Жовтневі події 1917 р. у Києві. Проголошення Української Народної Республіки 2 страница

LXXIX Центральну Раду змальовували як контррево­люційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні переговори з генералом Каледіним. Це — по-перше. По-друге, вживалися заходи для підриву єдності Центральної Ради. Важливу роль у цьому мали відіграти ліві елементи у фракціях ук­раїнських соціал-демократів та есерів. По-третє, через більшовицькі організації України проводилась ідея переобрання Центральної Ради на Всеу­країнському з’їзді рад шляхом забезпечення на ньо­му необхідного більшовикам складу делегатів. 1, по- четверте, чинився силовий тиск. 27 листопада в Могилеві при ставці більшовики створили рево­люційний польовий штаб для боротьби з військами Каледіна, Дутова і Центральної Ради. їх оголосили контрреволюційними.

LXXX У відповідь на дії червоного Петрограда Гене­ральний секретаріат наказав розрізненим українізо­ваним частинам, що перебували за межами України, перебазуватися в УНР, а ЗО листопада обеззброїв і вислав з Києва по-більшовицькому настроєні час­тини міського гарнізону. 23 листопада на Ук­раїнському фронті було укладено перемир’я. Врешті, Центральна Рада дала згоду на проведен­ня у Києві з’їзду представників робітництва, вояц­тва та селянства України (Всеукраїнського з’їзду рад).

LXXXI Не можна не завважити, що дії УЦР і Гене­рального секретаріату стосовно Петрограда мали оборонний характер. Більшовики випереджали лідерів УЦР на крок чи два у політичній грі, нав’язуючи їм зручні для себе умови Так, звинува­тивши їх в обеззброєнні пробільшовицьких частин у Києві, більшовики те саме робили з українізовани­ми частинами на Північному та Західному фронтах, блокуючи їхню передислокацію в Україну. Крилен- ко чинив всілякі перепони на шляху створення Ук­раїнського фронту. Яскравим виявом агресивності Петрограда щодо України став ультиматум РНК до УЦР від 4 грудня — класичний зразок рево­люційної демагогії, яким створювався черговий пре­цедент для розпалювання конфлікту. У чому ж зви­нувачував цей документ Центральну Раду? Насам­перед у тому, що вона „веде двозначну буржуазну політику“. Далі цей невиразний аргумент розшиф­ровувався, як небажання Ради скликати Всеу­країнський з’їзд рад, що, мовляв, заважало РНК визнати УЦР повноважним представником трудя­щих мас України. Звинувачення було надуманим, бо згаданий з’їзд мав відкритися 4 грудня в Києві, про що, звичайно, ие могли не зиати в Петрограді.

Як бачимо, ультиматум нехтував об’єктивні обста­вини. Натомість мовилося в ньому про „кроки“ Ра­ди, які унеможливили угоду, бо накази Генерально­го секретаріату про передислокацію українізованих частин на територію України призвели до дезор­ганізації фронту. Розмежування між фронтами, за­значалося в ультиматумі, могло бути проведене „ли­ше шляхом організованої угоди урядів обох рес­публік“. Що ж, більшовики, розваливши стару армію, намагалися звинуватити в цьому Централь­ну Раду. Після преамбули йшлося про те, що найбільше турбувало Смольний: обеззброєння Ра­дою пробільшовицьких частин і пропуск на Дон ко­зачих підрозділів. Але якщо на початку ультимату­му РНК визнавав Українську Народну Республіку і навіть її право повністю відділитися від Росії, то останні з його претензій були не чим іншим, як без­церемонним втручанням у внутрішні справи УНР У завершальній частині цього документа повторю­валися ті самі звинувачення й висувалася вимога взяти участь у боротьбі „з контрреволюційним ка- детсько-каледінським повстанням“. У разі неприй­няття означених вимог протягом 48 годин РНК оголошував Центральну Раду „в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні“.

Принизлива й неприйнятна для Центральної Ради форма ультиматуму, очевидно, була необхідною Раднаркомові для збройного втручання у внутрішні справи України. Це засвідчив у „Запи­сках о гражданской войне“ В.Антонов-Овсієнко: „Зіткнення з Радою уявлялось абсолютно невідво­ротним, і при мені тов.Криленко, за вказівкою мольного, відправив у Київ (...) ультиматум“.

