Сучасність і перспективи психології педагогічної (на матеріалі актуальних досліджень в Україні). 1 страница

Теоретико-експериментальний період.

Експериментальний етап становлення психології педагогічної.

Загальнодидактичний період осмислення психологічних основ педагогічного процесу.

ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ

ТЕМА ІІ. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА СУЧАСНА ПРОБЛЕМАТИКА ПСИХОЛОГІЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ

Рекомендована література:

1. Вікова та педагогічна психологія: Навч. посіб. / О.В.Скрипченко, Л.В.Долинська, З.В.Огороднійчук та ін. – К.: Каравела, 2007. – С. 12-33.

2. Дошкільна педагогічна психологія / За редакцією проф. Д.Ф.Ніколенка. – К.: Вища школа, 1987. – С. 10-13.

3. Зимняя И.А. Педагогическая психология: Учебное пособие. – Ростов н/Д.: Феникс, 1997. – С. 9-14.

4. Марцинковская Т.Д. История детской психологии: Учебник для студ. пед. вузов. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1998. – 272 с.

5. Педагогическая психология: Учеб. для студ. высш. учеб. заведений / Под ред. Н.В.Клюевой. – М.: Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 2003. – С. 15-24.

6. Приходько Ю.О. Дитяча психологія: Нариси становлення та розвитку. – К.: Міленіум, 2003. – 192 с.

7. Савчин М.В. Педагогічна психологія: Навч. посіб. – К.: Академвидав, 2007. – С. 32-51.

8. Столяренко Л.Д. Педагогическая психология. Ростов н/Д.: Феникс, 2000. – С. 16-30.

9. Фельдштейн Д.И. Выдающиеся исследователи проблем развития детства // Возрастная и педагогическая психология. Избранные психологические труды. – М.: Издательство Московского психолого-социального института; Воронеж: Издательство НПО «МОДЭК», 2002. – С. 369-397.

ПЛАН

1. ЗАГАЛЬНОДИДАКТИЧНИЙ ПЕРІОД ОСМИСЛЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСНОВ ПЕДАГОГІЧНОГО ПРОЦЕСУ

Науковці виділяють три основні етапи становлення психології педагогічної. Перший з них (із середини XVII до кінця XIX століття) – загальнодидактичний період (описова стадія). Він представлений іменами таких видатних педагогів-мислителів, як Я.Коменський (1592-1670), Дж.Локк (1632-1704), Ж.-Ж.Руссо (1712-1778), Й.Песталоцці (1746-1827), Й.Гербарт (1776-1841), А.Дістервег (1790-1866), Ф.Фребель (1782-1852), К.Ушинський (1824-1870), П.Каптєрєв (1849-1922), П.Юркевич (1826-1874) та ін.

Загалом можна стверджувати, що інтерес до особливостей дитячої психіки у зв’язку із завданнями навчання й виховання був притаманний усій прогресивній науково-педагогічній думці Нового часу. Так, видатний твір Я.А.Коменського «Велика дидактика» (1657 р.), який поклав початок педагогічній науці, часто розглядається в якості передумови або стимулу виникнення й розвитку і педагогічної психології.

У другій половині ХVІІІ століття інтерес до психолого-педагогічної сфери ще більш загострився у зв’язку з потребою в нових формах освіти, що відобразили праці Ж.-Ж.Руссо та Й.Г.Песталоцці. У галузі власне дошкільної освіти педагогом-новатором став Ф.Фребель, який пов’язував оволодіння засобами виховання дітей раннього віку з вивченням їх психофізіологічного розвитку.

Не просто зацікавленість, а реальна задача виявлення взаємозв’язку між педагогікою та психологією постала із середини ХІХ століття у контексті проблем розвитку всезагальної освіти. Доти, доки остання була переважно домашньою, неважко було здійснювати індивідуальний підхід до кожної дитини, розуміти її особливості та інтереси, робити навчання легким і цікавим, підбирати індивідуальний темп занять. Тоді як при великій кількості дітей такий індивідуальний підбір адекватних методів і засобів – дуже складне завдання. Тому виникла потреба дослідити спільні для всіх механізми й закономірності психічного розвитку з тим, щоб надати об’єктивні практичні рекомендації педагогам.

