Лекція 8. Монополія та конкуренція в ринковій економіці

Причини виникнення й існування монополій. Ринок і ринкова економіка мають як позитивні, так і негативні ри­си. Однією з негативних рис є те, що ринок породжує мо­нополії та монополістичні тенденції в економічній системі.

Монополізм має окремі форми (ознаки) вияву навіть у тій економічній системі, де монополії не посідають па­нівного становища. Тому давньогрецький філософ Аристотель згадував про монополії ще за рабовласницького ладу, англійський філософ Т. Гоббс — у сфері зовнішньої торгівлі за феодалізму. Але в обох випадках їх поява пов'язувалася з мотивами накопичення багатства, при­бутків, а засобом для цього вважалося панівне становище монополій на ринку.

Хоча ринок і окремі монополістичні ознаки в деяких країнах існували впродовж кількох тисячоліть (з IV ти­сячоліття до н.е. до останньої третини XIX ст.), монопо­лістичні тенденції в економіці стають панівними лише наприкінці XIX ст. У цьому зв'язку логічно постає пи­тання про причини виникнення монополій.

Ці причини пов'язані передусім зі змінами в техноло­гічному способі виробництва. Передумовою таких змін бу­ла промислова революція кінця XVIII — початку XIX ст., низка винаходів, виникнення нових галузей промисловос­ті та швидкий розвиток виробництва в багатьох із них, насамперед у легкій промисловості. Так, обсяг промисло­вого виробництва в Англії у першій половині XIX ст. зріс у чотири рази. На відміну від цього, попередній техноло­гічний спосіб виробництва базувався на ручній праці й розвивався дуже повільно, з використанням ручної техні­ки. В цей період (початок XVI — кінець XVIII ст.) пере­важав процес концентрації особистісного фактора.

Узагальнене вираження ці зміни знаходили в концен­трації виробництва.

Концентрація виробництва — зосередження засобів виробниц­тва, працівників і обсягів виробництва на крупних підприємствах.

Так, у Парижі в середині 50-х років на заводах Шнейдера-Крьозо працювало до 10 тис. робітників, хоча ваго­му роль у промисловості відігравали малі підприємства, засновані на ручній праці, в кожному з яких працювали лише 2—4 робітники. Паралельно відбувається процес концентрації капіталу.

Концентрація капіталу — зростання масштабів відокремлено функціонуючих форм капіталу.

Якщо процес концентрації виробництва відбувається впродовж тривалого часу, є сталим і внутрішньо необхід­ним для розвитку економіки, він набуває рис закону кон­центрації виробництва.

Закон концентрації виробництва — закон, що виражає внутріш­ньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між розвитком продуктивних сил і процесом конкуренції (дії відповідних законів), під впливом яких відбувається зосередження факторів виробництва (речових і особистісних) на крупних підприємствах.

Дія цього закону з різною інтенсивністю спостеріга­ється на всіх етапах розвитку капіталізму, тобто почина­ючи з XVI ст. Його рушійною силою є конкурентна бо­ротьба. Щоб вижити у цій боротьбі, отримати більше прибутків, підприємці змушені впроваджувати нову тех­ніку, розширювати виробництво. При цьому з маси дріб­них та середніх підприємств поступово виокремлюється кілька найкрупніших.

Перед ними постає альтернатива: або продовжувати між собою виснажливу боротьбу, або дійти згоди щодо масштабів виробництва, цін, ринків збуту тощо. Пере­важно вони обирають другий шлях, який приводить до укладення між ними угод (гласних і негласних), що є однією з найхарактерніших рис монополізації економіки. Отже, виникнення підприємств-монополістів — законо­мірний етап розвитку продуктивних сил, еволюції рин­ку, дії законів конкуренції. Цей причинно-наслідковий зв'язок виражений у сформульованому Леніним законі монополізації виробництва.

Монополії виникають не лише внаслідок концентрації виробництва й капіталу, а й на основі їх централізації.

Централізація виробництва — збільшення масштабів виробниц­тва продукції внаслідок об'єднання декількох окремих підпри­ємств в одне із загальним управлінням.

Централізація капіталу — збільшення розмірів капіталу внаслі­док об'єднання або злиття раніше самостійних капіталів.

Типовий приклад такого об'єднання — утворення акціонерних компаній.

Ще однією важливою причиною виникнення монопо­лістичних тенденцій в економіці є перетворення індивіду­альної капіталістичної власності на гальмо розвитку про­дуктивних сил, тобто дія закону відповідності виробни­чих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил. Це означає, зокрема, що в останній третині XIX ст. наукові винаходи (нові методи виплавляння сталі, нові види двигунів тощо) зумовили необхідність будівництва таких заводів, які не здатний збудувати жоден капіталіст окремо. Крім того, у цей час починається широке будів­ництво залізниць, інших крупних об'єктів. Щоб накопи­чити необхідні кошти, окремому капіталісту знадобилося б кілька десятків років. Отже, потрібна була нова форма власності, яка могла б швидко розв'язати ці проблеми. Нею й стала акціонерна капіталістична власність, що ви­никла внаслідок злиття, об'єднання декількох капіталіс­тів. Тому не дивно, що масово акціонерні товариства утво­рюються в останній третині XIX ст.

