Чому освіта є викликом сучасній демократичній державі?

Порівняння країн світу за різними параметрами їх розвитку показує, що чим

вищий рівень освіти в країні, тим демократичніший її політичний устрій, краще

розвивається економіка, нижчий рівень безробіття і довша тривалість життя.

філософія освіти в європейському контексті

Освіта є такою ж необхідною передумовою демократії, як і високий рівень учас

ті громадян у добровільних організаціях, відкрита класова система, економічне

багатство, егалітарна система цінностей, капіталістична економіка. Так принай

мні стверджує американський соціолог Сеймур М. Ліпсет у своїй праці "Полі4

тична людина" 81. Освіта є стовпом сучасної "економіки знань", бо тільки освіче

не і добре навчене населення здатне ефективно розробляти, впроваджувати і

використовувати новації. Без освіти не втримаються не лише інноваційна спря

мованість економіки, яку забезпечує мережа університетів, лабораторій, науко

вих центрів, але й сучасна інформаційна інфраструктура (засоби зв'язку, обмін

даними) та соціальний нормативний порядок, що дозволяють адаптувати нові

технології та ідеї до потреб виробництва.

Як освіта впливає на демократизацію суспільства? Точні і політично реле

вантні статистичні дані подаються у виданнях і базах даних Інституту статисти

ки ЮНЕСКО82, звітах про розвиток освіти Дирекції освіти ОЕСР83 та інших

статистичних установ.

Одначе підтвердити залежність – чим вищий рівень освіти в країні, тим де

мократичніший її політичний устрій, краще розвивається економіка, нижчий

рівень безробіття і довша тривалість життя – безпосередньо статистичними да

ними важко, оскільки, поперше, немає прямо пропорційної залежності між ос

вітою і демократичним станом суспільства, а подруге, сучасна статистика поки

що не здатна адекватно відобразити якість освіти, повне уявлення про рівень

якої базується на багатьох невимірюваних ознаках.

Наприклад, часто вживаний показник відсотку ВВП, що витрачається на ос

віту, не відображає багатьох складових якостей освіти. Тому Данія і Куба, вкла

даючи в освіту однаковий і найбільший у світі відсоток ВВП (більше ніж 8%

ВВП)84, мають досить відмінні наслідки в політичному і соціальноекономічно

му стані країн.

З метою визначення впливу освіти на політичний і економічний рівень країни

порівняємо найбільш авторитетні показники розвитку країн світу: індекс освіти,

індекс людського розвитку, "рейтинг свободи" та індекс економічної свободи.

Індекс освіти – один із трьох показників Програми Розвитку ООН для Зві

ту про людський розвиток85, на яких будується індекс розвитку людського по

тенціалу (ІРЛП). Цей індекс враховує обсяг ВВП на одну особу, дані про кіль

кість охоплених навчанням осіб та інші показники Інституту статистики

ЮНЕСКО (див. табл. 3).

Освіта і освітня політика в демократичній державі

Таблиця 3. Середні значення індексу освіти

Джерело: Human Development Report 2005: "International cooperation at a crossroads: Aid, tra

de and security in an unequal world". (HDR2005 – Launched September 7, 2005); Human Develop

ment Report 2006: "Beyond scarcity: Power, poverty and the global water crisis" //

http://hdr.undp.org/

"Рейтинг свободи" або "порівняльні міри свободи" щороку встановлює "Дім

свободи" ("Freedom House"), відображаючи оцінку дотримання громадянських

свобод і політичних прав у діапазоні від 1 – "максимальне дотримання" до 7 –

"мінімальне дотримання"86.

"Індекс економічної свободи" – щорічні оцінки економіки країн світу з точки

зору лібералізації економічної політики, які встановлює Heritage Foundation87.