214- грудня в Києві відкрився з’їзд представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеу­країнський з’їзд рад) в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів Більшовики, виявившись у значній меншості, з самого початку з’їзду зро­зуміли, що їм не вдасться не лише переобрати склад Центральної Ради, а й внести суттєвий розкол у національний рух. Ультиматум РНК делегати розцінили як замах на УНР: „Всеукраїнський з’їзд рад селянських, робітничих і солдатських депутатів стверджує, що централістичні заміри теперішнього іюсковського (великоруського) правительства, до­водячи до війни між Московщиною і Україною, за­грожують до решти розірвати федеративні зв’язки, до яких прямує українська демократія“. Висловив­ши повну підтримку Центральній Раді, з’їзд шфішив недоцільним переобирати її склад, тим більше, що 9 січня 1918 р. мали відбутися Всеу­

країнські установчі збори, яким УЦР повинна була передати владу. Більшовики-делегати не могли дати жодних пояснень проголошенню ультиматуму, що став для них цілковитою несподіванкою.

Українські більшовики опинилися в складній си­туації. 5 грудня вони та їхні прибічники (загалом 124 делегати) залишили зал Всеукраїнського з’їзду рад у Києві, мотивуючи це рішення неправо- чинністю з’їзду. Того самого дня Генеральний сек­ретаріат дав офіційну відповідь Раднаркомові на його ультиматум, в якій, зокрема, зазначалося, що „неможливо одночасно визнавати право на самови­значення „аж до відокремлення“ і робити грубий замах на це право, накидаючи свої форми політич­ного ладу державі, яка самовизначилася“. Рішуче відкидалися спроби Раднаркому втрутитись у дер­жавне й політичне життя УНР „Претензії народ­них комісарів на керування українською демо­кратією, — наголошувалось у відповіді, — тим менше можуть мати якесь виправдання, що ті фор­ми політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих Народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості. До­ки у Великороси розвивається анархія, економічні, політичні та господарчі розрухи, доки там панує груба сваволя та нищення всіх свобод, які одвоюва- ла в царизму революція — Генеральний секретаріат не визнає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу“. Як бачимо, це не було пошуком компромісу з Петроградом.

Разом з тим Центральна Рада недооцінювала тієї загрози, що виходила від більшовиків. Із груд­ня на загальних зборах УЦР В Винниченко висло­вився так: „Ці комісари — люди відірвані від жит­тя. Вони відвикли від практичного життя, перебу­ваючи довгий час емігрантами за кордоном Національних здобутків вони так само не вміють цінити, як той панич, що не працював тяжко, не вміє цінити кришки хліба. Від своєї програми ми ні на крок не відступимо. Можна сподіватись, що прийде ще і такий час, коли нам доведеться борони­ти здобутки революції від загальноросійської ре­акції, котра неодмінно почнеться, коли впаде пра- вительство народних комісарів. Тоді в Росії знову може запанувати Микола Другий, і він не схоче терпіти у себе під боком вільного народу. Через те Генеральний секретаріат весь час готується до бо­ротьби з цією небезпекою“.

Насправді ж більшовики виявилися спритними практиками, обізнаними з життям. До того ж вони остаточно відкинули моральні принципи в політиці

Мета виправдовувала будь-які засоби. Хоч їхній ультиматум визнавав право українського народу на самовизначення аж до повного відокремлення, це не завадило Раднаркомові послати в Україну свої війська. Перші ешелони під командуванням Ховріна і Сіверса прибули до Харкова 9 грудня. Місцевий ревком на чолі з більшовиком Артемом застерігав радянські частини „від будь-яких воро­жих дій проти харківських радівців“. З останніми, читаємо в Антонова-Овсієнка, „місцеві більшовики об’єднано працювали у „Ревштабі“ й не вважали можливим стати у конфлікт з Центральною Ра­дою“ Однак за наказом Сіверса в ніч на 10 грудня було обеззброєно українізований бронедивізіон. 11 грудня до міста прибув командуючий російськими радянськими військами В.Антонов-Овсієнко. Харків став їхнім форпостом. Там було встановлено жорсткий режим. Штаб загону Сіверса перетво­рився на судилище, В Антонова-Овсієнка є згадка про члена революційного суду матроса Грушина, який „вважав, шо кожен білоручка підлягає зни­щенню“

