Внутрішня децентралізація. Галицько-Волинська держава в останній третині XIII — першій половині XIV ст

Галицько-Волинська держава в останній третині XIII — першій половині XIV ст.

По смерті Данила Романовича Галицько-Волинська держава, незважаючи на деяку внутрішню децентралі­зацію в останній третині XIII ст., залишалася єдиною ще майже століття.

З самого початку її формально очолював Василько Романович (1264—1269), котрого решта князів ша­нувала як «отця і господина». Він княжив на Волині, а сини Данила — у Галичині: Шварно — у Галичі, Белзі та Холмі, Лев — у Перемишлі та Львові, Мстислав, імо­вірно, — у Теребовлі та Луцьку.

Наступником Василька Романовича на волинському престолі став його син Володимир (1270—1289). Він мало займався зовнішньополітичними справами і за­лишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. Значні кошти віддавав на спорудження храмів, міст, замків. Найбільше любив читати і переписувати книж­ки та рукописи. Характеризуючи Володимира як «книжника і великого філософа, якого не було перед ним у цілій землі», літописець вихваляє його за лю­дяність, щедрість, лагідність до підлеглих, особливо убо­гих. Ще за життя Володимир Василькович, який не мав власних спадкоємців, передав свої землі двоюрідному братові Мстиславу Даниловичу, а коштовності, посуд, одяг заповів роздати незаможним людям. На превели­кий жаль, зі смертю Володимира (1289) закінчується Галицько-Волинський літопис, тому немає документаль­них свідчень про останні десятиріччя існування давньо­української держави.

Серед Даниловичів найенергійнішим правителем ви­явився Лев (1264—1301), який намагався продовжити

державницьку політику свого батька. Він підтримував тісні дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Лит­вою, Тевтонським орденом. Однак, якщо цього потребу­вали національні інтереси, то, не вагаючись, розпочинав проти них збройну боротьбу. Зокрема, Лев Данилович здійснив ряд походів на Литву і ятвягів, відвоював в Угорщини частину Закарпаття з Мукачевом (бл. 1280), а у Польщі, в якій він добивався краківського престо­лу, — Люблінську землю (бл. 1292). Завдяки останнім надбанням територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю ЇЇ історію. Водночас Лев зму­шений був визнати залежність від Золотої Орди, яка виявлялася у сплаті данини та участі у зовнішніх по­ходах монголо-татар.

Будучи мужнім воїном і талановитим полководцем, Лев Данилович виявився, однак, нерозважливим полі­тиком. Так, у 1267 р. литовський князь Войшелк віддав своє князівство молодшому братові Лева Шварнові, одруженому з його сестрою, а сам постригся в ченці. Перед династією Романовичів постала реальна перспек­тива утвердження на литовському великокняжому пре­столі. Проте Лев, вважаючи подібне спадкування пору­шенням порядку старшинства, убив Войшелка, чим ви­кликав велике невдоволення серед литовців. Князювання Шварна тривало недовго, і після його смерті (1269) Литовське князівство було назавжди втрачене для ди­настії Романовичів. І хто знає, як розвивалися б у по­дальшому історичні події для України, коли б не цей прикрий інцидент.

По смерті Шварна Лев об'єднав під своєю владою Перемишльську, Холмську, Белзьку, Дорогочинську землі та Галич. А в 1292 р., коли помер його другий брат — Мстислав, очевидно, й Теребовлю та Волинь, яку останній успадкував від Володимира Васильковича. Сто­лицю Галицько-Волинської держави Лев Данилович ще у 1272 р. переніс до Львова.

Дата добавления: 2015-05-22