Т. Бульба-Боровець

Дери — Я. Стецьком.

Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямова­

ні на поступове відновлення української держави суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. прой­

ш ла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися

репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.

Історія формування Української повстанської армії

(УПА) досить складна, неоднозначна і ще й досі містить

чимало «білих плям». Ще в серпні 1941 р. Тарас Бульба-

Боровець оголосив себе головним отаманом України, ідей­

н им спадкоємцем та продовжувачем справи С. Петлюри й

організував нерегулярне формування української міліції.

Формування називалося «Поліська Січ» і діяло на те­

риторії Полісся та Волині. Незабаром «Поліську Січ» було переймено­

вано на Українську повстанську армію (УПА), яка вела

бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фа­

шистів. Назва УПА у цей час відображала не стільки ре­

альний стан справ, скільки мету, яку ставив перед собою

Становлення оунівського партизанського руху поча­

лося в середині 1942 р. Після хвилі масового дизертирст-

ва з лав української поліції навесні 1943 р. військові фор­

мування значно зросли і спочатку називалися Українсь­

ка визвольна армія (УВА), а невдовзі взяли популярну

в же на той час назву — Українська повстанська армія.

Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

За зонами дії УП А поділялася на три групи: УПА-

Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закер-

зоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля).

Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити.

Отже, у роки Другої світової війни основною страте­

гічною метою формувань ОУН—УП А було відновлення

української державності. Потрапивши у вир радянсько-

німецького протистояння, вона активно намагалася ві­

діграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює

інтереси українського народу. Така позиція зумовила бо­

ротьбу одразу на три фронти — проти німецьких окупан­

тів, радянських партизанів та польських формувань Армії

Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в

Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена

була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі

якої лежали збереження і зміцнення власних сил, нама­

гання поширити свій контроль на якомога більшу части­

ну українських земель, вичікування слушного моменту

д ля вирішального удару.

76. Радянсько-польські суперечності щодо західно-українських земель в ході Великої вітчизняної війни
Польща підтримувала угор­

ські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що, коли

буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у

Карпатах, вона матиме змогу створити під власним керів­

ництвом «інтермаріум» — блок малих і середніх держав

м іж Балтійським і Чорним морями і, таким чином, стати

важливим суб'єктом європейської політики

22 жовтня 1939 р. - проведення під контролем нової влади виборів до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до склади СРСР і об'єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони. В грудні 1939 р. на території Західної України було створено і офіційно включено до складу УРСР шість областей - Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку. Менш ніж через рік відбулося законодавче оформлення і включення до складу УРСР територій Північної Буковини та придунайських земель (Південні Бессарабія). За рішенням 2 серпня 1940 р. VII сесії Верховної Ради СРСР було утворено Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку, а на території Північної Буковини та Хотинського повіту Бессарабії організовано Чернівецьку область й передано її до УРСР. До складу УРСР були також включені Аккерманський та Ізмаїльський райони, із яких у грудні 1940 р. було утворено Ізраїльську область. В листопаді 1940 р. відбулося установлення між Українською РСР і Молдавською РСР нових кордонів. Частина колишньої Молдавської автономної РСР, що перебувала у складі УРСР, була передана Молдавській РСР. У результаті цих дій від України було відчужено Придністров'я з етнічним українським населенням.
Природно, що під час перегляду територіальних змін виникло питання про східний польський кордон. Рузвельт вважав за доцільне, щоб СРСР відмовився від Львова на користь Польщі. Сталін відхилив ці домагання, посилаючись на "лінію Керзона", запропоновану англійцями 1920 р. Зрештою, глави урядів трьох держав — СРСР, США й Великої Британії — схвалили рішення, що "східний кордон Польщі проходитиме вздовж "лінії Керзона" з відхиленням від неї в деяких районах від п'яти до восьми кілометрів на користь Польщі" Це було досягнення й України, попри те, що частина земель, населених українцями, залишалася під польською владою. Ялтинська й Потсдамська конференції відкривали перспективу остаточного узгодження лінії радянське-польського кордону з самими поляками після утворення тимчасового уряду Польщі. Радянсько-польський договір від 16 серпня 1945 р. встановив державний кордон між СРСР і Польщею уздовж "лінії Керзона", передавши Польщі додатково "територію, розташовану на схід від "лінії Керзона"

77. Питання про Україну на Ялтинській конференції (лютий 1945 р.)

