Історія України 3 страница

Рекомендована література
Всеобщая стачка на Юге России в 1903 г.: Сб. документов. М., 1938.
Гермайзв О. Нариси з історії революційного руху на Українії У 2 т. Т. 1. Революційна українська партія (РУП). К., 1926.
Крестьянское движение в Полтавской й Харьковской губерниях в 1902 г.: Сб. документов. X., 1961.
К.титарев С. О. Ленінська «Искра» і піднесення революційного руху на Україні. К., 1959.
Леїценко М. Н. Класова боротьба в українському селі на початку XX століття. К., 1968.
Листовки революционннх социал-демократических организаций Украинм. 1896—1904 гг. К, 1963.
Лось Ф. Е. Формирование рабочего класса на Украине и его революционная борьба в конце XIX и в начале XX ст. (Конец XIX ст.— 1904 г.). К„ 1955.
Премчслер І. Революційний рух на Україні на початку XX століття (1900—1903 рр.). К., 1958.
Революция 1905—1907 гг. на Украине: Сб. документов и материалов: В 2 т. К., 1955. Т. 1.

ЛЕ КЦІЯ З
РЕВОЛЮЦІЯ 1905—1907рр.
• Початок революції • Наростання революції весною і влітку 1905 р. • У дні всеросійського жовтневого політичного страйку • Осіннє передгроззя • Грудневі збройні повстання * Спад революції • Національно-визволь-вий рух
Початок революції. Початком революційної бурі стали події 9(22) січня 1905 р. в Петербурзі. В цей день за наказом уряду була розстріляна мирна демонстрація робітників, які разом з сім'ями йшли до Зимового палацу з метою передати цареві петицію про свої нужди. Страшна звістка про криваву розправу над учасниками демонстрації облетіла всю країну, викликавши глибоке обурення трудящих. Лозунг «Геть самодержавство!» став головною політичною вимогою всього багатонаціонального пролетаріату Росії.
З перших днів революції соціал-демократичні організації України розгорнули велику агітаційно- пропагандистську роботу в масах — проводили нелегальні сходки, масовки, збори, закликаючи робітників до організації демонстрацій і мітингів протесту, до загального політичного страйку на знак солідарності з петербурзьким пролетаріатом. Скрізь поширювались листівки, присвячені подіям 9 січня.
Під впливом масової агітації і звісток про події «кривавої неділі» робітничий клас України активно включився у загальноросійський революційний рух. Уже 12 січня в Києві застрайкували робітники Південноросійського машинобудівного заводу (нині «Ленінська кузня»), заводу Гретера і Криванека (нині «Більшовик»). Незабаром страйк перекинувся й на інші підприємства. Протягом січня страйкували також робітники Катеринослава, Кам'янського, Гор-лівки, Юзівки, Єнакієвого, Маріуполя, Житомира, Бердичева. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстраціями на знак протесту проти злочинств царизму.
У лютому—березні страйковий рух продовжував наростати, втягуючи в революційну боротьбу нові верстви робітничого класу. В деяких місцях Донбасу відбулися криваві сутички між страйкуючими і царськими військами. Всього протягом перших трьох місяців революції на Украї-ні страйками було охоплено понад 320 заводів, фабрик і майстерень. На 235 підприємствах, де збереглися дані прокількість страйкуючих, виступило понад 128 тис. чоловік. По всій Росії кількість страйкуючих досягла за цей же період 810 тис. чоловік,
Слідом за робітничим класом виступило й селянство. Перший великий селянський виступ на Україні мав місце на Чернігівщині. В ніч на 22 лютого селяни Глухівського повіту розгромили цукрорафінадний завод і маєток цукро-заводчика-мільйонера Терещенка на хуторі Михайлівському. Далі селянський рух поширився на інші губернії. Всього протягом січня — березня на Україні відбулося близько 140 селянських виступів.
Революційна хвиля сколихнула й передові кола демократичної інтелігенції, середні верстви міського населення, студентство, учнівську молодь. Революція наростала з кожним днем, набуваючи справді всенародного характеру.
В умовах піднесення народного руху зростала активність соціал- демократичних організацій, зміцнювалися їх зв'язки з масами і водночас продовжувалося розмежування між більшовиками і меншовиками. З початком революції внутріпартійна боротьба різко загострилася, що привело до розколу деяких великих соціал-демократичних організацій і утворення паралельних більшовицьких і меншовицьких організацій. На Україні такі паралельні організації виникли спочатку в Одесі, Харкові, Миколаєві, Катеринославі, а дещо пізніше — в Луганську і Херсоні. Більшовики твердо тримали курс на дальше розгортання революції, повалення царизму.
Наростання революції весною і влітку 1905 р. В умовах швидкого наростання масової боротьби трудящих перед політичною партією пролетаріату постало невідкладне питання про вироблення своєї стратегії і тактики, які відповідали б новій обстановці і могли забезпечити успішний розвиток та перемогу революції. Це завдання виконав III з'їзд РСДРП, що відбувся у Лондоні в квітні 1905 р. В роботі в'їзду брали участь делегати від п'яти партійних організа- цій України: Одеської, Харківської, Катеринославської, Миколаївської й Поліської.
Відомо, що на з'їзд були запрошені всі організації РСДРП, як більшовицькі, так і меншовицькі, однак останні відмовилися брати участь у роботі з'їзду і зібралися на свою окрему конференцію в Женеві. Від України на конференцію прибули делегати Київського, Харківського, Катеринославського, Миколаївського комітетів, Донецького і Кримського союзів, Одеської групи РСДРП і української«Спілки». «Два з'їзди... (дві партії)»,—так визначив Ленін становище в РСДРП.
З'їзд і конференція обговорювали одні й ті ж питання стратегії і тактики, але прийняли по них зовсім протилежні рішення, які засвідчили корінні розходження між більшовиками і меншовиками в оцінці характеру, рушійних сил і перспектив революції. Обгрунтування курсу більшовиків на гегемонію пролетаріату та його союз з селянством при ізоляції ліберальної буржуазії, на повалення царизму шляхом збройного повстання і водночас критику реформістської, опортуністичної тактики меншовиків дав Ленін у своїй книзі «Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції», яка розповсюджувалася місцевими більшовицькими організаціями.
