Історія України 4 страница

< /br>

ЛЕКЦІЯ 4
МІЖ ПЕРШОЮ І ДРУГОЮ БУРЖУАЗНО-ДЕМОКРАТИЧНИМИ РЕВОЛЮЦІЯМИ
(червень 1907—березень 1917 р.)
• Столипінська реакція (червень 1907—1910 рр.) • В роки нового революційною піднесення (1910—1914 рр.) • Трагедія першої світової війни • Друга буржуазно- демократична революція (1914—березень 1917 р.)
Столипінська реакція (червень 1907—1910рр.) Після поразки революції в країні наступив період реакції. Царизм переміг. Діяльність усіх революційних і опозиційних партій заборонена. Деякі з них зійшли з політичної арени, інші змушені перейти на нелегальне становище. Переломним моментом політичного життя країни став третьочервневий переворот.
З червня 1907 р. були опубліковані царський маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи. Згідно з цим законом 80 % населення Росії позбавлялося виборчих прав. Водночас він сприяв зміцненню контрреволюційного союзу поміщиків і буржуазії. За своїм складом III Державна дума була чорносотенно-ок-тябристсько-кадетською, ворожою інтересам народів. У маніфесті царя про розпуск II Державної думи, зокрема, наголошувалося на тому, що «створена для зміцнення держави російської Державна дума повинна бути російською й по духу. Інші народи не стануть вершителями питань чисто російських», В таких умовах вибори від українських губерній дали царизмові бажаний склад депутатів: із загального їх числа (111) більшість становили поміщики (64), священики (13) і селяни (20). За партійною приналежністю це були праві та російські націоналісти (55), октябристи (41), кадети (5). Національно-демократичні партії України не змогли провести своїх представників до III Думи. Розраховуючи на цілковиту підтримку нового представницького органу, царський уряд вирішив шляхом терору і жорстоких переслідувань підірвати революційний потенціал про- летаріату, всіх трудящих, викоренити визвольні прагнення поневолених націй. День розпуску II Думи ввійшов в історію під назвою третьочервневого державного контрреволюційного перевороту. Він означав остаточну поразку рево- люції.
В країні розпочався період столипінської реакції, названої так за ім'ям П. А. Столипіна — голови Ради міністрів царської Росії, міністра внутрішніх справ.
Роки наступу реакції (1907—1909) стали суворим ви- пробуванням для робітничого класу, селянства, прогресивної інтелігенції, революційних партій. У більшості регіонів країни, в тому числі й на Україні, тривалий час діяв воєнний стан або ж стан надзвичайної чи посиленої охорони. В містах і селах лютували каральні військові команди, козацькі сотні та чорносотенні банди, які жорстоко розправлялися з трудящими. У 1909 р.. в переповнених тюрмах країни перебувало 170 тис. революціонерів. Тисячі робітників і селян були страчені без суду та слідства. Десятки тисяч заслані на каторжні роботи.
Царські власті громили робітничі організації — профспілки, кооперативи, закривали робітничі газети й журнали. Особливо жорстоких репресій зазнали члени РСДРП. Адже за роки революції царизм переконався, що ця партія є найбільш небезпечним противником існуючого ладу. В результаті переслідувань у партійних організаціях України, де напередодні V з'їзду РСДРП налічувалося понад 20 тис. членів партії, через рік залишилося не більше 2 тис. Придушивши революційний рух, царський уряд розраховував за допомогою реформ повернути країну на шлях -еволюційного розвитку. Програма реформ П. А. Столипіна передбачала реорганізацію місцевого самоврядування, судових установ, запровадження стрихуаання робітників, піднесення агрокультури сільськогосподарського виробництва через розвиток хутірського й відрубного господарства, пе-реселення малоземельних селян, запровадження загальної початкової освіта тощо.
Метою всіх цих перетворень було досягнення економічного й соціального прогресу в умовах збереження великого землеволодіння, влади поміщиків, зміцнення сільської буржуазії, реформування самодержавства в конституційну мо- нархію.
Згідно з царським указом від 9 листопада 1906 р. селянам дозволялося виходити, з сільської общини на хутори й відруби, брати кредити в Селянському поземельному банку для заведення власного фермерського господарства. В свою. чергу, уряд розраховував знайти соціальну опору в особі економічно незалежного, самостійного селянина- виробника.
Протягом 1906—1915 рр. в губерніях України вийшли з «подвірного» господарства від 20,5 до 48 % селянських дворів; з 1906 по 1910 р. вони купили через Селянський поземельний банк 480 тис. десятин землі. В результаті концентрації наділів, широкого застосування машин, добрив, розширення посівних площ середньорічний валовий збір зернових збільшився до 1070 млн пудів у 1909—1913 рр. проти 775 млн пудів у 1896—1902 рр. Підвищення цін на хліб на світовому ринку сприяло зростанню його експорту з України. Але в цілому столипінська аграрна реформа не дала очікуваних результатів. Чимало її положень залишилося невиконаними. Розвиток капіталістичних відносин на селі викликав розорення й пролетаризацію значної маси селянства. До Сибіру з України було переселено близько 1 млн селян. Та незабаром близько 70 % з них повернулися назад. Загострилася боротьба безземельних і малоземельних селян проти поміщиків та сільської буржуазії.
А тим часом реакційні придворні кола всіляко гальмували проведення буржуазних реформ, цькували самого Столипіна й навіть сприяли його фізичному знищенню. 1 вересня 1911 р. під час відвідання прем'єр-міністром вистави у Київському міському театрі (нині Київський театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка) він був смертельно поранений агентом охоронного відділення Д. Г. Багровим.
Оскільки спроби повернути країну на шлях прогресивного розвитку за допомогою реформ зазнали невдачі, відкрилася перспектива її дальшого революційного оновлення.
