Виконайте вправу № 10

1.З’ясуйте значення прийняття християнства на Русі. Чи погоджуєтеся з думкою, що з прийняттям християнства у Київській Русі поширився якісно новий вид культури? Відповідь обґрунтуйте.

7). 1240 рік традиційно вважається поворотним моментом в історії Східної Європи. Саме цього року монголи взяли і вщент зруйнували Київ, що згодом призвело до руйнації усієї Київської Русі.

Зауважимо, що монголи були кочовим народом, що походив з Монголії. Темучин, один з місцевих племінних вождів (роки життя приблизно 1167-1227 рр.) підкорив 1206 р. всі монгольські та тюркські племена, котрі присягнули йому на вірність, проголосивши Чингізханом (з монгольської – «Володар володарів»). За наступні два десятиліття військо Чингізхана завоювало великі території, що простягалися на сході від Північного Китаю та Маньчжурії на тихоокеанському узбережжі, через Монголію та Південний Сибір до Центральної Азії і аж до Каспійського моря на заході.

Дисципліноване монгольське військо та виконавча влада зуміли завоювати ці величезні простори і тримати їх під контролем. Чингізхан склав для свого війська кодекс правил, для тих хто мріяв по славу, владу і негайно готовий був ризикувати життям. Ці правила передбачали смерть за зраду, обман, убивство, крадіжку, недисциплінованість і порушення принципу взаємодопомоги. Невдовзі весь монгольський етнос став ордою – народом воїном. Готуючись до майбутніх завоювань, Чингізхан створив багатотисячне дисципліноване військо, яке поділялося на десятки. Ті, своєю чергою, поділялися на сотні, тисячі, десятки тисяч, що називалися «тумен», який русичі називали «тьмою». Монгольське військо мало два найголовніших фактори, необхідних для перемоги: високу військову організацію і сувору військову дисципліну.

1223 р. військо Чингізхана здійснило грабіжницький похід на руські землі. Того ж року монголи, завдавши поразки руським князям та половцям на р.Калці, повернули на Болгарію. Навала монголів, очолювана Чингізханом, призводила до руйнування руських міст та винищення населення і надовго затримала соціально-економічний розвиток підкорених народів.

Упродовж 1236-1241 р. військо внука Чингізхана Бату звоювало Волзьку Болгарію, половецький степ, більшу частину Русі, переможно пройшло територіями Польщі, Угорщини, Чехії, Австрії, Хорватії, Боснії, Сербії, Болгарії та вийшло на береги Адріатичного моря. У результаті було винищено сотні тисяч людей. У 1241 р. усій території Західної Європи загрожувало монгольське завоювання, але під час нашестя на Русь монголи зазнали великих втрат, що і стало основною причиною їх певних невдач у Європі.

Як вважають історики, головною причиною поразки русичів з монголо-татарами була феодальна роздробленість країни, коли кожне князівство опинилося віч-на-віч з ворогом. Кількість ординців коливалася від 150 до 200 тис. осіб, а об’єднана Русь могла б виставити до 100 тис. війська, але князівські дружини, які здебільшого діяли автономно, мали всього кілька сотень кінних і піших важко озброєних воїнів, які збиралися на заклик князя. Це військо не мало належного озброєння й, звичайно, не могло протистояти у відкритому бою монгольським воїнам-кіннотникам. Утім, навіть загроза монголо-татарської навали не примусила багатьох руських князів об’єднатися. Як писав відомий український історик І.Крип’якевич, «коли татари пішли в Західну Європу, українські князі вернулися до своїх волостей і, якби нічого не сталося, почали дальшу міжусобицю».

Батиєва навала принесла незліченні страждання русичам. Уповільнивши його соціально-економічний, політичний і культурний розвиток і відкинувши Русь на багато років назад, ординське ярмо посилило феодальну роздробленість, перешкодило централізації земель, відродженню єдиної держави. Жорстоке монголо-татарське панування на території України тривало до другої половини ХІУ ст. й було ліквідоване тільки з приєднанням українських земель до Великого князівства Литовського. Разом з тим, героїчна боротьба Русі послабила навалу ординських завойовників на Захід, дала відсіч кочівникам.

У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу – Золоту Орду зі столицею у м. Сарай. Руські землі не входили до складу заснованої монгольськими ханами держави, а перебували у васальній залежності від неї – сплачували данину, зобов’язувались надавати монголо-татарам військову допомогу та ін. Якщо князь повставав, його землі, як правило, зазнавали карального набігу. З іншого боку, якщо руські князі справно платили монголам данину, їх залишали у спокої. Утім, монголи, як правило, самостійно не правили землями Київської Русі, а воліли просто утримувати руські землі у васальній залежності, а тому співпрацювали з місцевою елітою, яка повинна була коритися і, звісно, платити данину.