В цей час до Харкова приїхала група делегатів, яка залишила київський з’їзд рад. 11—12 грудня під охороною радянських військ нашвидкуруч було інсценізовано альтернативний з'їзд рад. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) і військово-революційних комітетів. Незважаючи на це, правочинність з’їзду, на відміну від київського, сумнівів не викликала. За сценарієм більшовиків цей, так званий, з’їзд схва­лив повстання у 1 Іетрограді та політику Раднарко- му, проголосив встановлення радянської влади в УНР і обрав Центральний виконавчий комітет рад України, який своєю чергою створив Народний сек­ретаріат — радянський уряд України. ЦВК рад України і Народний секретаріат були маріонеткови­ми утвореннями червоного І Іетрограда й не мали особливого авторитету навіть серед більшовиків Харкова. Зате це була справжня знахідка для Рад- наркому, яка дала йому змогу формально залишати­ся осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих та сол­датських депутатів і Центральною Радою. 17 груд­ня ЦВК рад України опублікував маніфест про по­валення Центральної Ради й Генерального секре­таріату, а наступного дня створив крайовий комітет боротьби з контрреволюцією. Тим часом з Росії прибули радянські частини під командуванням Єго- рова, Сіверса та Сабліна й повели наступ на Донбас і південь України.

Центральна Рада й Генеральний секретаріат вживали заходів для припинення агресії. 15 грудня було створено Особливий комітет оборони України (М.1 Іорш, С 1 Іетлюра, В Єщенко), а 18 грудня призначено полковника Капкана командуючим всім українським військом для боротьби з більшовика­ми. 26 грудня Генеральний секретаріат прийняв по­станову про створення армії УНР на засадах доб­ровільності та оплати. Але й цього було замало. Не розпустивши харківського „уряду“ й не заборонив­ши більшовицьку партію, що діяла цілком легально, відіграючи роль п’ятої колони, УЦР поставила се­бе й Українську державу у надзвичайно складне становище 25 грудня Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ про­ти УНР. Першим зазнав більшовицького удару Ка­теринослав, де заздалегідь було підготовлено пов­стання робітників. Відтак настала черга Олек- сандрівська (2 січня), потім Г Іолтави (6 січня)

Для Центральної Ради такий поворот справ виявився цілком несподіваним. Не могли змінити становища й відозви Генерального секретаріату до

Силон Петлюра

громадян України та солдатів 2 січня, де йшлося про те, що „Центральна Рада не допустить, аби всякі попихач імперіалістичної великоруської бур­жуазії зруйнували власть відродженої великої На­родної Республіки Української“. На засіданні Ма­лої ради, що відбулося 6 січня у зв’язку з наступом льшовицьких військ, представник Одеси у своїй промові зазначив: „Большевизм росте, як пошесть“ і для успішної боротьби з ним запропонував оголо­сити самостійність Укра ни. Цю думку підтримали кілька промовців. Власне, з аналогічною пропо­зицією ще 20 грудня 1917 р. виступав на засіданні Генерального секретаріату М.Шаповал, а 26 груд­ня її знову висунув М.Ковалевський. Обміркував­ши цю проблему, Мала рада 11 січня ухвалила 4-й Універсал, який проголошував самостійність УНР.

Перш ніж зачитати текст 4-го Універсалу, М.Грушевський у короткому виступі в Малій раді наголосив на двох основних мотивах прийняття рішення: „дати нашому правительству змогу дове­сти справу миру до кінця і захистити від усяких за­махів нашу країну“.

Історичне значення 4-го Універсалу загаль­новідоме. Проголосивши Україну незалежною су­веренною державою, він завершив процес складно­го. суперечливого розвитку українського національ­но-визвольного руху, який врешті-решт відкинув ідеї автономії та федералізму. Але знову ж таки не можна не побачити, що цей кульмінаційний момент в історії державотворення України не збігається з найвищим піднесенням українського національного руху, більше того, він настав в один з кризових йо­го періодів. Характеризуючи стан тогочасного ук­раїнського суспільства, М.Грушевський змушений був констатувати: „Більшовицька агітація не мину­ла без сліду. У війську і в тилу ро грабовували й розкрадали військове майно, решту кидали на поги­бель і розходилися самочинно додому, в додатку грабуючи та розбираючи часом і те, що стрічалося в дорозі. У села все більше напливало елемента анархічного що поривав за собою частини селянст­ва й тероризував навіть найбільш відпорні. Грабу­вання і нищення панських маєтків, фабрик і заводів приймало все більш масовии характер. Гинуло ба­гатство краю підтинались його продуктивні сили“.

