право на участь у референдумі і постійно проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Ініціативні групи всеукраїнського референдуму реєструються Центральною комісією з всеукраїнського референдуму за поданням голів районних, міських (міст республіканського та обласного підпорядкування) Рад народних депутатів, на території яких проведено збори громадян, які обрали ініціативну групу. Ініціативні групи місцевого референдуму реєструються головами місцевих Рад народних депутатів, у межах території яких пропонується провести місцевий референдум.

Референдний (референдарний) процес охоплює кілька стадій:

• призначення референдуму;

• підготовка і проведення референдуму;

• голосування і підбиття підсумків референдуму;

• опублікування і введення в дію законів та інших прийнятих референдумом рішень.

Усі стадії референдного (референдарного) процесу підпорядко­вані загальним принципам:

• загального права участі громадян України в референдумах;

• рівного права участі громадян України в референдумах;

• прямого права участі громадян України в референдумах;

• таємності голосування під час референдумів;

• підготовки та проведення референдумів на демократичних за­садах;

• гласності й відкритості підготовки та проведення референдумів;

• заборони будь-якого прямого чи непрямого обмеження прав громадян України на участь у референдумах;

• гарантування реалізації демократичних засад підготовки і про­ведення референдумів;

• підготовки і проведення референдумів за рахунок Державного та відповідних місцевих бюджетів.

Згідно із законом за порушення законності під час підготовки і проведення референдумів настає адміністративна чи кримінальна відповідальність.

Порядок проведення референдуму в Україні здійснюється відповідно до Закону України «Про все­український та місцеві референдуми» від 03.07.1991рок

3. Вибори як форма волевиявлення народу.

У загальному вигляді вибори — це волевиявлення народу з ме­тою формування органів державної влади чи місцевого самовря­дування шляхом голосування. Зміст виборів як політичного сус­пільно-правового інституту полягає в тому, що волею народу здійснюється конституювання органів державної влади та місце­вого самоврядування. Це дає підстави характеризувати вибори як державотворчу функцію народовладдя.

Виборче право в об'єктивному розумінні становить систему пра­вових норм, що регулюють порядок формування виборних дер­жавних органів (виборчу систему), і є одним з важливих інсти­тутів конституційного права; у суб'єктивному розумінні — право громадянина обирати й бути обраним до державних органів (ви­борче право відповідно активне й пасивне), яке є одним з основ­них конституційних прав громадян і належить до політичних прав.

З одного боку, виборча система означає порядок формування виборних (насамперед представницьких) органів держави. Отже, виборча система є важливим елементом політичної системи дер­жави, що регулюється правовими нормами, які в сукупності ут­ворюють виборче право. Виборча система охоплює принципи і умови участі у формуванні виборних органів; організацію та по­рядок виборів і (у деяких країнах) відкликання виборних осіб. З іншого боку, виборча система становить систему розподілу місць у виборних органах після встановлення результатів голосу­вання. Розрізняють мажоритарну, пропорційну та змішані ви­борчі системи.

Дата добавления: 2014-12-10