Отже, якщо в дидактиці Коменского, Руссо, Песталоцці, Гербарта власне психологічна сторона навчального процесу розроблена ще недостатньо, то вже починаючи з праць Дістервега, Ушинського, Каптєрєва поступово реалізується зазначена Песталоцці необхідність «психологізувати педагогіку» (останній, до речі, вів щоденник психологічних спостережень за власними дітьми).

А.В.Дістервег – послідовник Й.Г.Песталоцці, що творчо розвинув надбання свого вчителя, знаменуючи власною теоретичною і практичною діяльністю новий підхід до розуміння багатьох педагогічних проблем. Його погляди вперше систематизовані в найбільш відомій праці видатного педагога – «Керівництво до освіти німецьких учителів» (1835 р.). У цьому та інших виданнях автор надав психологічне обґрунтування вперше вираженим ще Я.Коменським дидактичним правилам, саме у психології вбачаючи «основу науки про виховання».

Наповнюючи реальним змістом важливий принцип природовідповідності навчання та виховання, педагог-мислитель пропонує поділ розвитку людини на декілька основних вікових ступенів. При цьому на першому з них (від народження до 9 років) він закликає дбати про підтримку природної допитливості й фантазії дитини, а також стимулювати її самостійність як чинник поступового дорослішання. Не можливо навіть уявити поза психологічним знанням той вагомий дидактичний принцип, який обґрунтовував Дістервег – це принцип свідомості або самоактивності дитини в навчанні й вихованні, пов’язаний із завданнями розвитку мисленнєвої самостійності та ініціативності.

На теренах України та Росії одним із засновників психології педагогічної як відносно самостійної науки вважається К.Д.Ушинський. У своїй книзі «Людина як предмет виховання. Досвід антропологічної педагогіки» (1868 р.) він пропонує цілісну концепцію розвитку людини, підкреслює, що саме дитина знаходиться в центрі виховання й навчання, тоді як вирішальну роль відводить саме вихованню.

К.Д.Ушинський надає своє трактування складних і завжди актуальних питань: психологічної природи виховання; його меж і можливостей; співвідношення виховання й навчання; меж і можливостей навчання; співвідношення навчання й розвитку; поєднання зовнішніх виховних впливів і процесу самовиховання. В якості спеціальних предметів уваги для автора книги виступають, зокрема, психолого-педагогічні проблеми розвитку пам’яті, уваги, мислення, мовлення у процесі навчання. Видатний мислитель також психологічно обґрунтував і розвинув дидактичні принципи навчання дошкільників на заняттях, підкреслюючи, що вже в цьому віці необхідно відокремити «серйозне учіння від гри».

Ще одним співзасновником психології педагогічної (на теренах тогочасної Росії) виступив П.Ф.Каптєрєв. Саме поняття «педагогічна психологія», на думку дослідників, потрапило в науковий обіг із виходом у світ книги Каптєрєва «Педагогічна психологія» (1876 р.). Для порівняння: перший підручник англійського вченого Дж.Селлі з аналогічною назвою був виданий лише через 10 років (у 1886 р.).

П.Ф.Каптєрєву належить розробка психологічного підходу до розгляду цілісного освітнього процесу як сукупності навчання й виховання, як «вираження внутрішньої самодіяльності людського організму», як розвитку здібностей. До всіх проблем освіти вчений підходив з позицій психології, про що безпосередньо свідчить назва другої частини його «Дидактичних нарисів. Теорії освіти»: «Освітній процес – його психологія» (1885 р.). Саме з такої позиції відомий науковець фундаментально проаналізував праці видатних педагогів-мислителів ХVII-XVIII ст.ст., вказуючи на недостатнє розкриття ними психологічних аспектів важливих педагогічних проблем, зокрема, проблеми розвитку здібностей та інтересів в освітньому процесі. На початку ХХ століття П.Ф.Каптєрєв був одним із організаторів Всеросійських з’їздів з педагогічній психології та експериментальної педагогіки, де обговорював аспекти навчання, що виховує і розвиває.

Поряд з К.Д.Ушинським і П.Ф.Каптєрєвим варто назвати ще одного видатного мислителя – українця П.Д.Юркевича як фундатора вітчизняної психології педагогічної, провісника майбутньої педології та концепції розвивального навчання на теренах нашої країни. Адже він невпинно поширював ідею, що саме особистість дитини повинна бути центром усієї психолого-педагогічної науки. Найбільш відомі праці П.Д.Юркевича в цьому контексті – «Читання про виховання» (1865 р.) і «Курс загальної педагогіки з додатками» (1869 р.).

