Автономними правами). 1 страница

Земель в окремий коронний край з широкими

Програму максимум (включення до складу УНР

Бинський, М. Полозов, О. Севрюк.

Намагаючись

зміцнити свої внутрішні позиції, не втратити шансу легалізації

та утвердження української державності на міжнародній

арені, Генеральний секретаріат Центральної Ради

12 грудня 1917 р. звернувся з нотою до всіх воюючих

сторін. Суть цього документа полягала в тому, що оскільки

влада Раднаркому не поширюється на українські земл

і, то будь-яка угода, підписана Росією, не буде право-

чинною в Україні без ухвали урядом УНР. Країни німецького

блоку погодилися з аргументами Центральної

Ради і дали згоду на участь у переговорах делегації УНР.

28 грудня 1917 р. розпочалося перше пленарне засідання

мирної конференції у Брест-Литовську. Вже наступного

дня було офіційно визнано повноправним учасником

переговорного процесу делегацію України, до складу

якої входили В. Голубович (голова), М. Левицький, М. Лю-

Під час переговорів українська делегація мала обстоювати

усіх західноукраїнських земель — Східної Галичини, Закарпаття,

Буковини, Підляшшя та Холмщини), а за несприятливих

умов програму-мінімум (виділення західноукраїнських

Підписана угода передбачала:— встановлення кордонів (кордон м іж УНР та Австро-

Угорщиною пролягав по лінії Хотин—Гусятин—Збараж—

Броди-—Сокаль, майже вся Холмщина і Підляшшя поверталися

УНР);

— відмову від взаємних претензій на відшкодування

збитків, заподіяних війною;

— взаємний обмін військовополоненими;

— взаємний обмін надлишками промислових та сільськогосподарських

товарів;

— встановлення взаємних митних пільг та режиму

найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні;

— налагодження дипломатичних відносин.
43. Розвиток подій у західноукраїнському регіоні в контектсті міжнародного життя 1917-1918 рр.

Водночас, коли на Наддніпрянській Україні замість влади гетьмана встановилася влада Директорії, у Східній Галичині розгорнулася боротьба за українську державність. Австро-Угорсь-ка імперія, до складу якої входили українські землі Галичини, зазнала нищівної поразки у війні, а в жовтні 1918 р. почала розпадатися. У боротьбі за державність українці Східної Галичини опинилися у становищі, подібному до своїх єдинокровних братів на сході. Як і треба було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину. Виник конфлікт між двома народами за територію; 1 листопада 1918 р. до влади в Галичині внаслідок збройного повстання прийшла Національна Рада. Вона прийняла 13 листопада Тимчасовий Основний Закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії й утворення на цих землях Західноукраїнської Народної Республіки. Одночасно було визначено склад уряду - Державного секретаріату. Його очолив К.Левицький (президент Ради державних секретарів). Державний секретаріат закордонних справ очолив В.Панейко.

Розв'язуючи внутрішні питання державного будівництва, уряд ЗУНР надавав виняткового значення зовнішньополітичній діяльності. Вона зводилася до двох основних напрямів: 1) відносини з Наддніпрянською Українською Народною Республікою: 2) визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою.

Головною метою ЗУНР було досягти державного об'єднання, по-перше, як втілення в життя віковічного прагнення українського народу до державної єдності, а по-друге, як засіб об'єднати сили в боротьбі проти експансії Польщі на українські землі. Такі устремління збігалися з інтересами УНР, бо Директорія теж розраховувала на допомогу у розв'язанні політичних і державних проблем. Дипломатичні відносини з УНР завершилися підписанням 1 грудня 1918 р. у Фастові передвступного договору.
Значно вагомішим для ЗУНР було завдання домогтися визнання на міжнародній арені. З формального боку, справи були не такі вже й погані. ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Однак реальне завдання полягало у визнанні ЗУНР на Паризькій мирній конференції, що мала вирішальний вплив на формування кордонів Європи після Першої світової війни і на якій домінували, передусім, інтереси Великобританії та Франції. Міжнародно-правове становище ЗУНР ускладнювалося тим, що Австрія за Сен-Жерменським договором усі свої права на Галичину передала Раді країн Антанти.