215- січня спалахнули інспіровані більшовиками збройні виступи проти влади УЦР в Миколаєві та Одесі. Того самого дня у Києві було запроваджено стан облоги. 16 січня в столиці розпочався зброй­ний виступ окремих частин міського гарнізону і робітників заводу „Арсенал“, спрямований проти

УЦР. Та й у ній самій діяла група лівих українських есерів яка намагалася підірвати її зсередини Цих людей вдалося вчасно заарештувати. На такому тлі гідним пошани й пам’яті приидешніх поколінь по­став подвиг кількасот київських студентів і гімна­зистів, які 16 січня неподалік станції Крути вступи­ли у нерівний бій з переважаючими силами ворога й геройськи загинули за українську ідею.

22 січня війська УНР під командуванням

С.Петлюри та Є.Коновальця придушили повстан­ня в Києві, однак ця перемога не мала стратегічно­го значення. Наступ більшовицьких військ продов­жувався. 25 січня члени Малої ради й Ради народ­них міністрів (таку иазву дістав Генеральний секре­таріат після проголошення 4-го Універсалу) зали­шили Київ. Спочатку вони перебралися до Жито­мира, а потім — до Сарн. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могла ли­ше допомога країн Четверного союзу.

Брестський мирний договір: підготовка й підписання

Г

сінь 1917 р. була четвертою в історії світо-

І вої війни. Росія однією з перших серед вою­ючих сторін не витримала воєнних випро­бувань, — їхнім безпосереднім відлунням стали Лютнева й Жовтнева революції. Активно викори­стовуючи гасло негайного припинення війни, більшовики приишли до влади в Росії

Боротьба за мир, розгорнута Леніним в кінці 1917— на початку 1918 р., була добре продуманим засобом боротьби за владу в партії, державі й міжнародному революційному русі.

Радянська історіографія завжди подавала ленінську лінію на переговорах у Бресті як єдино правильну, що уможливила країні здобуття „мирно­го перепочинку“. У що вилився цей „перепочинок“ для Росії? Рівень життя 1918 р. ката трофічно зни­зився навіть порівняно з 1917 р., голод став жор­стокою реальністю для міського населення, зупини­лося промислове виробництво, війна перетворилася із зовнішнього чинника на внутрішній. Втративши союзників на міжнародній арені, Росія на довгі ро­ки опинилася в самоізоляції. Зате вистояла і навіть зміцнила свої позиції влада більшовицької партії та її вождя.

Якщо сепаратний мирний договір і дав перепо­чинок, то лише країнам Четверного союзу. Ліквіду­вавши у листопаді 1917 р. Східний фронт, Німеччи­на і Австро-Угорщина перекинули свої війська на

захід, де вперше отримали кількісну перевагу. Війна точилася ще майже рік, сіючи руйнування і смерть.

Брестський мирний договір вніс значні коректи­ви у розвиток міжнародного революційного руху, переписавши сценарій передбачуваної світової ре­волюції. За соціал-демократичними канонами, роз­робленими ще задовго до війни, світова революція мала розпочатися в Німеччині, бо лише там могла здобути перемогу. На початку 1918 р. ця країна, й особливо Австро-Угорщина, стояли на порозі вели­ких соціальних струсів, і якраз на них розраховува­ли ліві комуністи на чолі з М.Бухаріним, обстоюю­чи гасло світової революції та революційної війни. Ленін доклав чимало сил до нейтралізації лівих ко­муністів, знову продемонструвавши свою необме­жену владу над верхівкою більшовицької партії. Внаслідок підписання Брестського миру питання про революцію у Німеччині було відкладене до осені. Таким чином, головним плацдармом світової революції стала Росія, а отже, й незмірно зріс авто­ритет Леніна. 1918 р. його постать набула плане­тарного масштабу, відтіснивши на задній план вождів німецької соціал-демократії К.Лібкнехта та РЛюксембург.