Загалом перший етап становлення психології педагогічної характеризується створенням переважно описових логічних побудов, які базуються на спостереженні, теоретичному аналізі та оцінці педагогічної реальності. Саме в цей період поступово визріло розуміння необхідності інтеграції знань із педагогіки і психології для системного вивчення та успішного практичного розв’язання проблем освітнього процесу.

2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИЙ ЕТАП СТАНОВЛЕННЯ ПСИХОЛОГІЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ

Другий етап становлення психології педагогічної (кінець 80-их років XIX – початок 50-х років XX століття) – експериментальний, стадія оформлення психології педагогічної в самостійну галузь. У зв’язку з об’єктивними суспільно-історичними й науковими процесами тогочасна освітня система підпала під радикальну критику сучасників, що й викликало хвилю відповідних наукових досліджень, емпірично обґрунтованих (на відміну від попередньої – описової стадії).

Основними передумовами становлення психології педагогічної як експериментальної науки стали:

§ запити модернізації педагогічної практики у зв’язку з нарощенням темпів науково-технічного прогресу, індустріалізації та, відповідно, зростання вимог до рівня освіти підростаючого покоління;

§ розробка ідеї розвитку в біології (дослідження Ч.Дарвіна), що поступово перейшла й у психологію, стимулюючи науковців до пошуку законів психічного розвитку дитини;

§ поява експериментальної психології (засновником якої в Європі офіційно вважається В.Вундт, у Росії – В.Бєхтєрєв) й розробка точних методів дослідження вищих психічних процесів і розумових якостей дітей (піонерами в цій галузі стали Г.Еббінгауз та Ф.Гальтон).

Основу власне психолого-педагогічних напрацювань у зазначений період створювали дослідження таких відомих психологів і педагогів, як А.Біне (1857-1911), С.Холл (1844-1924), Дж.Болдуїн (1861-1934), Е.Мейман (1862-1915), Дж.Селлі (1843-1923), В.Штерн (1871-1938), Е.Клаперед (1873-1940), Е.Торндайк (1859-1949), Дж.Уотсон (1878-1958), Е.Толмен (1886-1959), К.Халл (1884-1952), Б.Скіннер (1904-1990), М.Вертгеймер (1880-1943), К.Коффка (1886-1941), В.Келер (1887-1967), М.Монтессорі (1870-1952), Ш.Бюллер (1893-1974), Ж.Піаже (1896-1980), І.Сікорський (1842-1919), В.Зеньковський (1881-1962), Я.Чепіга (1875-1938), С.Ананьїн (1874-1942), М.Ланге (1858-1921), Д.Елькін (1895-1983), О.Лазурський (1874-1917), С.Балей (1885-1952), О.Нечаєв (1870-1948), В.Бєхтєрєв (1857-1927), К.Корнілов (1879-1957), А.Залкінд (1886-1936), П.Блонський (1884-1941) М.Басов (1892-1931), Л.Виготський (1896-1934), Б.Ананьєв (1907-1972) та ін.

Цей етап характеризується поширенням спеціальних психологічних лабораторій при освітніх закладах, експериментальних педагогічних програм і тестових методик психодіагностики рівня розвитку дітей. Результати відповідних досліджень залучалися у практику вирішення навчальних і виховних завдань.

Одним із перших точний науковий метод у галузь психології вікової (дитячої) і педагогічної – метод об’єктивного спостереження, розроблений за взірцем природничих наук, увів німецький біолог і психолог В.Т.Прейєр. Такий підхід втілено у книзі «Душа дитини» (1882 р.), що вважається першою працею із психології дитячої і втілює собою результати щоденних спостережень за психічним розвитком сина автора від народження до 3-ьох років. Ця книга «подарувала» Прейєру неофіційний статус «батька науки про дитину».

