Економічна ефективність – це досягнення виробництвом найвищих результатів за найменших витрат живої й уречевленої праці. 1 страница

Закон спадної доходності (спадної віддачі) – взаємозв’язок між ресурсами та результатами виробництва, згідно з яким, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного (капіталу, землі) спричиняє скорочення граничного продукту в розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу.

Якщо сформулювати його з погляду характеристики сутності економічного закону, то він означає внутрішньонеобхідні, сталі й суттєві зв’язки між одним із змінних ресурсів та іншими незмінними ресурсами виробництва, порушення яких на певному етапі призводить до зниження граничної продуктивності кожної наступної одиниці цього змінного фактора.

Цей закон діє за умови, що кожний додатковий працівник на підприємстві має однаковий рівень освіти, кваліфікації, трудових навичок тощо. Отже, за наявної максимальної кількості зайнятих на підприємстві кожен додатковий працівник робить менший внесок у загальний обсяг виробництва порівняно зі своїм попередником.

Закон спадної віддачі справедливий у всіх випадках і до всіх змінних ресурсів, коли хоча б один виробничий фактор (постійні витрати) залишається незмінним. Розглянемо цей закон на прикладі, який аналітично поданий у таблиці 2.2.

Таблиця 2.2. Дія закону спадної віддачі

Кількість працівників	Обсяг виробництва на одного працівника (тис. од.)
	1.5
	17.5

Наприклад, нехай підприємець має деяку площу землі (власність, оренда тощо). Він наймає працівників для обробки цієї землі. Залежно від кількості працівників змінюватиметься кількість виробленої продукції. Із зростанням кількості працівників буде зростати обсяг виробництва, але тільки до певної межі – межі спадної віддачі. Після досягнення цієї межі подальше зростання кількості працівників призводитиме до зменшення обсягів виробництва Через те, що обсяг землі є постійним, а витрати на кількість праці постійно зростають.

Графічний вираз цього закону зображено на рис. 2.5, де виділено межу зростаючої і спадної віддачі, за якою обсяг виробництва почне зменшуватись.

На прикладі даного закону ще раз підтверджується істина, що вимоги дії економічних законів не можна порушувати. Попередньою умовою цього є знання сутності та механізму дії певного економічного закону. Якщо власник фірми знехтує вимогами цього закону, прибутки поступово знижуватимуться, і з часом фірма збанкрутує.

Рис. 2.5. Графічний вираз закону спадної доходності (спадної віддачі)

2.4. Ефективність виробництва, її сутність, економічні та соціальні показники

Нині необхідні для господарської діяльності економічні ресурси є обмеженими. Це означає, що ресурсів менше ніж потрібно для задоволення всіх потреб за даного рівня економічного розвитку. Ці потреби постійно зростають і змінюються з розвитком суспільства, з посиленням господарської діяльності, розвитком ринку й т. д. Люди в будь-якій країні завжди хочуть більше благ і послуг ніж вони мають. Але сьогодні людство має у своєму розпорядженні тільки обмежену кількість економічних ресурсів. Для задоволення постійно зростаючих потреб нам доводиться використовувати ресурси якомога раціональніше й ефективніше.

Перед суспільством постає коло проблем вибору щодо структури виробництва, обсягів залучення ресурсів і розподілу їх за сферами й галузями, розподі­лу та перерозподілу суспільного продукту, відновлення виробничого про­цесу. Зазвичай виділяють три головні економічні проблеми:

– Що повинно вироблятися й у якій кількості?

– Як мають вироблятися блага, тобто за допомогою яких ресурсів і технологій?

– Для кого призначені блага, які виробляються?

Про якість вирішення основних економічних проблем свідчать ефе­ктивність виробництва та ступінь задоволення економічних потреб.

Результат будь-якого суспільного виробництва може розглядатись як абсолютний, так і відносний.

Абсолютний результат (ефект виробництва) – це продукт, який створений у процесі виробництва.

Відносний результат (ефективність виробництва) – це якісна оцінка ефекту виробництва, яка показує, у що обходиться суспільству виробництво тих чи інших благ.

Ефективність виробництва є категорією, яка характеризує віддачу, результативність виробництва. Вона свідчить не лише про приріст обсягів виробництва, а й про те, якою ціною, якими витратами ресурсів досягається цей приріст.

В економічній теорії та практиці розрізняють економічну й соціальну ефективність (рис. 2.6).