1.Чи погоджуєтеся Ви з думкою, що еволюційний розвиток давньоруських земель був насильно перерваний монголо-татарською навалою ХІІІ ст.? Свою відповідь обґрунтуйте.

8). Розпадвеличезних політичних конгломератів на зразок Київської Русі був типовим явищем доби Середньовіччя. Так, у Європі ще до піднесення Києва дуже короткий час проіснувала створена Карлом Великим імперія Каролінгів, а на Сході не так довго проіснувала, згадана нами вище Золота Орда. З огляду на слабкий звязок, великі відстані та сильні відцентрові тенденції, політична роздробленість була явищем типовим.

Однією з причин відокремлення від Києва удільних князівств стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з’їзді князів у Любечі. Щоб покласти край спустошливій ворожнечі, на цьому з’їзді князі один за одним визнали право успадковувати землі, які вони займали у той момент. Регіоналізм посилювався й тим, що бояри все більше займалися власними землеволодіннями, що позбавляло їх бажання брати участь у князівських справах. Більше того, руським князівствам навіть стало важко дійти згоди про те, хто є їхнім спільним ворогом. Скажімо, Новгород вважав найбільшою для себе загрозою тевтонських рицарів, для Полоцька нею були литовці, для Ростова і Суздаля – волзькі булгари, для Галицького і Волинського князівств – угорці і поляки, а для Києва – кочові половці і т.д. Бувало, що деякі руські князі підтримували з неруськими сусідами тісніші зв’язки, ніж з іншими віддаленими землями Русі. Наприклад Новгород на півночі був утягнутий в торгівельну спілку, засновану на узбережжі Балтійського моря північнонімецькими містами, яку згодом стали називати Ганзою. В той час як у Києві торгівля занепадала, Новгород процвітав, дедалі виразніше орієнтуючись на Північну Європу. Як і багато інших купецьких міст, Новгород розвинув республіканську форму правління, в якій домінувала купецька еліта, а не князь чи бояри. Іншим прикладом місцевого розмежування був Північний Схід, де розвивалися Ростовське, Суздальське, Володимирське та Московське князівства. У цих князівствах поступово утверджувалися абсолютистські тенденції, що особливо виразно виявилися під час правління Андрія Боголюбського із Суздаля. Невдоволений зростаючою опозицією з боку суздальської знаті, він переніс свій двір до Володимира, де не було сильної аристократії, яка б стояла йому на заваді. У 1169 р. Андрій Боголюбський зруйнував Київ, у якому вбачав суперника своєї нової столиці. Невдовзі прагнення абсолютної влади успадкували нащадки Андрія Боголюбського, правителі Москви (уперше згадується в літописах лише у 1147 р.).

Інші важливі зміни відбувалися на Південно-Західній Русі – в Галицькому і Волинському князівствах. Михайло Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішими спадкоємцями політичної і культурної традиції Києва. Інший український історик – С.Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство першою безперечно українською державою, оскільки у ХІІІ ст., в апогеї свої могутності, ці об’єднані князівства охоплювали близько 90 % населення, котре проживало в межах нинішніх кордонів України. Князівства ці були важливими і в інших відношеннях. Простягаючись по західних окраїнах Київської Русі, вони з самого початку стали ареною боротьби між русичами-українцями та поляками, що тривала, не вщухаючи, аж до середини ХХ ст. Князівства ці були також важливим культурним рубежем, який виступав або як найсхідніший форпост католицького Заходу, або ж як найзахідніший – православного Сходу.

Зауважимо, що і Галичина і Волинь мали вдале розташування, недосяжне для кочових наадників зі степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. До того ж., у Галичині містилися великі родовища солі – товару, від якого залежала вся Русь.

У 980-990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь і приєднав їх до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир, що згодом стало столицею цих земель, а у Галичині політичний центр князівства перемістився з Перемишля до Галича. Київським князям удалося закріпити ці землі за своїм наступником, оскільки вони належали до їхніх особистих володінь. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі – нащадки Ярослава Мудрого. Тим часом, на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.

Разом з тим, Галичина і Волинь у ХІІ - ХІІІ ст. були цілком різними князівствами. Головна відмінність між ними – у природі верхівки кожного князівства. Галицькі бояри були найбагатшими і наймогутнішими зі всіх руських земель, через це Галичину вважають ідеальним зразком олігархічного правління на Русі, який поряд із республіканським Новгородом та абсолютистськими Володимиром і Москвою являв собою третій різновид політичного устрою Київської держави. Вірогідно велика влада галицьких бояр пояснюється їхнім походженням. На відміну від бояр в інших князівствах, де вони здебільшого походили з княжої дружини, галицька аристократія, очевидно, розвинулася насамперед з племінної знаті, і свої маєтки вона отримала не від князя, як це водилося, а узурпувавши общинні землі. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулися на аристократію, що вже добре вкоренилася й була готова обстоювати власні інтереси. Крім того, багато бояр торгували сіллю, що забезпечувало добрі прибутки і зміцнювало їхнє й без того стабільне економічне становище. Внаслідок цього найбагатші бояри могли дозволити собі утримувати власні бойові дружини з дрібніших феодалів. Нарешті, через віддаленість Галичини від Києва великому князеві було важко втручатися в місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною не лише давало зразок панування аристократії, а й можливість звернутися до чужинців про допомогу проти князів.