Керуючись рішеннями III з'їзду РСДРП, більшовики повели боротьбу за дальший розвиток революції. У зв'язку з наближенням дня Першого травня Катеринославський більшовицький комітет перевидав написану Леніним листівку «Перше травня» тиражем 16,5 тис. примірників, свої листівки випустили й інші організації РСДРП. У багатьох містах проводилися масовки, робітничі збори, присвячені підготовці до свята. В результаті Першотравневі політичні страйки і демонстрації відбулися в Одесі, Києві, Луганську, Балті, Мелітополі та інших містах. У Харкові, Катеринославі, Миколаєві демонстрації робітників закінчилися сутичками з військами і поліцією. І хоча Першотравневі виступи не набули загального характеру, вони справили велике враження на робітників.
Після травневих страйків революційний рух продовжував наростати. У червні під керівництвом більшовиків були проведені загальні політичні страйки в Одесі, Катеринославі, Миколаєві, Харкові. У липні страйкували робітники Луганська, Маріуполя, Горлівки, Кадіївки та інших міст.
Під впливом революційних виступів робітничого класу посилились селянські заворушення. Більшовики розгорнули агітаційну роботу серед селян, розповсюджували листівки, твори Маркса, Енгельса. Леніна, зокрема його брошуру «До сільської бідноти», в якій викладались програмні вимоги партії з аграрного питання. Агітаційну роботу на селі вели також есери, РУП і «Спілка». Царські власті всіляко переслідували агітаторів, які поширювали революційну літературу, арештовували їх, але ніякі репресії вже не могли стримати хвилю народного гніву. В першій половині 1905 р. селянський рух охепив 43 з 94 повітів України, всього ж у регіоні відбулося 1857 селянських виступів.
Посилення боротьби робітничого класу і селянства, нові поразки царизму в російсько-японській війні (під Мукденом, біля Цусіми) справили революціонізуючий вплив на армію і флот. Збройна опора царизму захиталася, почалися виступи й серед солдатів та матросів. Найбільшим з них було повстання матросів на броненосці «Потемкин» 14— 25 червня 1905 р. Незважаючи на поразку, воно відіграло значну роль у подальшому розгортанні революційної боротьби в країні. Вперше частина військової сили царизму — цілий броненосець — відкрито перейшла на сторону революції.
В умовах загального революційного піднесення все активніше виступає демократична інтелігенція, інші непроле-тарські верстви трудящих. З метою залучення їх на бік пролетаріату більшовики видавали спеціальні листівки-звернення, використовували різні легальні з'їзди інтелігенції (вчителів, лікарів та ін.), створювали окремі інтелігентські та громадські секції при партійних комітетах, студент" еькі й учнівські організації РСДРП.
Налякане загальним піднесенням революційного руху, царське самодержавство поспішило в серпні 1905 р. укласти мир з Японією. Незабаром був опублікований підготовлений міністром Булигіним закон про скликання дорадчої Державної думи. За її допомогою царизм мав намір розколоти сили революції, відірвати від неї «помірковані» верстви населення, покласти край опозиційним виступам ліберальної буржуазії. Урядові об'єктивно допомагали в цьому меншовики, які визнали за необхідне взяти участь у виборах булигінської Думи. Більшовики ж оголосили активний бойкот Думи, поставивши за мету не допустити її скликання. Тактику бойкоту підтримали також національні соціал-демократичні і революційно-демократичні партії:. РУП, Бунд, соціал-демократи Польщі, Литви, Латвії, партія есерів, ліберально-інтелігентський «Союз спілок». Скрізь у країні розгорнулася агітація за бойкот Думи, за підготовку акцій протесту, в тому числі загального політичного страйку і збройних демонстрацій.
У дні всеросійського жовтневого політичного страйку.
Ініціаторами всеросійського політичного страйку виступили 7 жовтня залізничники Москви. Слідом за ними застрайкували всі залізничники країни, робітники фабрик і заводів, службовці, студенти, учні. Протягом п'яти днів страйк ставзагальним, охопивши понад 2 млн чоловік. На Україні він розпочався 10 жовтня виступом робітників і службовців Катерининської залізниці, Київського, Харківського і Кате- ринославського залізничних вузлів, заводів Харкова і Катеринослава. В наступні два-три дні припинили роботу більшість підприємств Одеси, Києва, Миколаєва та інших міст. Всього па Україні в жовтні страйкувало понад 120 тис. чоловік.
Загальний страйк у Києві, Харкові, Катеринославі та інших містах супроводжувався мітингами і демонстраціями. Серед їх учасників відкрито проводився збір пожертвувань на озброєння робітничих дружин та допомогу революціонерам, що томилися в тюрмах. У Катеринославі, Харкові, Одесі відбулися криваві сутички і барикадні бої між страйкуючими та царськими військами. Для керівництва революційними виступами створювались коаліційні за складом страйкові комітети, комітети боротьби, куди входили більшовики, меншовики, есери, а в деяких місцях і представники'Бунду, РУП, «Спілки».
Всеросійський політичний страйк показав могутність ро- бітничого класу. Він паралізував сили уряду і примусив царя видати 17 жовтня маніфест про «громадянські свободи» і скликання законодавчої Думи з залученням до виборів усіх верств населення.
Ліберальна буржуазія, яка давно вже домагалася обмеження самодержавної влади, з задоволенням зустріла царський маніфест. З метою посилення свого впливу і підготовки виборів до Державної думи представники найбільш впливових буржуазних -кіл та ліберальної інтелігенції створювали власні партії — кадетів, октябристів та ін. Видання маніфесту вітали меншовики, есери, національні соціал-демократичні та революційно-демократичні партії. Тільки більшовики дали негативну оцінку маніфесту, назвавши його першою перемогою революції, яка, однак, далеко ще не вирішує її долю. В необхідності подальшої боротьби робітники досить швидко переконалися на власному досвіді, оскільки вже на другий день після проголошення маніфесту в Києві, Одесі та інших містах і містечках царські власті вчинили єврейські погроми, криваві розправи над учасниками мітингів та демонстрацій.
Важливу роль у розвитку революційної творчості мас відіграли Ради робітничих депутатів, вперше створені в бурхливі дні жовтневого страйку. Протягом жовтня—грудня 1905 р. Ради виникли в 50 містах і 4'абрично-заводських селищах Росії. На Україні вони були створені у Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієвому, Маріуполі, Юзівці і Кременчуку. Більшовики брали активну участь у їх організації та діяльності, не уникаючи співробітництва з меншовиками, есерами, представниками інших революційно- демократичних партій.
