М. Івано-Франківськ

ЕКОНОМІЯ

ПОЛІТИЧНА

Ємець О. І., Репела Н. П., Татунчак Я. І.

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

для студентів галузі знань

«Економіка і підприємництво»

напряму підготовки «Економічна кібернетика»

УДК 33 (07)

ББК 65.018.5 я 73

Е 45

Рецензенти:

Васильєв О. В. – д.е.н., професор ПВНЗ «Університет права імені короля Данила Галицького»;

Нижник В. М. – д.е.н., професор Хмельницького національного університету;

Благун І. С. – д.е.н., професор ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника».

Автори:

к.е.н., доцент Ємець О. І.;

викл. Репела Н. П.;

викл. Татунчак Я. І.

Рекомендовано до друку рішенням вченої ради Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

(протокол № 9 від 28 квітня 2009 року).

Політична економія [Текст]: навчальний посібник для студентів економічних спеціальностей ВНЗ / [ЄмецьО. І., Репела Н. П., Татунчак Я. І.]. – Івано-Франківськ: «Плай», 2011. – 560 с.

ISBN

Навчальний посібник ґрунтується на багатому матеріалі аналізу публікацій, підручників і монографій, що робить його багатогранним і цікавим для широкого кола читачів. Матеріал навчального посібника подано у вісімнадцятьох темах із використанням рисунків, таблиць, окремих досліджень, які є значним доробком авторів.

Посібник написаний для вивчення курсу з економічної теорії для студентів неекономічних спеціальностей вищих навчальних закладів, а також буде корисним для магістрів, аспірантів, науковців, економістів-практиків.

©Ємець О. І., Репела Н. П., Татунчак Я. І., 2009

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА.. 7

ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ 9

1.1. Політична економія в системі наук. 9

1.2. Виникнення та етапи розвитку політекономії 11

1.3. Предмет і метод політекономії 25

1.4. Економічні інструменти. 30

1.5. Функції політекономії 33

ТЕМА 2. ВИРОБНИЦТВО МАТЕРІАЛЬНИХ БЛАГ І ПОСЛУГ. ПРОДУКТ І ХАРАКТЕР ПРАЦІ 37

2.1. Структура суспільного виробництва. 37

2.2. Класифікація чинників виробництва. 39

2.3. Крива виробничих можливостей (КВМ) 45

2.4. Ефективність виробництва, її сутність, економічні та соціальні показники. 50

2.5. Продукт і характер праці 54

ТЕМА 3. ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ ТА ІНТЕРЕСИ.. 60

3.1. Економічні потреби суспільства. Закон зростання потреб. 60

3.2. Економічні інтереси, їх взаємодія з потребами, споживанням і виробництвом.. 69

3.3. Суть, критерії та рушійні сили економічного прогресу. 71

3.4. Науково-технічна революція (НТР): основні етапи та сучасні особливості 77

ТЕМА 4. ЕКОНОМІЧНІ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА.. 85

4.1. Власність в економічній системі 85

4.2. Сутність та основні елементи економічної системи. 96

4.3. Типи економічних систем.. 104

ТЕМА 5. Товарна форма організації суспільного виробництва. Товар і гроші 113

5.1. Форми організації суспільного виробництва: натуральне й товарне 113

5.2. Товар і його властивості 116

5.3. Теорії вартості 119

5.4. Закон вартості, його сутність та функції 123

5.5. Концепції та теорії виникнення грошей. 124

5.6. Функції та види грошей. 128

5.7. Грошовий обіг та його закони. 130

5.8. Інфляція: причини, види, форми та наслідки. 137

ТЕМА 6. КАПІТАЛ: ПРОЦЕС ВИРОБНИЦТВА І НАГРОМАДЖЕННЯ. НАЙМАНА ПРАЦЯ І ЗАРОБІТНА ПЛАТА.. 148

6.1. Капітал як економічна категорія. 148

ТЕМА 5. ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА ПОПИТУ Й ПРОПОЗИЦІЇ 181

5.3. Поняття ринку. Структура й інфраструктура ринку. 181

4.3. Конкурентна структура ринку. 196

г) гроші – це монети, забезпечені резервами Національного банку.5.1. Попит і його детермінанти 209

5.2. Пропозиція: зміст і чинники, що на неї впливають. 214

5.3. Ринкова рівновага. 218

5.4. Еластичність попиту та пропозиції 221

ТЕМА 6. МОДЕЛЬ ПОВЕДІНКИ СПОЖИВАЧА.. 232

6.1. Теорія споживчого вибору. 232

6.2. Корисність товару та її властивості. Принципи спадної граничної корисності 233

6.3. Аналіз кривих байдужості 238

6.4. Бюджетна лінія споживача, стан рівноваги. 241

ТЕМА 7. ПІДПРИЄМСТВО ТА ПІДПРИЄМНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ. 247