Рис. 2.6. Показники ефективності виробництва

Економічна ефективність визначається як співвідношення «результати–витрати» й розраховується за формулою:

(2.1)

Для визначення ефективного використання кожного чинника виробництва окремо використовується система конкретних показників економічної ефективності виробництва: продуктивність праці, трудомісткість, капіталовіддача, капіталомісткість, матеріаловіддача, матеріаломісткість.

	(2.2)
	(2.3)
	(2.4)
	(2.5)
	(2.6)
	(2.7)

При розрахунках ефективного використання кожного чинника виробництва враховуються: обсяг виробленого продукту – вартісна або натуральна форма, а також затрати праці – заробітна плата або кількість працюючих.

Економічну ефективність необхідно розглядати як раціональне й продуктивне використання всіх виробничих ресурсів (матеріально-речового й особистого факторів), а не лише одного з них. Це, у першу чергу, залежить від їх оптимального розподілу. Серед чинників (факторів), що підвищують рівень економічної ефективності, слід виділити такі:

– підвищення технічного рівня виробництва та впровадження досягнень науково-технічного прогресу;

– зростання рівня організації виробництва шляхом поглиблення його спеціалізації, кооперації й концентрації;

– удосконалення рівня управління виробництвом, організації й оплати праці;

– поліпшення використання основних фондів і виробничих потужностей (економічного потенціалу суспільства); скорочення строків уведення в дію нових виробництв, будівництва виробничих об’єктів;

– зниження трудо-, капітало-, матеріаломісткості виробництва;

– зростання продуктивності праці, капітало- і матеріаловіддачі;

– структурна перебудова економіки;

– раціональне використання та відтворення природних ресурсів;

– використання переваг міжнародного поділу праці;

– застосування більш ефективних економічних механізмів (зокрема, перехід до ринкових форм господарювання) та інші.

Соціальна ефективність – це ступінь відповідності результатів виробництва соціальним потребам суспільства, інтересам окремої людини. Показниками соціальної ефективності виробництва є: розмір ВВП і НД на душу населення, частка фонду споживання в НД, рівень життя населення, якість життя населення (ІЛР).

	(2.8)
	(2.9)
	(2.10)

Рівень життянаселення – це фактичний рівень забезпеченості людей матеріальними і духовними благами певної країни в конкретно-історичний період.

Він визначається рівнем фактичного споживання матеріальних і духовних благ та послуг на душу населення, на одну сім’ю, а також його відповідністю національному соціальному стандарту – прожитковому мінімуму.

Якість життя населення або індекс людського розвитку (ІЛР) розраховується за формулою простої середньої арифметичної індексів окремих складових:

(2.11)

де – індекс людського розвитку;

– індекс тривалості життя;

– індекс рівня освіченості;

– індекс скоригованого реального ВВП на душу населення.

Між економічною і соціальною ефективністю виробництва існує тісний взаємозв’язок. Економічна ефективність є матеріальною основою вирішення соціальних проблем. У свою чергу соціальний розвиток суспільства (зростання добробуту народу, його освітнього й культурного рівня, свідомого ставлення робітників до праці) суттєво впливає на підвищення ефективності суспільного виробництва.

2.5. Продукт і характер праці

В трудовій діяльності людини вагоме місце належить виміру праці. Загальним показником виміру робочого часу і праці є робочий день. Робочий день – це та кількість годин на добу, протягом яких трудівник здійснює працю на підприємстві, в установі або організації. Суспільство на кожному етапі свого розвитку встановлює тривалість робочого дня. Ця тривалість повинна вирішувати два протилежних за змістом завдання: 1) забезпечити протягом робочого дня найповніші затрати робочої сили, накопиченої під час відпочинку; 2) в той же час, затрати робочої сили повинні бути такими, щоб не зашкодити її здатності виконувати таку саму кіль­кість праці в наступні робочі дні. Та частина доби, яка залишається після вирахування робочих годин, називається вільним часом. Вільний час, за вирахуванням часу для сну людини, розпадається на час відпочинку і час для здійснення піднесеної діяль­ності (навчання, наука, мистецтво, нагромадження досвіду тощо). Усі чотири частини доби зв’язані між собою, бо всі вони забезпечують людині можливість нормально функціонувати в процесі праці, відновлювати життєві сили і розвивати здібності.