Однад здебільшого вплив революційно-демократичних партій на Ради робітничих депутатів був незначним. Так, за весь період їх діяльності є лише одна згадка про представника Української демократичної партії, який брав участь у відкритті одеської Ради. Немає жодних даних про вплив на Ради представників РУП, «Спілки», Поалей Ціо-ну. Збереглися документи про діяльність сіоністів у катеринославській Раді. Коли Рада не допустила представників Поалей Ціону і сіоністсько-соціалістичної партії до свого складу, вони стали на шлях організації самостійної єврейської Ради робітничих депутатів. Однак ніякого впливу на розвиток революційного руху в Катеринославі вона не мала.
Ради робітничих депутатів були інтернаціоналістаькими організаціями, які об'єднували робітників незалежно від їх національності. Коли на засіданні одеської Ради представник сіоністської організації почав добиватися грошової допомоги тільки для робітників-євреїв, він зустрів одностайний осуд з боку всіх депутатів. «Рада робітничих депутатів,—заявив один із них,—є установа інтернаціональна і, як така, вона подаватиме допомогу голодним людям, а на голодним євреям, голодним полякам, голодним росіянам і т. д.»
Повсюдно ще влітку 1905 р., але особливо активно— після всеросійського жовтневого страйку, на Україні почали створюватися профспілки. Однією з перших була створена профспілка залізничників Південно-Західної залізниці, яка відіграла значну роль у революційному русі наприкінці 1905 р. У жовтні—листопаді проводилась успішна підготовча робота по організації профспілок у Києві, Харкові, Одесі та інших містах України. До грудня 1905 р. профспілки були вже створені в усіх великих містах. В Одесі їх налічувалося 27, Києві— 18, Харкові— 13, Катеринославі—11, Миколаєві—8 і т. д. І хоча ці спілки ще не охоплювали робітників усіх професій і були нечисленними, вони користувалися великим авторитетом серед робітників і відіграли значну роль у залученні мас до політичної боротьби. Осіннє передгроззя. Відносні свободи, завойовані в результаті революційної боротьби мас, дали можливість більшовикам всебічно використовувати легальні можливості для своєї політичної діяльності, створювати клуби, бібліотеки, проводити перебудову партійної роботи на основі засто' сування виборного начала. Замість гуртків, що існували в підпіллі, створювались легальні фабрично-заводські партійні групи, осередки і комітети РСДРП, вперше проводились вибори керівних партійних органів.
Більшовики України, використовуючи завойовану свободу слова і друку, організували широке розповсюдження щоденної легальної газети «Новая жизнь», що видавалась у Петербурзі за редакцією В. І. Леніна, який 8 листопада нелегально повернувся з еміграції. Деякі ленінські статті з цієї газети передруковувались в Одесі, Миколаєві, Сумах. В Одесі і Києві було видано також ряд творів Маркса і Енгельса. Всі ці видання більшовики широко використовували в своїй агітаційно-масовій роботі.
Використовуючи легальні можливості, розширюючи агітаційно-пропагандистську діяльність, більшовики тим самим сприяли залученню революційне настроєних робітників до лав партії. Однак в рядах РСДРП не було єдності;
поряд з більшовицькими організаціями існували меншовицькі, що не могло не створювати додаткових труднощів у їх роботі. В цих умовах постало таке насущне питання, як подолання розколу в робітничому русі та відновлення єдності РСДРП. Враховуючи невдоволення Партійних мас, передових робітників партійним розколом і їхню вимогу об'єднати обидві частини РСДРП, більшовики після жовтневого страйку стали на шлях організаційного об'єднання з меншовиками, не знімаючи при цьому питання щодо ідейних і політичних розходжень з ними. На Україні таке об'єднання було здійснено в усіх шести промислових центрах, де протягом 1905 р. існували паралельні організації. Причому, якщо в Харкові, Катеринославі та Миколаєві більшовики об'єдналися з меншовиками на федеративних началах, то в Одесі, Херсоні й Луганську відбулося повне злиття паралельних організацій.
Соціал-демократичні організації України водночас приділяли велику увагу залученню селянства на бік пролетаріату. З цією метою вони організовували в селах гуртки, проводили політичні мітинги, запрошували селян до міст на збори робітників, засідання Рад робітничих депутатів тощо. При Харківському, Катеринославському, Луганському та деяких інших комітетах РСДРП були створені спе-ціальні «аграрні групи», які видавали листівки для селян і очолювали агітаційну роботу на селі. На півдні України велику революційну роботу вів Херсонський губернський комітет сільських організацій РСДРП, утворений в листо" паді 1905 р.
Ще влітку 1905 р. почали створюватися місцеві організації Всеросійської селянської спілки. На Україні було створено понад 120 сільських і волосних організацій спілки, 12 повітових і сім губернських комітетів, які об'єднували десятки тисяч селян. Селянська спілка була дійсно народною, масовою організацією, в якій активно співробітничали соціал-демократи, есери, інші революційно-демократичні партії, сприяючи тим самим дальшому розвитку політичної творчості селянства.
Селянський рух на Україні, як і в усій країні, особливо посилився після жовтневого політичного страйку. У багатьох селах створюпалися революційні селянські комітети, організовувалися бойові дружини, які заарештовували і роззброювали стражників, чинили суд, виконували інші функції місцевої влади, паралізуючи царський апарат. Восени 1905 р. селянський рух на Україні охопив 64 повіти з 94. У Чернігівській, Полтавській та деяких інших губерніях відбулися справжні селянські повстання. Найбільшими з них був виступ селян у с. Великі Со- рочинці на Полтавщині. Криваву розправу царських карателів над повстанцями затаврупав видатний російський письменник В. Г. Короленко у своєму творі-ннмфлеті «Сорочинська трагедія».
Протягом жоіітня—грудня 1905 р, на Україні відбулося понад 1800 селянських виступів, якими було охоплено 2100 сіл із населенням понад 2 млн чоловік. А всього протягом 1905 р. на Україні відбулося близько 4 тис. селянських виступів, що охопили 6884 села з населенням понад 5 млн чоловік. Такого піднесення класової боротьби українське село досі не бачило.
Після жовтневого політичного страйку соціал-демокра-тичні організації значно активізували пропагандистську роботу в армії. При Одеському, Катеринославському, Харківському та інших комітетах були створені спеціальні військові організації РСДРП, які вели масову роботу в армії. Соціал-демократи залучали солдатів і матросів на робітничі збори, мітинги, вуличні демонстрації, розповсюджували у військових частинах листівки з закликами переходити на бік повсталого народу.