7.1. Сутність підприємництва та основних організаційно-правових форм 247

7.2. Поняття підприємства, види підприємств та їх об’єднань в Україні 263

7.3. Основи менеджменту й маркетингу в підприємницькій діяльності 273

ТЕМА 8. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА Й ПРИБУТОК.. 287

8.1. Поняття та структура витрат фірми. 287

8.2. Ціна та механізм ціноутворення. 295

8.3. Ефективність підприємницької діяльності 303

ТЕМА 9. ДОМОГОСПОДАРСТВО ЯК СУБ’ЄКТ ЕКОНОМІКИ.. 309

9.1. Домогосподарство як суб’єкт ринкових відносин. 309

9.2. Доходи домогосподарств і джерела їх формування. 313

9.3. Використання доходів домогосподарств. 330

ТЕМА 10. ДЕРЖАВА ЯК СУБ’ЄКТ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ.. 342

10.1. Об’єктивна необхідність державного регулювання. 342

10.2. Концепції державного регулювання економіки. 346

10.3. Функції держави. 353

10.4. Форми та методи державного впливу на економіку. 357

ТЕМА 11. СИСТЕМА МАКРОЕКОНОМІЧНИХ ПОКАЗНИКІВ.. 366

11.1. Система національних рахунків (СНР) 366

11.2. Принципи та методи розрахунку ВВП.. 374

11.3. Взаємозв’язок показників системи національних рахунків. 381

11.4. Номінальний та реальний ВВП. Цінові індекси: Ласпейреса, Пааше, Фішера 382

11.5. ВВП та економічний добробут України. 385

ТЕМА 12. ТЕОРІЯ ЗАГАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ РІВНОВАГИ.. 390

12.1. Сукупний попит і чинники, що його визначають. 390

12.2. Сутність сукупної пропозиції та її чинників. 394

12.3. Формування макроекономічної рівноваги. 402

ТЕМА 13. ЦИКЛИ ДІЛОВОЇ АКТИВНОСТІ, БЕЗРОБІТТЯ ТА ІНФЛЯЦІЯ 410

13.1. Природа та фази економічного циклу. Вплив циклічних коливань на економіку. 410

13.2. Соціально-економічна сутність зайнятості та безробіття. 414

13.3. Причини й наслідки безробіття. Закон А. Оукена. 421

13.4. Поняття та причини інфляції. Види інфляції. Вимірювання інфляції 427

13.5. Крива Філіпса. 432

13.6. Наслідки інфляції. Антиінфляційна політика. 434

ТЕМА 14. БАНКІВСЬКА СИСТЕМА ТА КРЕДИТНО-ГРОШОВА ПОЛІТИКА.. 441

14.1. Грошовий оборот і грошова маса, що його обслуговує. 441

14.2. Структура банківської системи. Функції, операції й послуги банків 455

14.3. Кредитно-грошова (монетарна) політика центрального банку, її цілі й інструменти. 470

ТЕМА 15. ФІНАНСОВА СИСТЕМА ТА ФІСКАЛЬНА ПОЛІТИКА.. 483

15.1. Суть і функції фінансів. Моделі фінансових відносин. 483

15.2. Концепції бюджетної політики. 490

15.3. Податки – основне джерело доходів бюджету. 501

15.4. Державні видатки. Урядові закупівлі й трансфертні платежі 508

15.5. Фіскальна (бюджетно-податкова) політика уряду та її інструменти 509

ТЕМА 16. СУЧАСНЕ СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО.. 517

16.1. Закономірності розвитку світового господарства. 517

16.2. Система міжнародних економічних відносин. 530

16.3. Міжнародні валютні відносини. 549

ТЕМА 17. ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ.. 565

17.1. Економічне зростання: суть, показники та типи. 565

17.2. Чинники економічного зростання та їх характеристика. 571

17.3. Наслідки економічного росту. 576

ТЕМА 18. ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ.. 583

18.1. Закономірності переходу від директивно-планової до ринкової економіки. 583

18.2. Економічний потенціал України. 588

18.3. Політика соціального захисту населення. 590

18.4. Основні риси ринкової економіки в Україні 602

ЕКОНОМІЧНИЙ СЛОВНИК.. 615

Список використаних джерел. 658

ПЕРЕДМОВА

У кожному предметі, що вивчається, у кожній навчальній дисципліні стільки науки, скільки в ній теорії. Теорія є науковим поясненням закономірності розвитку природи й суспільства. Вона виникла і розвивається на вимогу і потребу практики. Економічна теорія відображає суспільну практику, допомагає людям зрозуміти об’єктивну дійсність, правильно визначити перспективи їх господарської діяльності.