В усіх розвинутих країнах світу існують різні за розміром підприємства: крупні, середні, малі.

Але крупні підприємства не слід ототожнювати з мо­нополіями, оскільки не будь-яке крупне підприємство а) виробляє переважну кількість певної продукції; б) мо­нополізує передові речові та особистісні фактори вироб­ництва; в) диктує свої ціни на ринку; г) вступає у змову з іншими крупними підприємствами, привласнює моно­польно високі прибутки.

Монополія — окремі наймогутніші підприємства або об'єднання декількох підприємств, які виготовляють переважну кількість пев­ної продукції, внаслідок чого впливають на процес ціноутворення і привласнюють високі (монопольні) прибутки.

Монополії проникають в усі сфери суспільного відтво­рення — безпосереднє виробництво, обмін, розподіл і споживання. Першою монополізується сфера обігу. На цій основі виникають найпростіші форми монополістич­них об'єднань — картелі та синдикати.

Картель — об'єднання декількох підприємств однієї галузі вироб­ництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробниц­тва і вироблений продукт, виробничу та комерційну самостійність, а домовляються про частку кожного в загальному обсязі вироб­ництва, ціну, ринки збуту.

На сучасному етапі картелі існують у формі патент­них пулів, ліцензійних договорів, консорціумів з прове­дення науково-дослідних розробок тощо.Синдикат — об'єднання низки підприємств однієї галузі промис­ловості, учасники якого зберігають власність на засоби виробниц­тва, але втрачають власність на вироблений продукт, а отже, збе­рігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність.

У синдикатах збут товарів здійснює загальна збутова контора. Нині синдикати існують переважно у сфері тор­гівлі, деякі — у сфері виробництва. Так, алмазний син­дикат контролює світовий ринок необроблених алмазів.

Складніші форми монополістичних об'єднань з'явля­ються тоді, коли процес монополізації поширюється і на сферу безпосереднього виробництва. Виникає необхід­ність об'єднання у межах однієї корпорації послідовних, взаємопов'язаних виробництв кількох галузей промисло­вості, тобто вертикальної інтеграції, або комбінування. Наприклад, у межах велетенських автомобільних корпо­рацій можуть об'єднуватися підприємства, що видобува­ють сировину, виплавляють сталь, виготовляють автомо­білі тощо. На цій основі з'являється така форма монопо­лістичних об'єднань, як трест.

Трест — об'єднання низки підприємств однієї або декількох галу­зей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, виробничу й комерційну са­мостійність, тобто об'єднують виробництво, збут, фінанси, управ­ління, а на суму вкладеного капіталу власники окремих підпри­ємств отримують акції тресту, які дають їм право брати участь в управлінні й привласнювати відповідну частку прибутку.

За допомогою механізму міжгалузевої конкуренції та переливання капіталів вертикальна інтеграція перерос­тає в диверсифікацію — процес проникнення капіталу монополії в галузі, безпосередньо не пов'язані з основною сферою її діяльності.

На основі диверсифікації виникає сучасна основна форма монополістичних об'єднань — багатогалузевий концерн.

Багатогалузевий концерн — об'єднання десятків і сотень підпри­ємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, учасни­ки якого втрачають власність на засоби виробництва і виробле­ний продукт, а головна фірма здійснює за іншими учасниками об'єднання фінансовий контроль.

Серед 500 наймогутніших монополій СІЛА понад 90% існують у формі багатогалузевих концернів. Лише 5% цих гігантських корпорацій випускають однопрофільну продукцію, переважна більшість їх має у своєму складі в середньому підприємства 11 галузей, а наймогутніші мо­нополії — до ЗО—50 галузей. Могутність концернів (як й

інших форм монополістичних об'єднань) зростає внаслі­док мультиплікативного ефекту.

У 60-ті роки в США та деяких інших розвинутих кра­їнах з'явилися й почали зростати конгломерати.

Конгломерат — монополістичне об'єднання, утворене внаслідок поглинання прибуткових різногалузевих підприємств, які не мали виробничої й технічної спільності.

Так, найбільша американська телефонна монополія «АТТ» почала скуповувати готелі, автопрокатні станції тощо. Японська компанія «Тойота», крім автомобілів, випускає ткацькі верстати, текстиль, надає будівельні послуги та ін. Крім бажання привласнити прибутки рен­табельних компаній, конгломеративні поглинання праг­нули також уникнути різких коливань кон'юнктури рин­ку під час криз.

Відмінність між багатогалузевим концерном і конгло­мератом з погляду самостійного прийняття важливих управлінських рішень полягає в тому, що в першому ли­ше найсильніші підприємці мають право на участь у спільному фінансовому контролі, який здійснюють го­ловна фірма або банк; у конгломераті право на участь у спільному управлінні має обмежене коло учасників (по­рівняно з концерном).