В умовах загального революційного піднесення, під впливом масової агітації і звісток про повстання матросів у Кронштадті та Севастополі, в листопаді 1905 р. на Україні прокотилася хвиля солдатських виступів. Одним з найбільших було повстання солдатів саперної бригади Київського гарнізону на чолі з підпоручиком Б. П. Жаданів-ським 18 листопада. 23 листопада відбулася, демонстрація солдатів і робітників у Харкові, підготовлена і проведена військовою організацією РСДРП під керівництвом Ф. А. Сергєєва (Арте-ма). На початку грудня мали місце виступи солдатів у Миколаєві і Катеринославі. Країна перебувала напередо" дні збройного поік'тачня.
Грудневі збройні повстання. Революційні події, що розгорнулися в країні після жовтневого політичного страйку, свідчили про нестримне наближення збройного повстання, ідея якого знаходила визнання серед найширших верств трудящих. Важливу роль у політичній підготовці повстання відігравали листівки, які видавалися і розповсюджувалися в масах соціал- демократичними організаціями Харкова, Катеринослава, Луганська, Одеси, Миколаєва, Херсона, Балти та інших міст. У листівці «Готуйтесь до збройного повстання!» Катеринославський більшовицький комітет роз'яснював робітникам неминучість збройної боротьби і закликав їх посилено готуватися до майбутніх боїв.
Більшовики пропагували ідею збройного повстання, закликали робіткііків озброюватись, організовувати бойові загони майбутньої революційної армії, вчитися володіти зброєю. З метою надання практичної допомоги місцевим партійним організаціям ЦК РСДРП створив у серпні 1905 р. в Києві спеціальну інструкторську школу-майстерню, до якої більшовицькі організації відряджали своїх представників для вивчення військової справи і виготовлення бомб. Після закінчення навчання слухачі школи направлялись на практичну роботу в різні міста країни.
Важливу роль у підготовці повстання відіграли Ради робітничих депутатів. Вони збирали кошти для придбання зброї, організовували її виготовлення силами самих робітників. У Катеринославі на закупку озброєння для бойових дружин і потреби самооборони було зібрано понад 2 тис. крб., у Горлівці — 1 тис,, Олександрівську — 809 крб. і т. д. Однак у тих містах, де в Радах переважали меншовики, питанням підготовки до повстання приділялося мало уваги. Одеська Рада, наприклад, маючи в касі 7217 крб., витратила на озброєння бойовик дружин менше 200 крб.
Одночасно із збиранням коштів і виготовленням зброї на великих підприємствах створювались бойові робітничі дружини і загони народної міліції. В Харкові організаторами і керівниками бойових загонів були Д. М. Бассалиго, О. П. Васильєв, Ф. А. Сергєев (Артем), у Катеринославі - І. Ю. Захаренко, Г. І. Петровський, М. О. Савельєв, у Миколаєві - І. А. Чигрин, в Одесі — О. В. Шотман, у Донбасі—Т. Л. Бондарєв, А. С. Гречнєв, Ї. А. Кротько, І. П. Мазанов та інші більшовики. На початок грудня 1905 р. бойові дружини і вагова народної міліції були створені майже в усіх містах І фабрично-заводських селищах.
Прапор збройної боротьби проти царизму першими піднесли робітники Москви, де 7 грудня почався загальний політичний страйк, який незабаром переріс у повстання. Слідом за московським пролетаріатом виступили робітники Сормова, Пермі, Ростова-на-Дону, Новоросійська, Сочі, Красноярська, Чити та інших міст. Разом з російським робітничим класом на збройну боротьбу піднялися пригноблені народи окраїн імперії — України, Польщі, Латвії, Фінляндії, Грузії.
На Україні основним районом збройної боротьби проти царизму стала Катеринославська губернія, де зосереджувалися основні маси робітничого класу. 8 грудня почали загальний політичний страйк робітники Катеринослава. Для керівництва страйком і організації повстання при Раді робітничих депутатів було створено Бойовий страйковий комітет (БСК) Катеринослава і Катеринославської губернії, коаліційний за складом, до якого ввійшли члени виконавчого комітету Ради, по три представники від більшовиків, меншовиків, бундівців, есерів, бюро провінціальних організацій РСДРП, страйкового розпорядчого комітету Катерининської залізниці і страйкового бюро поштово-телеграфної спілки. Правда, останні незабаром вийшли з БСК. Під керівництвом БСК бойові дружини взяли під свій контроль вокзал, телеграф, фабрики і заводи, почали роззброювати поліцейських. Пролетарські райони міста — Чечелівка, Амур і Нижньодніпровськ — перетворилися в неприступні фортеці, куди не наважувались з'являтись ні поліцейські, ні козаки.
Виступ катеринославських робітників справив великий вплив на пролетарські маси Кам'янського, Олександрів' ська, Нікополя, Кривого Рога та інших міст Придніпров'я. Загальний політичний страйк, що охопив протягом 8— 10 грудня залізничні станції і міста району, супроводжувався мітингами, демонстраціями, кривавими сутичками з поліцією і військами.
В Олександрівську збройний виступ робітників очолили більшовики В. Л. Васильєв, М. Мороз- Коган, С. М. То-полін, П. В.' Швець та ін. На заклик Олександрівського БСК на допомогу повсталим прибули бойові дружини з Нижньодніпровська, Синельникового, Нікополя, багато селян з навколишніх сіл. Протягом двох днів— 13 і 14 грудня — повстанці вели нерівний бій з царськими військами і чорносотенцями.
Особливу активність проявили робітники Донбасу, більша частина якого входила до складу Катеринославської губернії. З 11 по 14 грудня в Донбасі перебувала оперативна група Катеринославського БСК. Члени групи відвідали Горлівку, Гришине, Авдіївку, Дебальцеве та інші промислові центри з метою надання практичної допомоги місцевим страйковим комітетам. 13 грудня в Ясинуватій і Авдіївці відбулися збройні сутички бойових дружин з царськими військами. В Ясинуватій після короткого бою був убитий командир розквартированої там роти, а солдати склали зброю і перейшли на бік повстанців.