Одним із класичних представників експериментального підходу до актуальних проблем тогочасної психології педагогічної став французький психолог А.Біне, який спільно з Ф.Бюіссоном відкрив у Парижі експериментальну психолого-педагогічну лабораторію (1899 р.) з метою поглибленого вивчення індивідуальних відмінностей між дітьми. При цьому особливий науковий інтерес учений виявляв до розумових здібностей піддослідних, наслідком чого стало створення відомої шкали Біне-Сімона (розроблена у співпраці з учнем науковця Т.Сімоном і вперше видана в 1905 році) для діагностики рівня інтелекту осіб віком від 3 до 12 років з метою визначення подальшої системи педагогічної роботи з кожною конкретною дитиною.

А.Біне також заснував «Вільне товариство для вивчення дитини», метою якого було сприяння психологічному обґрунтуванню процесів виховання та навчання. На основі діяльності товариства випускався бюлетень, який містив багато корисного матеріалу для реалізації поставленої мети (як експериментальні дані, так і конкретні практичні вказівки). У ряді інших видань науковця – книга «Сучасні ідеї про дітей» (1909 р.), що стала результатом більшості його досліджень і призначалася в якості практичного посібника для учителів, які працюють із дітьми різного віку.

Знаковим явищем цього етапу становлення психології педагогічної стало виникнення й розвитокпедології (дослівно – «науки про дитину»). Сучасними науковцями вона розглядається в якості сукупності анатомо-фізіологічних, психологічних, соціологічних концепцій дитячого розвитку, що, хоча і претендувала на статус цілісної науки, проте насправді являла собою переважно еклектичний набір теорій. Її засновником офіційно вважається американський учений С.Холл (учень В.Вундта). Саме він у 1889 році відкрив першу у світі педологічну лабораторію при Балтиморському університеті (США), реалізувавши ідею експериментальної дитячої психології, а також почав видавати журнал «Педагогічний семінар» (1883 р.).

С.Г.Холл у своїх дослідженнях поєднав вимоги педагогічної практики з досягненнями сучасної йому біології і психології. Так, у поясненні психічного розвитку дитини він спирався на відомий біогенетичний закон Мюллера-Геккеля, на основі якого увів у дитячу та педагогічну психологію принцип рекапітуляції (скороченого повторення у психічному розвитку кожної окремої людини основних етапів становлення усього людства). Наприклад, особливості дитячих ігор пояснювалися проявом і «подоланням» мисливських інстинктів первісних людей. Автор концепції наполягав на тому, що виховання повинне надавати можливість дітям вільно проходити цю та усі наступні стадії як такі, котрі, на його думку, закладені генетично. Ці та інші погляди відображені в одній з основних праць С.Г.Холла – «Проблемах виховання» (1911 р.).

Ще один американський психолог, який розвивав учення про розвиток психіки дитини з позицій біогенетичного закону – Дж.М.Болдуїн. Він закликав до індивідуалізації навчання дітей на основі даних експериментальної психології. Найбільш відома праця Болдуїна психолого-педагогічного спрямування – «Психологія та її застосування до виховання» (1904 р.). А викладена в іншому важливому виданні науковця – тритомнику «Генетична логіка» (1903-1908 рр.) – концепція стадій пізнавального розвитку дітей вплинула на погляди видатного швейцарського психолога Ж.Піаже (1896-1980), ідеї якого також активно використовуються в різних розділах сучасної психології педагогічної.

Надмірна біологізація проблем розвитку дитини притаманна всьому початку педології, адже її піонерами були переважно фахівці медичного й біологічного спрямування, проте з часом на перший план вийшов саме психологічний аспект досліджень (починаючи з 20-их рр. ХХ ст.). При цьому термін «педологія», введений учнем С.Холла О.Хрісманом (1892 р.), був замінений на «child study» («дослідження дитини»), поряд з яким також часто вживалися поняття «педагогічна психологія» (запропоноване, як вже згадувалося, П.Каптєрєвим, 1876 р.) та «експериментальна педагогіка» (Е.Мейман, 1907 р.). Спочатку останні два трактувалися як різні назви однієї та тієї ж галузі знання, проте упродовж першої третини ХХ століття відповідні значення поступово були диференційовані (психологія педагогічна почала розглядатися в якості психологічної основи педагогічної теорії і практики – зокрема, як вже зазначалося, у працях відомого біхевіориста Е.Торндайка).