Цим показником економічного стану більшості країн світу керуються потенційні

інвестори. Адже існує безпосередній зв'язок між рівнем економічної свободи і рів

нем прибутку на одну особу. 155 країн у їх рейтингу поділяються на чотири групи:

"вільні" (free) – з індексом від 1,0 до 1,95, "в основному вільні" ("mostly free") – з ін

дексом в межах 2,02,95, "в основному сковані" ("mostly unfree") – індекс 3,03,95 і

"пригноблені" ("repressed") – з індексом більше за 4,0 бали. Фахівці зазначають, що

прискорення економічного розвитку, як правило, є наслідком лібералізації еконо

міки. Майже всі країни з групи економічно "вільних" відносяться до найбагатших

країн світу, тоді як "пригнобленіневільні" (Сирія, В'єтнам, Лаос, Північна Корея,

Сомалі і Судан) – це переважно бідні країни. Аналізуючи економічні показники,

філософія освіти в європейському контексті

міжнародні експерти останніми роками пальму першості віддають Гонконгу і Сін

гапуру – країнам з найбільш вільною економікою. (Зауважимо, що за організацією

і змістом освіти цих країн уважно стежать фахівці у США.) А найгірша ситуація, на

думку експертів, традиційно зберігається на Кубі, в Іраку і Північній Кореї.

35 країн світу мають індекс освіти вищий за 0,94 – індекс освіти України. У

середньому, умовно кажучи, "високоосвічена країна" світу (індекс освіти від

0,99 до 0,95 включно), є країною, у якій дотримання прав і свобод наближаєть

ся до максимального значення, економічна свобода – на рівні Японії, Норвегії

(яка, до речі, є країною з найвищим рейтингом людського розвитку) чи Бельгії,

людський розвиток – як у Сінгапурі чи Гонконгу, а середня очікувана трива

лість життя (у роках) – як у громадян Данії чи Словенії.

Порівняємо ці показники для Канади і України. Індекс освіти України всьо

го лише на 0,03 нижчий за індекс Канади. Проте ціна цих відсотків виявляєть

ся фантастично високою, оскільки відставання України порівняно з Канадою за

іншими показниками йде на порядки (Див. табл. 4).

Таблиця 4. Порівняння показників Канади і України

Забезпечення такої визначної ролі освіти в сучасному суспільстві неможли

ве без турботи демократичної громади про постійне вдосконалення системи ос

віти. Намагання удосконалити освіту має бути справою кожного громадянина,

бо в демократичному суспільстві освіта, за твердженням Алексіса де Токвіля, є

" навчанням свободи "88.

Проблему співвідношення громадянства і освіти було піднято ще за доби

Просвітництва. Більшість мислителів того часу розглядали загальне благо як

Освіта і освітня політика в демократичній державі

мету держави і прагнули, щоб освіта формувала справедливих і законослухня

них громадян, лояльних до держави, гордих за свій народ і здатних розвивати

свій потенціал для підвищення загального добра. Однак пізніше, з утверджен

ням у країнах Західної Європи та Північної Америки ідеології лібералізму і не

огуманізму, інтелектуали перестали ототожнювати загальне благо з волею дер

жави. Неогуманістична філософія освіти Ф.Шлейєрмахера, Ф.Шіллера, І.Фіхте,

В. фон Гумбольдта вже не сприймала державу як сутність, вищу за індивіда89.

Жертвування талантами індивідуума на користь його соціальної функції стало

розглядатися як неприйнятне, а в освіті почали вбачати не знаряддя, за допомо

гою якого держава перетворювала молодь на "хороших і корисних громадян", а

засіб індивідуального самовдосконалення для власної ж користі.

Прикладом може бути канадська система освіти, особливістю якої є те, що

Конституційний закон від 1867 р. надає провінціям виняткові повноваження у

сфері освіти. У країні немає національного (федерального) міністерства освіти,

як немає і єдиної системи освіти90. З деякими застереженнями можна стверджу

вати, що в Канаді існує 10 освітніх систем (за числом провінцій)91. У веденні фе

дерального уряду (Департаменту по справах індіанців і розвиткові північних

територій) знаходяться лише питання освіти корінного населення Канади (ін

діанців і північних народів). Основними принципами освіти Канади є:

 рівність доступу до освіти, що припускає усунення будьяких бар'єрів на

шляху до одержання освіти, включаючи мовні, расові, релігійні, станові, фі

зичні або розумові недоліки;

 рівність освітніх можливостей: кожен житель країни, незалежно від місця

проживання, повинен одержувати освіту однакової якості;

 культурологічний плюралізм освіти.

