Ключові виклики для освітньої політики в Україні

Складні завдання стоять сьогодні перед системою освіти України як з точки

зору підвищення її якості, забезпечення творчого входження в європейський та

світовий освітній простір, так і з точки зору демократизації в усіх її вимірах. За

своєю формою і за змістом українська освіта не відповідає вимогам сьогодніш

нього дня. Вона не виконує призначену їй функцію підготовки фахівців, здатних

у своїй масі, а не в поодиноких випадках, до діяльності в глобалізованому світі, і

виховання громадян, здатних до активного життя у демократичній державі. Ви

рішення цих завдань залежить від створення механізмів вироблення і втілення в

життя науково обґрунтованої програми розвитку та реформування освіти, яка б

спиралась на інтереси певних суспільних груп. Хто ж має її опрацьовувати?

Освіта і освітня політика в демократичній державі

Розробка й затвердження державних програм розвитку освіти. За Конститу

цією України154 визначення засад державної освітньої політики в Україні, затвер

дження загальнодержавних програм розвитку освіти належить до компетенції

Верховної Ради (ч.5, 6 ст. 85), а забезпечення проведення політики у сфері освіти

покладено на Кабінет Міністрів України (ч. 3 ст. 116). У низці офіційних доку

ментів задекларовано узгодженість цілей та завдань державної освітньої політи

ки України та демократичних країн світу, зокрема європейських. Проблемою од

нак є вироблення ефективних рішень у галузі освітньої політики, які відповідали

б задекларованим цілям і умовам країни, та їх повноцінне впровадження в життя.

Сформульовані в рамках аналізу політики вимоги до розроблення концепту

альних документів, які забезпечували б якісну державну політику в будьякій

сфері, на жаль, не враховуються під час підготовки нормативних актів у галузі ре

формування освіти. До таких вимог належать: аналіз стану та причин невиконан

ня попередніх рішень; визначення проблем і цілей змін; аналіз можливих альтер

натив розвитку, наслідків ухвалення рішень з урахуванням інтересів та реакції

всіх суспільних груп, потрібних ресурсів, труднощів та механізмів упровадження.

У 2002 р. Указом Президента України затверджено "Національну доктрину

розвитку освіти" – документ, що визначає стратегію і напрями розвитку освіт

ньої політики в Україні в першій чверті ХХІ століття. Цей документ замінив

Державну національну програму "Освіта. XXI століття", яку виконано тільки

частково, насамперед через її декларативний характер. Під час розроблення та

експертного обговорення Доктрини було вказано на причини існуючих протиріч

між задекларованими пріоритетами та реальним станом освіти в суспільстві,

найближчими перспективами її розвитку. Сама ж Доктрина не аналізує причин

повільного реформування освіти. Головне питання: "як саме рухатися до наміче

них цілей?", тобто питання про створення механізмів реалізації освітньої політи

ки, залишається без відповіді. На це вказують багато дослідників проблем роз

витку освіти в Україні, зокрема аналітики Міжнародного центру перспективних

досліджень, що постійно здійснюють розроблення в галузі освітньої політики155.

Освітнє законодавство України і аналіз проблем освітньої політики. Аналіз

проблем освітньої політики – відносно нова проблема для вітчизняного сус

пільствознавства. У ньому не напрацьовано необхідного наукового інструмен

тарію, відчувається дефіцит наукової, навчальної, методичної літератури, кон

тингент аналітиків освітньої політики в її сучасному розумінні лише формуєть

ся. Отож не дивно, що поряд з певними здобутками в українській освітній полі

тиці є чимало тенденцій, які аж ніяк не можна назвати позитивними.

Наприклад, існують серйозні підстави вважати освітнє законодавство Укра

їни реальним гальмом для її розвитку. Успішність освітніх реформ, модерніза

філософія освіти в європейському контексті

цій та інновацій мало пов'язана з тією сумою грошей, що вкладені в них. Прик

лади історії США, Франції, СРСР та інших країн свідчать, що вкладення кош

тів у чинну систему освіти без її сутнісних змін і стратегічної переорієнтації є

марною справою. Узагальнення нечисленних прикладів порівняно успішних

освітніх реформ останніх десятиріч у розвинених країнах показує, що кошти в

них не відігравали вирішальної ролі. Позитивним зрушенням передували інте

лектуальні зусилля, результативна і досить тривала робота науковців та експер

тів. Реалізація створених планів модернізації щоразу розпочиналася із законо

давчих нововведень, які детально виписували схему незначного за обсягом "пі

лотного експерименту". Потім результати експерименту аналізувалися і слугу

вали надійною основою для наступних кроків156.

