Тези відповіді 2 страница

Політичний та культурний розвиток Східної Галичини відбувався також завдяки діяльності видатних українських діячів – Михайла Драгоманова (1841-1895 рр.) та Івана Франка (другої найвидатнішої української літературної постаті після Тараса Шевченка). Ідейний вплив Михайла Драгоманова у 70-80-х рр. ХІХ ст. зростав, і в Галичині утворилася група діячів, очолюваних Іваном Франком, Михайлом Павликом та Остапом Терлецьким, які розгорнули публі­цистичну та громадську діяльність у дусі поглядів Михайла Драгоманова. Вони проголошували національні ідеали, проте не поділяли поглядів народовців.

Таким чином, у несприятливих обставинах XIX ст. українці продемонстрували свої великі потенційні можливості, довели, що українство здатне жити повнокровним самостійним політичним життям. Традиції державності й культури не були перервані. Джерелами національного відродження стали військово-політичні традиції козацтва, романтизм, українська історична та художня література. Ідеологічне, а з часом організаційне формування укра­їнства відбулося під знаком народовства, яке виступало за українську мову і культуру, відстоювало окремішність українського народу, вело ши­року культурницьку роботу. З кінця 60-х рр. XIX ст. в Галичині розпочинається новий період, час невпинного поступу національного відродження.

5. Соціально-політичне становище західноукраїнських земель наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.: створення перших українських політичних партій в Східній Галичині. Наприкінці ХІХ ст. в Австро-Угорщині проживало понад 3,5 млн. українців, з них 2,8 млн. – в Галичині. Українські землі були переважно аграрні, а в містах переважало неукраїнське населення – поляки, євреї, угорці, румуни та ін. У Галичині домінували польські магнати і шляхта, у Буковині – румунські поміщики, в Закарпатті – угорські. Всі вони хотіли асимілювати українців та ліквідувати українську культуру. За соціально-економічним і політичним розвитком Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття мали низку особливостей, які відрізняли їх від Над­дніпрянської України, адже в економічному відношенні вони становили лише аграрно-сировинний придаток і ринок збуту для метрополії. Місцева промисловість була зазвичай кустарно-ремісничою, а найрозвинутішими виявилися нафто­добувна, харчова, хімічна і деревообробна галузі. Переважна більшість підприємств належала австрійському, угорському, німецькому, французькому та американському капіталу. На відміну від інших провінцій імперії, робочий день на підприємствах західноукраїнських земель тривав довше, а зарплата була найнижчою і не забезпечувала навіть прожиткового мінімуму. Чи не найважливішого промислового значення в західноукраїнських землях мала залізниця. У 1859 р. почалося прокладання першої в Україні залізничної колії з Перемишля до Львова протяжністю майже 98 км. У жовтнi 1861 р. завершилось будівництво Львівського вокзалу (залізничного двірця), який у майбутньому мав служити відправним центром для чотирьох напрямкiв: до Кракова, Чернiвцiв, Бродiв і Підволочиська, а перший пасажирський потяг прибув з Перемишля до Львова 4 листопада 1861 р. Польські, румунські, угорські, австрійські магнати, шляхта і буржуазія, ставши господарями в західноукраїнських землях, повністю підпорядкували собі адміністрацію і освіту та заволоділи економікою регіону. Внаслідок цього галицькі, буковинські і закарпатські українці (90% селяни) були піддані жорсткому гнобленню.