Поява і швидке впровадження нових технологій у всіх галузях економіки і

соціальної сфери Канади ініціює постійні зміни на ринку праці, що, у свою чер

гу, висувають усе нові і нові вимоги до освіти всіх рівнів. Тому в освіті країни

відбуваються постійні зміни, реформи, під час яких вона адаптується до нових

умов розвитку і нових вимог ринку, суспільства в цілому.

Основні напрямки і цілі освітньої реформи Канади визначені для кожного

рівня освіти. Зокрема, на рівні вищої освіти:

1. Оновлення та інтеграція навчальних програм, що відповідають сучасним

реаліям і, у першу чергу, що передбачають скорочення фінансування і зни

ження рівня дублювання.

2. Розроблення ключових показників освітньої діяльності.

3. Створення єдиної стандартної системи методів оцінювання рівня підго

товки студентів.

філософія освіти в європейському контексті

4. Оцінка поточних програм з метою визначення найбільш ефективних шля

хів і способів реагування на швидко мінливі умови ринку праці.

5. Створення і впровадження програм, що забезпечують економічну стій

кість і незалежність працюючих.

6. Розвиток програм, що забезпечують взаємодію навчальних закладів і ви

робництва.

Основними тенденціями у сфері управління шкільною освітою є зростаюча

участь батьків і громад у виробленні рішень. У більшості провінцій створені

консультативні ради, що надають керівникам шкіл консультативну допомогу з

питань дисципліни, правил поведінки, мети навчальних програм, пріоритетів

шкільного бюджету, використання шкільного устаткування.

У систему вищої освіти Канади входять державні університети і коледжі, а

також приватні коледжі, що надають релігійну освіту. Навчання в університе

тах здійснюється за програмами трьох рівнів: бакалавріат (34 роки), магістра

тура (12 роки) і докторантура (3 роки).

Уряди провінцій розробляють і здійснюють заходи, що сприяють збільшенню

частки дорослих студентів ВНЗ – осіб старших 24 років. Така ситуація зумовлена

підвищенням значущості постійного поновлення професійної компетентності фа

хівців. У Канаді роль федерального уряду у фінансуванні вищої освіти не є визна

чальною92. Структура фінансування ВНЗ складається із коштів федерального

бюджету, коштів органів управління провінціями і муніципального бюджету, а та

кож власних коштів університетів. У цілому, в 200405 рр. загальний дохід канад

ських університетів і коледжів склав 27,7 млрд. дол. США93. Федеральний уряд

прагне знайти найбільш ефективні шляхи витрат коштів, які б дозволяли підтри

мувати якісний рівень освіти і гармонійний розвиток усієї системи вищої освіти.

Проте з 2005 р. провінції закликають федеральний уряд поновити трансфери для

вищої освіти до рівня 199495 рр., як перший крок до адекватної підтримки вищої

освіти в Канаді. Основними формами фінансової підтримки студентів є субсидії і

позики (кредити). Субсидії надаються, як правило, студентам з малозабезпечених

родин, причому, порядок і умови їх одержання встановлюється кожною провінці

єю самостійно. Освітні позики (кредити) надають банки і фінансові компанії. По

вернення по цих позиках гарантується урядом. Термін позики для студентів ден

ної форми навчання – 9,5 років, а для студентів вечірньої форми навчання – 2 ро

ки. У 2006 р. на підтримку студентів затрачено 1,1 млрд. дол. США.

У ХХ ст. ідеї освіти, критично налаштованої щодо влади і зорієнтованої на

особистість, у Європі розвивали К.Поппер, М.Фуко, Ж.Ліотар та інші теорети

ки і практики "демократизації освіти". Філософію демократичної освіти у США

послідовно розвивав Джон Дьюї (18591952). Як один із творців демократичної

Освіта і освітня політика в демократичній державі

концепції освіти, він розглядав освіту як життєву потребу, як функцію сус

пільства, як орієнтацію і головний чинник зростання особистості. Аналізуючи

суспільні проблеми, пов'язані з освітою і демократією, Дьюї захищав право ос

вітян на творче викладання, наголошував на моральному аспекті освіти.

