Іван Скоропадський

Після об'єднання І.Мазепи зі шведським королем Петро І наказав старшині, яка залишилася на його боці, обрати нового гетьмана. Ним став старий і безвольний Іван Скоропадський (1708—1722). Раніше він служив у військовій канцелярії, виконував різні дипломатичні доручення, за правління Мазепи досяг посад генерально­го бунчужного, генерального осавула, стародубського полковника. Після обрання новий гетьман звернувся до московського царя з «Просительними статтями» —, проханням про підтвердження прав і вольностей Геть­манщини. У відповідь були прислані т. зв. Решетилів-ські статті, які ще більше посилювали залежність Украї­ни від Москви: 1) гетьманові без дозволу царя забо­ронялося змінювати старшину, надавати і відбирати ' маєтності; 2) встановлювався російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання козаць­кого війська, старшинського адміністративного апарату тощо; 3) українське військо мало знаходитися під коман­дуванням російських генералів, а гармати, забрані цар­ськими воєводами у Батурині, залишалися за росіяна­ми як військовий трофей. Водночас із відповіддю гетьма-

нові цар призначив при ньому свого наглядача — мініс­тра Ізмайлова, який мав право втручатися у міжнародні, майнові, управлінські справи Гетьманщини, стежив за гетьманом і старшиною. Гетьманську резиденцію було перенесено з Батурина до Глухова, ближче до російсько­го кордону. Тут мали стояти два російські полки, які перебували у розпорядженні царського міністра.

На долю гетьмана Скоропадського випало важке зав­дання порятунку автономних прав України, які Моск­ва намірилася звести нанівець. Адже після полтавської катастрофи Петро І поводився у Гетьманщині як у завойованій країні. Царська політика супроти Украї­ни (аналогічно поводили себе і всі наступні самодер­жавні імператори Росії, з більшою чи меншою жор­стокістю і фанатичною впертістю) передбачала такі основні заходи.

1. Руйнування основ української державності.
Формально залишаючи попердній устрій Гетьманщи­
ни, царський уряд намагався підпорядкувати собі всю
владу в Україні, ігноруючи основні права останньої, її
гетьмана та уряд. Він штучно підігрівав антагоністичні
протиріччя між гетьманом і полковниками, старшиною
і народом; призначав на важливі посади чужинців;
підтримував тих українців, які лояльно ставилися до
його політики. Царська система підриву влади украї­
нського гетьмана яскраво відображена в листі князя
Голіцина до канцлера Головкіна: «Задля нашої безпе­
ки на Україні треба насамперед посіяти незгоду між
полковниками і гетьманом. Не треба виконувати про­
хань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже
немає такої влади, як Мазепа, то, надіюсь, буде приходи­
ти з доносами... Треба, щоб в усіх полках були полков­
ники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і пол­
ковниками не буде згоди, то всі справи їх будуть нам
відкриті».

2. Фізичне виснаження України. Десятки тисяч
українців спроваджувалися царським урядом на тяжкі
примусові роботи — копання каналів навколо Ладозь­
кого озера, будівництво на фінських болотах нової росій­
ської столиці СанктгПетербурга, спорудження фортифі­
каційних укріплень понад Каспійським морем тощо.

Вони змушені були воювати в Білорусі, Литві, Ліфлян­дії і Фінляндії за чужі їм інтереси. До цього, як прави­ло, залучалися фізично здорові й економічно забезпечені козаки та міщани. З них додому поверталося 30 — 60 %, інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо. Така політика царату фактично вела до поступового знищення українського генотипу, адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей.

3. Руйнування України як самостійного еко­номічного організму і поступове перетворення її в російську колонію. Зокрема, дедалі частіше міс­цевим купцям і торговим людям заборонялося займа­тися торгівлею не тільки з закордоном, а навіть із За­поріжжям. За порушення таких указів жорстоко кара­ли і засилали до Сибіру. Вводилася державна монополія на багато товарів. Широко практикувалося перекупо­вування різноманітних товарів лише у російських куп­ців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко цен­тральною владою визначались торги, ярмарки, особливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці. З 1719 р. товари з України експортували тільки через Ригу та Архангельськ — під російським контролем. Ціни на експортовану українську продукцію встано­влював російський уряд. Отже, фактично була скасова­на вільна українська торгівля.

Українську економіку дуже виснажували постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чол.), яких утримували здебільшого за рахунок простого люду, а також швид­ке зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя в царську скарбницю 1722 р. надійшло 45,5 тис. крб, 1723 р. — 85,9 тис, а вже 1724 — 241,3 тис. крб. Три­вожним симптомом було масове роздавання великих земельних маєтків, конфіскованих у прихильників Ма­зепи, ряду російських генералів та вельмож, що прагну­ли впровадити в Україні такі кріпацькі порядки, які вже давно існували в Росії. Значно підривала україн­ську економіку політика московського уряду щодо збуту в Україні «лихих» мідних грошей, щоб срібні й золоті монети залишались по можливості в обігу в Росії й зосереджувалися у державній скарбниці.

4. Обмеження української культури. Цілеспрямо­вано звужувалося вживання національної мови (особ­ливо в офіційних установах, великих містах і т.д.), були накладені обмеження на видання книг, зокрема, з 1721 р. Києво-Печерській і Чернігівській друкарням було забо­ронено друкувати всі інші книги, крім церковних, здо­буття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної до «інородців» державної цензури. За нака­зом Петра І з Києва за кордон було вислано всіх студен­тів Києво-Могилянської академії, які були родом з укра­їнських земель Речі Посполитої, внаслідок чого з майже 1000 студентів там залишилося всього 161. Посилюва­лася залежність української церкви від московської патріархії, що викликало невдоволення і протест не тіль­ки серед українського духовенства, а й серед мирян. Починаючи з 1721 р., навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні. Це дозволялося робити тільки з «московських».

Значним ударом царизму по автономії Гетьманщи­ни було створення у травні 1722 р. Малоросійської колегії (1722 —1727) — центрального органу російської колоніальної адміністрації у Лівобережній Україні. Вона мала перебувати у гетьманській столиці Глухові й скла­далася із 6 російських урядовців, прокурора та канце­ляристів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. На неї покладалося ряд функцій, реалізація котрих фактично позбавляла гетьмана і тієї решти влади, яку він ще мав: 1) Малоросійська колегія мала наглядати за діяль­ністю гетьмана, генеральної і полкової старшини, вста­новленням і стягненням податків до царської казни, про­віанту для російської армії та її розквартируванням в Україні; 2) контролювала роботу Генеральної військо­вої канцелярії, роздачу земельних володінь офіцерам і старшинам; 3) була апеляційною установою у судових справах, які розглядалися в Генеральному військовому суді, полкових і місцевих судах Гетьманщини.

Підпорядкування практично всіх сторін державного життя Гетьманщини Малоросійській колегії лицемір­но пояснювалося піклуванням Москви про український народ. Старий гетьман не витримав такої наруги і по­мер влітку 1722 р.

Павло Полуботок

Дата добавления: 2015-05-22