Найбільшими бідами українців було безземелля та лихварство. У сільському господарстві існувало велике землеволодіння, однак переважна більшість цих земель належала місцевим неукраїнським поміщикам. Десятки тисяч селянських господарств було продано з молотка. Втративши земельні ділянки, українські селяни жили за рахунок заробітків у панських дворах, які були мізерними і також не могли забез­печити прожиткового мінімуму. До того ж умови праці були досить важкими. На початку XX ст. селянських господарств, що мали від 1 до 5 га, було 80%, половина з яких мали менше 2 га землі. Натомість польські магнати володіли абсолютною більшістю земель Галичини. Два графи Потоцькі мали 60 тис. га, граф Дзєдушицький – 20 тис. га, князь Сапіга – 15 тис. га. З урахуванням цього, а також аграрного перенаселення починаючи з 90-х років ХІХ ст. злидні і голод змусили багатьох селян їхати на заробітки за кордон (трудова еміграція в Канаду, США, Бразилію, Аргентину), які набирали дедалі масовішого характеру. Лише до Першої світової війни понад 500 тис. галичан, буковинців та закарпатців (майже третина всього приросту населення регіону) виїхали до Америки. Іншою бідою було – лихварство, яке полягало в тому, що українці брали в борг переважно у жидів-шинкарів (села) і крамарів (міста), оскільки банків в регіоні на той час було обмаль. Річні відсотки становили від 40 до 100%, а іноді доходили до 150 і навіть 500%. Щоб ще більше пов’язати селянина і заохотити його до позик, наймитам заробіток виплачували в талонах, які можна було отоварити лише в шинках. Як результат, на початку ХХ ст. в Східній Галичині один шинок припадав на кожних 230 чол., а початкова школа – на кожних 1500 чол.

Кінець ХІХ – початок XX ст. відзначений тим, що український національно-визвольний рух набирає дедалі більших розмахів. Саме в цей час закладаються його політичні основи. Незважаючи на те, що українські землі були розділені між двома імперіями – Російською і Австро-Угорською, вони мали певні особли­вості у своєму політичному розвитку, а ідея Української самостійної соборної держави поступово перетворюється у спільний вирішальний об’єд­навчий чинник.

На відміну від Російської імперії, Австро-Угорщина стала не тільки дуалістичною (двоєдиною), але й конституційною монархією. Незважаючи на всю обмеженість конституційних прав, вони все-таки надавали широкі можливості для легальної діяльності політичних партій та громадських культурно-освітніх організацій. Поляки виявилися більш активними, краще зорганізованими і вже до кінця XIX ст. домоглися того, що влада у Галичині фактично опинилася у їхніх руках. Польська мова стала офіційною в адміністрації та освіті. Українці вкотре не проявили належної одностайності, рішучості та настирливості, тому їхні інтереси не були враховані й вони опинилися у нерівноправному становищі. Проте вже до кінця століття українські галичани нагромадили певний досвід і мали досить вагомі здобутки громадсько-політичної та культурно-освітньої діяльності. Зокрема, передові сили галицького українства наприкінці XIX ст. групувалися навколо Івана Франка (1856-1916 рр.) – поета, прозаїка, драматурга, енциклопедиста, організатора літературного життя. Письменник у своїх творах (“Вічний революціонер”, “Каменярі”, “Борислав сміється” та ін.) вперше в укра­їнській і світовій літературі зобразив українського робітника – борця за свободу. Під впливом його твор­чості та активної громадсько-політичної діяльності сформува­лася ціла когорта письменників – Василь Стефаник, Денис Лукіянович, Василь Щурат, Михайло Павлик, Антін Крушельницький, Осип Маковей, Уляна Кравченко та ін. З діяльністю Івана Франка пов’язане становлення західноукраїнської журналістики (видавав та редагував журнали “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот” (1878 р.); “Світ” (1881-1882 рр.); “Зоря” (1886 р.); “Життє і слово” (1894-1897 рр.) та ін. Іван Франко поєднав активність в громадсько-політичному житті України з масштабністю загальнолюдської проблематики своєї творчості.

Піднесення національної самосвідомості українського народу діставало вияв, зокрема, у створенні національних політичних партій, перші з яких виникли ще наприкінці XIX ст. У жовтні 1890 р. з ініціативи Івана Франка, Михайла Павлика, В’ячеслава Будзиновського, Євгена Левицького, Северина Даниловича, Кирила Трильовського та ін. у Львові була заснована Русько-українська радикальна партія, яка утворилася під впливом Михайла Драгоманова з радикальних молодіжних гуртків Східної Галичини кінця 80-х рр. Вона стала першою українською політичною партією європейського зразка (програма, масова організація, реєстроване членство). Програма партії будувалася на засадах демократії та єдності (соборність) всіх українських земель. Головною метою проголошувалось пробудження свідомості мас, перетворення їх на політичну силу, з вимогами якої змушена була б рахуватися австрійська влада. Партія організовувала роботу серед селян і робітників, скликала віча по селах, утворювала народні спілки (кооперативи), проголошувала гасла політичної боротьби власними силами, дотримувалася виразно опозиційної антиурядової програми. Русько-українська радикальна партія була однією з найчисельніших партій в Східній Галичині, делегуючи 5 депутатів (Лев Бачинський, Василь Стефаник, Кирило Трильовський, Микола Лагодинський, Павло Лаврук) до австрійського парламенту та 6 послів – до Галицького сейму.

