Розділ п'ятий Еміль виходить не на тому вокзалі

Коли Еміль прокинувся, поїзд само рушив далі. Вві сні хлопець упав із лави й тепер, переляканий, лежав на підлозі. Він що не збагнув, що сталося, а серце в грудях бухкало, паче паровий молот. Хлопець сів навпочіпки, ще не розуміючи, де він. І тільки поволі пригадав усе. Авжеж, він їде до Берліна. І заснув. Як той пан у котелку.

Еміль нараз випростався й прошепотів:

— Його немає!

Ноги в хлопця помліли. Він поволі підвівся й машинально обтрусив одяг. А чи ж на місці гроші? Його охопив неймовірний жах.

Він довго стояв, прихилившись до дверей, і не зважувався ворухнути рукою. Ось там зовсім недавно сидів, спав і хропів пан на ім'я Грундайс. А тепер його немає. Та ні, все гаразд. Навіть негарно відразу думати про людей щось погане. Не всі ж пасажири мають неодмінно їхати до вокзалу Фрідріхштрасе тільки тому, що туди їде він, Еміль. І гроші, звісно, лежать на місці. Де ж їм бути? Адже вони, по-перше, в кишені. По-друге — в конверті. По-третє, конверт пристібнуто шпилькою до підкладки. І Еміль з надією сунув праву руку за борт піджака.

Кишеня була порожня. Гроші щезли!

Еміль обнишпорив кишеню ще й лівою рукою. А правою обмацав піджак іззовні. І ще раз переконався: кишеня порожня, гроші щезли.

Ой! Еміль висмикнув руку з кишені. У вказівний палець йому вп'ялася шпилька, та сама, що нею він пристебнув конверт. У кишені нічого не було, крім цієї шпильки, вона проколола йому палець до крові.

Хлопець замотав палець хустинкою і заплакав. Звичайно, не через ту краплину крові. Тижнів два тому він так гримнувся об ліхтарний стовп, що замалим не повалив його, а на лобі й досі гуля синіє. Але тоді він і не думав ревти.

Еміль плакав від думки про гроші. І від думки про маму. Хто цього не розуміє, той, хоч би який був учений, взагалі нічого не збагне.

Еміль знав, як тяжко працювала його мама багато місяців підряд, щоб зібрати сто марок для бабусі й послати його до Берліна. А її синок, тільки-но сів у вагон, одразу ж, наче який пан, умостився в кутку, заснув, побачив якийсь безглуздий сон і дозволив негідникові вкрасти ті гроші. То хіба не заплачеш?

Що тепер робити? Зійти на вокзалі і сказати бабусі: «Це я, приїхав. Але знай: грошей я тобі не привіз. Купи мені мерщій квиток назад, до Нойштадта. А то доведеться йти пішки!»

От як гарно вийшло! Мати марно відкладала гроші. Бабуся не дістане жодного пфеніга. В Берліні він не може зостатися, а їхати додому не має права. І все через того негідника, що пригощає шоколадом дітей і вдає, наче спить, а потім їх грабує. Отаке на світі коїться, хай йому грець!

Еміль ковтнув сльози, що так і просилися з очей, і оглядівся. Коли потягти за стопкран, то поїзд зупиниться. Прибіжить провідник, і ще один, і ще, ще. Всі питатимуть:

«Що сталося?»

«У мене вкрали гроші», — скаже він.

«Іншим разом краще берегтимеш, — скажуть вони. — А тепер сідай на своє місце. Як тебе звати? Де живеш? За те, що смикнув за стопкран, — штраф сто марок. Рахунок пришлють додому».

У швидкому поїзді можна було б пробігти через усі вагони, з одного кінця поїзда до другого, аж до службового відділу і там заявити про злодія. Але ж не в цьому поїзді-черепасі! Доведеться чекати наступної станції, а тим часом чоловік у котелку хтозна-де й дінеться. Еміль навіть не уявляв, на якій станції той чоловік зійшов. Котра може бути година? І чи вже скоро Берлін?

У вікні миготіли то високі будинки, то вілли в зелених садках, то височезні брудно-червоні фабричні димарі. Мабуть, це вже Берлін. На першій же зупинці він покличе провідника і все йому розповість. А провідник негайно повідомить поліції.

Отакої! Ще доведеться мати діло з поліцією. Тоді вахмістр Єшке, звичайно, не зможе більше мовчати, він зобов'язаний буде доповісти: «Не знаю чого, але школяр Еміль Тішбайн із Нойштадта мені не подобається. Спершу він розмальовує пам'ятники, які ми всі шануємо. А тоді дозволяє викрасти в себе сто марок. А може, їх і не викрадено? Хто розмальовує пам'ятники, той годен і збрехати. У мене вже є певний досвід. Мабуть, він закопав ці гроші десь у лісі або проковтнув, щоб потім утекти до Америки. Тож чи варто шукати якогось там іще злодія? Учень Тішбайн і є злодій. Пане начальник поліції, будь ласка, заарештуйте його».

Жахливо! Він навіть не може звіритися поліції. Еміль дістав з багажної полиці валізку, насунув кашкет, заколов за лацкан свою шпильку і приготувався виходити. Він не уявляв, що далі робитиме, але тут, у цьому купе, він не зостанеться і на п'ять хвилин. Тим часом поїзд уповільнював ходу. Еміль побачив за вікном багато блискучих рейок. Поїзд підійшов до перону, кілька носіїв побігло уздовж вагонів, шукаючи заробітку.

Поїзд зупинився.

Еміль побачив крізь вікно високо вгорі назву станції: «Зоопарк». Двері розчинялися, з інших купе виходили люди. Їх уже чекали внизу, радісно простягали до них руки.

Еміль виткнувся з вікна, шукаючи очима начальника поїзда. Нараз він угледів віддалік у натовпі чорний котелок. Може, це той злодій? Може, обікравши Еміля, він не зійшов з поїзда, а тільки пересів до іншого вагона?

За мить Еміль уже був на пероні, стяг униз свою валізку, тоді знову подався в вагон, бо забув там букет, схопив його, зіскочив на перон, міцно взяв у руку валізку і чимдуж побіг до виходу.

Де ж котелок? Еміль перечіплювався через чиїсь ноги, штовхав людей валізкою і біг уперед. Натовп ставав дедалі щільніший, і вже важко було крізь нього пропхатися.

Он! Онде чорний котелок! Лишенько, а з того боку ще один! Еміль уже насилу тяг валізку. Найкраще було б її десь поставити. Але тоді й валізку поцуплять!

Нарешті він дістався до котелка.

Напевне, це він. Та чи справді?

Ні.

Он іще чорний котелок. Ні, цей чоловік надто низенький. Еміль вугром звивався в натовпі. Он там, там!

Це таки справді був злодій Грундайс. Він саме проходив через контроль і, здається, дуже поспішав.

— Стривай, негіднику, — пробурмотів Еміль, — ми тебе зловимо!

Він подав свій квиток, узяв валізку в ліву руку, під праву — букет і побіг сходами вниз за своїм кривдником. Тепер хай начувається.

Дата добавления: 2015-05-22