Масовий рух у педологічному напрямку поступово захопив як Америку, так і Європу, де його лідерами були Е.Мейман, У.Штерн, Дж.Селлі, Е.Клаперед. І хоча чимало положень педологічної концепції С.Холла були досить швидко розкритиковані та переглянуті, проте сама педологія, втілюючи собою принцип комплексного підходу до дослідження дітей у зв’язку з практичними потребами педагогіки, проіснувала майже до середини ХХ століття.

Чималий внесок у розвиток педології здійснив німецький учений Е.Мейман, який вважається фундатором відповідної галузі досліджень у Європі. Так, він заснував «Журнал з педагогічної психології» (1905 р.) і відкрив експериментальну психолого-педагогічну лабораторію при Гамбурзькому університеті (1913 р.), в якій проводилися дослідження психічного розвитку дітей з метою обґрунтування підходів до їх навчання.

Крім того, Е.Мейман також цікавився особливостями праці вчителя, пропагуючи ідею психологічної підготовки педагогів-практиків. Тритомне видання науковця «Лекції з експериментальної педагогіки» (1907 р.) є свого роду енциклопедією психології педагогічної того часу, в якій, зокрема, запропоновані нові, авторські підходи до вивчення розумового розвитку дитини. Загалом Е.Мейман підкреслював, що навчання й виховання повинні спиратися як на знання загальних закономірностей розвитку психіки людини, так і на розуміння її індивідуальних варіацій.

Саме індивідуальні особливості дитини досліджував ще один відомий німецький психолог – У.Штерн, який прийняв естафету від Е.Меймана в якості завідувача психологічною лабораторією та редактора вищезгаданого журналу (з 1916 р.). Його дослідження мали чималий вплив і на дошкільну дидактику, оскільки У.Штерн глибоко дослідив особливості сприймання та пам’яті дитини-дошкільника, надавши на основі цього важливі психолого-педагогічні рекомендації, що знайшло відображення у праці «Психологія дітей раннього дитинства до шестирічного віку» (1922 р.).

Англійський психолог Дж.Селлі у своїх основних книгах «Підручник із педагогічної психології» (окремо видана в 1886 р. частина «Нарисів із психології», що побачили світ двома роками раніше) та «Вивчення дитинства» (1895 р.) формулює власний підхід до проблеми співвідношення навчання, виховання й дитячого розвитку. Вказані праці сприяли проникненню психологічних ідей у навчальні заклади, частковим змінам програм навчання і стилю спілкування педагогів із дітьми.

Саме на основі цих досліджень послідовниця Дж.Селлі, не менш відомий педагог та експериментатор М.Монтессорі, розробила власну систему інтелектуального розвитку дітей дошкільного віку, що базується на усвідомленні, тренуванні та інтеграції (асоціаціях) відчуттів як основних елементів мислення.

Ще один представник педології – швейцарський психолог Е.Клаперед (учень А.Біне), співзасновник Педагогічного інституту ім. Ж.-Ж.Руссо в Женеві (1912 р.), задуманого як центр прикладних досліджень та інноваційних розробок у сфері освіти. Цей науковець, на відміну від С.Холла, не визнавав фатальної зумовленості психічного розвитку дитини дією біогенетичного закону, вважаючи, що зовнішні, соціальні фактори (у тому числі навчання й виховання) можуть помітно прискорити хід такого розвитку і навіть частково змінити його напрям. Прикладну галузь психології дитячої, спрямовану на розробку методів навчання й виховання, цей вчений називав психотехнікою.

Загалом педологи активно включилися у практику педагогічного процесу. Вони, серед усього іншого, вперше поставили питання про особливості виховання обдарованих і «проблемних» дітей, наголошуючи на необхідності індивідуалізації навчально-виховного процесу.

Виникнувши наприкінці ХІХ століття на Заході, педологія на початку ХХ століття поширюється також на теренах тодішньої царської Росії. Ще до переломних історичних подій 1917 р. в її загальному руслі опинилися праці відомих психологів І.О.Сікорського, О.П.Нечаєва, К.М.Корнілова.

У 20-их – на початку 30-их рр. ХХ століття педологічний рух у сформованому Радянському Союзі набирає ще більших обертів. Початок 20-их років характеризується формуванням нових методів навчання й виховання («марксистських»), що пов’язане, насамперед, з іменами К.М.Корнілова, А.Б.Залкінда, П.П.Блонського та ін. Дещо пізніше додалися ще й концепції М.Я.Басова та Л.С.Виготського.