За уявної простоти економічне життя надзвичайно складне. Водночас кожна людина ще змалку знає з досвіду такі поняття, як гроші, товар, ціни, доходи, виробництво, видатки тощо. Тому не дивно, що більшість людей переконана, що вони прекрасно орієнтуються в економіці, у справжній сутності пов’язаних із нею процесів. Подібне ставлення часто простежуємо ще й до медицини та сільського господарства, у яких, як і в економіці, кожний вважає себе знавцем тільки на тій підставі, що він ознайомлений з окремими фактами й здатний, як він гадає, сам пояснити їх незалежно від того, як вони співвідносяться з наукою.

Роль економічної теорії полягає у формуванні економічного мислення, розкритті закономірностей розвитку суспільного виробництва, наданні практичних рекомендацій у суспільному житті.

На сьогоднішній день є велика кількість підручників та навчальних посібників з економічної теорії. Вони є результатом плідної праці кафедральних колективів вищих навчальних закладів України. Осторонь цієї проблеми не залишився і авторський колектив кафедри теоретичної і прикладної економіки Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Дисципліна «Економічна теорія» є складовою частиною професійно-орієнтованої підготовки майбутніх бакалаврів неекономічних спеціальностей.

Мета викладання дисципліни полягає в формуванні у студентів навичок економічного мислення, ринкової поведінки, формування економічної культури. Ця мета досягається шляхом послідовного викладення теоретичного курсу.

У курсі «Економічна теорія» передбачено вивчення основних закономірностей економічного життя та відображення їх у системі економічних категорій, принципів, законів, моделей. Опанування дисципліни сприятиме розумінню студентами сучасної ринкової економіки, позитивних і негативних чинників розвитку національної економіки, а також структури сучасних міжнародних економічних відносин.

Структура навчальної книги побудована відповідно до вимог Болонської системи. Матеріал навчального посібника подано у вісімнадцятьох темах з використанням рисунків, таблиць, окремих досліджень, які є значним доробком авторів.

Необхідність видання даного посібника викликана відсутністю підручника з сучасної економічної теорії, який поєднує найпоширеніші світові традиції вивчення економічних дисциплін з особливостями української економіки.

Поява пропонованого навчального посібника зумовлена турботою про покращення навчально-методичного забезпечення вивчення дисципліни «Економічна теорія» студентами неекономічних спеціальностей, а також магістрами, аспірантами, науковцями, економістами-практиками.

Під час підготовки автори взяли до уваги реалії сучасної економічної дійсності й розглянули проблемні питання трансформації економіки України в ринкову.

Всі автори зробили рівнозначний вклад у підготовку навчального посібника.

Навчальний посібник підготували:

О. І. Ємець, кандидат економічних наук, доцент кафедри теоретичної і прикладної економіки Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника;

Н. П. Репела, асистент кафедри теоретичної і прикладної економіки Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника;

Я. І. Татунчак, асистент кафедри теоретичної і прикладної економіки Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ

1.1. Політична економія в системі наук

Життя людського суспільства багатогранне й різноманітне. Воно складається в першу чергу, з багаточисельних видів і сфер прикладання праці: виробництво й торгівля; освіта й охорона здоров’я; наука й культура; політика й ідеологія;

Вся ця діяльність здійснюється в рамках певних відносин між людьми. Як розібратися в цій різноманітності процесів, що відбуваються навколо нас, у яких ми беремо безпосередню участь? Саме на це питання дає відповідь політекономія.

Весь навколишній світ, усю світобудову вивчають різні науки, їх можна поділити на дві великі групи:

Ø природознавчі – науки про закони та закономірності розвитку природи (біологія, хімія, фізика, геологія);

Ø суспільні – науки про закони й закономірності розвитку сус­пільства (історія, філософія, юридичні науки, літературознавство й політекономія).

Отже, політекономія – це наука про суспільство. Це означає, що загальним об’єктом її вивчення є суспільство. Проте, суспільних наук багато. Політекономія, на відміну від інших суспільних наук, вчить, що з усієї різноманітності явищ і процесів суспільного життя слід виділити ті, які утворюють основу розвитку. А такою основою є економіка, тобто матеріальний базис суспільства.

Економіка (походить від двох грецьких слів: «ойкос» – означає дім, господарство, та «номос» – закон, правило), в буквальному перекладі – мистецтво ведення домашнього господарства. Автором цього терміну вважається грецький філософ Ксенофонт (430-355 рр. до н.е.).

Вперше назва «політична економія» була вжита французом Антуаном Монкретьєном (1576–1621 рр.) у «Трактаті політичної економії», який побачив світ у 1615 р. У даному терміні маєммо ще один компонент, який походить від грецького слова «політейя» – що означає держкавний, суспільний. Тому, буквальний переклад запропонованої А. Монкретьєном назви науки визначає її як нуку про організацію та управління суспільним господарством. Головна заслуга Монкретьєна не в тому, що він дав назву новій науці, а в тому, що він вперше виділив особливий предмет дослідження, відмінний від предмета інших суспіль­них наук. Саме з цього моменту в загальному понятті «економіка» починають виділяти два аспекти:

Ø економіку як систему господар­ської діяльності;

Ø економіку як систему наукових знань про господарську діяльність.

