Розділ другий вахмістр Єшке мовчить

Коли вони вийшли з дому, мама сказала:

— Якщо підійде конка, то до вокзалу поїдемо.

Чи хто з-поміж вас знає, яка була на вигляд конка? Вона саме виїхала з-за рогу і спинилася, бо Еміль махнув рукою, тож я швиденько її змалюю, поки вона не рушила далі.

Конка, треба відразу сказати, річ дивовижна. Уявіть собі, вона їде по рейках, наче справжній дорослий трамвай, і вагончик у неї такий самий, але тягне той вагончик звичайна конячка. На думку Еміля і його друзів, та конка — просто ганьба, вони мріяли про електричний трамвай з дугою нагорі, а п'ятьма фарами спереду і трьома ззаду. Але магістрат міста Нойштадта вважав, що для їхньої чотирьохкілометрової дороги цілком досить однієї живої кінської сили. Тож про електричний трамвай поки що й мови не могло бути. Водій не мав діла з усякими ручками та важелями, а тримав у лівій руці віжки, у правій — батіг і вигукував: «Но-о!»

Як хто-небудь жив на Ратушній вулиці, дванадцять, і хотів зійти з конки біля свого дому, то просто стукав у шибку, водій кричав: «Тиру-у!», і пасажир виходив, де йому треба, хоч насправді зупинка була десь біля будинку тридцять або сорок шість.

Для нойштадтської конки це було байдуже, вона мала час. Мала час і конячка. Мав час і водій. І нойштадтці теж мали час. А коли хтось справді поспішав, то йшов пішки…

На Вокзальній площі пані Тішбайн із сином зійшли. Коли Еміль витягав із конки свого валізку, позаду хтось басом спитав:

— Мабуть, до Швейцарії їдете?

То був поліцейський вахмістр Єшке.

— Ні, мій син їде на тиждень у Берлін до родичів, — відказала мама.

А Емілеві потемніло, навіть почорніло в очах, бо сумління в нього було нечисте. Кілька днів тому після уроку фізкультури школярі подалися гуртом, душ із дванадцятеро, до пам'ятника великому герцогові Карлу, прозваному Кривощоким, і, коли вулиця на якийсь час спорожніла, натягли йому на лису голову старий фетровий капелюх. А тоді ще підсадили Еміля, який добре малював, і він зробив герцогові кольоровими олівцями червоний ніс і чорнющі вуса. Та коли Еміль ще малював, з того краю базарного майдану з'явився вахмістр Єшке!

Хлоп'ят наче вітром звіяло. Але всі боялися, що вахмістр їх упізнав.

Проте Єшке нічого не сказав мамі, тільки спитав, як її здоров'я та як справи, а Емілеві навіть побажав щасливої дороги.

Та все одно в хлопця було кепсько на душі. І поки він ніс свою валізку через площу до вокзалу, коліна в нього тремтіли. Йому все здавалося, що от-от позаду Єшке гаркне: «Еміль Тішбайн, ти заарештований! Руки вгору!» Але нічого не сталося. Може, вахмістр надумав зачекати, поки Еміль повернеться?

Мама купила в касі квиток — звичайно, у простий вагон, а для себе — перонний квиток. І вони вийшли на платформу № 1 — так, так, у Нойштадті аж чотири платформи! — і стали чекати берлінського поїзда. Лишалося ще кілька хвилин.

— Не забудь нічого, синку. І гляди не сядь на квіти. Попроси кого-небудь поставити твою валізку на багажну полицю. Тільки ввічливо попроси.

— Я й сам поставлю валізку. Хіба я такий кволий?

— Ну, гаразд. Не проґав своєї зупинки. Ти приїдеш о вісімнадцятій годині сімнадцять хвилин. На вокзал Фрідріхштрасе. Не здумай вийти раніше, біля зоопарку чи десь іще.

— Не хвилюйтеся, люба пані!

— Не розмовляй з людьми так зухвало, як з матір'ю. І не кидай на підлогу папір, коли їстимеш свій бутерброд. Та не загуби грошей.

Еміль перелякано хапається за правий бік. Тоді полегшено переводить дух і каже:

— Усі вдома!

Віл боре маму під руку, і вони походжають пероном.

— Ти не працюй багато, мамусю! І не хворій! Адже нема кому тебе доглядати. Якщо ти захворієш, я сяду на літак і відразу ж прилечу додому. Ти мені теж пиши. Я буду в Берліні не більше тижня, щоб ти знала.

Він міцно обіймає маму, а вона поспіхом цілує його в ніс.

Гуркочучи, підходить берлінський поїзд. Еміль іще раз швидко обіймає маму за шию, а тоді йде зі своєю валізкою у вагон. Мама простягає йому квіти та пакет із бутербродами й питає, чи є вільне місце. Еміль киває головою.

— Тож зійди на Фрідріхштрасе!

Він киває.

— Бабуся чекатиме біля кіоска з квітами.

Він киває.

— А ти, бешкетнику, шануйся!

Він киває.

— І не сварися з Поні Капелюшком. Мабуть, ви вже одне одного і не впізнаєте.

Він киває.

— І пиши мені.

— І ти мені теж.

Ця розмова тривала б, напевне, годину, а то й більше, якби не існувало розкладу поїздів. Начальник поїзда з червоною шкіряною сумкою загукав: «По вагонах! По пагонах!» Заклацали вагонні двері, поїзд рушив з місця і поїхав.

Мама ще довго махала услід хусточкою. Тоді повернулася і, не поспішаючи, пішла додому. А що хусточка однаково була в руці, то вона трохи поплакала, втираючи сльози.

Але не довго. Бо вдома вже чекала дружина різника, пані Августін, і їй треба було помити голову.

Дата добавления: 2015-05-22