Кульмінаційною подією донецького повстання став бій у Горлівці. Царські власті, зосередивши в Донбасі значні військові сили, вирішили перейти в наступ і 16 грудня влаштували криваву розправу над робітниками місцевого заводу. Вони розраховували залякати трудящих, зламати їх опір. Однак цей задум не вдався. Надвечір 16 грудня на допомогу горлівським робітникам прибули бойові дружини з Алчевська, Дебальцевого, Єнакієвого, Харцизька, Ясинуватої, а на світанку 17 грудня підійшов поїзд з гри-шинською та авдіївською дружинами. Всього в Горлівку прибуло близько 4 тис. дружинників. Розбившись на три великих загони, які очолили більшовик А. С. Гречнєв, без- партійний П. А. Гуртовий і есер П. С. Дейнега, повстанці вранці 17 грудня перейшли в наступ проти царських військ, однак через недосвідченість та погане озброєння зазнали поразки. Донецьке збройне повстання було жорстоко придушене.
Бурхливо розвивалися події і в інших районах України. 12 грудня відбувся великий збройний виступ робітників Харкова, який очолили більшовики Б. В. Авілов, О. П. Васильєв, Ф. А. Сергєєв (Артем), О. С. Шаповалов та ін. Після його поразки багато учасників повстання виїхало з міста на найближчі вузлові станції — Люботин, Куп'янськ і Лозову, щоб спільно з місцевими робітниками продовжувати боротьбу. Впертий опір царським карателям вчинили захисники Люботина. Козаки двічі—15 і 16 грудня—намагалася захопити станцію, але безуспішно. Тільки 17 грудня, застосувавши проти повсталих артилерію, війська змогли оволодіти станцією Люботин.

Велику революційну активність проявили в цей період робітники Києва, Миколаєва, Конотопа, Довгинцевого, Ко-зятина та інших міст і селищ. Фабрично-заводські райони Києва (Шулявка) і Миколаєва (Слобідка) під охороною бойових дружин перетворилися у своєрідні робітничі «республіки», де єдиними органами влади були Ради робітничих депутатів. У всіх цих подіях разом зі своїми старшими товаришами активну участь брала й робітнича молодь.
Грудневі збройні повстання на Україні були. складовою частиною загальноросійського збройного виступу робітничого класу. Однак розрізненість дій повсталих у різних містах і районах, застосування ними оборонної тактики, нестача зброї і досвідчених командирів, недостатня активність селян і солдатів, нерішуча, непослідовна, а нерідко й дезорганізаторська позиція меншовиків, есерів та представників інших революційно- демократичних партій в коаліційних бойових страйкових комітетах і об'єднаних штабах — усе це дало можливість царизму відбити натиск народу в грудні 1905 р.
Грудневі збройні повстання, незважаючи на поразку, стали справжньою школою революційної боротьби пролетаріату. І в цьому їх історична роль.
Спад революції. Після поразки грудневих збройних повстань почався другий період революції — період її спаду. Царський уряд поспішав скористатися цією поразкою, щоб здобути повну перемогу над революційними масами. На Україні, як і в інших районах Росії, лютували каральні експедиції, проводилися масові обшуки й арешти, В цих умовах партійні організації перебудовували свою роботу, йшли в глибоке підпілля, зміцнювали законспіроване ядро революціонерів-професіоналів, ширше використовували легальні робітничі організації для посилення зв'язків з масами.
Обстановка в країні настійно вимагала зміцнення єдності робітничого класу і завершення об'єднання його політичної партії, яке почалося наприкінці 1905 р. Скликаний у Стокгольмі в квітні 1906 р. IV (Об'єднавчий) з'їзд РСДРП формально скріпив об'єднання обох фракцій РСДРП, однак нічого не змінив у фактичному стані справ усередині партії. Боротьба між більшовиками і меншовиками після з'їзду розгорнулася з новою силою, особливо за вплив на маси в ході передвиборної кампанії до І Державної думи. Оскільки вибори до Думи проходили незабаром після грудневих збройних повстань, більшовики, споді- ваючись на нове піднесення революції, проводили тактику активного бойкоту виборів. Бойкотували вибори також УСДРП (таку нову назву у грудні 1906 р. взяла РУП), партія есерів, Всеросійська селянська сайка. Тим часом меншовики разом з кадетами вирішили взяти участь у виборах. Сіючи серед робітників і селян конституційні ілюзії, вони твердили про можливість мирним шляхом, за допомогою Думи добитися від уряду виконання вимог трудящих.
Після поразки сил революції більшовики влітку 1906 р. змінили тактику { відмовилися від бойкоту виборів до II Думи, розраховуючи використати трибуну Державної думи для організації і політичної освіти трудящих. Більшовики України проводили агітаційну роботу серед виборців, скликали передвиборні збори, мітинги, сходки, видавали Ї роаповсюджували листівки.
Особливо активну передвиборяу агітацію розгорнули більшовики Донбасу і Катеринослава, їм вдалося провести жо II Державної думи свого депутата по робітничій курії від Катеринославської губернії — робітника Луганського паровозобудівного заводу І. М. Нагих, який в Думі незабаром перейшов до меншовицької фракції, захоплений красномовством та широкомасштабними обіцянками її лідерів.
Соціал- демократичні організації приділяли головну увагу керівництву революційною боротьбою робітничого класу, який вів ар'єргардні бої, робив героїчні зусилля, щоб»упинити наступ реакції. Пролетаріат Росії ще двічі піднімався для нового натиску на ворога: навесні 1906 р., коли в країні страйкувало майже 480 тис. робітників, і в перші місяці 1907 р., коли кількість страйкуючих досягла 327 тис. Проте порівняно з першим етапом революції страйковий рух у ці роки був значно слабшим. Якщо в 1905 р. на Україні страйкувало близько 500 тис., то в 1906 р.— трохи більше 90 тис., а в 1907 р.— близько 55 тис. робітників. Страйки 1906—1907 рр. не мали вже колишнього наступального характеру.
В роки відступу революції не припинялися й селянські виступи. За перше півріччя 1906 р. селянський рух охопив близько половини повітів царської Росії. На Україні виступи селян проходили в 75 повітах з 94 (восени 1905 р. в 64 повітах). Однак за кількістю учасників і гостротою боротьби селянський рух 1906—1907 рр. був значно слабкішим порівняно з минулим роком. Всього на Україні відбулося 2835 селянських виступів—майже в 1,4 раза мен-ше, ніж у 1905 р. Здебільшого вони мали стихійний характер, були слабо пов'язані з боротьбою робітничого класу і зазнали поразки від царизму, який перейшов у наступ.
