Тема 4. Формування українського козацтва

У XV ст. виникає нова верства українського суспільства – козацтво. Слово “козак” – тюркського походження і означає “вільна людина”, “воїн-вершник”. Уперше термін “козак” згадується у Початковій монгольській хроніці (1240 р.). У давніх тюрків козаками називали молодих хлопців, які проходили складний і небезпечний обряд посвячення в повноправні члени племені: юнаки йшли в степ й мусили прожити там кілька місяців,змагаючись із ворогами й доводячи своє вміння вижити за складних умов. Перше писемне джерело, у якому слово “козак” вживається стосовно населення українських земель, “Польська хроніка” (1489 р.). З кожним роком кількість згадок про козаків на теренах України збільшується, й десь через 100 років усіх українців стали називати “козацькою нацією”. Отже, незважаючи на іншомовне походження, термін ”козак” став уособлюванням цілої епохи в історії України.

На межі XV–XVI ст. на південь і південний схід від Черкас, Брацлава, Вінниці, Бара та узбережжя Чорного моря та Приазов’я простягалася територія Дикого Поля – степів, необжитих осілим населенням, що фактично не належали жодній державі. У південній смузі Дикого поля кочували татари. Сусідство з ними суттєво впливало на мешканців північніших територій. Очолювані місцевими старостами загони міщан, бояр захищали свої міста від татарських напад-ників і часто здійснювали походи на татарські усули (кочові стійбища).

Природні умови Дикого Поля були надзвичайно сприятливими для ведення господарства, тому навіть постійна загроза набігів не могла утримати бажаючих освоювати ці землі. Процес господарського освоєння земель Дикого Поля населенням південної Київщини і східного Поділля, а також його боротьба з татарськими нападниками відіграли роль визначальних факторів у виникненні українського козацтва.

Військовим і організаційним центром низових козаків стала Запорозька Січ. Назва “Січ” походить від слова “сікти”, “рубати” і використовувалася спочатку для позначення оборонного укріплення з дерева й хмизу. Першою з відомих Запорозьких Січей вважається козацька фортеця, зведена в 50-х роках XVI ст. на острові Хортиця відомим українським князем Дмитром Вишневецьким, прославленим в українських народних піснях під іменем Байди. Всього відомо вісім Січей: Хортицька (1553(6)–1557 рр.) о. Хортиця; Томаківська (70-ті рр. XVI ст. – 1593 р.) о. Томаківка; Базавлуцька (1593–1638 рр.) о. Базавлук; Микитинська (1639–1652 рр.) о. Микитин Ріг; Чортомлицька (1652–1709 рр.) поблизу гирла р. Чортомлик; Кам'янська (1709–1711, 1730–1734 рр.) мис, утворений річковою протокою Козацьке Річище та гирлом р. Кам'янка; Олешківська (1711–1728 рр.) урочище Олешки на південь від впадіння р. Інгул у Дніпро; Нова (Підпільницька) (1734–2775 рр.) р. Підпільна.

Умови прийому на Січ були такі: знання української мови, православна віра, уміння володіти зброєю. Козаки здійснювали походи Чорним морем на турецькі й татарські міста, у яких визволяли полонених, захоплювали трофеї та здобич. Польський уряд намагався встановити контроль над козаками. 1572 р. було прийнято на державну службу для захисту південних кордонів 300 козаків, яких поіменно записано до списку – реєстру (таких козаків називали реєстровими). Відтоді польський уряд офіційно визнавав козаками лише реєстрових, а тих, які не були вписані до реєстру, вважав бунтівниками і вів з ними боротьбу. Надалі ще один загін реєстрових козаків був сформований 1578 р. і складав 500 осіб. Реєстрове військо отримало назву “Військо Запорізьке Низове”, а також військові клейноди – хоругву, бунчук, печатку, герб, гармати, триби та литаври. У 1582 р. було визнано за реєстровцями право на окремий суд, звільнено від сплати податків й гарантовано спадковість майнових прав. Відтепер козаків не розглядали як міщан чи бояр, що козакують, а вважали новою становою групою зі своїми правами й привілеями. З цього часу козаки стали перетворюватися на окремий соціальний стан українського суспільства.

Спроба польського уряду протиставляти реєстрових і запорозьких козаків виявилися неефективними. Найчастіше вони виступали як одна військово-політична організація – Військо Запорозьке. Основними складовими його політичного устрою були Козацька рада, влада гетьмана і військової старшини, кошова й територіально-полкова системи. Територіально-полкова система Війська Запорозького сфор-мувалась упродовж 1625–1638 рр., коли були створені й приписані до певної території полки реєстрового козацтва з центрами в Чигирині, Каневі, Черкасах, Білій Церкві, Переяславі та Корсуні. Складовими військового устрою Війська Запорозького були полки (у них налічувалося від п’ятисот до кількох тисяч козаків), сотні й десятки, очолювані полковниками, сотниками й десятниками або отаманами. Політичний і військовий устрій Війська Запорозького став зразком для української козацької держави, яка виникла в роки Національно-визвольної війни в середині XVII ст. У межах цієї держави, що також мала назву Війська Запорозького, Запорозька Січ стала автономною військово-політичною одиницею.

Причини козацьких повстань 90-х рр. XVI ст.: загострення соціальних суперечностей внаслідок посилення кріпацтва й національного гноблення; розгортання експансії польської шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані “уходниками” та запорожцями; зіткнення інтересів шляхти й козацтва; намагання державної влади Речі Посполитої взяти під контроль українське козацтво.