А в самій економічній науці почався процес диференціації знань: з одного боку, формуються теоретичні економічні науки, з іншого – прикладні (рис. 1.1).

Теоретичні – це науки, які вивчають закони та суттєві зв’язки в реальній економічній діяльності (економічна теорія, макро– і мікроекономіка, економіка та політекономія). Прикладні – це науки, які вивчають прояви загальних економічних законів і закономірностей, виявлених і сформульованих теорією в конкретних галузях і сферах господарювання (економіка торгівлі, економіка промисловості, економіка праці, маркетинг, фінанси і кредит, економічна історія та ін.).

Рис. 1.1. Місце політичної економії в системі наук

Отже, політекономія як наука теоретична – це система наукових знань, яка дає цілісне уявлення про закони та сут­тєві зв’язки в реальній економічній діяльності.

1.2. Виникнення та етапи розвитку політекономії

У процесі розвитку політекономії як науки, яка формувалась у ході тривалого історичного розвитку економічної думки, можна виділити наступні етапи:

1. зародження економічної думки;

2. розвиток;

3. нові напрямки: прагматична та пролетарська політекономія;

4. економічні школи XIX – XX ст.

5. лауреати Нобелівської премії в галузі економіки.

Початок викладу історії економічної думки пов'язаний з виникненням перших цивілізацій (рис. 1.2), тому що можна дослідити лише ті питання економічного мислення давнини, які були висвітлені в письмових джерелах.

Особливістю економічної думки стародавнього світу була її невіддільність від політико-правової та релігійної ідеології. Власне економічні трактати знайти практично неможливо. Економічне вчення часто збігається з ученням про державне управління або є частиною певних філософських концепцій.

Рис. 1.2. Економічна думка стародавнього світу

Встановлення економічної системи, що ґрунтується на більш складних, ринкових формах зв'язку, породило насущну потребу в усвідомленні основних принципів механізму її функціонування і виділенні економічних учень у самостійну сферу, галузь знань, що відокремилася від більш загальних уявлень про суспільний розвиток. Виникають перші економічні школи (рис. 1.3), що намагаються шукати вирішення економічних проблем в самій економіці, а не за її межами. Такий підхід дозволив порушити питання про пошуки закономірностей розвитку системи.

Рис. 1.3. Розвиток економічної думки

Першою школою, що намагалася побудувати теорію суспільної системи, яка ґрунтується винятково на економіці, стали меркантилісти (від італ. merkante – торговець, купець), які вважали, що суспільне багатство пов’язано з максимальним нагромадженням золота і срібла (дорогоцінних металів) за допомогою ефективної зовнішньої торгівлі, тобто перевищення експорту товарів з країни над їх імпортом.

Розглядаючи суть меркантилізму, слід зазначити, що у своєму розвитку він пройшов дві стадії:

Ø ранній меркантилізм (16 століття), пов’язаний з утвердженням монетарної системи (монетаризм). Представниками цього напрямку були: в Англії – Вільям Стаффорд (1554–1612 рр.), в Італії – Гаспар Скаруффі (1519–1584 рр.).

Ø пізній меркантилізм, який одержав назву мануфактурний або розвинутий меркантилізм (17 століття). Найбільш відомим виразником цього виду меркантилізму являвся англієць Томас Мен (1571–1641 рр.), італієць Антоніо Серра (XVI—XVII ст.,точні дати життя не встановлено), француз Антуан Монкретьєн де Ваттевіль (1575–1621 рр.).

Проаналізувавши дві стадії меркантилізму, ми можемо зробити деякі висновки:

1) єдине положення у ранніх та пізніх меркантилістів – основою основ усіх їх поглядів було уявлення, що справжнім багатством країни є нагромадження грошей;

2) основна відмінність полягала у різному трактуванні активного балансу. Представники раннього етапу розглядали гроші як скарб, а пізні трактували їх як засіб інвестування, “тобто гроші породжують гроші”, і вони весь час повинні бути в русі. Звідси і різне трактування загальної для всіх меркантилістів формули: менше купувати та більше продавати. Але цей заклик наповнювався різним змістом. Ранні вважають, що успіх вимагає всіляко утримуватись від покупок. Пізні – купувати не забороняється, але сума продажів завжди повинна перевищувати суму покупок.

Фізіократи на відміну від меркантилістів, джерело багатства вбачали не в сфері обігу (торгівлі), а у виробництві. В той же час фізіократи обмежували виробницт­во лише землеробством. Промисловість вони вважали непродукти­вною галуззю господарства, й тому всі зайняті в цій сфері нале­жали до “безплідного класу^”. Визначними представниками фізіократизму у Франції були: Франсуа Кене (1694–1774 рр.), Анн Робер Жак Тюрго (1727–1781 рр.), Віктор Мірабо (1715–1789 рр.).