Під впливом революційного руху робітничого класу і селянства у 1906—1907 рр. продовжувалися заворушення в армії й на флоті. Активну агітаційну роботу серед солдатів і матросів вели військові організації РСДРП, які продовжували діяти, хоча й зазнали важких втрат у результаті поліцейських репресій наприкінці 1905 р. Найбільшими в Росії були виступи матросів у Кронштадті та Свеаборгу в липні 1906 р. На Україні відбулася повстання солдатів 7-го еаперного батальйону в Києві, ряд солдатських мітингів у Одесі і Харкові, демонстрація новобранців у Миколаєві, повстання солдатів у Полтаві та Херсоні. Проте всі ці розрізнені виступи, слабо пов'язані з революційною боротьбою робітників і селян, були жорстоко придушені.
Основні підсумки революційного руху підбив V (Лондонський) з'їзд РСДРП, який проходив з ЗО квітня по 19 травня 1907 р. На той час в партії налічувалося 167 тис. членів, з них 58 тис. більшовиків і 45,5 тис. меншовиків, решту становили соціал-демократи Польщі і Литви, Латвії, Бупд. Зміцнили свої позиції більшовики і в соціал-демократичних організаціях України, хоча тут переважали меншовики, яких підтримували дрібнобуржуазні верстви молодого українського пролетаріату, що формувався здебільшого за рахунок недавніх вихідців із села. Всього у соціал-демократичних організаціях України на той час налічувалося 4,5 тис. більшовиків, близько 10 тис-меншовиків, майже 6 тис. членів «Спілки» і 5,5 тис. членів організацій Бунду, які блокувалися з меншовиками.
На з'їзді делегати-більшовики мали стійку більшість, що й визначило характер основних рішень. З'їзд прийняв більшовицьку резолюцію про ставлення до всіх непролетар-ських партій Росії, засудив меншовицьку ідею скликання «робітничого з'їзду» як спробу ліквідувати пролетарську партію, визначив тактику РСДРП щодо Державної думи і профспілок. Так само з усіх інших принципових питань тактики в революції перемогла лінія більшовиків.
Національно-визвольний рух. Народні маси України, виступаючи проти самодержавного ладу й експлуатації, активно боролися також проти національного гноблення. Поряд із основними класовими вимогами (повалення царизму, ліквідація поміщицького землеволодіння, запрова-ваючись на нове піднесення революції, проводили тактику активного бойкоту виборів. Бойкотували вибори також УСДРП (таку нову назву у- грудні 1905 р. взяла РУП), партія есерів, Всеросійська селянська спілка. Т»м часом меншовики разом з кадетами вирішили взяти участь у виборах. Сіючи серед робітників і селян конституційні ілюзії, тони твердили про можливість мирним шляхом, за допомогою Думи добитися від уряду виконання вимог трудящих.
Після поразки сил революції більшовики влітку ЮТ6 р. «мінили тактику і відмовилися від бойкоту виборів до II Думи, розраховуючи використати трибуну Державної думи для організації і політичної освіти трудящих. Більшовики України проводили агітаційну роботу серед виборців, скликали передвиборні збори, мітинги, сходки, видавали І роаповсюджували листівки.
Особливо активну передвиборну агітацію розгорнули більшовики Донбасу і Катеринослава, їм вдалося провести КО II Державної думи свого депутата по робітничій курії від Катеринославської губернії — робітника Луганського паровозобудівного заводу І. М. Нагих, який в Думі незабаром перейшов до меншовицької фракції, захоплений крас-иомовством та широкомасштабними обіцянками її лідерів.
Соціал-демократичні організації приділяли головну увагу керівництву революційною боротьбою робітничого класу, який вів ар'єргардні бої, робив героїчні зусилля, щоб зупинити наступ реакції. Пролетаріат Росії ще двічі піднімався для нового натиску на ворога: навесні 1906 р., коли в країні страйкувало майже 480 тис. робітників, і в перші місяці 1907 р., коли кількість страйкуючих досягла 327 тис. Проте порівняно з першим етапом революції страй- ковий рух у ці роки був значно слабшим. Якщо в 1905 р. на Україні страйкувало близько 500 тис., то в 1906 р.— трохи більше 90 тис., а в 1907 р.— близько 55 тис. робітників. Страйки 1906—1907 рр. не мали вже колишнього наступального характеру.
В роки відступу революції не припинялися й селянські виступи. За перше півріччя 1906 р. селянський рух охопив близько половини повітів царської Росії. На Україні виступи селян проходили в 75 повітах з 94 (восени 1905 р. в 64 повітах). Однак за кількістю учасників і гостротою боротьби селянський рух 1906—1907 рр. був значно слабкішим порівняно з минулим роком. Всього на Україні відбулося 2835 селянських виступів—майже в 1,4 раза мен-ше, ніж у 1905 р. Здебільшого вони мали стихійний характер, були слабо пов'язані з боротьбою робітничого класу і зазнали поразки від царизму, який перейшов у наступ.
Під впливом революційного руху робітничого класу і селянства у 1906—1907 рр. продовжувалися заворушення в армії й на флоті. Активну агітаційну роботу серед солдатів і матросів вели військові організації РСДРП, які продовжували діяти, хоча й зазнали важких втрат у результаті поліцейських репресій наприкінці 1905 р. Найбільшими в Росії були виступи матросів у Кронштадті та Свеаборгу в липні 1906 р. На Україні відбулися повстання солдатів 7-го саперного батальйону в Києві, ряд солдатських мітингів у Одесі і Харкові, демонстрація новобранців у Миколаєві, повстання солдатів у Полтаві та Херсоні. Проте всі ці розрізнені виступи, слабо пов'язані з революційною боротьбою робітників і селян, були жорстоко придушені.
Основні підсумки революційного руху підбив V (Лондонський) з'їзд РСДРП, який проходив з ЗО квітня по 19 травня 1907 р. На той час в партії налічувалося 16.7 тис. членів, з них 58 тис. більшовиків і 45,5 тис. меншовиків, решту становили соціал-демократи Польщі і Литви, Лятпії, Бунд. Зміцнили свої позиції більшовики і в соіі.іііл-дсм(>і<|)я-ііічиих організаціях України, хоча тут пере-ннжяли меншовики, яких підтримували дрібнобуржуазні верстви молодого українського пролетаріату, що формувався здебільшого за рахунок недавніх вихідців із села. Всього у соціал-демократичних організаціях України на той час налічувалося 4,5 тис. більшовиків, близько 10 тис. меншовиків, майже 6 тис. членів «Спілки» і 5,5 тис. членів організацій Бунду, які блокувалися з меншовиками.