216- листопада, коли Ленін запропонував солдатам самочинно на рівні полків і дивізій вести перегово­ри про перемир’я. Українська Центральна Рада, як уже зазначалося, оприлюднила 3-й Універсал, в якому не могло не знайти місця питання миру. В но­тах, відозвах, постановах Генерального секретаріату й УЦР засуджувалися дії більшовиків, які виходи­ли за межі загальновизнаних норм міжнародного права, нехтуючи зобов’язання, взяті перед союзни­ками. Українські політики намагалися апелювати до суспільної свідомості громадян Росії та України, але це не вплинуло на Раду народних комісарів.

LXXXII грудня у Брест-Литовському більшовицька делегація підписала з представниками командуван­ня німецького та австро-угорського Східного фрон­ту договір про перемир’я, який передбачав підго­товку й підписання найближчим часом мирного до­говору.

За обставин, що склалися, діячі УЦР почали усвідомлювати: вони не встигають за розвитком подій. Тож постала дилема: залишатися на старих позиціях, остаточно втративши вплив на армію, чи змінити тактику.

Про свій намір стати на шлях самостійних міжнародних відносин Генеральний секретаріат ого­лосив у ноті до всіх воюючих і нейтральних країн у справі миру від 11 грудня. Попередньо нота обгово­

рювалась і була схвалена Малою радою. В ній дек­ларувалися принципи, на яких УНР вважала за не­обхідне вести мирні переговори. Зокрема, мир мав бути загальним, забезпечити всім народам право на самовизначення, не допускати ні анексій, ні контри­буцій. Посилаючись на проголошення 3-м Універ­салом Української Народної Республіки, Генераль­ний секретаріат обстоював своє право на міжна­родні зносини й застерігав, що влада РНК „не про­стягається на Українську Республіку“, а також, що мир „може мати силу для Української Республіки тільки тоді, коли його умови прийме і підпише пра­вительство Української Народної Республіки“. За­являючи про свій намір взяти участь у Брестських мирних переговорах. Генеральний секретаріат напо­лягав на тому, щоб справу миру було остаточно за­вершено на міжнародній конференції всіх воюючих держав.

Обставини спонукали українців втягнутись у переговорний процес, ініційований більшовиками й представниками Четверного союзу. Зважитися на подібний крок керівникам УНР було нелегко, їхні зовнішньополітичні симпатії залишалися на боці Антанти, до того ж російська громадська думка не раз звинувачувала і Грушевського, і Вииниченка в австро- і германофільстві, тож переговори могли викликати нову хвилю нападок. Про намір ук­раїнців іти своїм шляхом, не спалюючи мостів у сто­сунках з країнами Антанти, свідчив виступ гене­рального секретаря міжнародних справ

О.Шульгіна на восьмих загальних зборах УЦР, які відкрилися 12 грудня: „Більшовики хотять заклю­чи™ сепаратний мир, ми ж на це не згодні, ми не допустимо, щоб німці та австрійці перекидали свої полки на англійців, французів та інших. Ми стоїмо за загальний мир“. Ясна річ, це говорилося з наміром бути почутими у Парижі та Лондоні. Од­наче напівофіційні стосунки з Антантою так і не стали офіційними.

Розуміючи, що присутність у Бресті українців

971 це додатковий важіль впливу на переговорний процес, 13 грудня 1917 р. делегації Німеччини та її союзників висловили згоду на участь у мирних пе­реговорах повноважних представників УНР. Після кількаденного бурхливого обговорення восьмі за­гальні збори УЦР ухвалили послати до Брест-Ли- товського делегацію, склад якої визначили цен­тральні комітети УПСР і УСДРП. Її головою було призначено В.Голубовича, а членами — М.Ле- витського, М.Любинського, М.Полоза та О.Сев- рюка.

972 28 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р. за н.ст.) у Брест-Литовському розпочалося перше пленарне засідання мирної конференції. В ній брали участь близько 400 офіційних представників країн-учас- ниць. Хоч українській делегації, одній з наймалочи- сельніших, ще бракувало досвіду, вона виявляла не­абияку активність, завзято захищаючи національні інтереси. Керівник австро-угорської делегації граф

973 О.Чернін записав у своєму щоденнику: „Українці значно відрізняються від російських делегатів. Во­ни менш революційні й незмірно більше цікавлять­ся власним краєм, аніж загальним соціалізмом (...) їхні змагання спрямовані на те, щоб стати якнайш­видше самостійними. Вони ще не зовсім ясно уяв­ляють, чи це має бути повна міжнародна са­мостійність, чи самостійність у рамках російської федеративної держави. Видно, що дуже інтелігентні українські делегати мають намір вико­ристати нас як трамплін для наскоку на більшо­виків. Вони йшли на те, аби ми визнали їхню са­мостійність, а тоді виступлять із цим fait accompli (довершеним фактом) перед більшовиками, які бу­дуть приневолені прийняти їх як рівноправних при підписанні мнру“.