Рузвельт, Черчілль і Сталін зібрались на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945), коли молох війни вже докочувався до Німеччини. Йшлося не тільки про координацію та нарощування воєнного тиску на агресора, а й про майбутнє Німеччини, Європи, світу загалом. СРСР, зрештою, пішов назустріч побажанням союзників і взяв таємне зобов'язання оголосити війну Японії через 2-3 місяці після завершення воєнних операцій в Європі.

Ялтинська зустріч породила систему міжнародних відносин, базовану на фактичному поділі Європи та світу на "сфери впливу", що зумовило згодом появу політичної біполярності й гострого протиборства. Ялтинська конференція мала видатне міжнародне значення. Вона прийняла конкретні рішення про координацію спільних дій СРСР, США й Англії на заключному етапі другої світової війни й у післявоєнний час, продемонструвала єдність і могутність антигітлерівської коаліції великих держав.

Українські інтереси в Ялті виявлялися у двох сферах — щодо кордонів та участі в майбутній міжнародній організації безпеки. Продовження дискусії з "польського питання", започаткованої в Тегерані, охоплювало проблему Польщі в широкому контексті перспектив утворення тимчасового уряду національної єдності, майбутнього ладу, переселення, територіальних змін.

Природно, що під час перегляду територіальних змін виникло питання про східний польський кордон. Рузвельт вважав за доцільне, щоб СРСР відмовився від Львова на користь Польщі. Сталін відхилив ці домагання, посилаючись на "лінію Керзона", запропоновану англійцями 1920 р. Зрештою, глави урядів трьох держав — СРСР, США й Великої Британії — схвалили рішення, що "східний кордон Польщі проходитиме вздовж "лінії Керзона" з відхиленням від неї в деяких районах від п'яти до восьми кілометрів на користь Польщі" Це було досягнення й України, попри те, що частина земель, населених українцями, залишалася під польською владою.

Жваву дискусію в Ялті викликала підготовка до проведення установчої конференції щодо створення ООН. Учасникам вдалося досягти єдності стосовно "права вето" постійних членів Ради Безпеки та майбутнього членства.

В Ялті радянська делегація скоротила перелік потенційних кандидатур із числа союзних республік до трьох — України, Білорусії та Литви. Компромісна формула передбачала участь лише двох союзних республік — України та Білорусії. Керівники США й Англії вперше зафіксували їх міжнародний статус.

Домовленість передбачала, що сама установча конференція ООН, яка мала відкритись у квітні 1945 р. в Сан-Франціско, запросить УРСР і БРСР до участі як "первісних членів" ООН, а делегації США та Великобританії підтримають таке запрошення.

Ялтинська конференція стала важливою подією, що відкрила для УРСР можливість широко вийти на міжнародну арену й зробити свій внесок у народження ООН.

78. Україна – співзасновниця ООН

В Сан-Франціско в США 25 квітня 1945 р. відкрилась установча конференція, що мала створити міжнародну організацію безпеки.

Напружена робота йшла над основоположними документами майбутньої організації — Статутом, Реґламентом тощо. Д.Мануїльський був обраний головою комітету, що готував проект преамбули Статуту, тобто найважливішого розділу, що визначає цілі та принципи організації. Його кваліфіковане керівництво комітетом одержало схвальну оцінку.

Перший "пробний вихід" або "оглядини" делегації УРСР виявились успішними, українські дипломати демонстрували необхідну діловитість і конструктивність, комунікабельність і такт. Д.Мануїльський, окрім виконання функцій безпосередньо на форумі, мав зустрічі з американською громадськістю, провів пресконференцію, роз'яснюючи внутрішній і зовнішній курс УРСР. Звичайно, не слід перебільшувати внесок УРСР в успішну роботу конференції. Основні проекти документів були підготовлені й узгоджені великими державами на попередніх зустрічах. Не всі члени делегації мали фах міжнародників, бракувало знавців іноземних мов. І найголовніше — делеґація УРСР виступала фактично як "гілка" делегації СРСР, одержуючи від неї вказівки й настанови.