Важливим елементом політики царизму, поміщиків і консервативних кіл буржуазії в період реакції було насадження ідеології великодержавного шовінізму й поси-лення національного гніту. На Україні царські власті закривали українські школи, клуби, «Просвіти», журнали й. газети, конфісковували твори Т. Г. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, інших письменників радикально-демократичного напряму. Українці, так само як і всі неросійські пригноблені народи країни, згідно з столипінським циркуляром 1910 р. оголошувалися «інородцями», їм заборонялося співати рідних пісень не тільки на концертах, але й на вулицях міст і сіл, читати вірші національних поетів і т. ін. Систематично цькувала українських трудящих чорносотенна преса. Водночас українські поміщики та велика буржуазія, налякані розмахом революційної боротьби, примкнули до загальноросійського контрреволюційного табору. Це прискорило кризу та розпад Української радикально-демократичної партії. Радикально настроєні елементи національної інтелігенції в 1908 р. об'єдналися в «Товариство українських поступовців» (ТУП), за своєю програмою близьке до російських кадетів. Один із засновників цієї партії — відомий історик і політичний діяч М. С. Грушевський — у своїх брошурах і статтях пропагував ідею національної автономії України в межах майбутньої конституційної Росії. В умовах наступу реакції та репресій з боку царизму глибоку політичну кризу переживали й Українська соціал- демократична робітнича партія (УСДРП), а також українська соціал-демократична «Спілка», що організаційно змикалася з меншовицьким крилом РСДРП. Лідери «Спілки» М. Меленевський (Басок), І. Ба-рановський (Антип), М. Русов активно співробітничали з Ю. Мартовим, Ф. Даном, іншими меншовицькими лідерами під гаслами примирення всіх напрямів у РСДРП. М. Меленевський разом із Л. Д. Троцьким у Львові (1908 р.), а потім у Відні видавав популярну газету для робітників під назвою «Правда».
Меншовики, бундівці, українські соціал-демократи, врахувавши попередній досвід, відмовилися від революційних форм боротьби. У цій складній обстановці лише більшовики залишилися на попередніх позиціях, як революційна організація робітничого класу. Зберегли своє ядро й більшовицькі організації України. Через агентів ЦК РСДРП, газети «Пролетарий», «Социал-демократ», інші канали вони підтримували зв'язок з В. І. Леніним. Наступ реакції змусив партію піти в глибоке підпілля, перебудувати форми й методи революційної роботи серед мас. Тактика партії в цей період була розрахована на збереження нелегальних організацій, поєднання нелегальних і легальнихформ роботи, зміцнення зв'язків з масами для переходу в новий революційний наступ. Політична мета залишалася та ж сама — повна перемога буржуазно-демократичної революції та її переростання в революцію соціалістичну. Більшовики України вели наполегливу боротьбу за збереження і зміцнення своїх нелегальних організацій. Завдяки їх зусиллям і в роки реакції продовжували діяти партійні організації в Катеринославі, Києві, Миколаєві, Алмазо- Юр'ївському та Юзівсько-Петровському районах Донбасу. Більшовицький центр направляв на Україну своїх агентів—О. І. Свідерського, П. Г. Смідовича, С. І. Гусєва, В. О. Дьогтя, С. В. Модестова, які брали активну участь у боротьбі за зміцнення нелегальних партійних організацій Києва, Катеринослава, Одеси, Миколаєва, Донбасу. Це сприяло успішному подоланню більшовиками небезпечних опортуністичних течій у своїх рядах: одзовізму, ліквідаторства, центризму.
Велика увага приділялася вихованню робітників різних національностей у дусі єдності, інтернаціоналізму. Нагромадивши досвід роботи в роки реакції, більшовики поелі-довно і наполегливо прямували до поставленої мети.
В роки новго російського піднесення (1910 – 1914 р.). Столипинська реакція була недовговічною. З середини 1910'р. в країні склалася нова обстановка. Намітилося промислове піднесення. На Україні також швидко формувалися структури індустріального капіталізму. Вони підривали державні інститути, засновані на поєднанні патріархальних, феодальних та ранньокапіталістичних структур. Це посилювало напруженість у суспільстві; виникла альтернатива виходу з кризового становища, що вело до національної катастрофи, під керівництвом буржуазії або пролетаріату. Однак у той час, коли передові країни Європи та Америки переходили від капіталізму вільної конку- ренції до монополістичного, російська буржуазія не зуміла подолати опір царизму, поміщиків і зміцнити в країні державно-монополістичний, капіталістичний лад. В умовах класової боротьби, що набувала все більшої гостроти, іні- ціативу захопив свідомий пролетаріат, очолений революційною соціал-демократією. Вони висунули марксистську програму революційного перетворення суспільства на новій індустріальній безкласовій основі, побудови соціалізму. Промислове піднесення вело до зростання чисельності робітничого класу, подальшої його концентрації на великих підприємствах. Це сприяло формуванню пролетарської класової свідомості, розгортанню боротьби проти царизму та капіталізму. В особі мільйонних має зубожілого селянства пролетаріат мав надійного союзника.
Важливим резервом революції залишалася національно-визвольна боротьба пригноблених народів країни, у томі/ числі й українського. В умовах реакції український національний рух зберіг, а подекуди й розширив попередні позиції, завойовані в результаті революційної боротьби мас.. Діяли деякі «Просвіти», клуби, «Українське наукове товариство» в Києві. Повноправним учасником національного відродження була прогресивна українська преса. Газета «Киевская мьісль» у своєму огляді «Українське життя» від 6 січня 1911 р. відзначала, зокрема, роль «Літературно-наукового вісника» в об'єднанні кращих літературних сил України, Галичини та Буковини, значення виходу першого.українського педагогічного журналу «Світло», писала про піднесення Києва як центру національно-культурного життя. Поширенню ідеї українського відродження багато в чому сприяла наукова, літературна та громадська діяльність М. Гру шевського, В. Винниченка, М. Коцюбинського, інших відомих письменників, учених, громадських діячів. Зростання рядів української демократичної інтелігенції, піднесення національної самосвідомості мас стали визначальними факторами розвитку національного руху на Україні. З українством, як зростаючою громадською силою, змушені були рахуватися й російські політичні партії. Зокрема, «Товариство українських поступовців», яке стояло на загальній платформі конституційного парламентаризму й автономії України, підтримувало контакти з кадетами і трудовиками, які виступали в Думі з критикою політики царизму щодо України. Однак вирішальною умовою соціального та національного визволення українського й усіх інших народів країни був революційний рух пролетаріату, селянства, очолюваних революційною соціал-демократією, яка зміцнювала свою домінуючу роль у політичному житті.