Закон економії робочого часу – загальний економічний закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі, суттєві зв'язки між зменшенням суспільно необхідного робочого часу на виробництво одиниці товару чи послуги у процесі розвитку продуктивних сил і збільшенням вільного часу працівників.

Змістом закону економії часу є зростання: продуктивності живої праці; продуктивності живої та уречевленої праці; додаткового продукту.

Зміст праці розкриває взаємодію людини з природою, визначає сукупність якісно визначених трудових функцій і видів діяльності. За змістом розрізняють просту, складну, ручну, машинну (індустріальну), фізичну і розумову працю. Суспільну форму праці, її суспільний смисл виражає категорія «характер праці». За останньою розрізняють приватну і суспільну; вільну, примусову, необхідну і додаткову, живу і матеріалізовану; абстрактну і конкретну працю. Ступінь ефективності людської праці встановлюється за її продуктивністю та інтенсивністю.

Двоїстий характер праці, втіленої в товарі: конкретна й абстрактна праця. Конкретна праця має певну мету, характер операцій, предмет, засоби і результати. Конкретна праця – суспільна праця, що витрачається в особливо доцільній формі з використанням певних засобів і предметів праці, характеризується метою і створює специфічну споживчу вартість.

Абстрактна праця є суспільною формою витрат фізичних та розумових сил людини. Абстрактна праця являє собою працю взагалі, тобто містить у собі загальне, притаманне багатьом (десяткам тисяч) видам конкретної праці. В абстрактній праці мають значення витрати людської робочої сили з фізіологічного погляду, витрати людської енергії (м'язів, мозку, нервів).

Історичний характер цієї категорії полягає у зростанні питомої ваги розумової праці й відповідному зниженні частки фізичної праці, посиленні нервового, психологічного напруження тощо. Водночас при характеристиці корисної праці слід враховувати не лише якість, а й кількість праці за переважання якості праці; при характеристиці абстрактної праці – не тільки кількість, а й якість (проста або складна праця тощо) за домінування кількості праці.

Конкретною працею на новостворений товар переноситься вартість використаних засобів виробництва, у вартості (суспільно необхідних витратах) товару враховують не тільки витрати живої, а й уречевленої праці.

Двоїста природа вартості розкривається в суперечливій єдності (що передбачає боротьбу її сторін) індивідуальної та суспільної вартостей (внаслідок різниці індивідуальних і суспільно необхідних витрат). Робочий час, який окремий товаровиробник витрачає на виробництво товару, є індивідуальним робочим часом. Час, потрібний для виготовлення певної споживчої вартості для задоволення потреб суспільства за існуючих суспільно нормальних умов виробництва і за середнього в даному суспільстві рівня вмілості та інтенсивності праці – це суспільно необхідний робочий час. Він тяжіє до індивідуального робочого часу на тих підприємствах, що виробляють основну масу продукції.

Співвідношення суспільно необхідного та індивідуального ро­бочого часу залежить від суспільних потреб, сукупного платоспро­можного попиту на певні види продукції; якщо товарів виробляється більше чи менше, рівень регулюючих витрат змінюється. Важливо й те, що вартість товарів визначається умовами їх відтворення. Це означає, що з появою товарів такої ж якості, але таких, що виробляються через певний період часу з меншими витратами суспільно необхідного робочого часу, вартість попередніх товарів знижується і зменшується до вартості останньої партії товарів.

Суспільно необхідний робочий час розраховується за формулою:

(2.12)

де t_c – суспільно необхідний робочий час;

t₁…t_n – індивідуальний робочий час робітника;

q₁…q_n – кількість продукції, виготовленої за одиницю часу.

Вартість товару розраховується так:

W = c + N

(2.13)

де W – вартість товару;

c – стара вартість, перенесена з засобів виробництва;

N – нова вартість створена живою працею.

Вартість з врахуванням зміни інтенсивності праці можна розрахувати наступним чином:

Wi = c · i + N · i

(2.14)

де W_i – вартість з врахуванням зміни інтенсивності праці;

c – стара вартість, перенесена з засобів виробництва;

i – інтенсивність праці;

N – нова вартість створена живою працею.

Вартість з врахуванням зміни продуктивності праці можна розрахувати наступним чином:

We = c · e + N

(2.15)

де W_e – вартість з врахуванням зміни продуктивності праці;

c – стара вартість, перенесена з засобів виробництва;

e – продуктивність праці;

N – нова вартість створена живою працею.