У зв'язку з появою УРСР на високому міжнародному форумі на її адресу посипалося чимало гострих критичних зауважень, переважно з кіл української діаспори в США та Канаді.

Участь УРСР у створенні ООН мала велике морально-політичне значення й далекосяжні результати. По-перше, причетність до створення найавторитетнішої універсальної міжнародної організації підвищувала авторитет УРСР і, неминуче, всього українства. Це був своєрідний прорив української дипломатії у нову якість. По-друге, Україну починали знати в світі, враховувати український чинник у міжнародній політиці. По-третє, українська дипломатія здобувала досвід діяльності в міжнародній організації, методів ведення переговорів, лобіювання інтересів держави тощо. По-четвете, в практичній діяльності УРСР в ООН виростала й загартовувалася плеяда українських дипломатів, кваліфікованих професіоналів, частина з яких згодом стала на службу незалежній Україні. Хоча ніде правди діти — значний прошарок випестованої в умовах СРСР української дипломатичної еліти не вийшов з полону яничарства, запопадливого служіння інтересам радянської імперії й поборювання самостійництва. І, нарешті, по-п'яте, завдяки членству в ООН у душах і серцях українців завжди жевріла надія зміни квазісуверенітету УРСР на справжній суверенітет.
Як і всі країни, що підписали Статут ООН, Україна почала наполегливо домагатися здійснення основних принципів і напрямів, закріплених у ньому. Найбільше значення в перші повоєнні роки мала дипломатична боротьба за визнання возз'єднання західноукраїнських земель і західних кордонів України. Українська дипломатія докладала зусиль і у розв'язанні питання депортацій українців з Польщі в Україну, поляків - з України в Польщу.
У 50-х роках представники УРСР працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних договорів, угод і конвенцій. Українські дипломати чимало зробили для подальшого розвитку і зміцнення Організації Об'єднаних Націй. У 1948-1949 pp. Україна була членом Ради безпеки. Працюючи в Комісії з прав людини, українські дипломати зробили вагомий внесок у розробку і прийняття "Загальної декларації прав людини" Генеральною Асамблею ООН 10 грудня 1948 р.

79. Україна і розв’язання проблеми кордонів у післявоєнній Європі
Розвиток міжнародних відносин після завершення Другої світової війни визначався як власне загостренням системного протистояння, так і протистоянням США і СРСР. Поява в американців атомної бомби надала цьому радикально нових ознак. За умов фактичного поділу Європи та світу на "сфери впливу" виникла ідея створення Організації Об'єднаних Націй, однак не на завершальному етапі Другої світової війни.
Нагальною була проблема врегулювання територіальних питань із Румунією та Польщею. Відомо, що на початку Другої світової війни західноукраїнські землі ввійшли до складу УРСР. Але ні уряд Румунії, ні уряд Польщі не визнавали цих територіальних змін. Із Румунією, що зазнала поразки у Другій світовій війні, територіальне питання було вирішене Паризьким мирним договором 10 лютого 1947 р., який затвердив радянсько-румунський кордон, яким він склався на 28 червня 1940 р. Цим самим Румунія беззастережно визнала факт входження Північної Буковини і частини Бессарабії до складу УРСР. Таким чином, територіальні претензії певних румунських кіл до України не мають ніяких законних підстав. На Ялтинській (1945 р.) конференції радянській делегації вдалося домовитися, що східний кордон Польщі пройде так званою „лінією Керзона”. 16 серпня 1945 р. між Польщею і СРСР був підписаний відповідний договір, а в 1946 р. проведено демаркацію кордону. Таким чином, західноукраїнські землі були офіційно визнані за УРСР.

Ще раніше, 9 вересня 1944 р., між Польським Комітетом національного відродження і УРСР була підписана угода про переселення українців із Польщі до УРСР, а поляків з України до Польщі. У Польщі, у прикордонних з УРСР землях, Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, що отримали загальну назву Закерзоння, Угода наголошувала на добровільному переселенню цих людей в Україну. Але оскільки більшість місцевих українців не бажали залишати землі своїх предків, то почалося примусове переселення (депортація) українців із Закерзоння.