Вже восени 1910 р. на Україні, як і по всій Росії, починається нове піднесення революційного руху. Першим перейшов у наступ робітничий клас. Влітку 1910 р. спалахнули економічні страйки пролетарів Москви. Наприкінці року вони переросли у хвилю політичних страйків, що супроводжувалися мітингами та демонстраціями. Виступи робітників мали місце в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Миколаєві. Активну участь у них брала студентська й учнівська молодь. Разом із робітничим класом піднімало-ся на боротьбу селянство. У 1910 р. на Україні відбулося 318 селянських заворушень, у 1911 р.— 112.
Піднесення робітничого руху супроводжувалося зміцненням революційної соціал-демократії, зростанням її рядів. Майже всі нелегальні осередки РСДРП були більшовицькими. На Україні провідними соціал-демократичними організаціями були Київська і Катеринославська. Обидві вони в 1911 р. налічували по 100—120 членів. У 1913— 1914 рр. процес зміцнення нелегальних організацій РСДРП на Україні продовжувався. На той час вони діяли вже в 80 містах та селищах. Перебуваючи в підпіллі, більшовики працювали в профспілках, клубах, народних будинках, використовували всі можливості для розширення своїх зв'язків з масами. В ідейно-організаційному зміцненні партійних структур і розгортанні революційної боротьби трудящих важливу роль відігравали легальні більшовицькі газети «Звезда» та створена з ініціативи В. І. Леніна «Правда».
У цей період всі політичні партії країни особливу увагу приділяли проведенню виборчої кампанії до IV Державної думи. В умовах підпілля більшовики розгорнули широку агітаційну кампанію на основі своєї виборчої платформи і, підтримані багатьма пролетарями, домоглися значної перемоги: з дев'яти депутатів, обраних по робітничій курії, шестеро були більшовиками. Від Харківської губернії депутатом став М. К. Муранов, від Катеринославської — Г. І. Петровський.
По Україні до IV Державної думи було обрано 97 де- путатів, із них—59 крайніх монархістів, 21 октябрист, 14 кадетів і прогресистів, 1 трудовик. Отже, перемогла право- октябристська більшість, кадети дістали набагато менше місць у Думі, ніж розраховували, а українські партії, які виступали на виборах у блоці 8 ними, не змогли провести в Думу жодного депутата.
Справжнім каталізатором революційного піднесення в країні стали події на Ленських золотих копальнях 4 квітня 1912 г. Ленський розстріл робітників викликав глибоке обурення пролетаріату, всієї прогресивної громадськості Росії. По країні прокотилася хвиля масових страйків, демонстрацій і мітингів, учасники яких заявляли про свою солідарність із шахтарями ленських копалень. Найактивнішу участь у них брав і український пролетаріат.
У 1912 р. в Росії страйкувало понад 1 млн робітників. На Україні відбулося 349 страйків, які здебільшого малиполітичний характер. Кількість їх учасників становила понад і ЗО тис. чоловік.
Важливе значення для розвитку революційного руху в країні мали рішення двох нарад Центрального Комітету РСДРП з партійними працівниками — Краківської (грудень 1912 р.) та Поронінської (вересень 1913 р.). їх учасники приділили основну увагу обговоренню національного питання, яке на той час набуло особливої актуальності в суспільному житті країни. Прийняті нарадами резолюції, 'Краківською—«Про національні соціал-демократичні організації» та Поронінською т- «З національного питання», відіграли велику роль у визначенні позиції більшовиків щодо національного питання. В них розкривалося значення єдності пролетаріату, обґрунтовувалося право націй на самовизначення. Партія більшовиків визнавала право українців на власну державність, самоуправління, культурно-національний розвиток. Така позиція пояснювалася бажанням добитися підтримки більшовицьких організацій на Україні, в яких переважали російські й зрусифіковані робітники, однак чимало керівних партійців ставилися до українського руху байдуже, а то й вороже. Більшовицькі лідери, зокрема В. І. Ленін, прагнули підпорядкувати український національно-визвольний рух завданням класової пролетарської,, боротьби, вважали, що його слід підтримувати лише в тій мірі, доки він не загрожуватиме єдності робітничого класу. В своїх працях цього періоду, таких як «Критичні замітки з національного питання», «Робітничий клас і національне питання», «Про право націй на самовизначення», Ленін далі розвинув і обгрунтував національну програму й політику партії в нових історичних умовах.
Викриваючи великодержавну політику гноблення українського народу, він водночас критикував позицію українських лібералів і національних соціалістів як ворожу єдності дій українського та російського пролетаріату в революційному русі. Вказавши на те, що «противником визвольних прагнень українців є клас поміщиків великоруських І польських, потім буржуазія тих же двох націй», Ленін підкреслював, що єдиною суспільною силою, здатною дати відсіч цим класам, е «виключно робітничий клас, який веде за собою демократичне селянство» '. В єдності революційних дій українських і російських робітників він вбачав єдино можливий шлях соціального й національного визволення трудящих України.
Для робітничого класу України, багатонаціонального за своїм складом, але в основному російськомовного, характерним було прагнення до зближення з усіма верствами трудящих з метою активізації боротьби українського народу проти існуючої системи.
Позиції робітничого класу України з національного питання були викладені, зокрема, в «Наказі» депутатові IV Державної думи Г, І. Петровському від катеринославських робітників, опублікованому в «Правде» від ЗО березня 1913р.
Ставлячи на перше місце класову боротьбу й відстоюючи поряд із загальними інтересами пролетаріату національні потреби, робітники Катеринослава писали: «Ми стоїмо за повну свободу національного самовизначення кожної нації й думаємо, що захисники інтересів робітничого класу зобов'язані найенергійніше боротися проти національного гноблення». За ліквідацію національного гніту, вільний розвиток української мови й культури виступали селяни та інтелігенція України.