Вартість з врахуванням зміни продуктивності та інтенсивності праці слід розрахувати так:

We,i = c · i · e + N · i

(2.16)

де W_e,i – вартість з врахуванням зміни продуктивності та інтенсивності праці;

c – стара вартість, перенесена з засобів виробництва;

i – інтенсивність праці;

e – продуктивність праці;

N – нова вартість створена живою працею.

Формування суспільно необхідних витрат відбувається у процесі конкуренції товаровиробників. Витрати, більші за суспільно необхідний робочий час за умов конкуренції не створюють вартості, не визнаються суспільством. На ринку, коли попит відповідає пропозиції, покупець не платитиме більше грошей за однаковий за якістю товар, на виготовлення якого витрачено більше індивідуального, ніж суспільно необхідного робочого часу.

Водночас у деяких галузях народного господарства (наприклад, у сільському господарстві) формування суспільно необхідних витрат відбувається відповідно не до середніх, а до граничних витрат, що здійснюються на гірших за якістю ділянках землі. Інакше на цих ділянках товаровиробник був би не зацікавлений у виробництві продукції, а тому не задовольнялися б потреби у продуктах сільського господарства.

Такі особливості взаємодії суспільного та індивідуального робочого часу для відтворюваних товарів (що постійно виготовляються). Для невідтворюваних товарів (шедеврів мистецтва та ін.), на думку Д. Рікардо, додатковою субстанцією вартості є їхня рідкісність.

Конкретна праця є безпосередньо приватною працею, тобто працею, витраченою приватним власником на приватному під­приємстві, особистою справою товаровиробника. У випадку невдачі при реалізації виробленого продукту товаровиробник не може закупити інші товари й задовольнити свої потреби у споживанні та виробництві. Він розорюється, поповнює армію тих, хто змуше­ний продавати свою робочу силу. Інший товаровиробник, навпа­ки, реалізувавши вдало свої товари, поступово збагачується, стає капіталістом-підприємцем.

Якщо взяти до уваги, що праця є визначальним чинником суспільного виробництва, то для повної характеристики його в історичному аспекті потрібно використовувати всі відомі економічні закони, що характеризують сам зміст виробництва. Але обмеження проблеми лише працею як процесом споживання робочої сили, а отже, його соціально-економічними характеристиками не­доцільне за сучасних умов. Варто виокремити певні економічні закони, що безпосередньо регулюють процес праці: закон поділу праці, закон усуспільнення праці, переміни праці і т. п.

Результатом виробництва є продукція, яка може бути проміжною і кінцевою. Кінцевими продуктами вважаються такі товари і послуги, які використовуються для кінцевого користування, а не для подальшої обробки чи перепродажу. Всі інші продукти праці, які підлягають подальшій обробці або ще мають бути доставлені до споживача, є проміжними продуктами. Усі кінцеві продукти, виготовлені суспільством за певний час, утворюють валовий внутрішній продукт – одну із провідних форм суспільного продукту.

Контрольні та дискусійні питання

1. За якими критеріями можна охарактеризувати структуру суспільного виробництва?

2. Що є основним мотивом виробництва?

3. Назвіть основні економічні ресурси.

4. Перелічіть відмінності між західною та радянською класифікацією чинників виробництва.

5. Дайте визначення понять «ефект» і «ефективність». Чому ефективність – це завжди відношення, відносний показник?

6. У чому полягає універсальна проблема виробництва, притаманна будь-якій економічній системі від примітивних до сучасних високорозвинутих систем?

7. Поясніть, чи правильно, що рідкість ресурсів зумовлена безмежністю потреб людей?

8. Чи правильне твердження: «Якщо економіка знаходиться за межею виробничих можливостей, то вона недостатньо ефективно використовує свої ресурси»?

9. Перелічіть показники економічної ефективності виробництва.

10. Який із показників соціальної ефективності найчастіше використовується на практиці?

Тести для самоконтролю

1. Речовий фактор виробництва – це:

а) предмети праці;

б) засоби праці;

в) засоби виробництва й робоча сила;

г) засоби виробництва.

2. Обмеженість ресурсів означає, що:

а) у суспільстві вони є в такій кількості, якої недостатньо для виробництва необхідних товарів і послуг;

б) за їх допомогою неможливе одночасне й повне задоволення всіх існуючих потреб;

в) ресурсів вистачає тільки на виробництво предметів споживання;

г) процес їх споживання передує процесу переробки.