Сьогодні система освіти США відображає в загальному цінності і пріорите

ти американського суспільства, включаючи прихильність до демократичних

ідеалів, свободи особистості і поважного ставлення до різнорідності населення

країни94. Головною метою освіти в США є надання усім дітям сучасних знань,

на основі яких досягається найвищий рівень розвитку особистості, забезпечу

ється ефективне виконання функцій громадянами вільного суспільства й ус

пішне подолання ними конкуренції на світових ринках, що змінюються. Під

креслюється виняткова важливість забезпечення рівності доступу і можливос

тей для всіх, включаючи національні меншості та осіб з особливими потребами.

Відповідно до десятої поправки до Конституції США освітня система США

і управління нею децентралізовані. Федеральний уряд не має права створювати

загальнонаціональну систему освіти, а також пропонувати місцевим установам

освітню політику або навчальні плани і програми. Такі рішення приймаються

на рівні штатів або округів.

Одначе значних розходжень у структурі та змісті навчальних планів і прог

рам різних штатів не існує. Пояснюється це об'єктивними факторами загальних

соціальноекономічних потреб країни в освічених людях і фахівцях, високою

мобільністю студентів і викладачів між штатами, а також загальними вимогами

акредитації, яку проводять неурядові організації, що підтримують між собою

робочі контакти і координують свою діяльність. У такий спосіб у країні зі знач

ною диверсифікованістю освітньої системи і децентралізацією управління збе

рігається єдиний освітній простір, дотримується принцип автономії навчаль

них закладів і академічних свобод.

Федеральний уряд не стоїть осторонь проблем освіти і намагається поліпшу

вати її якість шляхом фінансування наукових досліджень, прямої допомоги уч

ням, поширення знань про навчання і освіту. Для досягнення цих цілей Конгрес

США ухвалює законодавчі акти про відкриття фінансованих програм, біль

шість з яких адмініструє Міністерство освіти США за допомогою видання нор

мативних документів і моніторингу освітньої діяльності.

США перетворилися в Мекку для тих, хто прагне одержати сучасну освіту;

приблизно півмільйона іноземних студентів стікаються в Сполучені Штати,

причому багато хто із найбільш успішних так і не повертаються додому. Випус

кників американських університетів можна знайти майже в кожному уряді на

кожному континенті95. Якщо ефективність американських університетів є неза

філософія освіти в європейському контексті

перечною, то стан деяких міських та бідних сільських шкіл викликає постійну

критику громадськості країни.

Прикладом виявлення інтересів щодо освіти є діяльність Американської

торговельної палати у США. Це найбільше об'єднання представників амери

канського динамічного приватного сектору нещодавно стурбувалося тим, що

випускники американських шкіл дуже часто виявляються непідготовленими до

навчання в коледжі або до роботи на сучасному виробництві. Палата провела

власне дослідження ефективності систем шкіл кожного штату. У звіті заявлено,

що американські ділові кола дуже довго тримались осторонь проблем освіти, за

довольняючись її фінансовою підтримкою, проте залишаючи вирішення проб

лем освіти політикам і педагогам. Але з кожним роком стає зрозумілішим, що

освіті США потрібно більше, значно більше. Майже чверть віку пройшло з ча

су оприлюднення оригінального звіту "Нація в ризику" (1983 р.). З того часу

з'явилася "економіка, базована на знаннях", під впливом Інтернету змінилися

форми торгівлі і комунікацій, зразки творчої комерції (подібно до Microsoft,

eBay) революціонізували життя, а глобальна економіка зазнає головоломних

змін. У цей період у США стійко зростали витрати на освіту і проводилися

шкільні реформи, сповнені кращих намірів. Але учнівські досягнення, відзнача

ється у звіті, знаходяться у стагнації, а середні школи дивним чином залиша

ються незмінними, зберігаючи рутину, культуру і операції архаїчного вироб

ництва 1930х років96.