Крим здавна і в економічному, і в культурному відношенні тяжів до України. Під час війни півострів був ареною важких боїв і зазнав значних руйнувань і людських втрат. Незважаючи на це, сталінське керівництво у 1944 р. депортувало з Криму кримських татар, греків, болгар, вірмен, німців та ін. Їх огульно звинуватили у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами. Кримська АРСР була ліквідована. У повоєнний період до Кримської області розпочали організовано переселяти населення переважно з центральних районів країни.
Делегація Української РСР у складі Д.Мануїльського, О.Вой-ни, М.Петровського 10 лютого 1947 р. взяла участь у підписанні мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною і Фінляндією, де підтверджено входження певних земель до складу УРСР та її повоєнні кордони.

80. Досвід розв’язання проблеми Закарпаття між УРСР і Чехословаччиною

Протягом багатьох століть Закарпаття було насильно відірвано від України,а закарпатські українці терпіли жорстокий національний, соціально-економічний і політичний гніт під владою іноземних поневолювачів. Проте закарпатців ніколи не полишала думка про возз'єднання з Україною. Сприятливий історичний момент для здійснення цієї віковічної мрії склався наприкінці Другої світової війни.

29 червня 1945 р. відбулася чи не найбільш переломна подія за всю історію Закарпаття. У результаті підписання радянсько-чехословацького договору про Закарпатську Україну наш край перейшов до складу СРСР, зокрема до його Української РСР. Зник багатовіковий державний кордон, який раніше проходив по Головному Карпатському хребту, натомість виник кордон, що нині відділяє наш край від Євросоюзу.

Основний же результат договору в тому, що Закарпаття стало розвиватися в тих же ритмах, що й уся Україна.

Головні причини включення Закарпаття до складу УРСР мали не етнополітичний, а геополітичний характер. Не можна сказати, що Сталін геть відкидав етнічний принцип встановлення державних кордонів, але цей принцип не був для диктатора основним, тому порушувався десятки разів. Усе національно-державне будівництво в СРСР спрямовувалося не так на вирішення національного питання (у його марксистсько-ленінському трактуванні), як на вирішення перш за все зовнішньополітичних (головним чином, експансіоністських) завдань. Класичний приклад тому – утворення Молдавської автономії у складі УСРР 1924 р. із подальшим Татарбунарським повстанням, проголошення Карело-Фінської РСР з подальшою війною проти так званих білофінів. Типологічно же найближчим до закарпатської проблеми випадком є вирішення долі Східної Прусії, яку того таки 1945 р. теж включена до СРСР, причому безпосередньо до Російської Федерації, з якою навіть не мала спільного кордону.

Нездатність Чехословаччини захистити Підкарпатську Русь стала однією з ключових тез, яка активно використовувалася у крайовій пропаганді на зламі 1944-1945 років; Закарпаття розглядалося сталінським керівництвом як плацдарм для подальшої експансії у Центральну Європу – військово-політичної і економічної. Закарпаття двічі використовувалося для придушення антирадянських проявів в Угорщині 1956 р. і Чехословаччині 1968 р

Доля Закарпаття могла вирішуватися Кремлем зовсім не з Чехословаччиною, а таки з Угорщиною. Але тоді до відповідної угоди з переможеною країною довелося би підключати і англо-американських союзників, чого Сталін, звісно, не бажав. У випадку же з Прагою вдалося обмежитися суто двостороннім договором, хоч він і зачіпав інтереси багатьох країн, принципово змінюючи усю ситуацію в регіоні.

Входження Закарпаття відбувалося за принципово інших умов, а відповідно і дещо відмінними методами, ніж це було з Західною Україною 1939 р. чи з Північною Буковиною 1940 р. Адже у тих двох попередніх випадках держави, до яких раніше входили українські землі (Польща і Румунія) не чинили і не могли чинити якогось опору радянській стороні у сам момент інкорпорації. Натомість ситуація з Чехословаччиною 1944 р. принципово різнилася. Її екзильний уряд цілком щиро розраховував на відновлення республіки у домюнхенських межах. Це було можливо тільки зі згоди та за прямої підтримки СРСР. Тому з 1941 р. Чехословаччина однозначно виступає як союзник СРСР, її військова частина веде бойові дії у складі Червоної армії.