3. Підприємницькі здібності – це:

а) розуміння технології виробництва, здатність удосконалювати її;

б) здатність організувати економічні сили в єдиний процес виробництва;

в) здатність залучати необхідний капітал для виробництва будь-яких товарів;

г) здатність залучати необхідний капітал для виробництва будь-яких послуг.

4. Для студентів альтернативну цінність навчання відображає:

а) розмір стипендії;

б) максимальний заробіток, який можна було б отримати, покинувши навчання;

в) витрати держави на освіту спеціаліста;

г) витрати батьків на утримання студента.

5. Принцип раціональності поведінки означає, що:

а) кожний економічний суб’єкт ощадливо витрачає гроші;

б) кожна людина робить вибір, максимізуючи власну вигоду;

в) кожний суб’єкт повинен діяти згідно з існуючими правилами, які відображають оптимальний варіант вибору;

г) усі люди діють однаково, опинившись в однакових умовах.

ТЕМА 3. ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ ТА ІНТЕРЕСИ

3.1. Економічні потреби суспільства. Закон зростання потреб.

3.2. Економічні інтереси, їх взаємодія з потребами, споживанням і виробництвом.

3.3. Суть, критерії та рушійні сили економічного прогресу.

3.4. Науково-технічна революція (НТР): основні етапи та сучасні особливості.

3.1. Економічні потреби суспільства. Закон зростання потреб

Суспільне виробництво функціонує задля реалізації кінцевої мети – задоволення потреб людини. Потреби тісно пов’язані з виробництвом, розподі­лом, обміном, споживанням. Їх задоволення спонукає до виробництва необхідних життєвих благ. У свою чергу, виробництво, створюючи нові товари та послуги, стимулює розвиток потреб людини.

Потреби й виробництво – це два полюси, між якими розміщено все розмаїття економічного життя. Потреби – вихідний пункт, який визначає необхідність у виробництві. Це об’єктивно витікає із самої природи, біологічних, духовних і соціальних властивостей людської діяльності взагалі й виробництва зокрема. Потреба визначає необхідність у благах, які її задовольняють, а виробництво створює ці блага.

Оскільки потреби й виробництво взаємодіють, то, природно, вони взаємодіють певним чином. По-перше, вони постійно знаходяться в суперечності, адже виробництво не може задовольнити безмежні людські потреби повністю. Не задоволена потреба – це докір виробництву, вимога його розвитку. Потреби – спонукальний мотив виробництва, вони змушують його розвиватись.

По-друге, реальні потреби визначають обсяг й асортимент продукції виробництва. Вони відповідно визначають і галузеву структуру економіки.

По-третє, виробництво не лише відображає потреби й реагує на них, воно саме здатне, створюючи нові види продукту, формувати нові потреби, вносити суттєві зміни в структуру потреб.

По-четверте, обсяг виробництва життєвих благ регламентується обсягом необхідних для цього економічних ресурсів. Обмеженість ресурсів обмежує й можливості виробництва, а отже, й задоволення зростаючих потреб. Тому потреби завжди «йдуть» попереду виробництва, випереджаючи його. Тобто не існує такого рівня виробництва, який би був достатнім для повного задоволення всієї структури потреб.

Таким чином, виробництво й потреби рухаються вперед, «підштовхуючи» один одного, але повне задоволення потреб наштовхується на обмеженість економічних ресурсів.

Потреба – це відчуття необхідності в чому-небудь для підтримки життєдіяльності й розвитку людини, колективу, нації, суспільства в цілому; внутрішній збудник активності.

Утім, економічна теорія не створює потреб, оскільки вони первинні, але вона здатна обґрунтувати й змоделювати напрям, траєкторію розвитку потреби.

Розвиток потреб, їх збагачення є важливою ознакою розвитку й самого суб’єкта, на що звертав увагу ще К. Маркс, зазначаючи, що багатство людини у майбутньому – це багатство її потреб, необхідність мати всю повноту життя.

Незважаючи на об’єктивність потреб, людина не є їх пасивним споживачем. Між потребами й людською діяльністю існує органічний, нерозривний зв’язок і взаємовплив. Цей аспект висвітлив А. Маршалл, який вважав, що потреби та бажання дуже різноманітні, але можливості їх задоволення обмежені. А. Сміт показав, що прагнення конкуруючих фірм одержати прибуток, яке ґрунтується на задоволенні потреб споживачів, у кінцевому підсумку виявляється в інтересах самих покупців, адже вони в цьому разі можуть купити товари й послуги в більшому обсязі, кращої якості й за нижчими цінами.