Безперечно, про справедливе ставлення великих європейських держав до ЗУНР і УНР взагалі говорити не доводиться: домінували геополітичні розрахунки та стратегічні інтереси. В.Винниченко зазначав, що Антанта на той час робила ставку на дві сили: російську контрреволюцію (О.Колчак, А.Денікін) та новостворену буржуазно-поміщицьку Польщу. Якщо у громадянській війні в Росії переможуть білогвардійці, тоді відновлюється єдина і неподільна Російська імперія, до складу якої увійде, звичайно, Наддніпрянщина, а Галичина буде для неї винагородою у війні. Якщо ні, то Східну Галичину отримає Польща як заохочення для майбутньої ролі жандарма Східної Європи. Франція мала на меті не допустити відродження могутньої Німеччини. Зрештою, про ігнорування інтересів ЗУНР і УНР засвідчує факт, що Антанта без них узгоджувала питання про анексію Закарпаття Чехословаччиною, Буковини і Бессарабії Румунією, минала українську проблему у взаємовідносинах із Колчаком.

Уряд ЗУНР сподівався на міжнародне визнання права на незалежність. Його оптимізм пояснювався тим, що переможна Антанта прийняла знамениті "Чотирнадцять пунктів" Президента США В. Вільсона, один з яких гарантував усім народам право на самовизначення. Саме з такою надією була направлена на Паризьку мирну конференцію об'єднана мирна делегація, очолювана Г.Сидоренком і В.Панейком.

44. УНР і дипломатична активність країн Антанти наприкінці 1917 р. – на початку 1918 р.

Проголошення УНР значно посилило увагу Антанти до України. Після розстрілу генерала Духоніна зі ставки в Могильові до Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Румунії, Сербії, Бельгії. Були призначені офіційні представники Франції та Англії при уряді Української Народної Республіки.
Після проголошення Першого Універсалу УЦР і створення Генерального Секретаріату УЦР-УНР уряди держав Антанти з літа 1917 почали надсилати своїх представників для ознайомлення з внутрішньополітичною ситуацією в Україні. Представники А. на всіх переговорах з українською стороною в основному ставили питання про можливість використання українських військ, що поступово формувались, у воєнних діях проти австро-німецького блоку.
21 грудня 1917 (3 січня 1918) генерал Ж.Табуї офіційно заявив про визнання Української Народної Республіки і призначення його комісаром Французької Республіки при Генеральному Секретаріаті. Держави Антанти намагались переконати уряд УНР продовжувати боротьбу на Західному і Південному фронтах, пропонуючи фінансову і військову допомогу. Однак складне внутрішньополітичне становище в Україні, агресія більшовицької Росії і окупація її військами значної частини української території, в тому числі Києва, примусили Генеральний Секретаріат вимовитись від подальших контактів з Антантою і укласти Берестейський мир 1918.
Цікаво, з якою мірою відвертості союзники, зокрема Франція, повідомляли про власні плани щодо України. Генерал Табуї у своїй заяві при вступі на посаду офіційного представника Франції майже із солдафонською відвертістю наголосив; «Я приношу вам офіційне запевнення в тім, що Франція, котра перша робить цей рішучий крок, підтримуватиме всіма своїми силами Українську республіку в тих зусиллях, яких вона вживе, Щоб продовжувати свій хід по шляху, який накреслили собі союзники й по котрому вони йтимуть і надалі без вагань у повній свідомості своїх прав і обов'язків відносно демократії цілого світу й людськості». Дуже відверта заява.

Майже так, тими ж словами, але обережніше, висловився й Піктон Баге, представник Англії в Україні, після свого призначення. Він запевняв, що Англія «підтримуватиме з усіх своїх сил Український уряд у завданнях, які він розпочав щодо створення доброго управління, підтримання порядку й поборювання Центральних держав, ворогів демократії й людськості».

Проте представники Антанти з великим обуренням зустріли звістку про початок переговорів України з Німеччиною та Австро-Угорщиною, бо тепер вони залишалися з Четверним союзом наодинці. А мир давав Україні можливість легалізуватися й закріпитися на міжнародній арені.