Крім різних форм монополій, існують окремі їх типи та види. Розрізняють три основні типи монополій: 1) мо­нополія окремого підприємства; 2) монополія як змова; 3) монополія, що базується на диференціації продукту (цей тип монополії уперше розкрив англійський еконо­міст Е.Чемберлін, стверджуючи, зокрема, що він означає певний ступінь влади над ціною).

Термін «монополія» походить від грецьких слів «mono» — один і «роlео» — продаю. Тому, на думку за­хідних науковців, монополія означає наявність одного продавця певного товару чи послуги або ситуацію, коли одна фірма забезпечує повний випуск товарів. Такий тип є монополією окремого підприємства, або монополією продавця, і названий абсолютною монополією, трапля­ється рідко. За даними американських економістів, у США приблизно 6% всієї економічної діяльності (6% ВВП) здійснюється в умовах, близьких до чистої монопо­лії. Водночас при характеристиці монополії не слід вихо­дити лише із семантичного значення слова. Така харак­теристика, по-перше, не відповідає практиці, оскільки в цьому разі ігнорується досвід монополістичних угод (та­ємних і явних) між кількома компаніями; по-друге, до складу монополій не потрапляють групові монополії (олігополії); по-третє, економіка багатьох країн перестає бути монополізованою, чому суперечить наявність анти­монопольного законодавства та антимонопольно діяль­ності, спеціально створених органів; по-четверте, виника­ють парадоксальні ситуації, коли монополістом стає мала бакалійна крамниця у сільській місцевості (єдиний продавець), але перестає бути ним гігантська автомобіль­на корпорація «Дженерал моторз» з оборотом понад 100 млрд. дол.

Більш поширена змова чи угода (гласна або негласна) декількох крупних фірм, що дає їм змогу швидко здобу­ти панівне становище на ринку і отримувати високі при­бутки. Таку ситуацію у виробництві й на ринку назива­ють олігополією (від грецьк. «олігос» — мало, небагато). Справді, в економіці розвинутих країн типовим є доміну­вання в окремих галузях 3—4 крупних фірм. Так, част­ка чотирьох провідних автомобільних фірм у національ­ному виробництві Японії становить до 100%, у Великоб­ританії — майже 96%, у Франції — 99,8%. В олігополії криється небезпека переростання в монополію, оскільки їй властиві деякі риси монополій (наприклад, здійснення єдиної цінової політики). Віднесення олігополій до моно­полій обумовлено також тим, що вони використовують свою владу для обмеження конкуренції й підвищення цін, їх стабільності, застосовують методи недосконалої конкуренції та ін. Олігополію називають груповою моно­полією.

Якщо монополія здійснюється лише з боку продавця (а не виробника товарів), то таку ситуацію характеризу­ють як монопсонію («моно» — один, «опсонія» — заку­півля продовольства). Поширенішою у цій сфері діяль­ності є олігопсонія — наявність невеликої групи покуп­ців певного товару чи послуги.

Третій тип монополії пов'язаний з диференціацією продуктів, наявністю їх специфічних властивостей. Це може бути також оригінальна упаковка, особливість обслуговування тощо, завдяки чому віддають перевагу певному товару. Таку монополію здатні здобути й малі підприємства.

Важливою рисою процесу монополізації капіталістич­ної економіки є створення великих промислових груп на основі майнових і контрактних відносин з дрібними і се­редніми підприємствами-виробниками і постачальника­ми окремих деталей, частин складного товару (автомобі­ля, літака тощо). Така монополізація прихована, оскіль­ки контракти укладають формально незалежні фірми і компанії. Однак дрібні й середні підприємства потрапля­ють при цьому у сферу залежності й контролю від круп­них корпорацій.

Крім перелічених типів і форм монополій, виокрем­люють ще природну монополію, яка є економічно доціль­ною. Вона утворюється у сфері енергозабезпечення, зв'язку, трубопровідного транспорту тощо. Ці галузі пе­реважно зосереджує у своїх руках держава.

Паралельно з концентрацією та централізацією про­мисловості, й насамперед промислового капіталу, анало­гічні процеси відбуваються у фінансово-кредитній сфері. В основі концентрації та централізації банківського капі­талу лежать процеси, що мають місце в межах промис­лового капіталу. Це зумовлено тим, що, по-перше, із зростанням масштабів промислових монополій і привлас­нюваної ними маси додаткової вартості у них вивільня­ється дедалі більше грошових капіталів, які зосереджу­ються в крупних банках. По-друге, зростає потреба великих підприємств у більших масштабах банківських опе­рацій щодо надання позичок. Так поступово на зміну дрібним банкам прийшли банківські монополії. Водночас лише великі банки мають змогу задовольнити потреби промислових монополій у кредитах. Таким чином, круп­ні банки є важливим фактором концентрації та централі­зації промислового капіталу.