Суспільні ризики реформування освіти. Процесу реформування властиві су

перечності, спричинені не лише недостатнім фінансуванням, яке часто вважають

головною причиною зриву реформ або їхньої неефективності, а й тим, що будь

які реформаторські починання тягнуть за собою соціальні зміни: у сфері зайня

тості, у соціальному статусі, можливостях, матеріальній забезпеченості людей,

насамперед освітян. Зміни в структурі навчальних планів і формах навчання та

оцінювання з неминучістю позначаються на вимогах до кадрів і засобах їх підго

товки, ведуть до того, що одні освітні структури виникають, а інші – закривають

ся. Реформи можуть бути невигідні особам чи групам, які задіяні на різних рів

нях системи освіти, і відповідно гальмуються, саботуються чи ігноруються ними.

Наразі держава та більшість професійної педагогічної спільноти в Україні напо

лягають на збереженні усталених форм навчання. Реформи намагаються убгати

в прокрустове ложе звичних форм організації освіти та критеріїв оцінювання

знань. Така політика може призвести або до хронічного відставання країни, або

спричинить "вибух", з якого постануть новації, що зметуть усі старі форми без

розбору, зокрема й ті, що життєво необхідні для суспільства.

Освіту не можна реформувати за наказом згори. Аналіз історії розвитку ос

віти та сучасних спроб її реформування в Україні показує, що ефективна модель

освіти може з'явитися лише в результаті співвіднесення – під час її створення та

реалізації – різних цілей, завдань, підходів. Коли ж проектування та впровад

ження сучасних форм освіти здійснює єдиний центр (держава, міжнародна орга

нізація), поширюючи свій вплив на все суспільство, політика реформ часто наш

товхується на глухий спротив системи, яка в той чи інший спосіб повертається

"на круги своя". На думку В.Нікітіна, численні спроби реформувати освіту вка

зівками згори не були успішними саме через неврахування інтересів впливових

груп, що призводило до постійного гальмування реформ у сфері освіти157. Наїв

ним було б сподіватися на підтримку змін, які суперечать особистим та групо

Освіта і освітня політика в демократичній державі

вим інтересам людей. Однак ці питання очевидні для кожного, кого зачіпають

реформи, не є об'єктом пильної уваги реформаторів, майже не обговорюються в

суспільстві, і в результаті воно виявляється не готовим до їх розв'язання.

Незадовільна участь політичних партій у реформуванні освіти. У передви

борних програмах більшості партій констатується стан і проблеми системи ос

віти в Україні, визначається її роль у розвитку держави, пропонуються шляхи

реформування. Програми партій можна поділити на два типи: перші пропону

ють спроектовані в минуле скоріше гасла, аніж варіанти освітньої політики,

другі подають варіанти стратегій, тією чи іншою мірою спрямованих у майбут

нє. Узагальнюючи огляд передвиборних програм 2002 року, аналітики визнали,

що більшість політичних партій, учасниць виборчого процесу не бачать в освіті

базового, рушійного чинника розвитку суспільства. Пропозиції щодо реформу

вання системи освіти зводяться до підвищення зарплати викладачам (що, влас

не, є проблемою реформування не системи освіти, а соціальної сфери, податко

вої системи тощо) чи повернення до гарантованої безкоштовної вищої освіти

(що виглядає утопічно)158. І на парламентських виборах 2006 року експертне

дослідження засвідчило невідповідність головних українських політичних сил

викликам сьогодення, непослідовність їх у намірах і діях щодо вирішення проб

лем освіти та освітян, питання освіти виявилося для них способом маніпулю

вання свідомістю суспільства159. А відтак сподіватися на належну скерованість

партій і блоків на сутнісні зміни в освітній системі, реформування її на рівні

змісту, якості, філософських засад, не доводиться.