Великий вплив на українську політичну думку справила книжка радикала Юліана Бачинського (1870-1940 рр.) “Україна irredenta” (“Україна уярмлена”, 1895 р.). У цій праці вперше у новітній українській історії, на підставі аналізу еміграції українців-галичан, обґрунтовано концепцію політичної самостійності від Польщі і Росії та потребу створення української соборної держави під девізом: “Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!”. Отже, саме Юліана Бачинського можна вважати засновником новітнього українського самостійництва.

Смерть Михайла Драгоманова (1895 р.) диференціювала радикальний рух (соціалісти-народники, соціалісти-марксисти, радикальні народовці), призвівши його до розколу. У 1899 р. лави партії залишили прихильники соціалізму – Юліан Бачинський, Микола Ганкевич, Семен Вітик, Роман Яросевич та ін. марксистсько налаштовані діячі, які заснували Українську соціал-демократичну партію. Водночас радикалів залишили Іван Франко, Євген Левицький, Володимир Охримович, Теофіл Окуневський, В’ячеслав Будзиновський та ін., які об’єднавшись з народовцями створили Українську національно-демократичну партію. Одним з ініціаторів створення партії був Михайло Грушевський, а голо­вою став Юліан Романчук (у 1891-1918 рр. – посол австрійського парламенту, голова Української парламентарної репрезентації, у 1910 р. – віце-президент парламенту). Стратегічною метою націонал-демократів була боротьба за незалежність і партія стає найбільшою українською політичною силою Східної Галичини.

Незважаючи на різнопланові політичні погляди, перші галицькі партії – Русько-українська радикальна, Українська національно-демократична та Українська соціал-демократична – на межі ХІХ-ХХ ст. стояли на принципах незалежності Української Держави.

Поряд з боротьбою за ідеали незалежності України, знаючи тодішню ситуацію, пріоритетними були визначені такі завдання як: боротьба за загальне виборче право, український університет у Львові, поділ Галичини на українську і польську частину з автономним статусом, вирішення соціальних проблем. На реалізацію цих завдань була спрямована агітаційно-пропагандистська і організаторська діяльність українських політичних партій. Як наслідок робітничі та селянські страйки набрали масового характеру. Лише у 1902 р. масовий страйковий рух селян (біля 200 тис. чол.) охопив десятки повітів львівщини, тернопільщини, станіславщини (тепер Івано-Франківська обл.). Причому ці страйки виявилися настільки організованими, що поміщики змушені були збільшити платню та піти на інші поступки. Влітку 1906 р. розпочався великий страйк сільськогосподарських робітників 380 галицьких сіл. Страйкарі висували як економічні, так і політичні вимоги, австрійський уряд також зробив певні поступки. Масового характеру набрали віча, демонстрації, страйки. Так, у Львівському вічі (2 лютого 1906 р.) взяло участь близько 50 тис. чол., а загалом у 1906-1907 рр. в Східній Галичині відбулося понад 200 робітничих страйків. До боротьби за національні права галичан доєдналися українські посли в австрійському парламенті. Загроза нового революційного вибуху в країні примусила імператора Франца Йосипа І (1848-1916 рр.) провести у 1907 р. виборчу реформу, унаслідок якої було ліквідовано колишню ку­ріальну систему і запроваджено загальне виборче право. Це значно збільшило кількість українських депутатів – з 7 до 30 послів, що підвищувало ефективність їх діяльності.