Участь України в цих переговорах страшенно стривожила союзників. Вони намагалися всіляко поліпшити своє становище в Україні, особливо ті з них, хто мав там міцні економічні позиції, як, наприклад, Франція. 18 грудня 1917 року Франція визнає УНР де-факто. З січня 1918 року генерала Табуї призначили комісаром Французької республіки при уряді УНР. Але найважливіша подія сталася 5 січня. Того дня таємною угодою Англія та Франція поділили Росію на так звані «зони впливу». Французька зона пролягала на захід від лінії: Керченська протока — гирло Дону — Дон — Царицин, а англійська — на схід від цієї лінії. Понад цю угоду до англійської зони відійшло узбережжя Білого моря, а до французької — Польща.

Протягом 1918 Антанта ставилась вороже до УНР і Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, повністю підтримуючи Добровольчу армію генерала А. Денікіна та ідею російських шовіністичних кіл про відновлення «единой и неделимой России». В жовтні 1918 у Женеві в переговори з представниками країн Антанти намагався вступити міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко але через початок антигетьманського повстання ці спроби були припинені. Директорія УНР не була визнана Антантою, а позиція українського уряду розглядалась її дипломатами як «більшовицька».

Після перемоги над ворожим угрупованням 1918 Антанта розпочала введення своїх військ у південні райони України — стурбована наступом більшовиків, Антаната прийняла рішення замінити німецькі гарнізони власними військами. 27 грудня 1918 Директорія УНР опублікувала ноту «До демократій усіх націй світу і демократій держав Антанти», в якій висловлювався рішучий протест проти втручання Антанти у внутрішні справи України. Враховуючи складне становище на українсько-більшовицькому фронті, Директорія видала наказ про відхід українських частин з міста.
45. Міжнародні чинники прийняття ІV Універсалу

Центральної Ради, набуття УНР статусу самостійної, суверенної держави

Після прийняття ІV Універсалу 22 січня 1918 р., котрий проголосив державну самостійність Української Народної Республіки, українська держава завершила свій рух до незалежності. Виконавчі структури Української Центральної Ради перетворено на повноцінний уряд, який зберіг на початку назву Генеральний Секретаріат. Серед них чільне місце зайняло зовнішньополітичне відомство - Генеральне секретарство міжнародних справ.

В день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийняла Закон про національно-територіальну автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами - росіянами, євреями і поляками.
Мир із Центральними державами і організація з їхньою допомогою оборони України стали реальним порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності, могло вивести країну на шлях самостійної міжнародної політики. Цій меті служив IV Універсал Центральної Ради.

Прийняття Універсалу стало визначною подією в житті українського народу. Хоча в той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної Ради.

Проголошена в універсалі самостійність не мала абсолютного характеру. Навіть у цьому документі цілковито не відкидалась ідея федерації: тільки Українські Установчі збори мають остаточно вирішити питання «про федеративний з в ' я з о к з народними республіками колишньої Російської держави».

На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. На початку 1918 р. Центральна Рада втрачає позицію за позицією — в середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України. Маятник суспільних настроїв дедалі більше «зашкалює» у лівий бік, на тлі задекларованих більшовицьким урядом гасел — «Землю — селянам!», «Мир — народу!» — посилюється зневіра народу щодо здатності Центральної Ради вирішити нагальні державні проблеми, соціальні орієнтири беруть гору над національними.

У час правління гетьмана П. Скоропадського з 3 травня 1918 р. обов'язки міністра виконували Голова Ради міністрів Микита Василенко, Дмитро Дорошенко і Григорій Афанасьєв - аж до 14 грудня 1918 р., тобто до кінця правління Скоропадського.

Директорією УНР міністром закордонних справ 26 грудня 1918 р. призначено Голову Ради народних міністрів Володимира Чехівського, з 13 лютого1919 р. - Костянтина Мацієвича, з 9 квітня 1919 у новому складі уряду портфель міністра закордонних справ залишався вільним, згодом міністром призначено Володимира Темницького. Із 27 серпня 1918 Андрій Лівицький - керуючий міністерством закордонних справ, 26 квітня 1920 р. міністром став Андрій Ніковський. Це останній уряд УНР, який діяв на українських землях. Подальше він перебував у еміграції. Державний Центр УНР в екзилі підтримував ідею державної самостійності України цілих 70 років, звертаючи чи не найголовнішу увагу у своїй діяльності на міжнародні справи.

