Одвічна зброя експлуататорів

країнці складали вагому частку населення

Польщі (навіть за безсумнівно упереджени­ми даними перепису 1931 р. — 15—16%), і польські власті не наважувалися оголосити всіх їх „неукраїнцями“. Тим настирливішими й хитро­мудрішими виглядали спроби всіма засобами розділити українську громаду й територію, де вона становила виразну більшість, — адміністративними кордонами, вдаючись до сумнівних етнонаукових маніпуляцій, намаганням внести розбрат у церковне життя, міжконфесійні стосунки тощо

Адміністративні кордони встановлювалися й утримувалися зовсім не в інтересах українського населення. Довільне приєднання шести повітів Західної Галичини до Східної було здійснене, щоб послабити позиції українського електорату на вибо­рах. Одночасно Варшава вперто й послідовно не бажала зносити штучні перепони між Східною Га­личиною та Волинню — так званий „сокальський кордон“, який відповідав колишньому державному між Австро-Угорщиною та Росією. Адміністратив­не розмежування українських земель мало виправ­дати проведення стосовно них різної політики, курс на їх протиставлення і роз'єднання.

В цьому вбачались підвалини для продовження попередньої „федераціоністської політики“ щодо всієї України. Східна Галичина деукраїнізовувалася і назавжди відривалася від неї. На Волині проводи­лася більш завуальована національна політика з ме­тою зробити її центром тяжіння для українців з-за Збруча з перспективою створення там маріонетко­вої пропольської держави в дусі положень Вар­шавської угоди від 21 квітня 1920 р.

Та основний удар скеровувався проти націо­нально-визвольного руху українців. Після невдалої спроби викреслити з офіційного вжитку етнонім „український“, замовчати саме існування частини роз’єднаної української нації на території Польщі, Варшава вдалася до намагань подрібнити її. Запе­речувалась належність до неї лемків, заохочувалося навіть повернення їх до православ я, а для тих, хто залишився греко-католиками, було спеціально створено окреме представництво в Романові.

Наступ на національні права українців був все- охоплюючим. Від них вичищали урядові установи, включаючи повітові. Для їх послаблення викори­стовували аграрну реформу На західноукраїнських землях розміщувались польські колоністи. їм пере­давались найкращі землі, майже чверть усіх, що підлягали розподілу. Близько 200 тис. господарств таких „осадників“ мали зміцнити польське пану­вання на кресах. Особлива увага приділялась при­кордонній смузі шириною від 30 до 50 миль.

Під спеціальний приціл було взято українську інтелігенцію. Одразу ж розгорнулось масове пере­селення вчителів із Східної Галичини до Західної, а то й у центральні райони Польщі. Та особливо за­пеклі зусилля спрямовувались на те, щоб не допус­тити народження нових інтелігентських кадрів. Ад­же їх джерело становила молодь, загартована у ре­волюційно-визвольній боротьбі. Захопивши голов­не місто Східної Галичини, поляки ліквідували всі

українські кафедри Львівського університету, який за австрійської влади мав утраквістичний, тобто двомовний і відповідно двонаціональний (польсь­ко-український) статус. Після загарбання всієї Східної Галичини було заявлено, що студентами університету можуть бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі. Це залишало за його стінами ук­раїнську молодь.

Вона прагнула навчатись в університеті. І не стільки заради власного^самовдосконалення та про­фесійної кваліфікації. Йшлося про далеко більше

280- про витривалість українців, про іх здатність на­бути структуру сучасної нації, про їх рішучість ста­ти такою. Тому боротьба за український універси­тет у Львові стала справою всього західноу­країнського населення. її забезпечив патріотичний чин професорів та вчених, об’єднаних у Науковому товаристві ім. Т.Шевченка. Активну участь в ор­ганізації систематичних університетських курсів взяло львівське Ставропігійське братство, в будин­ку якого вони почали свою роботу 7 березня 1920 р. Негайна заборона примусила курси працювати таємно.

Наступний академічний рік провадився за виз­наними університетськими вимогами. Працювали три відділи — філософський, правничий та медич* ний з 54 кафедрами; навчалося 1258 студентів. Збентежені власті відповідали посиленням ре­пресій, заарештовано було понад 100 студентів, ок­ремі з них відсиділи у в’язниці більше року. Ректо­ра університету В.Щурата протримали під арештом три місяці. Але університет вистояв у глибокому підпіллі, за що й отримав від сучасників назву „ка­такомбного“.