Національна проблема стала об'єктом гострих дискусій у IV Державній думі. Крім депутатів — членів соціал-де-мократичної фракції, важливість українського питання визнавали лідер кадетів П. М. Мілюков, лідер трудовиків •В. І. Дзюбинський. Російські буржуазні ліберали, домагаючись конституційної монархії, вважали за необхідне піти на деякі поступки Україні, оскільки, на їхню думку. такий крок міг би сприяти зміцненню Російської держави. З цією метою серед трудовиків і кадетів було зібрано 37 підписів під законопроектом про дозвіл уживання української мови в початкових школах у місцевостях з переважаючим українським населенням. Однак робилося це нещиро й непослідовно. Наприклад, один із відомих кадетських лідерів Ф. І. Родічев заявляв, що українська школа взагалі непотрібна, але її варто дозволити, аби українці самі переконалися у її непотрібності і навіть шкідливості такого кроку.
Особливо активно виступали проти національних прагнень українців депутати-чорносотенці: редактор сумнозвіс.» ної газети «Киевлянин» проф. Д. Піхно, голова Київського клубу російських націоналістів В. Савенко. Останній,, наприклад, у своїх промовах неодноразово заявляв, що українство «загрожує смертельною небезпекою великій російській державі».
Своєрідною була позиція депутатів Думи від України, представників поміщицько-клерикального табору. Одиніз них — вікарний єпископ Волинський Никон у своєму законопроекті домагався дозволу викладання українською мовою на тій лише підставі, що українці—брати великоросів, отже обмеження їх у мові й культурі означає при-рівнення до справжніх «інородців». Помилковість такої позиції правого депутата була цілком очевидною, оскільки неможливо було захистити від національного гноблення українців, не захищаючи від усякого гноблення всі без винятку народи.
Глибоке обурення прогресивної громадськості викликала україно- фобська позиція українських поміщиків — «нащадка гетьмана», чернігівського землевласника П. Скоропадського та «нащадка запорозьких козаків», катеринославського землевласника, голови IV Державної думи М. Родзянка. Останній у своїй промові заявив, що викладання українською мовою в школах неможливе, оскільки такої мови взагалі не існує. У відповідь на цю зухвалу заяву голови Державної думи більшовицька «Правда» 22 червня 1913 р. опублікувала лист-звернення 1790 селян Катеринославського, Новомосковського і Павлоградського повітів Катеринославської губернії до Г. І. Петровського, в якому вони просили депутата-більшовика відстоювати з думської трибуни їхні вимоги щодо автономії України, викладання рідною мовою в школах, вільного розвитку української культури. Лист катеринославських селян закінчувався пророче: «А панам Родзянкам, Скоропадським та Савенкам нагадуємо, ще незабаром прийде час, коли „довідаються небожата, чия на вас шкура"».
Виголошена Г. І. Петровським з думської трибуни 20 травня 1913 р. промова «Про національне питання» привернула до себе увагу прогресивної громадськості країни.
«Я — представник пролетаріату однієї в народностей, яких цькує і гнобить уряд,— говорив Петровський.— Українцеві досить оголосити читання лекції українською мовою, і ця лекція буде заборонена. Чому? Тому, що вона буде українською мовою. Директор Миргородської гімназії, переглядаючи програму одного концерту, заявив, що коли буде сказано хоч одне слово на дурацькому українському діалекті, то не буде жодного учня на цьому концерті. В Лебедннській гімназії директор забороняє говорити українською мовою і за доказування алгебраїчної теореми цією мовою учневі було поставлено двійку. Українці, як бачите, не мають права на рідну мову ні в середній, ні в нижчій школі, ні в земстві...»
Рішуча, послідовна тактика більшовиків та їхніх представників у Думі за національні права українців завоювала симпатії свідомих українців, які на практиці переконувалися у неспроможності діячів із поміщицько-клерикального та буржуазно-ліберального табору вирішити це питання блокуванням із реакціонерами та схилянням перед царизмом.
Великий вплив на громадську думку справила критика газетою «Правда» заборони царським урядом святкування 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка, а також за-пит із цього питання урядові від групи депутатів IV Державної думи, підписаний членами більшовицької фракції.
Київський комітет РСДРП у листівці-зверненні до трудящих усіх національностей писав із цього приводу? «В день пам'яті поета ви, товариші, приєднуйтеся до загального протесту проти урядового гноблення, протестуйте проти поневолювачів ваших прав і прав націй! Тільки з падінням самодержавного ладу буде легше робітникові боротися за свою долю».
Катеринославська, Київська, Одеська, Харківська, Юзів-ська та ряд інших організацій і груп РСДРП у своїх листівках закликали трудящих усіх національностей об'єднати свої зусилля в боротьбі проти царизму, буржуазії та поміщиків.
У роки, що передували першій світовій війні, набули поширення й альтернативні як більшовицьким, так і ліберальним концепціям погляди на ідейні та організаційні засади українського національно-визвольного руху. Увагу громадськості привертала діяльність літературного критика, публіциста соціал-демократичного напряму Дмитра Донцова. Його твори, зокрема, видані 1913 р. «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Модерне москвофільство» були пройняті глибокою тривогою за історичну долю українського народу. Автор виступав за відродження українства, незалежність національної ідеї від «модерного москвофільства», як пануючої доктрини провідних російських кіл, за відродження духовного зв'язку України із Заходом.
В процесі наростання нової революційної хвилі в країні дедалі виразніше проявлялися розходження між більшовиками та українськими соціал-демократами в національному питанні. Останні, як і бундівці, виступали за побудову робітничих організацій, у тому числі й пролетарської партії за національною ознакою. Подібні погляди пропагувалися, зокрема, журналом «Дзвін», який видавався у Києві в 1913—1914 рр. У ньому було надруковано чимало статей, спрямованих проти ленінської теорії й політики більшовицької партії з національного питання.