Засновником російської педології вважається О.П.Нечаєв. Він заснував першу в Російській імперії педологічну лабораторію (м. Санкт-Петербург, 1901 р.), при якій у 1904 році були відкриті педологічні курси для вчителів і батьків на чолі з відомими спеціалістами (ця дата вважається офіційним стартом початку педологічного руху на теренах тогочасної Росії). Практичним завданням цих курсів стало проведення досліджень психофізіологічних особливостей дітей з метою збору емпіричного матеріалу як бази для майбутньої реформи школи. На основі отриманих результатів О.П.Нечаєв видавав відомі «Книги з педагогічної психології» (Кн. І-ІІ, 1906-1910 рр.). У ряді найбільш відомих його праць – також «Сучасна експериментальна психологія в її відношенні до питань шкільного навчання» (1901 р.) і «Нарис психології для вихователів та учителів» (1915 р.).

О.П.Нечаєв став ініціатором проведення Російських з’їздів з педагогічної психології (1906 і 1909 рр.) та експериментальної педагогіки (1910, 1913, 1916 рр.), де обговорювалися питання удосконалення педагогічного процесу на основі психологічних рекомендацій. Так, на першому з’їзді з експериментальної педагогіки відомий вітчизняний учений О.Ф.Лазурський уперше доповів про розроблений ним метод «природного експерименту». Він став важливим внеском в інструментарій світової психолого-педагогічної науки ХХ століття. Загалом О.Ф.Лазурський підкреслював, що педагогіка повинна тільки тоді визначати методи педагогічного впливу на дитину, коли буде вивчена і зрозуміла структура особистості останньої.

Великий внесок у розвиток педології також здійснив В.М.Бєхтєрєв – засновник психоневрологічного інституту (м. Санкт-Петербург, 1907 р.), на базі якого серед ряду науково-клінічних і науково-дослідних інститутів був створений перший у Росії Педологічний інститут як центр із вивчення основ виховання дитини. Особливо цінними для психології педагогічної стали дослідження природи делінквентної поведінки дітей та підлітків.

Опонентом В.М.Бєхтєрєва був К.М.Корнілов, на думку деяких дослідників, – «перший радянський психолог», який у 20-их рр. ХХ століття на засадах «діалектичного матеріалізму» очолив перебудову попередньої «ідеалістичної» психології. На противагу рефлексології Бєхтєрєва, Корнілов розробив нове вчення – реактологію. Власне перша педологічна книга вченого – «Нарис психології дитини дошкільного віку» – видана їм ще до становлення радянської системи (1916 р.) як узагальнення змісту викладацької діяльності автора, його курсів із проблем дошкільного виховання.

27 грудня 1927 року відкрився Перший на теренах Радянського союзу з’їзд педологів, з основною доповіддю на якому виступив А.Б.Залкінд. Відомим педологом (українець за походженням) у ті роки став також П.П.Блонський – засновник Академії соціального виховання (м. Москва, 1919 р.) та автор відомого підручника для вищих навчальних закладів «Педологія» (1934 р.). Згадані науковці у своїх підходах до проблем виховання дитини намагалися поєднати ідеї «модного» тоді психоаналізу з марксистським ученням.

Загалом виокремлюють два основні напрями педології того часу – соціогенетичний і біогенетичний. Лідером першого в тогочасній Росії став А.Б.Залкінд (1888-1936), лідером другого – П.П.Блонський (1884-1941). Різниця між представниками обох цих течій була не тільки у поглядах на роль спадковості та середовища, а й у вирішенні питання про те, якою мірою біологічні механізми, що лежать в основі психічного розвитку, пластичні та гнучкі, тобто наскільки зовнішнє середовище (у тому числі, навчання) може на них впливати. При цьому сам факт такого впливу, як і його зв’язок із нервовою системою, не заперечувався жодним напрямом. Проте, оскільки межі пластичності нервової системи індивіда розумілися по-різному, то найбільші розходження стосувалися якраз оцінки можливостей методів навчання та виховання.

Серед помітних педологів цього ж періоду – М.Я.Басов, розробник схеми та вимог до спостереження за дітьми дошкільного віку як наукового методу. Вагомий внесок у розвиток психології педагогічної зробили, насамперед, такі праці вченого, як «Методика психологічних спостережень над дітьми» (1923 р.), «Досвід об’єктивного вивчення дитинства» (1924 р.) і «Загальні основи педології» (1928 р.).