Першим виходом УНР у міжнародну політику була участь у підготовці і підписанні Берестейського миру 1918 р. Українська дипломатія уклала цей договір на досить вигідних для себе умовах. Після того, як УНР визнала більшість країн учасників Берестейського миру, Центральна Рада у 1918 р. вислала перших українських послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії.

46. Україна і Брестська мирна конференція

Питання виходу з війни було одним з головних на початику української революції. Для лідерів національно-визвольного руху підписання миру означало підтримку народу, а зволікання - втрату популярності.

Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшовикам, які на 2-му Всеросійському з'їзді Рад проголосили Декрет про мир. Раднарком звернувся до всіх воюючих сторін з пропозицією розпочати мирні переговори. На Декрет про мир відгукнулись лише Німеччина та її союзники. Переговори розпочались у Брест-Литовську. Перемир'я було укладено 2(15) грудня 1917 р.

Керівники Центральної Ради, не бажаючи бути заручниками російсько-німецької змови, вирішили втрутитись у переговорний процес. У Бресті відбулася неофіційна зустріч української делегації з представниками Німеччини та Австро-Угорщини. 11 (24) грудня Генеральний Секретаріат звернувся з нотою до всіх воюючих і нейтральних країн. У ній говорилось, що УНР до утворення федеративного російського уряду буде здійснювати міжнародні відносини самостійно. Вказуючи на те, що влада Раднаркому не поширюється на Україну, Генеральний Секретаріат заявляв, що угода, яку хоче укласти Росія зі своїми противниками, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише уряд УНР. У відповідь делегація УНР була запрошена до участі у переговорах. Напередодні від'їзду делегації, яку очолив Всеволод Толубович (згодом О.Севрюк), її докладно інструктував М.Грушевський.

Делегація повинна була домагатися включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, а у разі відмови - утворення з цих земель у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю з широкими правами автономії.

Переговори розпочались 28 грудня 1917р. (10 січня 1918р.). Російську делегацію очолював Л.Троцький, який змушений був визнати українську делегацію. Наприкінці січня у переговорах було оголошено перерву. Раднарком вирішив скористатися цією перервою для встановлення контролю над Україною. До складу російської делегації було включено представників радянської "УНР". Але повноважність цієї делегації не була визнана представниками Четверного союзу. До того ж, виконуючий обов'язки голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив делегації з текстом IV Універсалу УЦР і зажадав визнання УНР незалежною державою.
Оцінюючи результати Брестсько-Литовського

переговорного процесу, член уряду, міністр УНР М. Тка- ченко зазначав: «Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти». Річ у тім, що мирний договір між УНР і країнами німецького блоку було підписано 26 січня 1918 р., тобто саме того дня, коли війська М. Муравйова захопили Київ, що суттєво вплинуло на повноваження членів української делегації, але державні інтереси змусили делегації Німеччини та Австро-Угорщини закрити очі на ці обставини й укласти мир з УНР. Підписана угода передбачала:

— встановлення кордонів (кордон м іж УНР та Австро- Угорщиною пролягав по лінії Хотин—Гусятин—Збараж— Броди-—Сокаль, майже вся Холмщина і Підляшшя поверталися УНР);

— відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною;

— взаємний обмін військовополоненими;

— взаємний обмін надлишками промислових та сільськогосподарських товарів;

— встановлення взаємних митних пільг та режиму найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні;

— налагодження дипломатичних відносин.

9 лютого 1918 р. договір УНР із Центральними державами було укладено.

Після підписання миру делегація УНР оголосила, що УЦР перебуває у важкому становищі і вимагає негайної допомоги.

47. Брестський мирний договір і його наслідки для України

Мирний договір був підписаний між країнами Четверного союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною, з одного боку, і Українською Народною Республікою, з другого,— 9 лютого 1918 року, ледь чи не на місяць раніше, ніж це зробила Радянська Росія,— 3 березня 1918 року. Причому партнери по переговорах нізащо не погоджувалися підписувати мир, якщо на момент його укладення Київ не належатиме Центральній Раді. Українські делегати встигли це зробити в ніч з 8 на 9 лютого, коли Мала Рада та міністри вже залишали столицю.