На з'їзді делегати-більшовики мали стійку більшість, що,й визначило характер основних рішень. З'їзд прийняв більшовицьку резолюцію про ставлення до всіх непролетар-ських партій Росії, засудив меншовицьку ідею скликання «робітничого з'їзду» як спробу ліквідувати пролетарську партію, визначив тактику РСДРП щодо Державної думи і профспілок. Так само з усіх інших принципових питань тактики в революції перемогла лінія більшовиків.
Національно-визвольний рух. Народні маси України, виступаючи проти самодержавного ладу й експлуатації, активно боролися також проти національного гноблення. Поряд із основними класовими вимогами (повалення царизму, ліквідація поміщицького землеволодіння, запрова-дження восьмигодинного робочого дня) вони висували гасло рівноправності всіх народів, виступали проти великодержавно-шовіністичної політики царизму, за право вільно користуватися рідною мовою.
Робітники Харківського паровозобудівного заводу, наприклад, висували вимогу цілковитої рівноправності всіх громадян незалежно від національності та віросповідання. Робітники Горлівського машинобудівного заводу виступали проти дискримінаїгії трудящих неруської національності. Робітники Києва рішуче засуджували царську політику нацьковування однієї нації на іншу й вимагали повної автономії України.
На захист своїх національних прав виступали також селяни України. У постанові селянського сходу села Мис Доброї Надії Катеринославського повіту, зокрема, висувалась вимога загального обов'язкового навчання за рахунок держави з викладанням рідною мовою. Селяни с. Романкове того ж повіту заявляли про необхідність введення загального обов'язкового навчання для дітей шкільного віку, вільного доступу для тих, хто бажає вчитися, в усі середні та вищі навчальні заклади, викладання рідною мовою, з обов'язковим запровадженням російської мови як державної. Селяни с. Мачухи Полтавського повіту домагалися права вживати рідну мову в школі, церкві, суді та Інших установах. Подібних прикладів можна навести чимало.
Селяни деяких сіл і повітів України під час сходок ухвалювали резолюції, де йшлося про надання автономії Україні. Подібні вимоги висували, зокрема, селяни с. Карлівки Полтавської губернії, Хорошівська волосна філія селянської спілки тієї ж губернії та ін. У Подільській губернії на селянських сходах приймалися звернення до депутатів Державної думи з вимогами добиватися волі, землі, автономії України.
Активну участь у боротьбі проти національного гніту брала українська революційно-демократична інтелігенція, шкільна та студентська молодь. Вони вимагали вільного розвитку української мови і культури, викладання рідною мовою в школах, створення українських кафедр у Київському, Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах. Передова українська інтелігенція, зокрема видатні письменники І. Я. Франко, Леся Українка, М. М. Коцюбинський, вела наполегливу боротьбу проти ненависного всім царського самодержавства. Висловлюючи впевненість у неминучості «загального повстання, якезмете весь старий політичний лад», Коцюбинський у листопаді 1905 р. зазначав, що «усі, без різниці національності, скуплюють свої сили, щоб звалити спільного ворога».
Революційні соціал-демократи підтримували боротьбу українського народу за національну рівноправність, за свої національні права. На зборах і мітингах, у газетах і прокламаціях вони нещадно викривали колонізаторську політику самодержавства щодо неруських народів, відстоювали за всіма націями право на самовизначення аж до створення своєї незалежної держави. Роз'яснюючи політику партії в національному питанні, Одеський комітет РСДРП під час виборів до II Державної думи писав у своїй листівці, що російська соціал-демократія «бореться за рівноправність усіх національностей, за знищення всяких обмежень, за право кожної нації на самовизначення».
Однак конкретно українського національного питання організації РСДРП не торкалися, а всю свою літературу й надалі продовжували друкувати російською мовою. Щоправда, збереглися документи про те, що вони все ж відчували потребу видавати агітаційну літературу мовами національних меншин. У своїх виступах на загальнопартійних з'їздах делегати з України зазначали, наприклад, що в Катеринославі відчунгмлсь необхідність у літературі українською, польською і російською мовами, в Одесі був попит на єврейську літературу. В районі діяльності Поліського комітету була потреба в літературі білоруською і українською мовами. Однак намагання задовольнити ці потреби наштовхувалося на значні труднощі, зокрема відсутність відповідного поліграфічного обладнання. Збереглися видані українською мовою (але набрані російським шрифтом) листівки до селян Катеринославського, Миколаївського, Харківського комітетів, Генічеськоі' організації Кримського союзу РСДРП. Херсонський губернський комітет сільських організацій РСДРП, який проводив агітаційну роботу серед селян південних повітів Бесарабії, видав кілька листівок молдавською мовою.
Долаючи всілякі перешкоди, революційні соціал-демократи роз'яснювали і популяризували серед робітників і селян свої загальні вимоги з національного питання, проводили збори, влаштовували диспути і реферати. Наприклад, більшовики Катеринослава, Херсона, Одеси читали реферати з національного питання, виступали з лекціями, в яких засуджувались національна ворожнеча і антисемітизм. Київський, Кременчуцький, Луганський, Одеський, Полтавський і Харківський комітети. Сумська групаРСДРП перевидали програму партії окремими брошурами і широко розповсюджували її серед робітників та селян. У Києві програма РСДРП була надрукована також у додатку до № 3 легального щотижневого соціал-демократич-ного журналу «Южная неделя».
Проявом національного руху на Україні було дальше пожвавлення діяльності національних партій, які видавали свої газети і журнали, популярні брошури. Зусиллями РУП було вперше перекладено і видано у Львові україн- ською мовою марксистські праці лідерів міжнародної соціал-демократії: К. Каутського, А. Бебеля, П. Лафарга, В. Лібкнехта; пересилалися через кордон також праці К. Маркса і Ф. Енгельса. «Спілка» видала програму РСДРП, популярні брошури «Всенародна Конституційна Рада» Ф. Дана, «Про державний лад» М. Меленевського (за підписом І. Гильки), «Хто такі соціал-демократи», «Про податі» П. Тучапського (за підписом С. Михалевича).