Проте польська адміністрація не пішла на поступки українцям щодо виборів у Галицький сейм, чинила всілякі перешкоди під час виборчої кампанії 1908 р., нерідко вдаючись до терору, насильства, фальсифікації результатів голосувань. Намісник Галичини Анджей Потоцький прямо і відверто заявив про те, що “влаштує українцям нове Берестечко”. За його наказом жандармерія вчинила жорстоку розправу над українськими селянами, які виявили невдоволення підрахунками голосів. Польсько-українські взаємовідносини різко загострилися і могли перерости у відкритий конфлікт. Стурбований таким становищем, австрійсь­кий уряд дав вказівку наміснику негайно нормалізувати ситуацію. Проте, цього зробити він уже не встиг. 12 квітня 1908 р. його застрелив український студент Мирослав Січинський, якого арештували і віддали до суду. Двічі суд оголошував Мирославу Січинському смертний вирок і двічі під тиском світової громадськості його скасовував, пізніше смертна кара була замінена 20-річним ув’язненням. Проте, у 1911 р. за допомогою двох наглядачів-українців, Дмитра Вітовського і Миколи Цеглинського він утік із в’язниці у Станіславі та нелегально виїхав спочатку до Норвегії, згодом – до Швеції, а звідти у 1914 р. – до США (де і помер у березні 1979 р.).

До боротьби за зміну виборчого законодавства додалася і боротьба за український університет у Львові. Відповідно до рішень австрійської влади у ньому повинні були навчатись як поляки так і українці. Проте, насправді всю науково-викладацьку діяльність проводили лише польською мовою, а поляки мали переваги при вступі до навчального закладу. Тому українські студенти вдалися до акцій протесту. У 1901 р. вони припинили навчання. Далі проводили щорічні демонстрації та страйки. Однак, це не сподобалося польським студентам-шовіністам. Відбувалися постійні сутички. Зокрема, 1 липня 1910 р. під час чергового конфлікту був убитий український студент Адам Коцко. Його похорон перетворився у масову маніфестацію протесту проти австрійської політики в Східній Галичині.

Студентські заворушення, їх підтримка робітниками, селянами, інтелігенцією, численні запити і протести українських послів в австрійському парламенті змусили уряд погодитися на створення українського університету в Східній Галичині. Про це 29 листопада 1912 р. заявив австрійський прем’єр-міністр Карл Штірк українським парламентарям у Відні. Імператорський патент у справі заснування українського університету передбачав його офіційне відкриття восени 1915 р. Проте, цього не сталося у зв’язку з початком Першої світової війни.

Щоб припинити збройні сутички між поляками і українцями, австрій­ський уряд доручив наміснику Галичини Міхалу Бобжинському (1908-1913 рр.) примирити обі сторони. Однак, це йому не вдалося, через що змушений був піти у відставку. Новий галицький намісник Вітольд Коритовський узагалі вороже поставився до питання виборчих реформ. Тоді українські посли в австрійському парламенті та Галицькому сеймі вдалися до обструкції. Це врешті примусило польську адміністрацію погодитися на виборчу реформу, законопроект якої був схвалений у лютому 1914 р. Відповідно до нього, із 221 мандата Галицького сейму українці отримували 62 місця (попереднє співвідношення було: 161 і 15-20). Українці домоглися не лише збільшення кількості своїх депутатів, але й того, що у майбутньому зміни до крайового статуту, який визначав порядок виборів і компетенцію сейму, можна вносити тільки за наявності не менше як 80% голосів, тобто за згодою українських послів. Виборча реформа стала безсумнівним успіхом українського руху засвідчивши можливість українсько-польського компромісу.

Вагоме місце в житті українців Східної Галичини займала греко-католицька церква, яку у 1901 р. очолив митрополит Андрей Шептицький (Роман Марія Олександр граф Шептицький, 1865-1944 рр.). Під його керівництвом церква перетворилася у могутній духовний бастіон національного руху. Сам митрополит брав активну участь у політичному житті як депутат австрійського парламенту і Галицького сейму. Вплив та авторитет церкви за митрополита Андрея настільки зріс, що без її участі практично не обходилася жодна важлива акція, яку готували українці в Східній Галичині. Так, у 1906 р. митрополит очолив українську делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка вимагала зрівняти українців у правах з іншими народами монархії. Важливе значення мала його активна і різностороння діяльність у розвитку культурно-освітнього та господарського життя. Зокрема, митрополит фінансово підтримував діяльність товариств “Просвіта”, “Рідна школа”, “Сільський господар”, єпархіальної бібліотеки в Станіславі (передав 4 тис. книг із особистої бібліотеки), академічного дому і народної лічниці у Львові (перетворив у сучасний шпиталь), багатьох гімназій. Врятував від матеріально-технічного банкрутства українську Господарську академію в Подєбрадах. Він був засновником Національного музею у Львові (за допомогою євреїв у 1905 р. купив для музею приміщення за 34 тис. доларів, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям). Завдяки його піклуванню у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. Засновник Земельного банку у Львові (1910 р.). За власні кошти придбав будівлі, в яких розмістилися художня школа Олекси Новаківського та майстерні Модеста Сосенка і Осипа Курилася. Надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у навчальних закладах Європи, що справляло важливу роль для активізації українського руху.