Вистояв тому, що народився на гребені загаль­ного опору окупації як закономірне породження й продовження революційно-визвольного зриву 1918—1919 рр. Студентами було молоде покоління різних, непримиренних з часом політичних на­прямів. Та в університеті панувала атмосфера патріотичного піднесення, яка об’єднувала їх.

Активний учасник створення ОУН та один із керівників її ідеологічної діяльності В.Марганець, згадуючи вже після 2-ї світової війни про своїх ко­лег у навчанні, так передає тодішню атмосферу та її примітні особливості: „Хоч вони були в різних, навіть цілком протилежних таборах, хоч заступали різні ідеї та світогляди, але вони були одержимі од­ною спільною ідеєю України, України державної й вільної. Хоч сьогодні часи не ті, наступило багато- багато змін, хоч смерть, тюрми й розстріли дуже

прорідили ряди оцих представників періоду „насту­пу й натиску“, все ж — що найбільш замітне — во­ни не тільки не зійшли з кону історії, але видно їх повсюди там, де треба ініціативи, творчості й жер­товності. Хай вони належать до протилежних та­борів і груп, але вони зв'язані колишніми спільними воєнними трудами чи таборовими, або тюремними переживаннями, знаходять часто скоріше між со­бою спільну мову, ніж партійні „однодумці“.

Проіснувавши майже 4 роки, „катакомбний“ університет явив світові приклад самовідданого відстоювання національної ідентичності українців, їх прагнення до вершин знань і науки. Безприклад­на боротьба за Український університет у Львові набрала широкого розголосу, ставши відомою міжнародній громадськості та діставши підтримку окремих її кіл. Вищі учбові заклади централь­ноєвропейських держав — Чехословаччини, Ав­стрії, Німеччини та „вільного міста Гданська“ зара­ховували студентам Українського університету у Львові роки навчання в підпіллі.

Розбудова вищої освіти, як одна із складових прагнення набути сучасну структуру повноправної нації, переросла межі окупованої Галичини. Ук­раїнське високе шкільництво в еміграції набуло помітного розвитку в Чехословаччині. Сюди восени 1921 р. було перенесено Український вільний^уні- верситет, який пропрацював семестр у Відні. Його робота проводилася за зразком славнозвісного Карлова університету й користувалася підтримкою офіційних властей. УВУ отримував субсидію прези­дента ЧСР Його бюджет значною мірою поповню­вався міністерством закордонних справ, а з 1928 р.

281- шкіл та народної освіти. Ця матеріальна підтримка з бігом часу зменшувалася, але продов­жувала надходити. Прага виявляла сприятливе ставлення й до Української сільськогосподарської академії в ГІодебрадах, яка розпочала свою дія­льність 1922 р,

Прихильне ставлення до українських вищих шкіл у центрі країни помітно контрастувало з політикою уряду ЧСР щодо закарпатських ук­раїнців. У першому випадку підтримували скривд­жених суперницею — Польщею, в другому — по­рядкували на „власній території“. Пропозиція соціал-демократичного депутата празького парла­менту від Закарпаття перевести сюди із столиці та Подебрад українські навчальні заклади зустріла різку й роздратовану реакцію місцевої чеської вла­ди. її орган — газета „Подкарпатске гласи“ — дорікала депутатові, що він „не гідний називатись

сином подкарпаторуського народу, оскільки хоче нав язати йому цілковито чужу освіту“, що соціал- демократи, домагаючись прав для малих народів поза межами Чехословаччини, „у своїй країні пра­цюють над тим, аби подкарпатський народ був по­глинутий Великою Україною“. В той час як Т.Ма- сарик та Е.Бенеш охоче приймали діячів УНР і ЗУНР, вступали в офіційні відносини з представ­никами УСРР, підпорядкована ними адміністрація Закарпаття воліла заперечувати національні інтере­си українців, саме їх існування.

„Подвійний стандарт“ у ставленні до „чужих“ і „своїх“ українців був притаманний навіть лібераль­но-демократичній Чехословаччині. Почавшись військовою окупацією, політика щодо Закарпаття набрала з часом більш поміркованого, порівняно з іншими західноукраїнськими землями, характеру. Та вона була підпорядкована єдиній меті — втри­манню Чехословаччиною цієї прадавньої ук­раїнської землі. Чужа влада несла місцевим жите­лям ті ж лиха, що й їх побратимам у Польщі та Ру­мунії, — соціальне гноблення, загрозу винародов- лення й увічнення іноземного панування.