Проте найбільш яскравим представником радянської педології, праці якого увійшли у світову скрабницю вікової і педагогічної психології, став Л.С.Виготський – автор концепції культурно-історичного розвитку психіки. У середині 20-их рр. ХХ століття він зі своїми учнями розпочав закладання фундаменту нової радянської психології. У 1926 році Л.С.Виготський видав книгу «Педагогічна психологія. Стислий курс», де виклав основи свого прогресивного розуміння взаємозв’язку навчання, виховання і становлення психіки. В цьому руслі він теоретично обґрунтував ідею розвивального навчання як такого, що «забігає попереду» психічного розвитку дитини, орієнтуючись на її «не сьогоднішній, а завтрашній день».

Власне на території тогочасної України можна виокремити 4 найважливіші осередки становлення експериментальної психології загалом і, зокрема, психології педагогічної – це київська, одеська, львівсько-варшавська та харківська наукові психологічні школи.

У Київ методологію експериментальної психології приніс відомий російський психолог Г.І.Челпанов, який у 1892 році з Москви переїхав у Київський університет св. Володимирата організував там експериментальну психологічну лабораторію (1893 р.).

Вважається, що вперше (вперше не тільки в Україні, а й у світі загалом) метод експерименту при вивченні проблем психології власне дитячої та педагогічної застосував українець І.О.Сікорський – професор згаданого університету. Так, у 1879 році він провів дослідження впливу розумової втоми на учбову діяльність дітей, хоча саме тоді таке дослідження не викликало гучного резонансу. Надалі І.О.Сікорський послідовно проводить лінію обґрунтування значущості експериментального підходу, в тому числі, й у своїй монографії «Виховання у віці першого дитинства» (1884 р.), де узагальнює результати спостережень за власними дітьми, а також дітьми Петербурзького виховного будинку.

Проектом, яким дещо пізніше захопився Сікорський, стало заснування в Києві Фребелівського товариства. Так, у вересні 1907 р. вчений виступив перед громадськістю Києва з популяризацією відповідного проекту, як і ідей німецького педагога Ф.Фребеля. У своїй промові він підкреслив важливість вивчення психології дитини майбутніми учителями та вихователями дошкільнят. Того ж року Сікорський очолив створений у Києві Фребелівський жіночий педагогічний інститут, в якому втілювалися принципи психологічного вивчення дитини та обґрунтовувалися нові методи її виховання. Серед найбільш відомих праць І.О.Сікорського, в яких відображений його науково-педагогічний досвід – «Психологічні основи навчання та виховання» (1909 р.) і «Душа дитини» (1911 р.).

У числі учнів і послідовників І.О.Сікорського, які також здобули світове ім’я, – психолог В.В.Зеньковський. Маючи енциклопедичні знання, він розробив і читав у Фребелівському інституті курси лекцій із психології дитячої та педагогічної, намагаючись викликати у студентів інтерес до відповідних галузей знання і до науково-дослідної роботи. В основі психолого-педагогічної концепції В.В.Зеньковського – проблема поєднання віри і знання у духовно-моральному, релігійному вихованні дитини. Найбільш цікаві у психологічному контексті його праці «Про соціальне виховання» (1920 р.) і «Психологія дитинства» (1924 р.).

Із тогочасними вищими закладами освіти Києва пов’язані й імена Я.Ф.Чепіги (Зеленкевича) та С.А.Ананьїна, які також творили в загальному руслі педології. Я.Ф.Чепіга, обґрунтовуючи ідею нерозривного взаємозв’язку педагогіки і психології, досліджував особливості пізнавальних та емоційних процесів дітей як основу їх виховання. Серед його праць варто згадати, насамперед, видання «Страх і кара та їх вплив на характер і волю дитини: психо-педагогічний нарис» (1924 р.). Вагомим результатом ґрунтовних теоретичних досліджень іншого науковця, С.А.Ананьїна, стала монографія «Інтерес у вченні сучасної педагогіки та психології» (1915 р.), що свідчить про намагання автора поєднати досягнення психологічної і педагогічної наук для розробки комплексного підходу до вирішення важливих завдань освіти дитини.

Дата добавления: 2015-05-22