В умовах наростання міжнародного воєнного конфлікту українські політичні партії Східної Галичини заздалегідь виробили свою політичну лінію. На таємній нараді в грудні 1912 р. було вирішено, що на випадок війни між Австрією і Росією “всі українці по обох боках кордону на добро і майбутнє української нації повинні одностайно і рішуче стати на бік Австрії проти Російської імперії, як найбільшого ворога України”. Подібна заява була оголошена українцями в австрійському парламенті. Для вирішення цього завдання українці в Східній Галичині почали створювати власні воєнізовані формування. Найкраще для цього підходили молодіжні спортивно-протипожежно-фізкультурні організації “Сокіл” і “Січ”, а також гуртки інтелектуального, морального і фізичного виховання молоді скаутського типу “Пласт”.

Фізкультурне товариство “Сокіл” було створено у Львові в лютому 1894 р. з ініціативи інженера Василя Нагірного та Володимира Лаврівського. Першу спортивно-протипожежно-фізкультурну організацію “Січ” заснував у травні 1900 р. громадсько-політичний діяч, адвокат Кирило Трильовський в с. Завалля Снятинського повіту на станіславщині. З часом вони на­були масового та організованого характеру по всьому регіону, їхню діяльність регламентували відповідні статути, а координаційну і керівну роль відігравали “Сокіл-Батько” та “Український січовий союз”. Головна увага зверталася на фізичну і протипожежну підготовку та військовий вишкіл. З цією метою проводилися відповідні змагання – злети, здвиги та ін. У 1913 р. лише в Східній Галичині діяло понад 900 Січових осередків, у яких налічували близько 80 тис. чол. Сокільсько-січовий рух мав яскраво виражений національно-патріотичний характер.

На відміну від “Соколів” і “Січей” гуртки інтелектуального, морального і фізичного виховання молоді скаутського типу “Пласт” з початку свого існування мали головним чином мілітарний харак­тер, тобто здійснювали теоретичний і практичний військовий вишкіл своїх рядів (пласту­нами, у минулому, називали запорозьких козаків, які виконували розві­дувальну службу). Першими “Пласт” почали створювати учні львівських середніх шкіл, а перший гурток, восени 1911 р., заснував студент Львівської Політехніки Іван Чмола. Організатором другого пластового осередку у Львові став Петро Франко (син Івана Франка). Вчителюючи, він у грудні 1911 р., створив таємний гурток, до якого увійшло понад 120 осіб – учнів старших класів Академічної гімназії. При тій же гімназії у Львові ще один, вже цілком легальний осередок, заснував її викладач Олександр Тисовський. Його не задовольняла існуюча рутинна система виховання молоді і в пошуках кращої методики він зупинився на англійському скаутському русі (1907 р.) з якого запозичив організаційні принципи своєї діяльності. Володіючи англійською мовою, він мав змогу перекласти англомовні праці по цій тематиці, що набули світового поширення, які активно популяризував та намагався поєднати з українськими особливостями. 12 квітня 1912 р. перші 40 активних членів гуртка склали пробу учасника і Присягу пластуна. Цей день вважається днем створення українського Пласту. Започатковані Олександром Тисовським пластові гуртки зважаючи на методику їх ведення пізніше назвуть “класично скаутськими”. Згодом пластові гуртки поширилися по всьому регіону і мають вплив сьогодні не втративши свого національного характеру.