За умовами миру кордони між УНР та Австро-Угорщиною визначалися по довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути встановлений змішаною комісією «на основі етнографічних відносин і бажань людності» — ось таке нечітке формулювання. Вплив декларацій Радянської Росії позначився на тому, що сторони обопільно відмовилися від покриття взаємних воєнних затрат і контрибуцій. Була в договорі й така досить загальна теза — про взаємне постачання промислових і продовольчих «лишків». Ця загальна теза конкретизувалася аж 23 квітня, коли німці та австрійці вже стали окупантами. 10 вересня того ж року угода була подовжена.

Для України таке нібито туманне формулювання означало насправді постачання Німеччині й Австрії протягом чотирьох місяців, по 31 липня, 60 мільйонів пудів хліба (приблизно 1 млн тонн), 400 мільйонів яєць, 2,75 мільйона пудів худоби живою вагою, 37,5 мільйона пудів залізної руди тощо.

Була в договорі таємна стаття про поділ Галичини на українську й польську та об'єднання української частини Галичини з Буковиною в один коронний край. Але стався витік інформації, що завдало потім справі боротьби за соборність України багато шкоди.

Серед додаткових умов Брестського договору була позика Україні з боку держав Четверного союзу в сумі 1 мільярда карбованців. Але найбільш історично спірною була умова про збройну допомогу з боку тих же держав Українській Народній Республіці в боротьбі з більшо-виками. По суті це було запрошення окупувати Україну.

Наслідки: Брестський мирний договір був великим успіхом тогочасної української дипломатії, адже заклав фундамент міжнародно-правовому визнанню Української Народної Республіки як незалежної країни. На деякий час врятував Україну від поглинення більшовицькою Росією. Проте неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського.

48. Міжнародні чинники державного перевороту 29 квітня 1918 р. І утвердження гетьманату

П.Скоропадського

Гетьманському переворотові передувала складна дипломатична робота певних політичних сил. Створена в Києві з представників правих кіл Українська Народна Громада налагодила тісні контакти з організаціями поміщиків і заможних селян — партією Українських хліборобів-демократів та Союзом земельних власників. Ця коаліція встановила прямий зв'язок з представниками окупаційної влади. На нараді за участю представників німецького та австрійського командування було відверто сказано, що з Центральною Радою співробітництво неможливе, а тому її слід замінити іншою владою за допомогою перевороту. Німцям та австрійцям потрібен був для своїх грабіжницьких акцій твердий порядок, тому приймається рішення, що влада мусить бути диктаторською, без народного представництва.

Тепер навіть важко напевне стверджувати, хто більше хотів того перевороту й тієї твердої влади — чи німці та австрійці, чи праві українські сили. Бо Українська Народна Громада, прискорюючи події, за півмісяця зуміла точно домовитися про умови, за яких окупанти погоджувалися на переворот. Німці та австрійці дуже турбувалися про правила хоча б зовнішньої пристойності. Вони заявили заколотникам, що безпосередньої участі в перевороті не братимуть, а підтримають гетьмана тільки після його обрання. Та коли гетьман з'явився на політичній арені, кожному стало зрозуміло, чиєю креатурою фактично є нова українська влада.
Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав отамана (голову) Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію

Гетьман відмовився навіть від назви держави, створеної Центральною Радою. Замість Української Народної Республіки тепер стала Українська Держава (така була її нова офіційна назва). Можливо, саме через яскраво виражену праву політику в новому уряді відмовилися взяти участь представники соціалістичних партій. І лише соціаліст-федераліст Д. І. Дорошенко погодився ввійти до цього кабінету, обійнявши посаду міністра закордонних справ.
Значними були успіхи гетьманської держави у сфері зовнішньої політики. Вона мала дипломатичні зносини з Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Норвегією, Швецією та іншими державами.