Серед дрібнобуржуазних українських партій, крім «Спілки», що все більше еволюціонувала в бік звичайної територіальної організації РСДРП меншовицького напряму, виділялась РУП, яка на своєму II з'їзді у грудні 1905 р. прийняла назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Щодо вимог з національного питання, то II з'їзд УСДРП висловився за «право націй на культурне і політичне самовизначення», за «автономію України з окремим сеймом». З'їзд ухвалив також резолюцію про об'єднання УСДРП з РСДРП на федеративних началах, за умови визнання її «єдиним представником українського пролетаріату в партії». Представник УСДРП М. Порш був допущений з правом дорадчого голосу на IV (Об'єднавчий) з'їзд РСДРП, де порушив питання про об'єднання на федеративних началах, однак з'їзд відхилив його пропозицію про негайне обговорення умов об'єднання і доручив розглянути цю справу ЦК РСДРП. Подальші переговори в ЦК ні до чого не привели, оскільки УСДРП продовжувала відстоювати свою самостійницьку позицію.
Провідною буржуазною партією була Українська радикально-демократична партія (УРДП), яка виражала інтереси ліберальної буржуазії та обуржуазених поміщиків і примикала до російських кадетів. У національному питанні УРДП висувала вимоги автономії України, створення національної школи, вживання української мови в дер- жавних установах. У соціальній сфері вона майже дослівно повторювала програмні вимоги кадетів. У грудні 1905 р. в Києві почала виходити газета «Громадська думка», у виданні якої провідну роль відігравали лідери УРДП С. Єфремов, В. Леонтович і Є. Чикаленко. Газета користувалася великою популярністю, що значною мірою було викликано публікацією в ній художніх творів Б. Грінченка, М. Кропивницького, В. Самійленка, А. Тесленка, А. Кримського. В. Доманицького та інших відомих авторів. Після заборони «Громадської думки» царською адміністрацією почала виходити газета «Рада», видавцями якої були Б. Гріяченко, Є. Чикаленко та М. Павловський.
Крім українських національних партій, активну діяльність на Україні розгорнули російські, єврейські, польські та інші національні організації. Серед них найбільш впливовими були місцеві організації російських буржуазних партій кадетів і октябристів, а також поміщицько- монархічного «Союзу руського народу». Досить сказати, що одеський відділ «Союзу руського народу»» налічував 8440 чоловік, катеринославський — 6686, харківський — 6500, київський — 3256 і т. д. Майже всі губернські відділи «Союзу» мали свої друковані органи. Серед них найбільш відомою була чорносотенна газета «Киевлянин», яка виходила спочатку за активною участю, а потім за редакцією В. Шульгина і особливо «прославилась» своїми грубими випадами проти українського національного руху.
Поряд з політичними партіями в цей час виникають і культурно-освітні організації — «Просвіти». Протягом 1905—1907 рр. вони створюються у Києві, Катеринославі, Одесі» Чернігові, Кам'янці-Подільському, Ніжині та інших містах. У їхній діяльності активну участь брали М. М. Коцюбинський, Б. Д. Грінченко, Панас Мирний, Д. І. Явор-ницький, ряд інших прогресивних діячів науки і культури. «Просвіти» засновували бібліотеки і читальні, організовували літературні та музичні вечори, лекції, видавали українською мовою книги, газети. Хоча царська адміністрація всіляко гальмувала вихід україномовних видань, штрафувала видавців, закривала газети за будь-яку «неблагона-дійну» статтю, але вони з'являлися знову, нерідко під новою назвою. Всього протягом 1905—1907 рр. виходило 24 україномовних газет, щотижневиків і журналів. Вони дотримувались різних ідейно-політичних орієнтирів, однак переважав революційно-демократичний напрям.
З вимогою надати Україні політичну автономію і запровадити українську мову в школах, судах та місцевих адміністративних органах виступила Українська думська громада, яка об'єднувала понад 40 депутатів-українців у І і II Державних думах. Щоб допомогти в роботі Української думської громади, до Петербурга переїхав відомий громадський діяч, видатний історик М. С. Грушевський. За його участю було налагоджено видання журналу «Украинский вестник», а пізніше—газети «Рідна справа (Вісті з Думи)». На їх сторінках друкувалися виступи депутатів, звіти про засідання Думи, статті на політичні теми. Всередині Української думської фракції, до складу якої входили представники різних політичних партій, не було єдності, і в практичній діяльності вона себе нічим не проявила.
Підсумовуючи наслідки домагань Української думської фракції, М. С. Грушевський писав: «Думське законодавство не дало нічого українському життю».
Таким чином, національно-визвольний рух на Україні охопив всі верстви населення. Хоча боротьба трудящих і виступи інтелігенції, службовців, учнівської молоді проти великодержавної політики російського царизму були різними за формами та методами, але всіх їх об'єднувало прагнення політичних свобод і автономії України в складі демократичної Росії. Національно-визвольний рух українського народу був складовою частиною буржуазно-демократичної революції, яка після поразки грудневих збройних повстань 1905 р. явно йшла на спад і завершилась контрреволюційним державним переворотом 3 червня 1907 р., коли царський уряд розігнав II Думу, що не виправдала його сподівань, і видав новий виборчий закон, який ще більше урізував права народу.
* * *
Отже, революція 1905—1907 рр. закінчилася поразкою. Однак її історичне значення важко переоцінити. Вона завдала першого серйозного удару царському самодержав-ству, показала робітникам і селянам України, що царизм є спільним ворогом російського, українського та інших народів Росії, що покінчити з ним можна тільки шляхом спільної боротьби усіх народів.країни. Неоцінимий політичний досвід, нагромаджений трудящими за роки революції, став могутньою зброєю в їх наступній боротьбі за своє соціальне і національне визволення. Революція 1905— 1907 рр.— перша народна революція початку XX ст.— сприяла піднесенню національної самосвідомості українського народу, розвитку національно-визвольного руху на Україні.
Рекомендована література
Грушевський М. З біжучої хвилі: статті і замітки на теми дня 1-905—1906 рр. К.., 1907.
Лещенко М. Н. Українське село в революції 1905—1907 рр., К., 1977.
Лось Ф. Є. Революція 1905—1907 років на Україні. К., 1955.
Революційна боротьба трудящих України в 1905—1907 рр. К., 1980.
Революция 1905—1907 гг. на Украине: Сб. докумеитов й материа-лов: В 2 т. К., 1955. Т. 2, ч. 1—2.
Революція 1905—1907 років на Україні: 36. документів і матеріалів. К., 1949.
Україномовна преса Росії 1905—1907 рр.: Анотований покажчик періодичних видань. К., 1987.
Шмореун П. М. 1905-й рік на Україні. К., 1980.

Дата добавления: 2015-05-22