На сучасному етапі монополія в банківській системі посилюється внаслідок НТР у цій сфері. Зокрема, впро­вадження дорогих комп'ютерних систем, перехід до сис­теми електронних рахунків вимагає все більшого укруп­нення банків. Крім того, зростає роль кредитно-банківсь­кої сфери в мобілізації заощаджень частини населення, в перерозподілі капіталів між галузями, у зовнішньому функціонуванні промислових, транспортних, торговель­них монополій, у забезпеченні механізму державних по­зик тощо. Тому рівень монополізації банківського капіта­лу перевищує рівень монополізації у промисловості. Про це свідчить загальна кількість підприємств і банків. Якщо, наприклад, у США наприкінці 90-х років налічувалося понад 23 млн. підприємств, то кількість банків становила 10,5 тис., а активи наймогутнішого з них перевищували 1 трлн. дол. В Україні активи банків на початку 2000 р. становили майже 26 млрд. грн., а капітал банківської системи — 5,9 млрд. грн.

Банківські монополії — об'єднання крупних банків або окремі банки-гіганти, які відіграють вирішальну роль у банківській справі й привласнюють монопольно високі прибутки.

Вони розвиваються у таких формах:

1) банківські картелі — угоди між крупними банка­ми з метою проведення єдиної дивідендної політики, встановлення однакових відсоткових ставок тощо;

2) банківські синдикати, або консорціуми, — угоди між декількома великими банками для спільного здійс­нення крупних прибуткових фінансових операцій, пере­дусім для випуску цінних паперів;

3) банківські трести — угоди між декількома крупни­ми банками з метою об'єднання їх капіталів і спільного управління ними;

4) банківські концерни — угоди між формально неза­лежними банками під фінансовим контролем наймогутні­шого з них, що встановлюється за допомогою скупову­вання контрольного пакета акцій, їх різновидом є бан­ківські групи, тобто сукупність банків, яку контролює одне акціонерне товариство, спеціально створене для скуповування контрольних пакетів банківських акцій. Вони отримали назву банківських холдингів.

Однією з особливостей монополізації банківського ка­піталу є зростання кількості філій банків. Важлива риса цього процесу — тісне переплетіння банківських монопо­лій з іншими фінансовими інститутами — інституційними інвесторами, пенсійними фондами, страховими ком­паніями тощо та посилення їх могутності. Так, активи інституційних інвесторів (організацій, які акумулюють вільні кошти фізичних та юридичних осіб і розміщують їх на фондових ринках) у 2001 р. становили 35 трлн. дол. Загальна сума світових пенсійних фондів у цьому році досягла 13,5 трлн. дол. При цьому посилюється універса­лізація виконуваних банками функцій.

На вищій стадії капіталізму відбувається зрощування промислового монополістичного і банківського монопо­лістичного капіталів і виникнення фінансового капіта­лу, організаційною формою існування якого є фінансово-промислові групи. Поява фінансового капіталу посилює процес диференціації всередині класу капіталістів, верхівкою якого стає фінансова олігархія.

Процес монополізації має позитивні й негативні нас­лідки. Позитивною рисою монополізації є те, що у гі­гантських підприємств та їх об'єднань більше можливос­тей розвивати сучасне виробництво, фінансувати крупні науково-дослідні лабораторії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати новітню техніку і техноло­гію, здійснювати перекваліфікацію працівників, а отже, пристосовуватися до рівня розвитку продуктивних сил, до структурних зрушень в економіці. Тому не дивно, що нині розвиваються такі форми співробітництва гігантсь­ких корпорацій, як організація спільних підприємств, фірм, обмін патентами, науково-технічною інформацією тощо. Утворення цих міжфірмових об'єднань, консорціу­мів пов'язане насамперед з реалізацією великих науково-технічних програм. Створюються також корпоративні дослідницькі організації.

В останні роки одним із напрямів вертикальної інтег­рації та диверсифікації (тобто збільшення кількості галу­зей, в які здійснює експансію певна монополія) стало формування торговельно-промислових комплексів, інтег­рація крупних промислових корпорацій з торговельними компаніями. У 90-ті роки така вертикальна інтеграція охопила сферу зовнішньої торгівлі.

Виникнення й розвиток крупних господарських оди­ниць, координація їх діяльності розширюють масштаби планомірного й організованого розвитку економіки, сві­домого регулювання економічної системи. Це дало під­ставу американському економісту Дж. Гелбрейту виділи­ти в економіці СІЛА планову систему, що складається з крупних корпорацій, і ринкову, представлену дрібним і середнім бізнесом. У першій із них 100 наймогутніших компаній спрямовують до 80% загальних витрат на нау­кові дослідження, а 600 корпорацій — майже 99% всіх витрат на науку.

Гігантські підприємства завдяки масовому виробниц­тву мають змогу економити на витратах виробництва, за­безпечувати споживачів дешевими якісними товарами.

Позитивними сторонами монополій, на думку Й. Шумпетера та Дж. Гелбрейта, є те, що завдяки привласненню монопольно високих прибутків вони стимулюють конку­ренцію, інноваційну діяльність (з кожним зниженням цін після впровадження нової техніки у крупних компаній не було б стимулів до нововведень, що виправдовує встанов­лення монопольно високих цін), а тривалий період їх існу­вання й складність проникнення інших фірм у монополі­зовані галузі переконує монополії у доцільності довготер­мінових інвестицій.