Український молодіжний військовий рух викликав стурбованість місцевої влади, яка намагалася чинити всілякі перешкоди і утиски. При цьому влада підтримувала лише польську військову організацію “Стшелєц”. Однак, Кирилові Трильовському вдалося все-таки домогтися в австрійсь­кого уряду дозволу на створення українських військових організацій. 18 березня 1913 р. у Львові відбулися перші організаційні збори “Товариства українських січових стрільців”, яке мало напіввійськовий характер, а напередодні Першої світової війни в Східній Галичині налічувалося вже понад 90 таких осередків. Крім цього, на початку 1914 р. у Львові під керівництвом Володимира Старосольського, засновано суто військове товариство “Січові стрільці”, до якого входила студентська і реміснича молодь (літом 1914 р. налічувалося понад 50 осередків). Загальне керівництво стрілецькими товариствами проводив “Український січовий союз”, який очолював Кирило Трильовський.

Парадний огляд всіх вищеназваних молодіжних національно-патріотичних організацій відбувся 28 червня 1914 р. у Львові під час т.зв. Шевченківського здвигу, присвяченому 100-річчю від дня народження Великого Кобзаря. У ньому взяли участь близько 12 тис. осіб – представників “Соколів”, “Січей”, “Пласту”, стрілецьких товариств, які вперше виступили у військовій формі та із зброєю продемонстрували свої досягнення і вишкіл під час масових військово-спортивних вправ.

Потреба у такій боротьбі ставала дедалі очевиднішою тому, що 28 червня 1914 р. у м. Сараєві (Боснія) було здійснено терористичний акт – вбито намісника Австрійського престолу ерцгерцога Франца Фердінанда та його дружину, що стало приводом до початку Першої світової війни. Через місяць Австрія оголосила війну Сербії, звинувативши її у вбивстві ерцгерцога та загальну мобілізацію. В умовах наростання міжнародної напруженості і враховуючи позицію українців у майбутньому воєнному конфлікті, Відень намагався зрівняти українців у правах з поляками. В результаті було збільшено урядові дотації та допомогу українським господарським і куль­турним установам, проведено нову виборчу реформу до Галицького сейму та ін. Однак, до поділу Галичини на українську і польську частини з наданням автономії справа так і не дійшла.

Австрійська адміністрація Північної Буковини проводила збалансовану політику, намагаючись не допустити до національної напруженості між укра­їнцями і румунами. Більше того, Буковинський сейм у 1903 р. ухвалив рішення про запровадження національно-культурної автономії у регіоні, тобто кожна національна група, що проживала в Буковині, отримала право на безпосередній розвиток своєї культури і відповідне самоврядування. У 1911 р. в Буковинському сеймі українці були представлені 17 із 63 послів. Одним із найвизначніших українських громадсько-політичних, культурних та економічних діячів Північної Буковини був мовознавець і педагог Степан Смаль-Стоцький (у 1892-1911 рр. – посол Буковинського сейму, у 1904-1910 рр. – віце-маршалок сейму; у 1911-1918 рр. – посол австрійського парламенту). В австрійському парламенті українці Буковини мали 5 депутатів, діючи заодно з галичанами.

Така ситуація досить позитивно відобразилася на національному, політичному й культурному житті регіону загалом. На початку XX ст. в Північній Буковині були створені місцеві відділення галицьких націонал-демократів, радикалів та соціал-демократів. За прикладом “Просвіти” діяло “Руське товариство” (1869 р.), політична організація “Руська Рада” (1870 р.), успішно розвивався сокільсько-січовий рух (у 1914 р., нарахову­валося понад 110 січових організацій). Практично у кожному селі діяла школа з обов’язковим навчанням українською мовою, причому в процент­ному відношенні Північна Буковина мала більше україномовних шкіл, ніж Східна Галичина. У Чернівецькому університеті функціонувало 5 українських кафедр, хоча навчання велося німецькою мовою, проте, українців не обмежували при вступі до нього.

Схожість громадсько-політичного життя Північної Буковини і Східної Галичини не була випадковою. Вона пояснювалася тісними зв’язками, розумінням спільних завдань українського національно-визвольного руху. Ідея незалежності України була провідною і серед буковинських українців. На місцевому рівні політичні діячі двох західноукраїнських земель висували ідею об’єднання, тобто, була надія, що у разі позитивного вирішення проблеми поділу Галичини, до її східної української частини приєднається Північна Буковина, компактно заселена українською більшістю. Підстави для такого оптимізму випливали не тільки з розвитку українського політичного і культурного життя, але й можливостей повного використання австро-угорської конституції у національних інтересах. Наростання національних здобутків галицьких і буковинських українців стимулювалося також підтримкою українців наддніпрянських, яким успіхи братів із-за Збруча додавали сили, пробуджували надію на краще майбутнє всього українського народу. Однак, Перша світова війна перервала поступальний розвиток і поставила перед українським народом цілком інші завдання.