В. І. Ленін вів гостру полеміку з авторами таких статей її числа членів УСДРП, зокрема Л. Юркевичем, Д. Дон-цоиим та іншими. Критикував їх за проповідь відокремлення українських робітників від російських і створення само-і тіпної соціал-демократичної організації. Водночас Ленін підтримував загальнодемократичні вимоги українських со-і^чА- ^емократів, лозунг політичної незалежності України. рішуче захищав Д. Донцова, який відстоював її право на самовизначення, від шовіністичного цькування з боку кадетів. Ленін надавав особливого значення позиції українських соціал-демократів з питань інтернаціонального єднання робітників усіх націй країни.
Трагедія першої світової війни. Перехід провідних індустріальних країн світу від капіталізму вільної конкуренції до державно-монополістичного супроводжувався посиленням пролетарської боротьби, національно-визвольних рухів, виникненням загарбницьких воєн за переділ світу.
Влітку 1914 р. вибухнула перша світова війна, її розпочали два імперіалістичні угруповання держав: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і Антанта (Англія, Франція, Росія). Метою війни було захоплення чужих територій, світових ринків збуту, джерел сировини, розорення конкуруючої нації. Росія, зокрема, прагнула до поділу Туреччини, загарбання Галичини, що перебувала на той час під владою Австро- Угорщини.
Водночас уряди воюючих країн намагалися відвернути увагу народних мас від внутрішніх політичних криз, отруїти їх чадом шовінізму та винищити на фронтах їхній авангард.
Поміщики та буржуазія всіх націй Росії, сподіваючись на великі матеріальні здобутки від поділу Австро-Угорщини, Туреччини, створили всеросійські союзи земств і міст, допомагали урядові зміцнити воєнний тил. Міські думи та земські збори в численних резолюціях запевняли уряд у своїх вірнопідданських почуттях, рішимості вести війну до повної перемоги. Ейфорія шовінізму охопила чорносотенців, октябристів, кадетів. Влаштовувалися патріотичні маніфестації під церковні дзвони, з корогвами й портретами царя. Патріотичні настрої охопили й заможних селян. Все це дало можливість царському уряду посилити репресії проти робітничого класу, революціонерів. На Україні, зокрема, було запроваджено воєнний стан, заборонено легальні пролетарські організації, закрито більшовицькі газети й журнали. Як і по всій країні, мобілізувалися й відправлялися на фронт революційне настроєні робітники, зазнали розгрому комітети РСДРП. Поліція та жандарми вистежували й заарештовували більшовиків. Натомість російські меншовики та есери, так само як і європейські партії II Інтернаціоналу, майже всі ліберальні й ліві партії України, відкрито підтримували імперіалістичну буржуа-вію. Обманюючи маси твердженнями про начебто оборонний характер війни, вони закликали їх до захисту віт- чизни.
Газета «Рада», наприклад, намагалася збудити патріотичні почуття українців такими рядками: «Ми бороним наші хати, наші тихії гаї...»
І лише деякі українські соціал-демократичні організації, зокрема Катеринославська, за участю В. К. Винничен-ка в 1915 р. почали випускати відозви з гаслами «Геть війну! Хай живе автономія України!» та вести антивоєнну пропаганду серед робітників.
У роки війни український національно- визвольний рух еазнавав жорстоких переслідувань з боку сил реакції, царизму. «Українці — злісні вороги Росії і їм повинна бути оголошена нашою державою нещадна війна,— писала газета «Киев».— Російські українці — зрадники й запроданці, і бажають вони лише загибелі Росії, щоб на її руїнах створити «самостійну, незалежну Україну».
Постійні цькування чорносотенної преси забезпечили для влади сприятливі умови для наступу проти національнії демократичних сил. У перші дні війни була закрита газета "Рада", а з початку 1915р. – "Дзвін", «Україна», «Рідний край», "Літературно-науковий вісник», «Записки украінського наукового товариства», «Наша кооперація». Зазнав переслідувань і був засланий до Симбірська М. С. Грушевський.
Царизм планував, захопивши Галичину, знищити в ній осередок «мазепинства», остаточно придушити український національно-визвольний рух. При цьому царський уряд спирався й на москвофільські партії західноукраїнських яемель, які з початком війни утворили в Києві «Карпато-Русский освободительньїй комитет». Один із лідерів галицьких москвофілів В. В. Дудикевич був навіть удостоєний пудієнції у Миколи II.
Однак більша частина галицького громадянства підтримала Австро- Угорщину проти царської РОСІЇ. «Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю... яке знайшло охорону в конституційному ладі.інстрійської держави»,—говорилося в Маніфесті Головної Української Ради у Львові від 3 серпня 1914 р. В підтримку австро-угорського уряду виступив заснований ще в 1912 р. «Український січовий союз», який налічував 16 тис. юних добровольців. З них було сформовано 2-тисячний легіон Українських січових стрільців, а на його основі ічрний полк, який незабаром увійшов до складу 129-їі 130-ї австрійських бригад. У вересні 1914 р. він брав активну участь у боях в районі Стрия, в Закарпатті, обороняв від царських військ Тужоцький перевал у Карпатах. Молоді галичани сподівалися, що воюватимуть за інтереси України, за визволення поневоленого царською імперією великого народу. Вони не вважали себе ні класовими, ані державними формуваннями, але використовувалися імперськими силами, як і українська наддніпрянська молодь, кинута правлячими колами Росії на братовбивчу війну.
Вже 5 серпня 1914 р. російські армії розгорнули великі воєнні операції на Південно-Західному фронті, що проходив по території України. Завдавши поразки австро-угорським військам у боях під Золотою і Гнилою Липою, Го- родком, 8-ма й 3-я російські армії зайняли частину Буковини з містом Чернівці, вступили в Карпати, захопили східну Галичину.
З приходом царських військ на західноукраїнські землі на території Галичини та Буковини було створено військове генерал-губернаторство на чолі з чорносотенцем графом Г. Бобринським. «Я буду вводить здесь русский язмк, закон й устройство»,— заявив він під час одного зі своїх виступів у Львові. За розпорядженням новоспеченого генерал-губернатора було закрито українські школи, книгарні, заборонено періодичні видання, громадські організації й товариства.