974 Як слушно завважив О.Чернін, першим нагаль­ним завданням делегації УНР було утвердити себе повноправною і окремою політичною стороною. 29 грудня це питання розглянула й позитивно виріши­ла конференція. Від імені держав Четверного сою­зу О.Чернін офіційно заявив: „Ми визнаємо ук­раїнську делегацію самостійним і повноважним представництвом самостійної Української Народної Республіки“. Аналогічну заяву зробив Л.Троць- кий, оголосивши, що „не бачить жодної перешкоди для участі української делегації в мирних перегово­рах". Остання, підкреслив нарком іноземних справ РСФСР, „виступає тут як самостійна делегація, і такою визнає її російська делегація“.

975 Декларуючи власну позицію, українська деле­гація спиралася на ноту Генерального секретаріату від 11 грудня. Але однозначно негативне ставлення країн Антанти до переговорів перекреслювало надію на загальний характер миру. Він мав носити сепаратний характер. Тож і делегацію, і Централь­ну Раду хвилювало питання, наскільки прийнятним буде цей мир для України.

976 Українці зажадали забезпечення територіальної цілісності УНР, тобто „приєднання до України Холмщини та Підляшшя, й плебісциту в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Ук­раїні“.

977 Така позиція скидалася на територіальну пре­тензію до Австро-Угорщини й викликала різке за­перечення австрійської делегації. Врешті українці задовольнились обіцянками створення автономного коронного краю з українських земель Галичини. Характеризуючи перебіг цих загалом успішних для української сторони переговорів, член уряду, міністр УНР МТкаченко 22 січня на дев’ятих за­гальних зборах УЦР зазначив: „Умовами згоди до­сягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти. Українському народові забез­печено право національного самовизначення всюди, де він живе в більшості, в тому числі в Холмщині та на Підля їніп і. 3 Галичиною справа вирішується на користь нашого народу, тобто панування ук­раїнського народу забезпечується в тій частині, яку він заселяє. Згідно з торговельною частиною мир­ного договору, ввіз товарів із-за кордону і вивіз їх з України є монополією Української держави (...) Договір буде сприятливий для нас і убезпечує Ук­раїну від усяких зазіхань з боку середньоєвропей­ських держав. Дев’яті загальні збори 220 голосами „за“ („проти“ — 1, „утрималося“ — 16) надали Раді народних міністрів право підписати договір. Власне, це право за кілька днів до того було декла­роване 4-им Універсалом.

978 В уряді не виникло якихось принципових запе­речень щодо вироблених умов, бо у зв’язку з насту­пом більшовицьких військ становище в Україні за­гострилося. В Києві панувала гнітюча атмосфера. „Непевність у завтрашньому дні була такою вели­кою, — згадував О.Севрюк, — що Центральна Рада делегувала нам право ратифікувати майбутній мирний договір на випадок, коли б вона сама не в стані була цього зробити“.

979 Українська делегація повернулася до Бреста, де розпочався останній, найдраматичніший етап мир­них переговорів. Росіяни привезли у своєму обозі представників харківського Народного секре­таріату й намагалися подати ситуацію так, ніби вла­ди Центральної Ради в Україні вже не існує, а пов­ноправними представниками українців можуть бути лише уповноважені радянського уряду. Інсинуації Троцького українська делегація відкинула. Не знайшли вонн розуміння і в представників Четвер­ного союзу. Однак для австрійської сторони це по­служило нагодою домагатися зняття з обговорення галицької проблеми як своєї внутрішньої. „Тими днями, — згадував один з керівників німецької де­легації генерал Гофман, - я дивувався з молодих ук­раїнців, які цілком певно знали, що крім евентуаль­