Засновником класичної політичної економії у Англії вважається Уїльям Петті (1623–1687 рр.), а незалежно від нього у Франції її основи заклав П'єр де Буагільбер (1646–1714 рр.). Вершини свого розвитку на цьому етапі політична економія досягла в працях представників англійської класичної школи: Адам Смі т (1723–1790 рр.) і Давид Рікардо (1772–1823 рр.). Головні наукові досягнення класиків – це постановка в центр теоретичної системи процесу виробництва, причому будь-якого, а не лише землеробського (як у фізіократів); започаткування трудової теорії вартості; виявлення нетрудового характеру прибутків підприємців.

З досягненням капіталістичним суспільст­вом високого ступеня зрілості виявилися його внутрішні суперечності. Це неминуче породило нові напрямки третього етапу в розвитку політекономії, а саме прагматичну та пролетарську політекономію (19–20 століття).

Межею, що поділяє названі два напрями в політекономії, є відношення до власності на засоби виробництва. Представники прагматичної політекономії відстоюють приватну форму власності як основу суспільного ладу. Марксисти ж вважають, що такою основою, яка може забезпечити найвищу ефективність розвитку суспільного виробництва, є суспільна власність на засоби виробництва. Історичний же досвід свідчить, що протиставлення цих двох форм власності, породжуючи досить серйозні соціальні катаклізми, гальмує суспільний прогрес. Обидві форми в своїй багатогранності можуть сприяти соціально-економічному розвитку. Проблема полягає лише в тому, як вони використовуються відповідно до конкретних умов та ступеня розвитку продуктивних сил суспільства.

Представники прагматичної політекономії, вихо­дячи з концепції обмеженості факторів виробництва, головну роль зосередили на питаннях використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в інтересах підприємців. Як ідеологи буржуазії, вважали основним своїм завданням прямий захист, всіляке прикрашання буржуазного ладу, не зупи­няючись навіть перед замовчуванням суперечностей капіталізму. Але історичний досвід довів важливу роль соціальних питань у розвитку людського суспільства, тому прагматики 20 ст. змушені все частіше вдаватися до розгляду в економічній теорії і соціально-економічних питань, хоча відводять здебільшого їм другорядну роль.

Прагматизм, враховуючи Інтереси пануючого класу капіталіс­тичного суспільства – буржуазії, починаючи з 30-х років 19 ст., став домінуючим напрямом розвитку політекономії. Засновниками його виступили англійські економісти Томас Роберт Мальтус (1766–1834 рр.), Джеймс Мілль (1773–1836 рр.) і француз Жан Батист Сей (1766–1832 рр.). У 20 ст. серед його представників ми бачимо таких відомих економістів, як Джон Мейнард Кейнс (1883–1946 рр.), Фрідріх Хайек (1899–198 рр.) – Великобританія, Уеслі Клер Мітчелл (1874–1948 рр.), Пол Самуельсон (нар. 1915 р.) – США.

Як противага прагматичній політекономії в середині 19 ст. виникає пролетарська політекономія. Основи її заклали ідеологи робітничого класу Карл Маркс (1818–1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820–1895 рр.). На відміну від прагматичної політекономії, яка увіковічує буржуазний лад, пролетарська (згодом вона стала називатися марксистською), розкриваючи внутрішні суперечності капіталізму, доводить, що капіталізм так само закономірно, як він прийшов на зміну феодалізму, повинен поступитися місцем новому, більш прогресивному суспільному ладові – соціалізму. Розвиток марксистська політекономія отримала в працях Володимира Іліча Леніна (1870–1924 рр.) і практичне втілення її ідеї знайшли в побудові першої в світі соціалістичної держави – Радянського Союзу (1922 р.), причини розпаду якого – предмет досліджень майбутніх економіс­тів і політологів.

Подальша розробка політекономії здійснювалася за ідеями економічних шкіл XIX – XX ст. (рис. 1.4).

Марксизм – це система соціально–економічних поглядів на закони розвитку виробництва на базі суспільної власності та революційні перетворення людського суспільства. Тому його прибічники вважають головним завданням політекономії вивчення об’єктивних економічних законів, які передбачають неминучість формаційного розвитку історії людства й на основі цього форму­вання економічної політики держави. Теоретична система марксизму склалася в 40–90 х роках ХІХ ст. із трьох взаємопов’язаних частин:

Ø діалектико-матеріалістичної філософії, що досліджує універсальні закони розвитку природи, суспільства й людського мислення та розробляє метод дослідження суспільних процесів;

Ø політичної економії, що виступає наслідком застосування діалектичного матеріалізму до досліджень виробничих відносин капіталістичного способу виробництва;

Ø теорії соціалізму, заснованої на політекономії марксизму, описує майбутній розвиток суспільства.

