У повоєнний період

КПУ

роводячи в життя директиви партійного

І

центру, КП(б)У після закінчення війни в

1006 першу чергу звернула увагу на необхідність швидкого відновлення своїх лав. Це цілком відповідало лінії, визначеній постановою ЦК ВКП(б) від 26 липня 1946 р. „Про зростання партії і про заходи щодо посилення партійно-ор- ганізаційної та партійно-політичної роботи з ново­прийнятими у ВКП(б)“. Така робота дала досить швидкий ефект: якщо чисельність комуністів в Ук­раїні в липні 1945 р. становила 200 тис., то на по­чаток 1947 р. — 561 тис. (було досягнуто її до­воєнної чисельності), на кінець 1950 — 716 тис., на початок 1953 р. — 782 тис. чол. Робітники і колгоспники становили приблизно половину її скла­ду, решту — службовці, велику частку яких скла­дали інженерно-технічні працівники та науковці.

Як і до війни, Сталін та його оточення тримали під пильним наглядом політичний розвиток в Ук­раїні, настійно примушували її партійних „прокура­торів“ давати „клятву вірності“ московському цен­тру, „виправляли“ в разі потреби ситуацію. Це засвідчило не тільки перебування Л.Кагановича на чолі ЦК КП(б)У у березні—грудні 1947 р. Ще раніше, в липні 1946 p., ЦК ВКП(б) заслухав звіт ЦК КП(б)У про підготовку, добір і розподіл керівних партійних і радянських кадрів в Україні й прийняв постанову. Цей документ критикував КП(б)У за плинність кадрів, але характерно, що значний акцент робився на незадовільному ідейно- політичному вихованні кадрів, необхідності розгор­тання критики „буржуазно-націоналістичної ідео­логії“. 15-17 серпня 1946 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, який обговорив цю постанову. На ньому М.Хрущов багато уваги приділив критиці літера­торів і учених-суспільствознавців, вимагаючи ор­ганізувати роботу „по впорядкуванню справді нау­

кової історії України та української літератури, до­корінним чином поліпшити роботу інститутів історії та літератури Академії наук України“, а також „ви­ховувати наші кадри в дусі непримиренності до будь-яких проявів буржуазного націоналізму“.

Однак невдовзі в Київ приїхав Л.Каганович і активно розпочав „виховувати“ самого М.Хрущо­ва, якому коштувало зусиль відродити сталінську довіру. ІЄ, що її відновлено, в січні 1948 р. засвід­чив В.Молотов, який прибув иа святкування 30- річчя УРСР і на засіданні Верховної Ради УРСР підкреслював значення України, її велику роль у тодішньому СРСР В свою чергу, М.Хрущов наго­лошував на виключно позитивному значенні сто­сунків між Україною та Росією, всіляко вихваляв Сталіна. Під цими ж гаслами лідер КГІ(б)У виго­лосив свою доповідь на черговому XVI з’їзді КП(б)У, що зібрався майже після 9-річної перерви 25—28 січня 1949 р. Хоча делегати приїхали для обговорення програми завершення відбудови, це зібрання носило здебільшого формальний характер, пройшло в атмосфері всілякого вихваляння ие тільки Сталіна, а й Хрущова. Останній знову по­вернувся до питань кадрової та ідеологічної роботи, висловлював невдоволення, хоча для виховання партійних кадрів ще восени 1946 р. було створено Республіканську партшколу при ЦК КП(б)У з дворічним строком навчання, яку 1948 р. реор­ганізували у Київську вищу партшколу з трирічним строком навчання.

Парторганізацію України з грудня 1949 р. очо­лив А.Мельников, який повів жорстку русифіка­торську лінію, особливо щодо Західної України, ку­ди в січні 1950 _Р. він здійснив одну із своїх перших ділових поїздок. І в доповіді на XVII з’їзді КП(б)У, як і у доповідях на пленумах ЦК КП(б)У в листопаді 1951, грудні 1952 та лютому 1953 р., Л.Мельников усіляко заохочував боротьбу проти „українського буржуазного націоналізму“, а також проти „безрідних космополітів“. Тим часом у Москві фабрикувалась так звана справа лікарів — останній спровокований Сталіним та його поплічни­ками злочин. За офіційними твердженнями, учас­ники цієї „справи“ були „завербовані філіалом американської розвідки — міжнародною єврейсь­кою буржуазно-націоналістичною організацією „Джойнт“. А Мельников наказав працівникам МДБ УРСР викрити „єврейське націоналістичне підпілля“. Почалися арешти. Характерно, що від єврейських діячів вимагали зізнання про зв’язки з українськими „націоналістами“. Так перепліталися

антиєврейська і антиукраїнська лінії, вироблялася версія про єврейсько-український антирадянський „заколот“. Ставало очевидним, що визріває нова хвиля кривавої „чистки“.

Однак вирішальним фактором, що завадив трагічному перебігу подій, стала смерть самого „во­ждя народів“ 5 березня 1953 р.

Дата добавления: 2015-05-22