Дослідники освіти намагаються встановити об'єктивний взаємозв'язок між

економічним здоров'ям американської нації та роллю школи. На думку Дже

ральда В. Брейсі, американським школам вдалося, попри всі відомі їх недоліки,

створити найважливіший ґрунт для зростання демократичної нації – культуру

заохочення до інноваційного мислення. Висновок Дж. В. Брейсі категоричний:

"Ми мусимо сто разів подумати, перш ніж напартачити в нашій освіті та знех

тувати досвідом американської системи освіти, яка заохочує до запитань"97.

Удосконалення освіти є справою усього громадянства Франції. Близько

мільйона французьких громадян узяли участь у загальнонаціональних дебатах

у 20032004 рр., присвячених майбутньому освітньої системи. Ця новаторська

ініціатива, офіційно запущена в дію президентом Жаком Шираком, забезпечу

вала можливість участі кожного громадянина в будівництві школи майбутньо

го. Рівні можливості, оптимальний добір навчальних предметів, відносини між

батьками і вчителями, світська освіта, нецивілізоване поводження і хуліганство

в стінах школи – це лише деякі з тем, що обговорювалися під час цієї масштаб

ної дискусії. Її результати мають скласти основу законодавства, що створить но

ву систему організації шкільної освіти у Франції в найближчі п'ятнадцять ро

Освіта і освітня політика в демократичній державі

ків. "Забезпечення рівності можливостей, визначення завдань викладачів, бо

ротьба з насильством у стінах шкільних закладів, вироблення думки з приводу

цілей і змісту освітньої системи – справа всіх громадян та їхніх представників.

Що ж природніше, ніж дебати найширшого масштабу?" – сказав міністр освіти,

молоді і науки Люк Феррі під час представлення загальнонаціональних дебатів

на тему шкільної освіти98.

В Україні ідея і практика цінності освіти громадянина зовсім не нові. До неї

звертався автор патріотичних "Повчань", київський князь Володимир Моно

мах. Тією чи іншою мірою його не обійшли у своїй творчій спадщині й у педа

гогічній діяльності представники різних ідейних та ідеологічних напрямів: на

родники, ліберали, національні демократи, націоналісти, комуністи, сучасні

представники політичних течій. Ф.Прокопович, Г.Сковорода, І.Котляревський,

Т.Шевченко, К.Ушинський, П.Юркевич, Б.Грінченко, С.Русова, М.Грушев

ський, Я.Ярема, В.Вернадський, Г.Ващенко, А.Макаренко, В.Сухомлинський і

багато інших99, включаючи й цілу плеяду освітян і науковців у сучасній Украї

ні100, навіть будучи ідейними антагоністами поміж себе, ключову увагу звертали

на виховання людської гідності, спорідненості зі своїм народом, відповідальнос

ті особи перед соціумом.

Освіту, яку мала Україна в минулому і недалекому минулому, вичерпно ха

рактеризують крилаті слова Т.Шевченка: "Якби ви вчилися так, як треба, то й

мудрість би була своя...". Одним із сучасників Кобзаря, які знали "як треба вчи

тися", був видатний математик М.В.Остроградський (1801 1862). Його книга

"Роздуми про викладання", що написана спільно з французьким професором

А.І. Блумом і опублікована французькою мовою в 1860 р. у Парижі, пропонува

ла шляхи демократизації освіти молоді, перетворення навчання в цікаву і по

сильну справу для кожного учня. Книга не втратила практичну цінність і сьо

годні, проте вона замовчувалася в умовах імперського наступу на українську

культуру і науку. На недосконалість української освіти вказував П. Куліш, по

рівнюючи "освіту, здобуту поза школою", з "продуктами освіченості книжної".

П.Куліш писав: "...ми сміливо могли б ходити від школи до школи, випробову

ючи, наскільки далекі вони від прямого шляху виховання серця та розуму"101.

К.Ушинський закликав співвітчизників зрозуміти, що передусім облаштування

освіти, а не судова чи земельна реформа, є найміцнішим фундаментом суспільс

тва.