Одночасно з цим польська влада намагалася силою приборкати козацтво. За законом 1590 р., права й привілеї реєстрового козацтва обмежувалися: відтепер воно опинялося під наглядом місцевої влади, а також шляхтичів, які призначалися на старшинські посади польським урядом. Підпорядковані польським шляхтичам реєстровці мали негайно усунути всіх нереєстрових козаків із Січі.

Перший великий збройний виступ козацтва за свої станові права розгорнувся на Київщині в 1591–1593 рр. під проводом Криштофа Косинського. Згодом повстання охопило Брацлавщину, Поділля та Волинь. Повстанці в грудні 1591 р. оволоділи фортецею і містом Білою Церквою, захопили артилерію та військові припаси. Невдовзі визволили Трипілля і Переяслав, а також багато сіл. У червні 1592 р. повстанці взяли в облогу Київський замок. Мешканці Білої Церкви, Канева, Черкас та інших міст склали присягу Косинському. На визволеній території встановлювалися козацькі порядки й запроваджувалися податки для українського повстанського війська.

Успіхи повстанців налякали польську владу, й за наказом польського короля було зібрано шляхетське ополчення. Під містечком П’яткою 2–9 лютого 1593 р. відбулася жорстока битва. Повстанці зазнали поразки. Косинський повернувся на Запоріжжя.

Улітку 1593 р. двотисячне повстанське військо вирушило із Січі й незабаром взяло в облогу Черкаси. Під час переговорів Косинського підступно вбили. Але повстання не припинилося. Уже восени того ж року повстанське військо оточило Київ і почало облогу. Та взяти місто не вдалося: саме в цей час татарська орда кримського хана зруйнувала Томаківську Січ, козаки повернулися на Запоріжжя будувати нову – Базавлуцьку Січ. Але фактично повстання не припинилося й незабаром набуло значно бальшого масштабу.

Ознак козацької війни, тобто масової збройної боротьби козаків за свої права, набуло повстання 1594–1596 рр. під проводом Северина (Семерій) Наливайко. Придушивши повстання, польський сейм 1597 р. проголосив козаків ворогами держави й прийняв рішення “винищити їх до останку”. Проте, перебуваючи майже безперервно у війнах з Османською імперією та Московською державою на початку XVII ст. Польща потребувала підтримки від військових сил козаків.

Основною причиною поразки козацьких повстань кінці XVI ст. було те, що вони зводилися до боротьби козацтва за свої вузькі станові інтереси. Знищенням маєтків польської шляхти козаки намагалися пом-ститися державній владі Речі Посполитої за ігнорування своїх прав. Під-нятися до того рівня, щоб закликати всі стани українського суспільства до визвольної боротьби, вони не змогли. Вагому роль у цьому відіграло також те, що ватажки повстань не зуміли піднятися до ролі загальнонаціональних лідерів, які захищають інтереси всього народу.

На початку 20-х років XVII ст. відносини між українськими козаками й польською владою значно загострилися. Збройний опір урядовим військам чинили козаки під проводом Марка Жмайла, Тараса Федоровича (Трясила), Івана Сулими, Павла Бута, Дмитра Гуня.

Незважаючи на те, що козацькі повстання 20–30-х років XVII ст. завершилися поразкою, вони мали важливе значення для розгортання національно-визвольної боротьби українського народу. Козаки вперше зі зброєю в руках виступили на захист православ’я, проти польського панування на українських землях. Повстання сприяли накопиченню досвіду боротьби, у свідомості народу вкорінювалося розуміння необхідності боротьби за національне визволення.

Запорозькі козаки уславилися сміливими морськими походами проти Османської імперії. Під час морських походів здобув славу блискучий полководець Петро Конашевич (1577–1622 рр.), якого в 1610-х роках, а також на початку 1620-х декілька разів обирали гетьманом Війська Запорозького. На Січі його прозвали Сагайдачним. Він успішно командував козаками під час Хотинської війни 1621 р. – збройного конфлікту між Османською імперією та Річчю Посполитою. Сагайдачний відомий як меценат і палкий прихильник братського руху. Разом із усім Військом Запорозьким він вступив у Київське братство, сприяв відновленню в Україні православної ієрархії, скасованої після Берестейської унії 1596 р.

У другій половині XVI ст. у житті українського суспільства відбувалися суттєві зміни. Дедалі більше селян втрачали особисту свободу й потерпали від збільшення панщини. У важкому становищі опинилися бояри, за якими польська влада відмовлялася визнавати право на належ-ність до шляхетства й намагалася перетворити їх на залежних селян. Незадоволені своїм становищем селяни й бояри поповнювали ряди козаків і разом з ними продовжували боротьбу за свої права.

Козаки під тиском польського уряду визнали прийняту польським сеймом 1638 р. “Ординацію Війська Запорозького реєстрового”, за якою: скасовувалася виборність старшини та козацький суд; скасовувалася виборна посада реєстрового гетьмана, а його повноваження передавалися королівському комісару; на посади осавула та полковників мали призначатися виключно представники шляхти; козацький реєстр обмежувався до 6 тис., а всі виключені з нього автоматично ставали кріпаками; реєстровим козакам дозволялося жити лише на території реєстрових полків.

Дата добавления: 2015-05-22