У найтяжчому становищі опинилося Закарпаття. Перетворившись на державницьку націю, урядові кола Угорщини з наростаючою силою і жорсткістю вели асиміляторську політику в цьому регіоні. Вже перед Першою світовою війною тут не було українських шкіл, газет, культурно-просвітницьких організацій, політичних партій. Державною мовою стала угорська. Дійшло навіть до того, що у церквах богослужіння відбувалося угорською мовою. Нечисельною була і українська інтелігенція, яка складалася головним чином із духовенства, що перейшло на мадярські або москвофільські позиції. Власне мадяризація спричинила зростання москвофільства, зорієнтованого на Росію. Його намагалися використати російські реакційні кола з метою пропаганди православ’я у Закарпатті. Темні закарпатські українці не змогли зорієнтуватися у підступності цих намірів. Тому греко-ка­толики почали переходити на православну віру. Мадярська адміністрація відреагувала своєрідно, оголосивши державними зрадниками тих, хто такий перехід вчинив, а в 1913 р. відбувся великий судовий процес у Мармароші над новонаверненими православними селянами, яких покарали тюремним ув’язненням. Російська шовіністична преса використовувала подібні процеси як доказ впливу російської ідеї в Австро-Угорщині. Зокрема, угорська влада безпідставно перенесла свою ненависть до царської Росії за придушення їхнього повстання (1849 р.) на українців, які фактично опинилися перед реальною загрозою знищення своєї національної ідентичності, однак, цьому завадила Перша світова війна.

Кінець XIX – початок ХХ ст. можна оцінити як період піднесення національно-визвольного руху, посилення позицій і ролі тих суспільно-політичних сил, котрі чітко виступали за всеукраїнське єднання на принципах визнання незалежності й української державності та окреслення перспектив політич­ного самовизначення українців. Довготривала боротьба за національно-політичну незалежність зазнала величезного злету: від ідеї української автономії до національної ідеї – самостійної Української Держави. З’явилися видатні українські діячі та організації, які повели боротьбу за її втілення. Національно-визвольний рух у зазначений період розвивався з наростаючою силою у Східній Галичині та Північній Буковині і занепадав у Закарпатті. Галицьким і буковинським політичним діячам вдалося використати консти­туційні можливості монархії Габсбургів з метою виборювання національних прав. Здобуто певний політичний і військовий досвід, який можна було використати у подальшій діяльності. Особливо виділя­лася в цьому відношенні Східна Галичина, яка стала яскраво вираженим оплотом національного духу та центром політико-громадської активності – своєрідним українським П’ємонтом.

Політичний режим, встановлений австрійською владою в західноукраїнських землях наприкінці XVIII ст. тривав в основному незмінно аж до 1914 р. Конституційний лад Австрії сприяв прискореному національно-полі­тичному розвитку української спільноти. Українці брали участь у виборах, мали свої політичні партії, засоби масової інформації, соціально-економічні й громадські організації. Українські політичні діячі вважали, що втілення ідеї державної незалежності є досить віддаленою перспективою, а їхні зусилля та діяльність керованих ними політичних партій були спрямовані на наближення цієї перспективи. Однак, національне життя від другої половини XIX ст. проходило під знаком фатального поділу на два різні спря­мування – москвофілів і народовців, та виснажливого протиборства між ними в культурній і політичній сферах. Активізувало свою роботу Наукове товариство імені Тараса Шевченка, яке об’єднувало зусилля вчених та діячів культури Галичини й Наддніпрянщини і являло собою своєрідну українську академію наук. Велике значення на розвиток українського руху мала, також, творчість видатних діячів цього часу Івана Франка та Михайла Грушевського. На початку XX ст. західноукраїнське суспільство на основі ідеалу незалежності дедалі більше згуртовувалося і ставало більш одностайним.

Дата добавления: 2015-05-22