Освітня політика має бути взірцем публічності. Завдання полягає в тому,

щоб під час підготовки стратегій і окремих політичних рішень домогтися пред

ставлення і розгляду всіх інтересів, пов'язаних з освітою, реалістично врахува

ти ресурси окремих дійових осіб і чітко сформулювати завдання. Цього знову ж

таки неможливо досягти, якщо всю підготовку рішень, ресурси та відповідаль

ність зосередити в одному місці, а саме – у державній системі управління. Уря

ди різних держав мають неоднаковий ступінь впливу на освіту, але жодна з них

не має достатніх фінансових та управлінських ресурсів, щоб ефективно й ре

зультативно, без залучення ресурсів усього суспільства забезпечувати весь ком

плекс необхідних умов.

Отже, і в Україні потрібно створити механізм публічного обговорення нап

рямків освітньої реформи та їх соціальних наслідків, розподілу завдань і зо

бов'язань між різними учасниками освітнього процесу. Поки що це пов'язано з

низкою труднощів: відсутності традиції публічного вироблення політики; бра

ком управлінських кадрів із відповідними навичками; наявністю переконання,

що освітою має опікуватись лише держава. Створивши механізм освітньої полі

філософія освіти в європейському контексті

тики (знизу догори) за участю громадськості, українське суспільство закладе

наріжний камінь процесу демократичного трансформування освіти у відповідь

на виклики історії.

Збереження багатоманітності освітніх підходів і практик. Надзвичайно

важливим є питання обмежень. Неможливо, скажімо, перестрибнути обмежен

ня, що накладаються попереднім станом освіти, швидко змінити традиції або

вимагати від людей, аби вони діяли всупереч своїм інтересам. Освітня політика –

це забезпечення поля можливостей у рамках ідеології багатоманітності. У да

ному випадку говорять про політичний спосіб реформування (з урахуванням та

узгодженням суперечливих інтересів), який п ротистоїть централізованому

(директивному) способові. Безумовно, що політичний спосіб не ідеальний, але

він має одну істотну перевагу: відкриває можливості для збереження багатома

нітності освітніх підходів і практик. Централізований спосіб трансформації та

ких шансів не дає. Він може забезпечити тимчасову перевагу у швидкості та

масштабі змін, але притаманне йому скорочення ресурсу багатоманітності не

минуче веде до зменшення спроможності до участі й саморозвитку людей.

Освіта і політика. Сьогоднішні суспільства стикаються зі швидкими і вели

чезними технологічними змінами. Тому потрібні нові спроби і методи. У Ліса

бонській Стратегії Євросоюзу, наприклад, визнається потреба навчання протя

гом життя для того, щоб бути здатним протидіяти економічним і соціальним

проблемам. Інші країни повинні боротися із зростаючими фінансовими пробле

мами освітньої політики. Що можуть політики зробити, щоб вирішити ці проб

леми і як можуть вони здійснити на практиці своє знання? Вони дають обіцян

ки більших освітніх витрат, але чи цього достатньо?

Вироблення та впровадження освітньої політики, яка відповідала б умовам

України і сучасного світу, вимагає змін у державній політиці загалом: у зміні її

пріоритетів, їх переорієнтації на ті сфери діяльності, які забезпечують людський

розвиток, а також у реформуванні механізму прийняття державних рішень. За

ходи, які намічаються в рамках освітньої політики, мають посісти належне місце

в системі пріоритетів держави та інших суспільних суб'єктів; бути пов'язаними

до можливостей фінансування, насамперед, до державного бюджету; враховува

ти інтереси громадськості, з одного боку, та створювати умови для реалізації іні

ціатив громадян і місцевих громад, з іншого. Реформування освіти, отже, може

бути успішним, якщо воно стане органічною складовою перебудованої на демок

ратичних засадах державної політики, яка має стати публічною політикою – від

критою для усіх зацікавлених груп та осіб, загальносуспільною справою.

Висновки

Освіта і освітня політика в демократичній державі

Багатозначність поняття "освіта" відображає специфічний суспільний простір,

у якому відбувається "навчання свободи" і функціонують державні, формальні,

неформальні та інформальні системи розвитку індивіда та його соціалізації.