Та все ж, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, П. Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Річ у тім, що всі успіхи гетьманату пов'язані, головним чином, зі стабільністю держави, а гарантом цієї стабільності виступала зовнішня сила — окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Фак-* тично гетьманська держава перебувала у німецькому броньованому кулаку, що, з одного боку, гарантувало їй безпеку і стійкість, з іншого — справжніми господарями в Україні були не гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація, очолювана генералом В. Тренером. Характерно, що кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх, часто протилежних, цілях. Гетьманат, спираючись на багнети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність.

До німецької столиці з метою зміцнення відносин Німеччини з Україною нанесли офіційні візити голова кабінету міністрів Ф. Лизогуб і сам гетьман. Було це між 3 та 17 вересням 1918 року.

У Берліні кайзер Вільгельм влаштував Скоропадському пишний прийом. Гетьман відвідав збройові заводи Круппа, а згодом — головну військово-морську базу Німеччини Кіль. Там він об'їхав на міноносці парадний стрій військових кораблів, здійснив подорож по гавані на підводному човні.

Загалом поїздки лідерів Української Держави до Німеччини мали позитивні наслідки. Після візиту до Берліна прем'єра Лизогуба Німеччина визнала право України на Крим. А вересневі відвідини гетьманом Німеччини вирішили питання про передання Україні Чорноморського флоту (звичайно, тієї частини, що потрапила до рук німців).

П. Скоропадський у приватній бесіді заявив, що «сподівається обійти німців і змусити їх працювати на користь Україні». Німеччина ж прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. В економічній сфері найближчою метою був вивіз продовольства і сировини, у перспективі — встановлення цілковитого контролю за ринком, торгівлею та промисловим потенціалом. У політичній сфері українська держава потрібна була Німеччині і я к своєрідна противага більшовицькій Росії, і як слухняний суб'єкт міжнародного права (Начальник штабу Південного фронту генерал Гофман самовпевнено і самовдоволе- но констатував: «Я створив Україну для того, щоб мати можливість укласти мир хоча б з частиною Росії»). Очевидно, саме тому німецька сторона змусила П. Скоропадського дати їй письмове зобов'язання не допустити скликання Українських Установчих зборів. Цей крок гетьмана заблокував конституційний процес і позбавив український народ реальної змоги законного і демократичного формування власної держави.

Прагнучи зробити Україну маріонетковою країною, німецька сторона не тільки заважала легітимній, послідовній розбудові держави, а й створювала значні перешкоди на шляху формування дієздатної української армії, я к а могла б стати надійним гарантом державної стабільності. На жаль, плани П. Скоропадського щодо створення регулярної армії так і не були реалізованими. Не дала бажаного ефекту і спроба поновити українське козацтво я к окремий привілейований напіввійськовий стан населення і резерв національної армії значною мірою через те, що незаможне селянство негативно відреагувало на цей крок гетьмана. Реставрація старих порядків (законодавство гетьманату майже дослівно повторювало Основні закони Російської імперії) та відродження архаїчних форм організації суспільного життя (сучасні історики називають запозичений з доби феодалізму гетьманат «лише декоративним обрамленням держави»)¹ не додавали Українській державі авторитету і сили, навпаки, на міжнародній арені вона створювала враження опереткової державності, ширми для австро-німецького всевладдя. З іншого боку, ці чинники перетворювали Україну на своєрідну резервацію для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії.

Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори та гаранта стабільності. Спроби гетьмана змінити орієнтирц вже не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва'і П. Скоропадський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон.

Основними причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл; вузька соціальна база; підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції.

49. Вплив українсько-німецьких відносин на зовнішньополітичне і внутрішнє становище Української держави (1918 р.)

Контроль австро-німецьких військ над територією України — здійснювався армійськими підрозділами Німеччини та Австро-Угорщини протягом березня—листопада 1918 року. Був вирішальним чинником перебігу тогочасного внутрішньо- та зовнішньополітичного життя України.

Відчуваючи хиткість і непевність свого становища у протиборстві з прорадянськими силами, уряд Української Народної Республіки звернувся 12 лютого 1918 року до німецької сторони з проханням ввести на територію України німецькі війська, з допомогою яких він сподівався зберегти державність, розв’язати деякі проблеми державного будівництвава.

Дата добавления: 2015-05-23