Становлення української освіти в ХVІІІХХ ст. відбувалося в єдиному гео

політичному просторі з Росією. Уведення указом Катерини II в 1764 р. на тери

торії Російської імперії європейської моделі освіти, а згодом існування єдиної

системи освіти в СРСР обумовлює подібність педагогічних систем України і

філософія освіти в європейському контексті

Росії. Сучасна система освіти України, яка сформувалася у минулому столітті в

період інтенсивного розвитку агропромислового комплексу й індустріалізації

країни, виявилася непідготовленою до забезпечення інноваційного розвитку

країни. До антиінноваційності та авторитаризму радянської освіти в Україні до

далися проблеми становлення незалежної України.

Міністр освіти і науки України С.М.Ніколаєнко відверто проголосив: "Має

мо перестати оглядати картину нашого життя крізь рожеві скельця: ми успад

кували застарілу матеріальну базу, розквіт псевдоосвіти, окозамилювання, ха

барництво, зубожіння вчителів, наростання бездуховності. Як це бувало в Ук

раїні, ніхто всерйоз не переймався боротьбою з цими явищами та справжньою

модернізацією освіти. Виявилося, що здолати шлях від слів до діла – справа

непроста…"102.

Аналіз і оцінка стану розвитку освітньої сфери в Україні, проблем та їх при

чин, рекомендації і досвід реформування української освіти за 15 років неза

лежності країни міститься у працях національної фахової освітянської еліти,

міністрів освіти різних років І.Зязюна103, П.Таланчука104, М.Згуровського105,

В.Кременя106, С.Ніколаєнка107, визнаних фахівців академічних кіл В.Андрущен

ка108, В.Брюховецького109.

Удосконалення освіти в сучасній Україні демократично налаштована осві

тянська громада вбачає в руслі демократичних перетворень, у тісному зв'язку зі

світовими тенденціями глобалізації і демократизації. Відповіддю на вимоги

глобалізації є взаємне адаптування національних освітніх систем з урахуван

ням мобільності студентів і робочої сили. Відгук на вимоги демократизації по

лягає в розвитку особистісних та соціальних здатностей кожної людини діяти

незалежно та брати участь в житті суспільства. Зазначені тенденції ведуть до

формування глобальної та транснаціональної освіти110, з одного боку, та освіти

для демократичної громади111 – з іншого. Транснаціональна освіта надає сту

дентам можливість навчання в університетах інших країн, здобуття іноземних

академічних ступенів – без необхідності залишати свою країну, а також розши

рює можливості розвитку людських ресурсів, необхідних економіці (і працедав

цям)112. Освіта з питань демократичного громадянства – це набір практик і ви

дів діяльності, оволодівши якими молодь і дорослі зможуть брати активну

участь у демократичному житті та здійснювати свої права та обов'язки113. Вра

ховуючи їх, більшість країн намагаються сьогодні підвищувати якість освіти,

продовжуючи, водночас, політику розширеного доступу до початкової, серед

ньої та вищої школи.

При усій важливості освіти для суспільного розвитку, автоматично вона не

забезпечує ні економічної ефективності, ні високого рівня політичної залуче

Освіта і освітня політика в демократичній державі

ності та компетентності громадян. "...Бачити в освітній реформі універсальну

відмичку – наївно. У такому підході, – зазначає О.Геніс, – упізнається пережи

ток механістичних теорій епохи Просвітництва. У XVIII ст. навіть великі мис

лителі вважали, що як тільки більша частина населення будьякої країни нав

читься писати і читати, у ній неминуче встановиться соціальна гармонія, наста

не економічне процвітання і запанує мир. Історія навчила нас з недовір'ям ста

витися до простих рішень…"114.

Освіта та економіка: непроста взаємність

Щороку світ стає освіченішим і водночас збільшується кількість людей, які

не мають базової освіти. У демократичних країнах неписьменні становлять не

більше 12%. Незважаючи на значні успіхи, досягнуті в цій галузі, особливо

складне становище в Африці, де більш ніж у 20 країнах понад половину дорос

лого населення повністю безграмотні. За даними ОЕСР, усе більше людей одер

жують вищу освіту. У середньому 32% працездатних людей у віці 2565 років

нині мають закінчену вищу освіту. Найбільш значна частка людей з вищою ос

вітою в Канаді (43%), США (38%) і Японії (36%), найменш – у Мексиці (6%),

Туреччині і Португалії (по 9%).