Водночас бояри Волинського князівства на відміну від галицьких були більш традиційними. Більшість з них прийшли на ці землі у складі дружин своїх князів, і отримали земельні володіння здебільшого якраз за службу князеві. До того ж, Волинське князівство знаходилося на меншій віддалі від Києва, а ніж Галицьке.

У багатьох аспектах Галичина та Волинь були подібними до інших земель Київської Русі. Так, в обох правили князі-нащадки Ярослава Мудрого, їхні економічні системи складали одне ціле з економіками решти київських земель, а релігійна та світська культура, так само, як і правовий та соціальний устрій, були частиною відповідних всеруських культур та устроїв. Незважаючи на чималу схожість між Галицько-Волинською державою та рештою Київської Русі, існували й певні відмінності, що стосувалися зовнішніх відносин, демографічного та соціального розвитку. Галичина та Волинь завдяки своєму розташуванню на західній периферії Київської держави не так часто зазнавали нападів кочовиків зі сходу. Наприклад на відміну від інших регіонів Русі, де внаслідок монгольської навали культура переживала занепад, у Галицько-Волинській державі ХІІІ – першої половини ХІУ ст. спостерігалося її піднесення. Значною мірою цьому сприяли розвиток економіки й розбудова міст, в яких переважно й зосереджувалося культурне життя. У міському житті виразно простежувалася тяглість культурних традицій Руської держави. До того ж, Галицько-Волинська держава залишалася відкритою для культурних запозичень з країн Центрально-Східної Європи.

Натомість, ці західні землі були відкритими для вторгнень Польщі, Угорщини, а пізніше Литви. Водночас обидва князівства, особливо Галичина, були густіше заселені, ніж будь-яка інша руська земля. Демографічний фактор у поєднанні з відносною свободою від нападів кочовиків створив можливості для швидкої появи успішної сільськогосподарської економіки, яка, своєю чергою, сприяла народженню багатого класу бояр-землевласників. Перші галицькі князі також були схильні надавати більше влади своїй дружині, а пізніше – боярам, ніж князі в інших землях Русі. Тому політична сила бояр, як зазначалося вище, була великою, що згодом матиме сумні наслідки для політичного життя Галичини. Врешті, попри те, що Галичина та Волинь, як і інші руські землі, були частиною східнохристиянського, православного світу, вони межували з католицькими державами на заході (Польщі) та півдні (Угорщина). Це означає, що вплив католицизму відчувався у цих князівствах сильніше ніж деінде в Київській Русі.

По суті, історію Галицько-Волинської держави впродовж давньоруської доби можна поділити на три етапи. Перший почався у 980-х рр., коли ці території вперше згадуються в літописах, і тривав до 1199 р. – часу об’єднання двох князівств – Галичини і Волині князем Романом Мстиславичем. Уперше про терени майбутнього Галицько-Волинського князівства літопис згадує під 981 р., пов’язуючи їх з походом Володимира Святославича. Другий період розпочинається об’єднанням двох князівств і завершується 1238 роком – часом утвердження на галицькому престолі князя Данила Романовича. В цю пору об’єднані князівства боролися за створення могутньої держави, яка зуміла б забезпечити внутрішню стабільність і давати відсіч зовнішнім вторгненням, особливо з боку західних сусідів. Третій етап, що тривав протягом 1238-1349 рр. став апогеєм могутності Галицько-Волинської держави. Він почався з правління Данила і продовжувався до того моменту, коли об’єднане королівство знову було розділене і втратило свою незалежність під тиском двох нових провідних сил регіону – Польщі та Литви.

Упродовж ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переламний момент історії вони зберегли в українців почуття культурної та політичної ідентичності. Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного організму в часи бездержавності. До того ж своєю орієнтацією на Захід Галицько-Волинське князівство відкрило доступ в українські землі західноєвропейським культурним впливам.

1. З’ясуйте причини політичної роздробленості давньоруських земель.

2. Визначте схоже та відмінне між Галицьким і Волинським князівствами. Подумайте, чим відрізнялися ці князівства від інших давньоруських князівств?

3. Охарактеризуйте три етапи розвитку Галицько-Волинської держави.