Головним інструментом тиску Кремля на екзильний чехословацький уряд у закарпатському питанні стала Словацька Національна Рада. Теоретично Словаччина могла зберегти свій суверенітет і після війни. Саме цим радянська дипломатія могла шантажувати чехів, вимагаючи від них поступок у підкарпатському питанні. Принциповий перелом у дипломатичній боротьбі навколо Закарпаття було здійснено на Ялтинській конференції Великої Трійки. Захід дав Сталінові свободу дій у тих країнах, де він і так не мав впливу, аби лиш зберегти на майбутнє за собою Австрію і значну частину Німеччини.

Радянсько-чехословацький договір про Закарпаття міг бути підписаним лише у доволі вузький проміжок часу – між завершенням війни у Європі і вступом СРСР у війну на Далекому Сході. Ідеться про три місяці між 9 травням і 8 серпня 1945 р.

Радянська дипломатія загалом дієво спрацювала у ході вирішення закарпатського питання. Все було зроблено максимально швидко, потенційних противників возз’єднання було нейтралізовано, шантажовано, підкуплено. Країна-переможниця максимально використала свій позитивний імідж, поки він ще не вивітрився.

.

81. Україна і Паризька мирна конференція 1946 р.
З 25 липня по 15 жовтня 1946 р. в Парижі відбувалася мирна конференція представників 21 держави.

Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1947р. в Парижі й набрали чинності 15 вересня 1947р.

Кожна з угод містила преамбулу, а також територі­альні, політичні, військові, економічні, репараційні пос­танови. В преамбулі кожної з мирних угод проголошува­лося про припинення стану війни й фіксувалося зобо­в'язання союзних держав підтримати звернення країни, з якою укладено мирну угоду, про прийняття її в Органі­зацію Об'єднаних Націй.

.Політичні пункти мирних угод з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією зобов'язували ці країни вжити необхідних заходів для забезпечення ос­новних прав і свобод людини всім особам, які перебували під їхньою юрисдикцією, незалежно від раси, статі, мови та релігії. Ці країни зобов'язувалися також не допускати відродження, існування та діяльності на своїх територіях фашистських організацій — політичних, військових або мілітаризованих.Постанови мирних угод з питань репарацій передба-і чали часткове відшкодування переможеними країнами тих збитків, яких вони завдали своєю агресією країнам-переможницям.

За деякими ознаками Д.Мануїльському (нарком ЗС УРСР) Кремлем відводилася у тогочасній зовнішньополітичній діяльності досить специфічна роль: як представник "суверенної" УРСР він міг виступати з окремих питань наполегливіше, ніж керівники союзного МЗС. Так, на Паризькій мирній конференції (29 липня - 15 жовтня 1946 р.) йому довелося відіграти помітну роль у розв'язанні проблеми грецько-болгарського кордону

Від імені Української РСР Д.Мануїльський розповсюдив серед учасників конференції лист-звернення зі спростуванням грецьких територіальних претензій, які ставили під загрозу безпеку Софії та Пловдива, Хоча Паризька конференція тимчасово залишила цю проблему відкритою, але Третя сесія Ради міністрів закордонних справ п'яти великих держав висловилася на користь збереження Болгарії в кордонах станом на вересень 1940 р.

Як віце-голова комісії з політичних і територіальних питань до Італії Д.Мануїльський спільно з поляками наполіг на внесенні до проекту мирного договору з цією державою статті про заборону всіх організацій фашистського типу і таких, що ведуть ворожу пропаганду проти Об'єднаних Націй. Конференція схвалила і поправку делегації УРСР, яка зобов'язувала Італію передати Греції Додеканезькі острови. Але пропозиції Д.Мануїльського щодо встановлення єдиних митних кордонів та валюти Вільної території Трієст і Югославії, підпорядкування Белграду залізничної мережі та зовнішньої політики Трієсту були відкинуті переважною більшістю членів комісії. Не дістала схвалення і українська поправка щодо обмеження можливості держав-переможниць задовольнити свої фінансово-економічні претензії до Рима за рахунок італійських активів у них (подібна "турбота" Кремля про Італію пояснювалася участю в її уряді комуністів та лівих соціалістів).