За оцінкою ООН, за минулі десятиліття світ домігся значних успіхів у бо

ротьбі з неграмотністю. Якщо в 1960 році 36% населення світу не мало навіть

базової освіти, то до 2000 р. їхнє число зменшилося до 25%115.

Одержувати освіту матеріально вигідно, насамперед, для самих учнів. Нап

риклад, у США кожний зайвий рік навчання збільшує дохід людини, зайнятої

поза сферою сільськогосподарського виробництва, на 7%. Встановлено, що за

продуктивний життєвий період від 25 до 64 років випускники середньої школи

можуть очікувати на пожиттєвий заробіток у $1,2 млн.; володарі ступеня бака

лавра – $2,1 млн., а особи зі ступенем магістра – $2,5 млн. Значно вищий заро

біток мають особи з докторським ступенем ($3,4 млн.) і професійними ступеня

ми ($4,4 млн.)116.

Зростання витрат на освіту автоматично не підвищує її якість. Наприклад, у

США попри подвоєння витрат на одного студента з 1970 року до 1990 року, до

сягнення студентів, за результатами національних тестів, залишилися майже

незмінними (Сааведра Йорг). З'ясувалось, що збільшення числа освічених лю

дей також породжує проблеми. Добре освічене населення Європи та Північної

Америки із зрозумілих мотивів уникає некваліфікованої праці, наслідком чого

є неофіційне відкриття каналів для нелегальної імміграції в ці країни дешевої

некваліфікованої робочої сили та переведення багатьох промислових підпри

філософія освіти в європейському контексті

ємств у держави "третього світу". Більше освіти, крім того, аж ніяк не означає

автоматичного росту економіки. Одна з причин цього полягає в тому, що на

одержання освіти витрачається занадто багато часу і сил. Ріст числа освічених

людей породжує ще й проблему незатребуваності багатьох професій на ринку

праці117.

Складний характер сучасних суспільств накладає серйозні обмеження на

здатність навіть добре освічених громадян робити демократію ефективнішою.

Процес прийняття рішень стає усе більш адміністративним і технократичним, а

це призводить до втрати інтересу виборців до політики майже в усіх демокра

тичних суспільствах. Паралельно з тим виникає недовіра до інституцій, які ба

зуються на науковій раціональності118. Мова йде не тільки про те, що система

прийняття політичних рішень усе більше відокремлюється від сучасного сус

пільства, але й про те, що громадяни не завжди здатні домогтися від політичних

еліт, щоб ті реагували на їхні вимоги.

Технократична ідеологія за останні десятиліття набула поширення практич

но в усіх країнах індустріалізованого світу. Термін "технократія" було вперше

застосовано американським дослідником В.Смітом у серії статей, опублікова

них 1919 року в журналі "Industrial Management". З цього часу термін одержав

три загальновживаних тлумачення: поперше, це теоретичні концепції влади,

заснованої не на ідеології, а на науковотехнічному знанні, подруге, це тип со

ціальнополітичного устрою суспільства, яке реалізує принципи цієї концепції,

потретє, це соціальний прошарок носіїв науковотехнічного знання, що вико

нують функції управління119. Проте перешкодою на шляху панування технокра

тів є специфіка політичної сфери. "Політика в тому вигляді, як ми її розуміємо,

– пише Д.Белл, – завжди має пріоритет перед раціональним і часто порушує ра

ціональність". Науковотехнічні знання можуть виступати як необхідний ком

понент політичних рішень, але ідея раціонального рішення, що влаштовує всіх,

є утопією. Реалізувати її на практиці не надається можливим. Політика – це

завжди зіткнення інтересів різних груп людей, а управління ними – результат

компромісу, вольового ірраціонального рішення. Тому, як зауважує Д.Белл:

"Технократ у влади – це просто один з різновидів політика, як би він не вико

ристовував свої технічні знання..."120. Формування технократії як соціального

прошарку і перетворення її в органічний елемент владної еліти розглядають як

закономірний результат розвитку західної техногенної цивілізації.