Маржиналізм як течія економічної думки виник у 30-х рр. ХІХ ст. як реакція й опозиція марксизму та як течія, що замінила класичну політекономію. Для маржиналізму характерна нова методологія, основними ознаками є такі:

психологізація економічного аналізу – участь індивіда в економічних процесах зумовлюється психологічними, суб'єктивними чинниками й оцінками;

суб'єктивно-ідеалістичний підхід – погляд на систему вільного підприємництва з боку ізольованого господарюючого суб'єкта;

принцип раціональної поведінки людини на основі власних, суб'єктивних уявлень примат обміну та споживання над виробництвом – корисність блага може оцінити лише споживач;

принцип рідкісності – обмеженість пропозиції того чи іншого блага, унаслідок чого ціна потрапляє в повну залежність від попиту, пов'язаного з суб'єктивними оцінками;

оперування граничними величинами – граничною корисністю, граничною продуктивністю;

ідеологічна нейтральність економічного аналізу – спроба побудувати теорію "чистої економіки" без урахування політичних чинників.

Маржиналізм не був абсолютно однорідною течією, він складався з кількох шкіл:

Ø австрійської – Карл Менгер (1840–1921 рр.), Фрідріх Візер (1851–1926 рр.), Ойген фон Бем-Баверк (1851–1914 рр);

Ø лозаннської (математичної) – Леон Вальрас (1834–1910 рр.), Вільфредо Парето (1848–1923 рр.), Вільям Стенлі Джевонс (1835–1882 рр.);

Ø кембриджської (англійської) – Альфреда Маршалла (1842–1924 рр.), Артур Пігу (1877–1959 рр.);

Ø американської – Джоном Бейтсом Кларком (1847–1938 рр.);

Ø шведської (стокгольмської) – Кнут Вікссель (1851–1926 рр.), Густав Кассель (1866–1945рр.).

Рис. 1.4. Економічні школи XIX – XX ст.

Світові війни ХХ ст. спричинили докорінні зміни на економічній і політичній карті світу. Це звичайно вплинуло й на розвиток економічної теорії. У сучасній економічній теорії виокремлюють три основні її напрями: інституціоналізм, кейнсіанство та неолібералізм (рис. 1.3).

Неокласицизм – суб’єктивна школа в політекономії, що виникла в останній третині 19 ст. як реакція на марксизм. Це була спроба сформулювати закономірності оптималь­ного режиму господарювання економічних одиниць в умовах системи вільної конкуренції, визначити принципи рівноваги цієї системи.

Біля початків неокласицизму стояли такі відомі економісти, як австрійці Карл Менгер (1840–1921 pp.), Эйген Фон Бем–Баверк (1851–1914 pp.), американець Джон Бейтс Кларк (1847–1938 pp.) і Альфред Маршалл (1842–1924 pp.) – англійський економіст. Серед сучасних представників неокласицизму найбільш відомі: Джеймс Едуард Мід (нар. 1907 р.), Джон Хікс (нар. 1904 p.) – Великобританія, Мілтон Фрідмен (нар. 1912 p.), Василь Леонтьєв (нар. 1906 p.) – США.

Одним з найбільш впливових напрямів неокласицизму в сучасних умовах є монетаризм, якийсформульована американським ученим Мілтоном Фрідменом і вдосконалена представни­ками чиказької школи. Для нього характерне використання неокласич­них підходів до аналізу, визнання головної ролі грошових фак­торів, поєднання двох функцій економічної науки та вирішення макроекономічних проблем на підставі тези про невтручання дер­жави в економіку. Згідно із цією доктриною, визначальну роль в економічних процесах відіграє кількість грошей в обігу та зв’язок грошової й товарної маси, а головним засобом впливу на економічні процеси є регулювання грошової емісії, валютний курс національної грошової одиниці, податкові ставки, кредитний відсоток і митні тарифи. Головною умовою плавного економічного розвитку вони вважають стійке – в межах 4–5% на рік – зростання грошової маси в обігу.

Другим напрямом неокласицизму є неолібералізм – напрям в економічній теорії, що базується на принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставляться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них найвідомішими є лондонська (Фрідріх фон Гайєк (1899–1992 рр.), австрійська (Людвіг фон Мізес (1881–1973 рр.), чиказька (Мілтон Фрідман (1912–2006 рр.), фрайбурзька (Вальтер Ойкен (1891-1950 рр.) та Людвіг Ерхард (1897–1977 рр.), паризька (Моріс Алле (нар. 1911 р.).