Шляхом терору і репресій царські власті намагалися обернути українське населення в «настоящих русских», а греко-католиків — на православних. Здійснювалися масові депортації, вивіз заложників. Переслідувалися політичні, громадські та церковні діячі. У вересні 1914 р. був вивезений зі Львова до Росії й ув'язнений у суздальському Спасо-Єфимієвому монастирі греко-католицький митрополит А. Шептицький. Ганебна українофобська політика царського уряду викликала широкий протест демократичної російської громадськості. Навіть діячі утвореного депутатами IV Державної думи центристсько-прогресистського блоку, який виступав за «сильну, тверду і діяльну владу», поставили перед урядом вимогу про «відновлення малоруського друку» та припинення переслідувань української, в тому числі галицької, інтелігенції. Серед них — депутат від Катеринославщини О. М. Алекеандров, лідер кадетів П. М. Мілюков, трудовик В. І. Дзюбинський, меншовик Н. С. Чхеїдзе та ін. В свою чергу, діячі українського національного руху шукали підтримки й захисту в стані російської буржуазної демократії. «Ми,— писав у своїх спогадах Троцький,— ділили долю з Росією, змагаючись разом із російською демократією вибороти кращу долю для нашого народу; ми стояли на тому, що перемога демократичних сил Росії — це заразом і наша перемога».
Демонструючи свою лояльність, українські діячі підтримували воєнні зусилля царського.уряду, закликали робітників і селян України до захисту Росії, зміцнення фронту й тилу армії. До «Союзу земств і міст Південно-Захід-ного фронту», наприклад, входили Д. І. Дорошенко, А. Г. Вязлов, А. В. Ніковський. Українські ліберали відкрили й утримували своїм коштом «приватні» лазарети для поранених воїнів як на Україні, так і в Росії (Москва та Петроград), навчали їх грамоті та різним ремеслам, тримаючи під своїм ідейним впливом. Не лише ТУП, а й «Спілка», УСДРП стояли на позиціях підтримки імперіа- лістичної війни. Частина членів УСДРП на чолі з С. Петлюрою закликала українців виконувати «свій обов'язок громадян Росії». В 1916 р. С. Петлюра вступив до Земського Союзу й був призначений помічником уповноваженого Союзу на Західному фронті. Деякі члени УСДРП на чолі і Л Жуком. Н. Дорошенком, а також частина лідерів «Спілки» (М. Меленевський, О. Скоропис та ін.) пішли на службу до німецьких та австро-угорських імперіалістів. Виші організували у Відні «Союз визволення України» (СВУ), який ставив перед собою завдання відірвати Україну від Росії й створити під німецьким та австро-угор-гьким керівництвом самостійну конституційну монархічну державу. СВУ розгорнув агітацію серед військовополонених українців з російської армії, зосередивши їх за допомогою австро-угорських і німецьких властей у спеціальних таборах. Метою такого кроку було формування україн< п.ких дивізій, які в складі австрійського війська мали за» иоювати «землю і свободу» для українського народу в Росії.
А тим часом австро-угорський уряд, зазнаючи воєнних ін'идач, удався до терору й репресій проти галичан. Тисячі українців—москвофілів і немосквофілів—було кинуто в концтабори; австрійські та угорські солдати за найменьшим підозрінням або через донос розстрілювали й вішали людей, часто невинних. Імперіалістична війна поглибила трагедію позбавленого державності та роз'єднаного українського народу: його сини змушені були боротися за інтереси своїх поневолювачів, одні в рядах австрійських, Інші — російської армій. У роки війни в свідомості широких мас зростало прагнення до миру, народовладдя, майнової рівності. Соціаль- • ний радикалізм суспільства став поживним грунтом подальшого зміцнення більшовизму. В нових умовах більшовицька партія перебудувала свою роботу, виробила тактичну платформу з питань війни, миру та революції. В цей період В. І. Ленін написав ряд відомих праць: «Завдання революційної соціал-демократії в європейській війні», «Війна і російська соціал-демократія», «Крах II Інтернаціоналу», «Соціалізм і війна» та ін. В них, а також у рішеннях Бернської конференції закордонних секцій-РСДРП була розроблена нова тактика партії. Перед нею ставилися нові завдання;
поразка царського уряду у війні, перетворення імперіалістичної війни у громадянську. Велика увага приділялася пропаганді ідей пролетарського. інтернаціоналізму, утворенню нового Інтернаціоналу, боротьбі проти соціал-шовінізму, «патріотизму».
Ленінська теорія соціалістичної революції передбачала перспективу здійснення буржуазно-демократичної революції і наступного її переростання в революцію соціалістичну. Головною рушійною силою й гегемоном нової революції, як і раніше, мав бути російський пролетаріат, а основним його союзником — середнє та бідне селянство.
Зазнаючи поліцейських репресій царизму, переборюючи величезні труднощі, більшовицькі організації налагоджували роботу в масах, організаційно зміцнювали свої ряди. Наприкінці 1914 й протягом 1915 р. відновили свою роботу більшовицькі комітети Харкова, Києва, Катеринослава, Луганська, Маріуполя, Макіївки. В Одесі, Миколаєві, Херсоні, Кременчуці, Чернігові, Юзівці та ряді інших міст, де комітети не були сформовані, діяли більшовицькі групи. Незважаючи на часті арешти, тривало й кількісне зростання партійних рядів. Наприклад, в одній із провідних організацій більшовиків України — Харківській — навесні 1915 р. налічувалося 15 членів партії, а восени 1916 р.— 120.
Більшовицькі організації посилювали усну пропаганду, організовували підпільні друкарні, випускали антивоєнні листівки й газети. За період війни вони видали й поширили понад 50 листівок тиражем близько 100 тис. примірників. Катеринославська організація РСДРП видавала нелегальну газету «Южная правда», більшовики Харкова й Донбасу випускали газети «Голос соціал-демократа» і «Правда труда».