Негативною рисою монополізації економіки є переду­сім практика встановлення монопольних цін, створення штучного дефіциту. Покупці змушені купувати товари за вищими цінами, оскільки крупні компанії виробляють пе­реважну масу продукції. За підрахунками американських економістів, населення СІЛА щороку переплачує майже 70 млрд. дол. за завищені груповими монополіями ціни.

Монополія гальмує науково-технічний прогрес. Це відбувається тому, що монополія виробництва і збуту дає змогу крупним компаніям отримувати певний час високі прибутки, навіть не впроваджуючи нові досягнення нау­ки і техніки у виробничий процес, стримуючи повне ви­користання ресурсів, максимально можливе зниження витрат виробництва й відповідне зростання його ефектив­ності.

У гонитві за прибутками крупні компанії вкладають кошти у проекти, які дають віддачу, вилучаючи або істотно зменшуючи при цьому інвестиції у важливіші з погляду широких верств населення виробництва. Амери­канський науковець Ф. Шерер довів, що втрати від моно­полістичного нераціонального розподілу ресурсів приб­лизно на 2% (кілька десятків мільярдів доларів) зменшу­ють валовий національний продукт СІЛА. Майже анало­гічного висновку дійшли П. Самуельсон та В. Нордхауз.

Монополії та олігополії витрачають значні ресурси для збереження монополістичних позицій, влади (через використання гіпертрофованої реклами, підкуп держав­них чиновників для створення вигідної для монополій та олігополій законодавчої бази, перешкоди для отримання від них малими і середніми фірмами дозволу на певний вид діяльності, різні бар'єри — ліцензійні, патентні то­що).

Монополії придушують конкуренцію — важливу ру­шійну силу економічного прогресу. Тому Самуельсон на­зиває монополію економічним злом. У поєднанні пози­тивних і негативних сторін монополії полягає одна з най­важливіших сутнісних її сторін як економічної категорії.

Конкуренція та її форми. Однією з рушійних сил роз­витку економічної системи, як уже зазначалося, є конку­ренція.

Конкуренція як економічна катего­рія — боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови ви­робництва і збуту товарів і послуг, за привласнення найбільших прибутків.

Сутність конкуренції глибше розкривається у дії відповідного закону.

Закон конкуренції — об'єктивний економічний закон розвинуто­го товарного виробництва, що виражає внутрішньо необхідні, ста­лі й суттєві зв'язки між відособленими товаровиробниками (у їх суперництві й боротьбі за найвищу результативність виробниц­тва), з одного боку, і споживачами їх продукції —з іншого, внаслі­док чого підприємці змушені знижувати витрати виробництва, покращувати якість товарів і послуг тощо.

Його дія для товаровиробників є зовнішньою приму­совою силою до підвищення продуктивності праці на своїх підприємствах, розширення масштабів виробництва, прискорення НТП, впровадження нових форм організації виробництва й систем заробітної плати тощо.

Дія інших економічних законів також відбувається у формі примусових сил конкурентної боротьби, внаслідок чого конкуренція є важливою рушійною силою розвитку економічної системи, складовою частиною її господарсь­кого механізму. Тому не випадково Й. Шумпетер визна­чав конкуренцію як суперництво старого з новим, тобто з новими технологіями, новими формами організації, но­вими товарами та ін., що (боротьба старого з новим) є однією з форм суперечності як категорії діалектики.

Закон конкуренції — важлива рушійна сила розвит­ку економіки, тому що сам закон і кожна з форм його ру­ху (конкуренція між товаровиробниками і конкуренція між споживачами) пронизані внутрішніми суперечностя­ми, які, у свою чергу, є джерелом економічного прогре­су. Такими найважливішими суперечностями на сучасно­му етапі є суперечності: 1) між дрібними та середніми підприємствами за найвигідніші умови виробництва й збуту продукції; 2) між крупними компаніями, що став­лять перед собою аналогічні цілі; 3) між підприємствами монополізованого й немонополізованого секторів еконо­міки з властивими їм потребами та інтересами; 4) між підприємствами монополізованого і державного секторів економіки; 5) між підприємствами-виробниками і підриємствами-споживачами; 6) між пропозицією виробни­ків і попитом споживачів; 7) між підприємствами-споживачами; 8) між різними категоріями і верствами населен­ня і всередині них за можливість придбати товари та пос­луги високої якості за мінімальними цінами.

На нижчій стадії розвитку капіталістичного способу виробництва (початок XVI — кінець XIX ст.) панувала вільна конкуренція між власниками невеликих підпри­ємств, які виробляли товари на невідомий ринок, у фор­мі внутрішньогалузевої та міжгалузевої конкуренції. Вільна конкуренція зумовила розвиток концентрації та централізації виробництва і капіталу й на певному етапі (остання третина XIX ст.) призвела до виникнення моно­полій.