Панування неокласицизму в економічній думці було суттєво підірвано розвитком кейнсіанства, представники якого виступили з обґрунтуванням необхідності державного регулювання економіки. З 20-30рр. 20ст. ці два напрями конкурують один з одним, а інколи їх представники намагаються розробити синтетичні, інтегровані теоретичні концепції.

Кейнсіанство – одна з провідних течій сучасної економічної думки. Свою назву отримала від автора основних її концепцій – Джона Мейнарда Кейнса (1883–1946 рр.), англійського економіста, державного й політичного діяча. Поява її означала революцію в економічній науці, початок сучасного макроаналізу. Кейнсіанство трактує необхідність державного регулювання економіки на основі аналізу взаємодії ряду макроекономічних величин, таких як ВВП, національний доход, інвестиції, зайнятість, споживання, заощадження, сукупний попит і сукупна пропозиція.

Кейнсіанство набуло багатьох прибічників у США, Англії та інших країнах світу, суттєво вплинувши на економічну політику деяких капіталістичних країн.Але форсування економічного розвитку під прапором неокейнсіанської теорії викликало в розвинутих країнах світу в кінці 60–х – і половині 70–х рр. таке загострення соціально–економічних суперечностей (посилення страйкового руху, економічні, валютні, енергетичні кризи та ін.), що економісти, які ще зовсім недавно зображали кейнсіанство як «революцію в політичній економії», змушені були заявити про кризу сучасної економічної науки.

Інституціоналізм або інституціонально-соціальний напрям в економічній науці кінця ХІХ–початку ХХ ст, засновниками якого вважаються Торстен Веблен (1857–1929 рр.), Джон Роджерс Коммонс (1862–1945 рр.), Уеслі Клер Мітчелл (1874–1948 рр.).

Прибічники її стоять на тій позиції, що рушійними силами економічних процесів є позаекономічні фактори. Інституціоналісти вдаються до історичних й описово-статистичних методів дослідження стверджуючи, що в процесі розвитку суспільства здійснюється природний відбір інститутів, система яких утворює своєрідну культуру й визначає тип цивілізації. Тому головним завданням політекономії вони вважають вивчення впливу на економіку різних «інституцій» – держави, права, корпорацій, профспілок, приватної власності, податків, сім’ї, релігії, монополій.

Неокласичний синтез – суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.

Такий підхід було запропонував Джон Річард Хікс (1904–1989 рр.) ще 1937 р., у 40–50-х pp. підтримав Франко Модільяні (1918–2003 рр.) та остаточно обгрунтував американський економіст, професор Пол Самуельсон (1915 р. н.).

Прихильники «неокласичного синтезу» не перебільшували регулюючих можливостей ринку. Вони вважали, що в міру ускладнення економічних взаємозв'язків і відносин слід удосконалювати та активно використовувати різноманітні методи державного регулювання.

П’ятим етапом є вивчення досягнень лауреатів Нобелівської премії в галузі економіки. Нобелівська премія в галузі економіки заснована Шведським банком у 1968 році і вперше була вручена у 1969 році. Розмір Нобелівської премії в 2010 р. складав 10 млн. шведських крон (близько 1 млн. євро).

Нобелівська премія з економіки, 2000-ні
Рік	Ім'я	Підстава
	Пітер Артур Даймонд, Дейл Томас Мортенсен, Крістофер Антоніо Піссарідес	"За роботу з аналізу ринків праці з моделями пошуку"
	Елінор Остром, Олівер Вільямсон	"За роботу з аналізу економічного управління"
	Пол Кругман	"За дослідження в області структури торгівлі і розміщення виробництва"
	Леонід Гурвич, Ерік Мескін, Роджер Майєрсон	«За створення основ теорії оптимальних механізмів».
	Едмунд Фелпс	«За аналіз міжчасового обміну в макроекономічній політиці».
	Роберт Ауманн, Томас Шеллінг	«За поглиблення нашого розуміння суті конфлікту і співпраці шляхом аналізу теорії ігор».
	Фінн Кідланд, Едвард Прескотт	«За їх внесок у вивчення впливу чинника часу на економічну політику і за дослідження рушійних сил ділових циклів.»
	Роберт Енгл	«За розробку методу аналізу часових рядів в економіці на основі математичної моделі з авторегресійною умовною гетероскедастичністю (ARCH).»
Клайв Гренджер	«За розробку методу коінтеграції для аналізу часових рядів в економіці.»
	Деніел Канеман, Вернон Сміт	«За дослідження в області ухвалення рішень і механізмів альтернативних ринків.»
	Джордж Акерлоф, Майкл Спенс, Джозеф Стігліц	«За їх аналіз ринків з асиметричною інформацією.»
	Джеймс Хекман, Деніел Макфадден	«За розвиток теорії і методів аналізу.»