Поєднуючи легальні й нелегальні форми роботи, більшовики України активно боролися проти участі робітників у воєнно-промислових комітетах, створюваних буржуазією з метою підтримки царського уряду та посилення роботи військової промисловості. Бойкот робітничим класом Росії воєнно-промислових комітетів, підтримуваних соціал- шовіністами, був серйозною перемогою більшовиків у боротьбі за маси. Разом із тим комітети РСДРП, у тому числі й на Україні, вели роз'яснювальну роботу серед партійців, які помилково' заперечували можливість національно-визвольних воєн в епоху імперіалізму, виступали проти права націй на самовизначення. Постійну увагу більшовики приділяли викриттю великодержавницької суті політики нанівних класів та їхніх слуг — чорносотенців, контрреволюційно- шовіністичного гасла «За віру, царя і вітчизну». З 1915 р. активізують політичну діяльність українські есери. Київська, Чернігівська, Харківська організації партії працювали серед кооператорів, молоді. Перевидавалися та розповсюджувалися видання віденської групи есерів, очолюваних членом СВУ М. Залізняком. У березні 1915 р. група есерівських лідерів (М. Ковалевський, Є. Єфремов, Л. Коналів) організувала видання часопису «Боротьба». В опублікованому проекті програми есерів висувалися вимоги національно-територіальної автономії для України, скликання Українських установчих зборів. Ці заклики зустрічали широку підтримку громадських кіл. На час оформлення Української партії соціалістів-революціонерів (квітень 1917 р.) в ній налічувалося понад 75 тис. членів. Це була одна з найбільших політичних партій. В цей період на Україні активно діяли також російські есери та меншовики, єврейські й польські соціалістичні партії.
Серед ліберальної буржуазії на Україні користувалася підтримкою партія російських кадетів. У ході війни зростав авторитет ТУПу, як об'єднуючого осередку українських політичних партій. Цьому значною мірою сприяли зміна політичної орієнтації Товариства, М. С. Грушевського, заклики до українців зайняти нейтральні позиції у війні, засудження діяльності СВУ на Україні.
Царська Росія — країна економічно відстала, не підготовлена до тривалої війни, незважаючи на стійкість і мужність солдатів та офіцерів, не могла розраховувати на стабільні воєнні успіхи. В квітні 1915 р. під ударами німецьких армій генерала Макензена російські війська, не маючії вдосталь боєпринасів та продовольства, щоб уникнути оточення, змушені були залишити фортецю Перемишль. Тим самим відкривався шлях для наступу німецьких військна Львів. У Києві, що був найближчим тилом Південно-західного фронту, виникла паніка, почалася евакуація установ і навчальних закладів.
У боях гинули кращі кадрові частини. Лише під час застосованої німцями в боях за Варшаву газової атаки було отруєно 9 тис. російських солдатів. На кінець 1915 р. втрати російської армії становили 3 млн 400 тис. чоловік, у тому числі 1 млн 578 тис. полоненими.
Війна справила глибокий руйнівний вплив на промисловість, сільське господарство, транспорт країни. На Україні до січня 1917 р. погасло 36 доменних печей. Брак металу й вугілля дезорганізував інші галузі промисловості. Через нестачу робочої сили, тягла та реманенту на 1 млн 880 тис. десятин скоротилися посівні площі. Почався товарний голод, інфляція; в містах і промислових центрах не вистачало продовольства.
В народних масах країни дедалі більше зростало невдоволення війною, господарською розрухою в країні, політикою самодержавства. В Росії наростала хвиля революційного піднесення. Робітйичий клас країни, в тому числі й України, все активніше включався у страйкову боротьбу. Вона охоплювала всі промислові центри й набу-, вала яскраво вираженого політичного характеру. В 1915 р. на Україні відбулося 113 страйків, у яких брало участь 48 тис. робітників. У 1916 р. кількість страйків зросла до 218, а їх учасників, відповідно, до 193 тис. Під впливом пролетарського руху, більшовицької та есерівської агітації посилювався революційний рух на селі. В ряді місць селяни громили й палили поміщицькі садиби та економії. За період першої світової війни на Україні відбувся 161 селянський виступ.
Почуття ненависті до царського уряду, поміщиків та буржуазії, антивоєнні настрої охоплювали й солдатські маси. В частинах діючої армії, місцевих гарнізонах, у тому числі й розташованих на Україні, створювалися більшовицькі та есерівські групи, які вели активну антиурядову агітацію й пропаганду. В численних листівках, поширюваних серед солдатів, йшлося про необхідність припинення братовбивчої війни, передачі всієї землі селянам. Народні маси Росії, у тому числі робітничий клас і селянство України, переконувалися, що єдиний вихід із катастрофічного становища, яке склалося в країні,— повалення царського уряду.
Друга буржуазно-демократична революція (1914—березень 1917 р.). Ініціатором боротьби за повалення царизму виступив петроградський пролетаріат — передовий загін робітничого класу Росії. 17 лютого 1917 р. почався страйк робітників Путіловського заводу. Через кілька днів він перетворився на загальноміський політичний страйк, а 26 лютого переріс у повстання. Повсталі робітники, до яких приєдналися солдати й матроси столичного гарнізону, 27 лютого повалили ненависний царизм. У Петрограді перемогла буржуазно- демократична революція, її успіх був зумовлений спільними діями робітників і переодягнених у солдатські шинелі селян, керованих есерами, соціал-демократами, більшовиками.
Звістка про перемогу революції швидко поширилася по всій країні. Революційні партії, зокрема комітети РСДРП Києва, Харкова, Катеринослава у своїх листівках закликали трудящих підтримати робітників і солдатів Петрограда, ліквідувати місцеві органи царської влади, повсюдно створювати Ради робітничих і солдатських депутатів. У Харкові вже 2 березня була обрана Рада робітничих депутатів. Робітники та революційні військові частини Києва 5 березня роззброїли поліцію й жандармерію, заарештували військового коменданта міста, багатьох представників царської влади. 4 березня в місті було організовано Раду робітничих, а 8—9 березня— солдатських депутатів. Протягом місяця на Україні виникло 113 Рад, з них 72— робітничих депутатів. Робітничі дружини охороняли підприємства й підтримували революційний порядок у містах. Невпинно розвивався процес демократизації армії, зокрема, на Південно-Західному, Румунському фронтах та на Чорноморському військовому флоті. Наростав і селянський революційний рух. У березні 1917 р. на Україні відбулося 16 великих селянських виступів, спрямованих проти поміщиків.