На сучасному етапі конкуренція ведеться насамперед між гігантськими об'єднаннями, всередині них, а також між підприємствами немонополістичного сектора економі­ки та різних форм власності. Галузями, в яких домінує су­то монополістична конкуренція, є виробництво побутової техніки й електроніки, верхнього одягу тощо. Олігополістична конкуренція переважає в автомобільній та більшос­ті інших галузей народного господарства, її особливістю є те, що центр боротьби все більше переміщується зі сфери обігу у сферу виробництва, з галузевого на міжгалузевий, з національного на інтернаціональний рівні.

Методи конкурентної боротьби — це передусім по­ліпшення якості товарів і послуг, швидке оновлення асортименту продукції, дизайн, надання гарантій і піс­ляпродажних послуг, тимчасове зниження цін, умов оплати тощо. На думку американського економіста М. Портера, підприємство веде конкурентну боротьбу трьома основними методами: 1) продати товари за ниж­чою ціною, ніж конкуренти; 2) виробляти товари з вищи­ми якісними характеристиками (диференціація продук­ту); 3) виробляти товари з особливими властивостями, що задовольняють потреби вузького кола споживачів (глибока спеціалізація виробництва). Водночас викорис­товуються й «мирні» методи обмеження конкуренції — укладення концернами таємних угод про єдину політику.

Як складова частина господарського механізму, кон­куренція діє через попит, пропозицію та ціни. У цьому випадку вона відбувається між самими виробниками, споживачами (покупцями). Так, із посиленням конку­ренції між виробниками зростають пропозиція товарів і послуг, їхня якість тощо, внаслідок чого знижуються ці­ни. Зворотний механізм існує за конкуренції покупців. Внаслідок конкуренції між виробниками і споживачами формується ринкова ціна товарів і послуг, що впливає на механізм стихійного регулювання пропорцій народного господарства.

У ході еволюції економічної системи змінюється і конкуренція. Так, на нижчій стадії капіталізму, як уже зазначалося, панувала вільна (або чиста, досконала) кон­куренція.

Вільна конкуренція — конкуренція, для якої характерні велика кількість конкурентів-виробників і конкурентів-покупців, вільний доступ товаровиробників до будь-якого виду діяльності.

За цих умов процес ціноутворення здійснюється внас­лідок вільної (без будь-яких обмежень) і стихійної взає­модії попиту, пропозиції та цін, що означає саморегулю­вання економічної системи. Товаровиробники орієнту­ються на задоволення потреб споживачів. Ідеальною мо­деллю у цій схемі є ситуація, коли споживач завжди має рацію, не існує його дискримінації, що означає своєрід­ний диктат споживача над продавцем.

За вільної конкуренції жодна з фірм не може вплива­ти на ринкову ціну. Певною мірою таким вимогам у су­часних умовах відповідають ринки сільськогосподарської продукції та деяких послуг. На тривалому проміжку ча­су ціни тяжіють до суспільне необхідних витрат вироб­ництва.

Різновид вільної конкуренції — чиста конкуренція між багатьма продавцями і покупцями з приводу продажу-купівлі однорідних товарів, а диференціації продукту при цьому не існує (наприклад, ринок борошна).

За капіталізму вільна конкуренція виявляється у конкурентній боротьбі як між різними формами приват­ного капіталу (промислового, торговельного, банківсько­го та ін.), так і всередині кожного з них. Така конкурен­ція набуває форми внутрігалузевої та міжгалузевої.

Внаслідок суспільного поділу праці виробництво това­рів, надання послуг здійснюються на підприємствах окремих галузей промисловості.

Внутрігалузева конкуренція — боротьба між товаровиробника­ми, які діють в одній галузі народного господарства.

Через різний рівень техніки, організації виробництва, продуктивності та інтенсивності праці тощо на кожному з них встановлюється індивідуальний робочий час на ви­робництво певного виду товару, а отже й індивідуальна вартість виробництва.

Але ціни на ринку, як уже зазначалося при розгляді вартості товару, тяжіють до витрат, що встановлюються на підприємствах, які виробляють переважну масу про­дукції. Тому результатом внутрігалузевої конкуренції є перетворення окремих індивідуальних витрат виробниц­тва, індивідуальних вартостей на єдину ринкову або сус­пільну вартість.

Внутрігалузева конкуренція сприяє зниженню витрат виробництва, впровадженню досягнень науки і техніки, стимулює процес концентрації виробництва і капіталу. В сучасних умовах ця конкуренція стала переважно конку­ренцією на окремих вузькоспеціалізованих ринках кон­кретних видів товарів (наприклад, на ринку міні-комп'ютерів, телевізорів, легкових автомобілів тощо).

Міжгалузева конкуренція — конкуренція між товаровиробника­ми, які діють у різних галузях народного господарства.