980 ної допомоги німців вони нічого за собою не мають, і що їхній уряд є поняттям фіктивним, а проте рішу­че стояли в переговорах з графом Черніним при ви­могах, які зголосили, і не відступали від них ані на крок“. Австро-Угорщині, що знемагала під тягарем воєнних, особливо продовольчих проблем, мир був необхідний так само, як і Україні, й Чернін відсту­пив з умовою, що проблема Східної Галичини стане предметом окремої таємної угоди з Україною. Таку угоду про створення з українських земель Галичини й Буковини окремого коронного краю в складі Ав- стро-Угорщини було укладено 26 січня. А наступ­ного дня (точніше ночі) представники країн Чет­верного союзу і УНР підписали мирний договір, в преамбулі якого договірні сторони відзначили, що „вони хочуть сим вчинити перший крок до тривало­го і для всіх сторін почесного світового миру, котрий має не тільки покласти кінець страхіттям війни, а й вести до привернення дружніх відносин між наро­дами на полі політичному, правному, господарсько­му та умовому“.

981 Відповідно до преамбули було укладено й ос­новний текст договору. Він засвідчував завершення стану війни між договірними сторонами та їхнє ба­жання жити в мирі й дружбі. Не було в ньому жод­них анексіоністичних та контрибуційних вимог, кор­дони між УНР і Австро-Угорщиною збігалися з довоєнними російськими, а в межах передбачуваної Польщі їх мала остаточно визначити спільна комісія на підставі „етнографічних відносин і з ура­хуванням бажань населення“. Сторони відмовляли­ся від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною, домовилися про обмін і військовополоненими й надлишками сільськогоспо­дарських та промислових товарів, зобов’язалися відновити взаємні економічні відносини і встанови­ти паритетні курси націоінальних валют (1000 німецьких державних марок у золоті прирівнювали­ся до 462 золотих карбованців УНР).

982 Підписання Брестського мирного договору свідчило про успіх молодої непрофесійної ук­раїнської дипломатії. Це був перший серйозний акт УНР на міжнародній арені Але за тодішніх обста­вин в Україні він сам собою мало що вирішував. На той час УЦР і уряд УНР змушені були відступити до Житомира, їхнє важке становище могла поліпшити лише воєнна допомога країн Четверного союзу. Це питання 30 січня обговорювала Рада на­родних міністрів за ініціативою М.Порша. Сумнів у доцільності такої допомоги висловив М.Ткаченко: мабуть, краще дати большевизму вмерти влас-

983 ною смертю, почекати, доки народ знову не звер­неться до нас, а тим часом формувати нове війсь­ко“. Однак голосував він за німецьку допомогу, як і чотири з п'яти інших присутніх міністрів.

984 Того самого дня О.Севрюк, М.Левитський та М.Любинський підписали заклики до народів Ав­стро-Угорщини й Німеччини з проханням про допо­могу. Особлива иадія покладалася на українців-га- личан: „Гадаємо, настав час, коли ці наші брати рам я об рам я з повертаючими військовополонени­ми підуть на бій проти спільного ворога нашого во­лелюбного українського народу і принесуть йому сили для будови нової, свіжої потуги. Це хочемо сказати у важку годину з надією, що наш голос бу­де вислуханий“.

985 Для німців і австрійців такий поворот подій не став несподіванкою, адже не з альтруїстичних міркувань підписували вони угоду з делегацією УНР. „І для нас Україна була необхідною як сила економічна, і, очевидно, ми не могли відступити її більшовикам, — писав генерал Е.Людендорф. — Треба було задушити більшовизм на Україні й за­

986 коснел»

987 (Більшовики)

988 Німецько-австрійська інтервенція 1918 р.

989 О 100 200 300 «м

990 ПЕТРОГРАД

991 (Більшовики)

992 Українські етнічні території

993 Міжнародний кордон, 1914 р.

994 — - — лінія фронту, грудень 1917 р.

995 _{А А} ^ Німецько-австрМсьний наступ, січень 191В р.

провадити там такі порядки, які могли б дати нам воєнні користі: збіжжя і сировину; з цією метою треба було просунутися в глиб країни“. У спільній австро-українській заяві зазначалося: „Висловлене з української сторони прохання про військову допо­могу буде здійснено. Австро-угорські військові частини перемістяться на територію Української Республіки й повернуться назад, як тільки Цен­тральна Рада того зажадає“.

Так, рятуючи Україну від одного лиха, Цен­тральна Рада поставила її перед новими випробу­ваннями.

Дата добавления: 2015-05-22