Для політики також є важливим розрізнення двох моделей ухвалення рішень,

які описав Юрґен Габермас – технократичної моделі, в якій припускають об'єк

тивність науки та нормативність наукового знання, і прагматичної моделі, при

хильники якої стверджують, що науковому знанню не завжди притаманна норма

Освіта і освітня політика в демократичній державі

тивність, а результати досліджень не завжди цілком об'єктивні. Прагматична мо

дель розроблення освітньої політики передбачає співпрацю та взаємний вплив ді

ячів освіти й дослідників у демократичному суспільстві. У розробленні освітньої

політики бажано досягати таких умов, у яких можна використовувати прагматич

ну модель, але "в обмежених ситуаціях ухвалення рішення знадобиться безпереч

на чи навіть технократична модель"121. Тому не випадково для України визнано

важливим "позбавитись інструментів технократичного управління якістю освіти,

що у сфері навчання сьогодні проростає масштабною мережевою комп'ютериза

цією, а у сфері виховання – пошуками новітніх виховних практик", про що зая

вив у 2007 р. Міністр освіти і науки України С.М. Ніколаєнко122. Дослідники зау

важують, що політичні й адміністративні посадові особи не враховують стрімко

го зростання інтенсивності інформаційних потоків, а отже, того, що бюрократам і

політикам все важче вдається приховувати справжній стан справ і міркування, на

основі яких ухвалювались адміністративні й політичні рішення123. На заваді впро

вадження прагматичної моделі освітньої політики знаходиться засилля "бюрок

ратичного" способу прийняття рішень, фактично панівна бюрократична парадиг

ма управління освітою. Сучасним викликом є необхідність зміни бюрократичної

парадигми структури управління освітою так званою "постбюрократичною",

функції і завдання якої полягали б у неперервному й інтенсивному діалоговому

спілкуванні зі стейкхолдерами освітньої політики; проведенні фундаментальних

досліджень стану освіти, формулюванні і переформулюванні філософії освіти;

виробленні норм освітньої діяльності, що стимулюють творчий пошук; контро

люванні застосування цих норм за допомогою прозорого моніторингу освітньої

системи; координації діяльності реальних і віртуальних мереж в освіті. Адже на

етапі суспільства знань система державного управління не може бути побудована

за галузевим принципом, бути жорстко інституційованою124.

Отже, прозорість прийняття владних рішень та участь громадян у цьому

процесі можливі лише за умови, якщо регулювання суспільних процесів буде

визнано сферою не стільки технократичної чи бюрократичної, скільки грома

дянської відповідальності. Але поки що це залишається одним із основних вик4

ликів сучасній освіті.

Не менш важливими вчені вважають виклики техногенних і природних ка

тастроф, потребу підтримки різноманіття культур і розвитку нових реальних та

віртуальних просторів для людей, що належать до різних культур. Французь

кий соціолог П.Бурд'є (1930 2002) не без підстав розглядає освіту як "поле, в

якому агенти борються за капітал". У соціальному просторі демократичного

суспільства суб'єкти позиціонуються відповідно до сумарного обсягу різних ви

дів капіталу, належного їм. В освітньому середовищі вони також ведуть жорс

філософія освіти в європейському контексті

тку конкурентну боротьбу за надбання статусу, борються за економічний, куль

турний, інформаційний та символічний капітал125.

Отже, освіта і освітня політика є викликом сучасній демократичній державі з ба

гатьох причин. Брак і водночас "надлишок" освіти, її сила і водночас безсилля у ба

гатьох сферах суспільного життя, протиріччя між інтересами особистості та держа

ви у способах і формах здобуття освіти, консервативність освіти і необхідність інно

ваційного розвитку, протиріччя технократичної моделі і прагматичної моделі роз

роблення політики, бюрократичної і постбюрократичної парадигм структури уп

равління освітою вимагають для свого вирішення значних зусиль від демократич

них держав та їх громадян. Розробляючи освітню політику, потрібно вибудувати

зв'язок між державою і громадянським суспільством, поєднати політику і мораль,

враховуючи, що в освіті, як ніде, багато важать переконання, ідеології, цінності.

Дата добавления: 2015-05-22