Через різні умови виробництва у цих галузях підпри­ємці за однакових витрат капіталу отримують різну масу продукту. Тому в епоху вільної конкуренції ті товарови­робники, які отримували меншу кількість прибутку, намагалися вкладати свої капітали в галузі, в яких був вищий прибуток. Якщо це відбувалося, то пропозиція то­варів у перших галузях (де низькі прибутки) зменшувала­ся (що згодом спричиняло зростання попиту на них), а в других — збільшувалася пропозиція і зменшувався по­пит. Внаслідок цього ринкові ціни на товари, вироблені в галузях, в які переливаються нові капітали, знижуються, а в інших (звідки відбувається відплив капіталів) — зрос­тають і стають вищими від ринкової вартості. Коли кіль­кість прибутків у різних галузях вирівнюється, перели­вання капіталів припиняється, утворюється єдина загаль­на норма прибутку, і в кожній галузі на рівний капітал буде отримано рівний середній прибуток. Цей прибуток є елементом середніх ринкових цін або цін виробництва. Таким чином, внаслідок міжгалузевої конкуренції єдина ринкова або суспільна вартість перетворюється на ціну виробництва, навколо якої коливаються ринкові ціни.

На сучасному етапі переважна частка міжгалузевого переливання капіталу відбувається в межах багатогалу­зевих концернів і конгломератів.

З виникненням монополій вільна конкуренція пере­творюється на монополістичну, або недосконалу.

Недосконала конкуренція — конкуренція між крупними компані­ями (всередині монополізованого сектора між членами групових монополій) і дрібними та середніми фірмами.

Це боротьба за монополізацію ринків збуту, джерел сировини, енергії, за отримання державних контрактів, кредитів, за володіння інтелектуальною власністю (па­тентами, ліцензіями тощо), її найважливіші риси — встановлення монопольно високих цін і привласнення на цій основі монопольно високих прибутків.

Особливістю недосконалої конкуренції є й те, що вона все більше переміщається зі сфери обігу у сферу безпосе­реднього виробництва, з галузевого на міжгалузевий рі­вень. Це означає, що недосконала конкуренція базується на впровадженні нових досягнень науки і техніки у вироб­ництво і спрямована на поліпшення якості продукції. То­му розрізняють ціновий та неціновий види конкуренції.

Цінова конкуренція — боротьба між товаровиробниками за спо­живача через зменшення витрат виробництва, зниження цін на товари і послуги без істотної зміни їх якості й асортименту.

Підприємці при цьому нерідко маніпулюють цінами (встановлюють занижені, поки товар завоює ринок збуту, а відтак значно підвищують їх), вдаються до цінових пос­тупок, сезонного розпродажу тощо. Важливою рисою ці­нової монополістичної конкуренції є цінова дискриміна­ція (наприклад, диктат транспортних компаній при пере­везенні сільськогосподарської продукції, що швидко псу­ється), за якої один і той же товар або послугу продають різним групам покупців за неоднаковими цінами.

Нецінова конкуренція — боротьба між товаровиробниками за споживача через впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, що зумовлює поліпшення якості продук­ції, її асортименту.

Для завоювання більших ринків збуту компанії також подовжують термін гарантійного обслуговування, нада­ють кредити покупцям та ін. Здебільшого нецінова кон­куренція має місце в умовах панування олігополістичної структури монополій. У процесі конкурентної боротьби олігополії укладають між собою як відкриті угоди кар­тельного типу, так і таємні, негласні угоди. Неціновій конкуренції властива певна стабільність цін (оскільки відбувається їх узгодження між кількома могутніми ком­паніями, так зване «лідерство в цінах»). Нецінова конку­ренція повніше відображає інтереси споживачів.

Різновид недосконалої конкуренції — нечесна конку­ренція, що ведеться переважно неекономічними метода­ми (підкуп чиновників, промисловий шпіонаж, укладан­ня таємних угод про єдину політику цін і навіть диверсії проти конкурента).

Залежно від форми і видів конкуренції формуються відповідні види цін. В умовах панування монополій вста­новлюються насамперед монопольно високі та монополь­но низькі ціни. Монопольно високу ціну встановлює то­варовиробник, який є монополістом у виробництві й на ринку, обмежує конкуренцію, порушує права споживачів і отримує внаслідок цього високі прибутки.

Монопольно низьку ціну встановлює товаровиробник під тиском монополістів. Такого тиску зазнають дрібні та середні фірми при укладанні контрактів з монополіями, дрібні фермери — від транспортних і промислових ком­паній при доставці сільськогосподарської продукції на ринок та під час її переробки. Так, для дрібних фермер­ських господарств СІЛА, що спеціалізуються на вироб­ництві молока, типовою є ситуація, коли з кожного до­лара, який споживачі заплатили за один літр молока, во­ни отримують лише приблизно 35 центів.

Монопольно високі ціни призводять до зменшення платоспроможного попиту населення, «притягують» кон­курентів, тому монополії повинні постійно шукати опти­мальне співвідношення між кількістю реалізованої про­дукції та ціною, яка дає змогу привласнити максималь­ний прибуток.

Коли на ринку панують декілька олігополій (групова монополія), переважно застосовується практика «лідер­ства в цінах». Щоб уникнути виснажливої конкурентної боротьби, наймогутніша компанія встановлює ціни на свої товари або послуги, а решта олігополістів за спільної мовчазної згоди встановлюють таку саму або дещо ниж­чу ціну (залежно від якості товару, термінів гарантійно­го обслуговування тощо).