9). У ХІУ ст. історичні події розвивалися у несприятливому для українських земель напрямі. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися її сусіди – Литва, Польща, згодом Московія. Ці держави швидко розросталися, і їх приваблював вакуум влади, що виник на півдні. Київ в ту пору помітно ослаб. Зауважимо також, що Закарпаття в ту пору потрапило до влади Угорщини, Буковина була включена до Молдавського князівства, а чернігово-сіверські землі – до Московської держави.

Як вважають історики, Литовське князівство утворилося в ХІІІ ст. У ХІУ ст. за князя Гедиміна та його синів Любарта і Ольгерда Литва здобула вже більшу частину білоруських, українських та частину російських земель. Так утворилося Велике князівство Литовське, у складі якого руські землі становили близько 90 % території, а співвідношення території, заселеної ними й литовцями на першу третину ХУ ст. обраховують як 12:1. Таке стрімке зростання Литви за рахунок східнослов’янських земель здається парадоксальним і потребує пояснення.

Передусім, руські землі були ослаблені золотоординським ігом, що поклало початок просуванню литовців на Русь і сприяло їхньому успіху. Населення руських земель віддавало перевагу Литві перед Ордою, у протистоянні між цими державами виступило на боці Литви. Більше того, у більшості випадків місцеві князі і боярство добровільно визнавали владу Литви. Історики кваліфікують просування Литви в руські землі не як завоювання, а як “мирне приєднання”, як “тиху експансію”. Крім того, успішним діям Литви сприяло ослаблення Орди і її розкол на ворогуючі частини внаслідок феодальних усобиць 1360-1370-х рр.

Литовські князі, щоб забезпечити управління величезними завойованими територіями, спершу майже не втручалися у життя українських земель. “Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо” – таким був принцип їх правління. Литва не змінила адміністративно-територіального устрою українських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда). Між тим, у невеликих князівствах влада належала місцевим українським князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину. Повноваження удільних князів на місцях спершу були досить великими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення.

Литва потрапила під великий культурний вплив своїх слов’янських підданих – литовські князі християнізувалися, вживали староруську мову, складали закони на основі “Руської правди”, литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Великого князівства Литовського не перешкоджав місцевому населенню у збереженні і розвитку національних особливостей. У зв’язку з цим багато істориків (О.Єфименко, В. Антонович, М. Брайчевський та ін.) називали князівство Литовське – Литовсько-руським. Щоправда сучасні українські історики, спираючись на праці М.Грушевського і І.Крип’якевича переконані, що Велике князівство Литовське не мало характеру української держави.

Щоправда, автономія українських князівств посилювала сепаратистські тенденції. Аби не допустити цього, Литовський уряд у другій половині ХУ ст. взяв курс на ліквідацію удільних князівств. На думку історика В. Смолія, у 1471 р., з ліквідацією Київського князівства була остаточно перервана традиція державотворення на українських землях.

Литовці як правило не міняли більшості складників місцевої адміністративної структури, православної церкви, культури, а свою владу закріплювали на цій території двома способами. По-перше, було офіційно визнано спадкове право на великі земельні володіння князів з литовської династії Гедиміновичів і руських Рюриковичів. Водночас литовські можновладці дарували величезні території тим литовським та руським боярам, які билися пліч-о-пліч з ними у походах.

Правова система Великого князівства Литовського зазнавала сильного впливу з боку Київської Русі. До 1468 р. у литовському суспільстві діяла Руська Правда та звичаєве право, допоки в Литві не було створено власний кодекс (Судебник). У ХУІ ст. вийшло три нові зводи законів, відомих як Литовські Статути. Перший з них (1529 р.) деталізував права державної влади, бояр та магнатів; другий (1566 р.) і третій (1588 р.) відобразили поступовий зріст привілеїв шляхти, а також пониження правового статусу селянства. До того ж, кодекси законів і всі інші державні документи виходили офіційною державною мовою Великого князівства – тогочасною руською мовою, що по суті була білоруським кириличним варіантом церковнослов’янської мови. Варто також зазначити, що руси (білоруси й українці) та литовці вважалися у Великому князівстві панівною верствою. Скажімо, Другий Литовський Статут (1566 р.) застерігав, що великий князь не може призначати на посади у державній адміністрації іноземців, а лише корінних литовців та русів. Незважаючи на міцні зв’язки із київським минулим, з другої половини ХУ ст. Литва дедалі більше переймала соціальну модель Польщі, яка поступово трансформувалася в аристократичну демократію на чолі з виборним королем.

1. Визначте причини швидкого підпорядкування руських земель Литовським князівством.

2. Доведіть, що Литовське князівство потрапило під великий культурний вплив своїх слов’янських підданих.

Дата добавления: 2014-11-29