Відомі вчені З. Фрейд, А. Маслоу, Ф. Герцберг та інші довели, що бажання, прагнення, потяг до чогось не створюються маркетологами, а зумовлені природою людини, сутністю соціальних відносин, стосунків. Бажання (прагнення) є поняттям дещо ширшим ніж потреби. Потреби, на думку П. Дойля, не можуть вичерпати всіх бажань різних категорій людей, їх уподобань, а тому бажанням слід віддати перевагу. Скажімо, підліток, юнак, на відміну від багатьох дорослих людей, які задовольняються традиційними стравами (на сніданок, обід, вечерю), бажають обідати лише гамбургером і фруктовим коктейлем. Або такий приклад. У Китаї за багато років керівництва Мао Цзедуна потреби одного мільярда китайців в одягу задовольнялися бавовняними костюмами, хоча чимало громадян хотіли б мати красиві костюми спортивного типу або гарні сукні. Отже, потреби формуються розвитком, тенденціями, традиціями в соціальній і культурній сферах, а також засобами масової інформації, маркетинговою діяльністю господарюючих суб’єктів – фірм, компаній тощо.

Як правило, товар купують не заради купівлі, а завжди для задоволення потреб і бажань. Споживачі, скажімо, купують комп’ютерні системи не для милування ними, а для поліпшення умов роботи й підвищення продуктивності праці. Розробляючи й продаючи товари або послуги, процвітаючі фірми та компанії концентрують увагу не лише на самому товарі або послузі, а й на розширенні можливостей пропонувати те, що реально зможе найкраще задовольняти потреби й бажання споживачів. Питання не в тому, які товари виробляти, а в тому, для задоволення яких потреб вони призначені.

А. Маслоу, автор ієрархії суспільних потреб, зазначав, що людину можна мотивувати до задоволення тих потреб, які найважливіші для неї в певний момент життя, і пропонував опис її бажань (прагнень). Нагальність певної потреби людини може залежати від ступеня задоволення потреб нижчого рівня. Учений наголошував на особливе значення фізіологічних потреб, які більшість індивідів прагнутиме задовольнити насамперед. Потреба в самореалізації задовольняється останньою й найрідше. Теорія А. Маслоу дещо відрізняється від концепції Б. Скіннера, який вважав, що мотивувати індивідів до виконання певних дій можна за допомогою заохочення або покарання. Винагорода, яку одержують індивіди, дає змогу людям задовольнити свої конкретні потреби. К. Алдерфер цікавився проблемою виокремлення первинних потреб людини, тобто природних потреб живого організму. Учений зосереджував увагу на задоволенні потреб, пов’язаних із внутрішнім станом індивіда, який одержав щось, до чого він прагнув. Фрустрація, розчарування протилежні задоволенню, ці почуття відчуває індивід, який не може досягти певної усвідомленої мети.

Потреби існування, відображаючи індивідуальні вимоги людини до обміну енергією з її джерелами в зовнішньому середовищі, включають у себе різні форми матеріальних і фізичних (фізіологічних) бажань. Так, почуття голоду й спраги відображають нестачу (дефіцит) засобів існування. Зарплата й різного роду вигоди – це засоби задоволення потреб за допомогою одержання їх достатньої кількості на основі матеріальних вимог. Потреби взаємозв’язків включають стосунки людини з іншими індивідами й групами – членами сім’ї, колегами, керівництвом, підлеглими, постійними клієнтами тощо. Людина задовольняє потреби взаємозв’язків, коли ділиться з іншими людьми власними думками й почуттями. Істотною умовою їх насичення є взаємність цього процесу, прагнення до порозуміння. До елементів процесу задоволення потреб взаємозв’язків належать схвалення, підтвердження й правильне розуміння. Потреби зростання спонукають індивіда до творчості або взаємодії щодо себе чи зовнішнього середовища. Їх задоволенню сприяє передбачуване або ймовірне використання всіх наявних у людини навичок практичного розв’язання проблем. Зростання насичених потреб дає змогу людині відчути власну компетентність і визначити реальні можливості повного розкриття своїх здібностей.

Дата добавления: 2015-05-22