Ціни на товари, які виробляють державні підприєм­ства, регулює держава. Такими типовими товарами і пос­лугами є електроенергія, послуги зв'язку й пошти тощо.

Щоб послабити негативні наслідки монополізації економіки, зокрема практики монополістичного ціноутворення, в розвинутих країнах світу приймають антимонопольні закони, здійс­нюють контроль за угодами між крупними компаніями тощо. Так, «Дженерал моторз» тривалий час орієнтуєть­ся на отримання 15% прибутку на вказаний капітал піс­ля сплати податків з урахуванням завантаження вироб­ничих потужностей.

Антимонопольна діяльність — комплекс заходів, розроблених і впроваджених у багатьох країнах світу, які спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства.

Уперше такі закони були прийняті наприкінці XIX — на початку XX ст. у США, Канаді, Австралії, оскільки мо­нополізація у цих країнах відбувалася найінтенсивніше.

Антимонопольні закони формально забороняли трес­ти та деякі інші форми монополій. Вони ґрунтувалися на такому розумінні сутності монополій, як повне (абсолют­не) панування однієї компанії (чи їх об'єднання), або ціл­ковита відсутність конкуренції. Таке тлумачення сутнос­ті монополій майже не зачіпало олігополій, вони пере­важно не підпадали під дію антимонопольного законодав­ства.

До антимонопольного законодавства належать також закони, які забороняють або регулюють угоди підпри­ємств, спрямовані на обмеження конкуренції через поділ ринків, угод про ціни, обмеження торгівлі.

Існують американська та європейська системи анти­монопольного права. Перша бере свій початок від закону Шермана (1890) і з доповненнями 1914, 1936, 1950 років є єдиним антитрестівським законом СІЛА. Цей закон за­бороняє не лише різні форми монополій, а й саму спробу монополізувати торгівлю. Але Верховний суд СІЛА виро­бив доктрину, згідно з якою панівне становище корпора­ції у виробництві та її великий розмір не можуть самі по собі розглядатись як монополізація.

Тим самим законом заборонялися трести і картелі (пули). Щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за яко­го ліквідовувалися виробнича і правова самостійність компаній, що поглиналися, а картельні угоди замінюва­лися негласними джентльменськими угодами або так званим лідерством у цінах.

Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно істотно послаблювало конкуренцію або призводило до утворення монополій.

Антимонопольні закони втілюють у життя спеціально створені органи. У СІЛА — Федеральна торговельна ко­місія й Антитрестівське управління Міністерства юсти­ції. Головною метою антимонопольних законів є обме­ження монополій та їх влади, створення конкурентного середовища, підтримка дрібного бізнесу та сприяння йо­му. Найсуворіше антимонопольний закон контролює го­ризонтальні злиття, тобто об'єднання підприємств, які виробляють однотипні товари і послуги, що призводить до монополізації галузі. Методами втілення антимоно­польних законів є ліквідація фірми (у СІЛА це має міс­це, коли монополізовано понад 60% будь-якого товару чи послуги), високе оподаткування монопольних прибутків, контроль за цінами монополістів, розукрупнення монопо­лій та ін.

Європейська та японська системи антимонопольного права забороняють не саму монополію, а лише її зловжи­вання владою. Так, картелі вважаються корисними для розвитку економіки, тому основною формою державного контролю є система реєстрації картельних угод у спеці­альних органах (у Німеччині — Федеральне управління картелів, в Японії — Комісія із справедливих операцій). Більшість антимонопольних законів у європейських кра­їнах забороняють такі види монопольних угод, як угоди про поділ ринків, фіксовані ціни тощо. У Німеччині мо­нополією вважається компанія, яка зосередила у своїх руках третину обігу, в Японії — коли частка компанії перевищує 50%, а двох — 75% і більше. В ЄС реєстрації підлягають лише ті угоди, які обмежують конкуренцію між членами—учасниками цієї організації.

Прийняття антимонопольних законів послаблює про­цес монополізації економіки, сприяє посиленню конку­ренції. Водночас воно спрямовує утворення монополіс­тичних об'єднань у нові форми (групові монополії), у створення вертикальних структур (об'єднання фірм, пов'язаних виробничою і технологічною залежністю). г На початку 1992 р. в Україні прийнято Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної і конкуренції у підприємницькій діяльності». Він спрямований на демонополізацію економіки, фінансову, матері­ально-технічну, інформаційну, консультативну підтрим­ку підприємств, які сприяють розвиткові конкуренції. Згідно з цим законом монопольним вважається станови­ще, коли частка підприємця перевищує 35%. Закон пе­редбачає контроль за створенням, реорганізацією (злит­тям, приєднанням) фірм для запобігання виникненню монопольних ситуацій, штрафи підприємців і посадових осіб, а також відшкодування збитків, заподіяних злов­живанням монопольним становищем та недобросовісною конкуренцією. Антимонопольний комітет України та йо­го територіальні управління мають право приймати рі­шення про примусовий поділ монопольних утворень, а для створення нових крупних економічних об'єднань не­обхідно отримати дозвіл цього комітету.

Дата добавления: 2014-12-07