Нобелівська премія з економіки, 1990-ті
Рік	Ім'я	Підстава
	Роберт Манделл	«За аналіз монетарної і фіскальної політики при різних обмінних курсах і за аналіз оптимальних валютних зон.»
	Амартія Сен	«За його внесок в економіку добробуту.»
	Роберт Мертон, Майрон Скоулз	«За їх метод оцінки похідних фінансових інструментів.»
	Джеймс Міррліс, Вільям Вікрі	«За фундаментальний внесок в економічну теорію стимулів і асиметричної інформації.»
	Роберт Лукас	«за розвиток і застосування гіпотези раціональних очікувань, трансформацію мікроекономічного аналізу і поглиблення розуміння економічної політики.»
	Джон Харсані, Джон Неш, Райнхард Зелтен	«За аналіз рівноваги в теорії некоаліційних ігор.»
	Роберт Фогель, Дуглас Норт	«За нове дослідження економічної історії за допомогою економічної теорії та кількісних методів для пояснення економічних і інституційних змін.»
	Гері Беккер	«За дослідження широкого кола проблем людської поведінки і реагування, що не обмежується лише ринковою поведінкою.»
	Рональд Коуз	«За відкриття і ілюстрацію важливості трансакційних витрат і прав власності для іституційних структур і функціонування економіки.»
	Гаррі Марковіц, Мертон Міллер, Вільям Шарп	«За піонерську роботу в теорії фінансової економіки.»

Нобелівська премія з економіки, 1980-ті
Рік	Ім'я	Підстава
	Трюґве Маґнус Гаавельмо	«За його роз'яснення в основах теорії ймовірності і аналіз одночасних економічних структур.»
	Моріс Алле	«За його новаторський внесок в теорію ринків і ефективної утилізації ресурсів.»
	Роберт Солоу	«За внесок в теорію економічного зростання.»
	Джеймс Макджілл Б'юкенен	«За дослідження договірних і конституційних основ теорії ухвалення екологічних і політичних рішень.»
	Франко Модільяні	«За аналіз поведінки людей відносно заощаджень, що має винятково важливе прикладне значення в створенні національних пенсійних програм.»
	Річард Стоун	«За істотний внесок в розвиток економічної науки.»
	Жерар Дебре	«За внесок в наше розуміння теорії загальної рівноваги і умов, при яких загальна рівновага існує в деякій абстрактній економіці.»
	Джордж Стіглер	«За новаторські дослідження промислових структур, функціонування ринків, причин і результатів державного регулювання.»
	Джеймс Тобін	«За аналіз стану фінансових ринків і їх впливу на політику ухвалення рішень в області витрат, на становище з безробіттям, виробництвом і цінами.»
	Лоренс Клейн	«За створення економічних моделей і їх застосування до аналізу коливань економіки і економічної політики.»

Нобелівська премія з економіки, 1970-ті
Рік	Ім'я	Підстава
	Теодор Шульц і Артур Люїс	«За новаторські дослідження економічного розвитку стосовно до проблем країн, що розвиваються.»
	Герберт Саймон	«За новаторські дослідження процесу ухвалення рішень в рамках економічних організацій.»
	Бертіл Олін і Джеймс Мід	«За внесок першопрохідника в теорію міжнародної торгівлі і міжнародного руху капіталу.»
	Мілтон Фрідман	«За досягнення в області аналізу споживання, історії грошового обігу і розробки монетарної теорії, а також за практичний показ складності політики економічної стабілізації.»
	Леонід Віталійович Канторович і Тьяллинг Купманс	«За внесок в теорію оптимального розподілу ресурсів.»
	Гуннар Мюрдаль і Фрідріх фон Гаєк	«За основоположні роботи з теорії грошей і економічних коливань і глибокий аналіз взаємозалежності економічних, соціальних і інституційних явищ.»
	Василь Леонтьєв	«За розвиток методу „витрати-випуск“ і за його застосування до важливих економічних проблем.»
	Джон Хікс і Кеннет Ерроу	«За новаторський внесок в загальну теорію рівноваги і теорію добробуту.»
	Саймон Кузнець (народився в Харкові, вчився в Харківському університеті, працював в урядовій агенції УРСР.)	«За емпірично обґрунтоване тлумачення економічного зростання.»
	Пол Самуельсон	«За наукову роботу, що розвинула статичну і динамічну економічну теорію.»

Нобелівська премія з економіки, 1960-ті
Рік	Ім'я	Підстава
	Рагнар Фріш і Ян Тінберген	«За створення і застосування динамічних моделей до аналізу економічних процесів.»

Політекономія – наука, яка вивчає самі основи людського буття, вона зачіпає інтереси всіх верств населення, класів, угруповань і владних структур. Тому в її межах завжди формувалися різні концепції, школи, напрямки.

1.3. Предмет і метод політекономії

Науки відрізняються одна від одної тим, що в кожної з них свій предмет дослідження.

Дата добавления: 2015-05-22