На Паризькій мирній конференції 1946 р. член делегації УРСР А.Барановський був обраний головою комісії для Румунії. Він рішуче виступив проти поправки делегації Південно-Африканського Союзу щодо встановлення "справедливих", тобто завищених, цін для колишніх союзників Німеччини за товари, придбані у країн-членів ООН у рахунок репарацій. Кремль був переконаний у тому, що ця пропозиція являла собою спробу створення привілейованого становища для іноземних нафтових компаній у Румунії. Компенсація іноземним власникам за втрачене майно на території колишніх союзників Німеччини визначалася у дві третини від фактичних збитків.

У дещо делікатному становищі А.Барановський опинився, коли його обрали головою підкомісії Паризької мирної конференції з розв'язання проблеми угорсько-чехословацького кордону біля Братислави. Чехословацька сторона наполягала на його перенесенні на 12 миль у південному напрямку, до того ж невизначеним залишалося становище 650-тисячного угорського населення Південної Словаччини, що поверталася до складу ЧСР. Підкомісія рекомендувала внести чехословацьку поправку до проекту мирного договору, а Д.Мануїльський підтримав пропозицію Праги щодо здійснення між обома державами обміну населенням, посилаючись на українсько-польський досвід.

82. Українське питання в період „холодної війни” і дипломатія УРСР

«Холодна Війна» — термін, який означає період міжнародної напруженості, ідеологічного та політичного протистояння внаслідок загострення відносин після другої світової війни між СРСР і США. З 1945 р. керівництво СРСР стало на шлях силової політики, територіальної експансії, створення сфер впливу. Це зумовило занепокоєння на Заході й спричинило конкретні жорсткі заходи щодо стримування радянської експансії. Адміністрація президента США Г. Трумена застосовувала у відносинах із СРСР політику т. зв. атомної дипломатії, розробляла плани його знищення. У березні 1947 р. Трумен висунув зовнішньополітичну доктрину, яка передбачала надання військової та економічної допомоги країнам, що протистояли комунізмові й розбудовували вільні демократичні суспільства (політика «стримування комунізму»). Отже, обидві сторони не виявили готовності до усвідомлення та прийняття реалій повоєнного світу.
Із завершенням війни «українське питання» виходить на порядок денний здебільшого у зв’язку з ідеєю утворення ООН. США зайняли спершу жорстку позицію щодо окремого членства в ній УРСР.

У листопаді 1946 р. уряд Великобританії порушив питання про встановлення дипломатичних зв’язків з УРСР. До приходу у Білий дім Д.Ейзенхауера, котрий взяв на озброєння даллесівську доктрину «визволення», а початок президентства якого майже збігся у часі зі смертю Сталіна та завершенням збройної боротьби ОУН–УПА, політика США в «українському питанні» базувалася на принципах, закладених у документі «Цілі Сполучених Штатів щодо Росії», розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.

У документі наголошувалось на тому, що Сполучені Штати не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні стосунки з Росією, яка обов’язково визнає незалежність України недійсною. Але, завершується документ, якщо український народ покаже помилковість таких суджень, він підтвердить «моральне право України на самостійний статус».

Таким чином, у зовнішньополітичних службах США підходи до «українського питання» у період від його першої появи на американському політичному «небосхилі» (1917 р.) й аж до припинення боротьби ОУН–УПА і приходу до влади у Білому домі Д.Ейзенхауера визначались ситуативністю. Тлумачилось воно не крізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду ускладнень у міжнародних відносинах. Сам термін «Україна» використовувався майже винятково у матеріалах закритого характеру.

Поступово українські проблеми ширше проникають в американські державні кола. І

Перша спроба узаконити американську підтримку української незалежності була здійснена професором Джорджтаунського університету Л.Добрянським у 1957– 1958 рр.

основними причинами відновлення зовнішнього

Дата добавления: 2015-05-23