Основне українське населення Закарпаття — селяни —були одурені земельною реформою. Дер­жаві належало тут 362197 га землі. Понад дві тре­тини — 260116 га призначалися чеським військо­вим колоністам. Натомість 29 тис. га було розділе­но між 32 тис. дрібних господарств. їх зубожіння тривало. Не страждали хіба що великі поміщики. У

282- р. володіння 703 магнатських маєтків (землі, пасовиська, ліси) більш ніж утричі переважали наділи 103 тис селянських господарств.

У Чехословаччині, найбільш розвинутій у про­мисловому відношенні країні Центральної і Східної Європи, Закарпаттю відводилась роль економічно найзанедбанішої провінції.

Борючись за краще життя, трудящі Закарпаття піднімались на страйки й демонстрації, підтримува­ли найрадикальніші ліві партії. На виборах 1924 р. комуністи отримали 40% всіх голосів. У 1935 р. кількість поданих за них голосів зменшилась до чверті, але лишалась більшою, ніж за будь-яку іншу партію.

Аж ніяк не рятувало становища й „визнання“ мови місцевого населення офіційною мовою „Под- карпатської Русі“. Адже в „Генеральному статуті“ йшлося не про українську, а про „русинську мову, тобто говірку підкарпатських русинів“. Місцеві чиновники одвертіше пояснювали суть „русино- фікації“. Обережна Прага з тактичних мотивів не

облишала спроб використовувати „українські сю­жети“ у взаємовідносинах із сусідами — Польщею та Румунією. Водночас чеське керівництво не поспішало відмовитись від лінії на співробітництво з „великою та неділимою Росією“ В стратегічному плані Закарпаття розглядалось міжвоєнною Чехо­словаччиною як міст на Схід, найкоротший шлях для вивозу капіталу та продукції промисловості, котра досить успішно розвивалась в країні І все ж дії держави, яка привласнила частину західноу­країнських земель, не мали одверто агресивного для всієї України характеру, не були спрямовані на нові загарбання її територій.

„Мальовнича слов’янка“, як любовно називав О.Довженко Буковину, і в період 1-ї світової війни, і в міжвоєнний період зазнавала найтяжчих страж­дань. „Аграрна реформа“ спрямовувалась на зміцнення влади загарбників, наділяла землею но­воприбулих колоністів і руйнувала господарства місцевих українських селян. Загальний занепад призвів до зниження врожайності, падіння по­голів’я худоби, до зубожіння села, політичного без­прав’я. Щоб знекровити українців їх намагались порізнити. Знавець Буковини письменник Р.Андріяшик пише: „Після перепису тих гірняків, котрі поселилися перед самою війною, стали нази­вати українцями. Такі родини, як от. приміром, Ма- риничі.Петраші, Тораки, зареєстрували гуцулами, бо є села з такими назвами. А переселенці з Гали­чини стали русинами. Вийшло, що ріжок у ріжок живуть три народи. І між тими народами зайшли чвари, бо хто в гори дістався скоріше, тому більше права... Іуцули зганяли з землі русинів, українці швиденько переписалися румунами...“

Поневолювачі західноукраїнських земель змагалися у фізичному знищенні українців. Зверне­мося знову до письменника: „Ночами буковинські гуцули втікали на Галичину. Стріляли їх на Чере­моші і румуни, і поляки, які вартували кордон. Іа- личан теж стріляли і поляки, і румуни... і поніс Че­ремош трупи на червоній хвилі“.

Не краще жилося буковинським робітникам. Зазнаючи економічних ускладнень, румунський уряд прагнув розв’язувати їх за рахунок Буковини та Бессарабії. Значні й важливі для Чернівців про­мислові об’єкти закривалися, а їх обладнання виво­зилося до Бухареста. В стані облоги українські вчи­телі у наказному порядку відривались від свого на­роду, переводились до центральних районів В умо­вах викорінення всього українського жорстоко пе­реслідувались й невеликі загони інтелігенції.

Гонінням і переслідуванням піддавалась й ук­раїнська церква

З українцями Бессарабії, становище яких у міжвоєнні роки було найтяжчим, говорили здебільшого мовою гармат. Так було під час Хо­тинського (1919) і Татарбунарського (1924) пов­стань. Судовий процес 1925 р. над учасниками ос­таннього дістав широкого міжнародного розголосу, проливши світло на нестерпні умови існування українців та представників інших націй краю. Про­тягом усього періоду румунської окупації так і не вдалося налагодити бодай елементарні форми ор­ганізованого національного життя. Та роз’єднані громади українців вистояли. Цьому сприяли незга- симе прагнення до возз єднання з матірною зем­лею, безкомпромісне неприйняття загарбання, активна участь українців у соціальних виступах всього населення Бессарабії.

Дата добавления: 2015-05-22