Здобутками революції, здійсненої пролетарськими і солдатськими масами, скористалася буржуазія, її політичні партії. На противагу Радам як органам революційно-демократичної диктатури пролетаріату й селянства буржуазія здійснювала свою диктатуру через Тимчасовий уряд та його опору на місцях — Ради об'єднаних громадських організацій (громадські комітети). До складу останніх уходили представники земств, міських дум, біржових, іюе.ино-промислових комітетів, різних політичних партій. І римадські комітети, їхні виконавчі комітети та призначеніними комісари являли собою місцеві органи Тимчасового Уряду.
Важливою подією революційного розвитку на Україні було виникнення Української Центральної Ради. Створена 4(17) березня 1917 р. в Києві за ініціативою тупівців, які почали називати себе соціалістами-федералістами (УПСФ), Центральна Рада являла собою громадсько-політичний центр, куди ввійшли представники різних політичних партій — російських, українських, польських, єврейських, а також від робітників, військовослужбовців, селян, студентів, кооперативів, духовенства, громад і гуртків. Однак провідну роль у цьому представницькому органі відігравали українські есдеки (УСДРП) й есери (УПСР) та їхні лідери — М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, П. Христюк. Українські ліберальні й ліві партії, демократична інтелігенція хотіли спрямувати енергію українських народних мас під гаслом національної єдності на створення автономної держави на Україні в складі Російської федеративної республіки.
Позицію своєї партії з цього питання розкрив лідер УСДРП, заступник голови Центральної Ради, голова Генерального секретаріату УНР В. К. Винниченко у книзі «Відродження нації». «Ми розуміли революцію, як буржуазно-демократичну,— писав він,— ми не робили самі ніяких замахів на буржуазно-демократичний лад і через те з боку не соціалістичних елементів не могли зустріти ніякого опору собі. Ми в своїй діяльності були тільки республіканцями й демократами, а не соціалістами... Ми в той же час у самій Центральній Раді свідомо одкладали на далі вирішення гострих соціальних питань. Бо ми боялись, що не досить зміцнена, усталена національна єдність може схитнутись і розбитись через незгоду в сфері соціального будівництва».
Ідеєю української державності у формі національна-територіальної автономії та права всіх націй України на самовизначення були пройняті резолюції Українського Національного Конгресу, який зібрався 19 квітня 1917 р. в Києві. На ньому були присутні 900 делегатів від військових, політичних, економічних і культурно-освітніх організацій України та українців Росії. Конгрес визнав за Всеросійськими Установчими зборами право санкції на новий федеративний державний устрій Росії, на автономію України. Водночас, «йдучи назустріч бажанню Тимчасового уряду «в справі організації і об'єднаная громадських сил», Конгрес доручив переобраному ним складові Центральної Ради сформувати на Україні Крайову раду з представників губерній, міст, народів і громадських організацій.
Представники українських політичних партій сподівалися досягти автономії для України, спираючись на підтримку всіх демократичних сил Росії. Тому вони не протиставляли себе російським кадетам, меншовикам і есерам, а разом з ними входили до складу громадських комітетів, міських дум, земських та інших організацій, тим самим зміцнюючи владу Тимчасового уряду в країні.
Водночас українські партії боролися за посилення свого впливу в робітничих, солдатських і селянських Радах, усіх масових організаціях трудящих, щоб повести їх за собою. Між силами української демократії та робітничим класом точилася боротьба за лідерство в революційному та національно-визвольному русі, формуванні державності українського народу. В умовах двовладдя, яке створилося на Україні, як і по всій країні, більшовицька партія боролася за передачу всієї влади Радам, задоволення соціальних і національних вимог трудящих, перехід до соціалістичної, пролетарської революції. Така перспектива була реальною. Маючи величезний досвід політичної роботи в масах, ліворадикальну програму соціально-економічних перетворенії, більшовицька партія була реальним претендентом на роль політичного лідера трудящих всієї країни. До такого висновку дійшло чимало вітчизняних та зару«біжних дослідників. Наприклад, Орест Субтельний, професор історії та політичних наук йоркського університету (Торонто, Канада), у своїй книзі «Україна: історія», вка< завши на порівняну малочисельність (24 тис.) партії на початку 1917 р., зазначив, що більшовики «були дисциплінованою, високоцентралізованою партією переконаних і досвідчених революціонерів, які мали в особі Леніна геніального керівника з його неперевершеною майстерністю у справі революційної тактики. Впевненість Леніна, відчуття ним напряму, в якому потрібно рухатися, обіцянки дати масам «мир, хліб і землю» робили його партію все привабливішою для багатьох...» Робітники і селяни України, які прагнули до національної державності, боролися за звільнення від буржуазно-поміщицького панування, могли стати опорою більшовиків.
* * *
Отже, єдність дій демократичних сил Росії та України, широких мас трудящих забезпечила повалення царизму— цього запеклого ворога всіх народів країни, оплотуреакції. Український народ на повний голос заявив про. свої національні інтереси. Намітилася перспектива його самовизначення та утворення державності. Водночас, очевидною стала необхідність глибоких соціальних та економічних перетворень у місті і на селі, від здійснення яких залежала доля національної революції на Україні.
Рекомендована література
Робітничий рух на Україні в роки реакції (червень 1907—жовтень 1910 р.): Збірник документів. К., 1965.
Винниченко Володимир. Відродження-нації: У 3 ч. К., 1990. Ч. 1.
Дорошенко Дмитро. Історія України. 1917— 1923 рр.: У 2 т. Ужгород, 1932. Т. 1.
Полонська-Василенко Н. Історія України. 1900—1923 рр. К., 1991.
Ревалюция на Украине по мемуарам белых / Под ред. Н. Н. Попова. М., 1990.
Субтельний О. Україна: історія. К., 1991.
Українська суспільно-політична думка в 20-му столітті: Документи і матеріали: У 2 т. Мюнхен, 1983. Т. 1.
Харитонов В. Л. Лютнева революція 1917 р. на Україні. X., 1966.

Дата добавления: 2015-05-22