Освітня політика є уособленням та кінцевим результатом взаємодії існую

чих політичних та соціальних інститутів, груп інтересів та індивідів як між со

бою, так і з оточуючим середовищем – економічною, соціальною, правовою сис

темами, існуючою політичною культурою, її різними сегментами.

Освіта у стратегічній перспективі має бути інваріантна щодо тактичних, си

туативних змін політичного курсу. Різні політичні сили та групи інтересів ма

ють різну зацікавленість щодо результатів освіти, проте інфраструктура освіти

вимагає постійної уваги уряду, цілеспрямованих довгострокових інвестицій,

взаємодії центральних та місцевих органів влади, що потребує розроблення і

втілення довгострокової освітньої політики на демократичних засадах.

Освіта є викликом сучасній демократичній державі, оскільки на її якість

впливають "минуле" (попередня якість освіти, панівні академічні цінності); "су

часне" (ресурси, що виділяються на освіту державою і суспільством; ефектив

ність управління; престиж освіти і оплата праці освітян; усталена структура під

готовки фахівців тощо) та "майбутнє" (зростаюча потреба в досконалій загаль

ній, політичній і професійній компетентності громадян).

Основною особливістю країн з високим розвитком демократії є те, що завдя

ки взаємодії освіти, професійної компетентності і технологій створюються стій

кі умови для росту продуктивності праці. Освіта зіграла провідну роль у демок

ратичному й економічному розвитку таких країн, як Південна Корея і Фінлян

дія.

Між освітою, демократією та економікою існує непроста взаємність, проте

точне спрямування освітньої політики на досягнення вищих рівнів людського

розвитку та економічної свободи є засобом формування освіти, адекватної су

часним ринкам праці з метою забезпечення сталого демократичного розвитку

країни. Удосконалення освіти – справа всього громадянства.

Головними пріоритетами освіти початку XXI століття є якість і рівність в ос

віті, надання більшої свободи і відповідальності для самих учнів і студентів, ав

тономія навчальних закладів, демократизм у відносинах викладачів і студентів,

довготермінове планування розвитку освіти.

Хоча існує широко погоджене бачення головних принципів, якими повинна

керуватися реформа освіти в Україні, на практиці система залишається подіб

філософія освіти в європейському контексті

ною тій, що панувала в минулому. Необхідно зробити багато справді початко

вих кроків, щоб створити ґрунтовну основу для майбутніх реформ для демокра

тичного розвитку освіти відповідно до вимог споживача – приватних осіб та

інституцій, регіональних особливостей.

Приклад децентралізованих систем освіти в країнах сталої демократії засвід

чує, що освіту не можна реформувати за наказом згори. Системні зміни, які зап

роваджуються бюрократичним шляхом, зазнають невдач або перетворюються

на декларативну адаптацію освітньої системи без реальних змін у ній рівня ака

демічної свободи та позбавлення її від корупційних явищ.

Освітня політика має бути взірцем публічності і зберігати багатоманітність ос

вітніх підходів і практик. Зокрема, має зростати можливість вибору індивідом у

просторах глобальної та транснаціональної освіти необхідного йому синтезу різних

орієнтованих типів освіти. На перший план висуваються проблеми транс і міждис

циплінарної організації змісту освіти, створення ефективних органів громадськос

ті та наднаціональних інституцій, які турбуються про орієнтири для освіти.

Демократичній державі важливо не допуститися помилок у пріоритетах при

виділенні ресурсів на функціональні блоки в структурі освіти (формування

стратегії управління якістю освіти; її реалізація та блок "зворотного зв'язку").

Разом з тим, пам'ятаючи про визначення Алексіса де Токвілля освіти як "нав

чання свободи", кожний громадянин має братися за завдання "навчатися свобо

ди" з ентузіазмом, завзято і наполегливо, сприяти ефективності розвитку осві

ти на національному, регіональному та місцевому рівнях, тому що ставкою є як

його успішність у суспільстві, так і власне демократія у суспільстві.

Філософські стратегії і генеративна освіта

Дата добавления: 2015-05-22