Розділ 6 - проблема методу в філософії 1 страница

1. Два основнi методи фiлософського осягнення буття. Роль фiлософського методу в формуваннi фiлософської еонцепцiї. Властивостi буття основа появи двох фiлософських методiв - дiалектики та метафiзики.

2. Становлення дiалектики в iсторiї самопiзнання людиною своїх творчих можливостей. Дiалектика стародавнiх часiв. Гегелiвська дiалектика. Дiалектика в марксизмi.

3. Метафiзика i її роль в iсторiї фiлософської культури. Становлення метафiзичного методу. Метафiзичний метод в iсторiї людського пiзнання. Неспро-можнiсть спроб заперечити метафiзичний метод пiзнання.

4. Принципи та категорiї дiалектики. Принцип унiверсальних зв'язкiв. Одиничне. Загальне. Особливе. Сутнiсть та явище. Принцип системно - структурних зв'язкiв. Змiст i форма. Принцип детермiнiзму. Причина та наслiдок. Необхiднiсть та випадковiсть. Можливiсть та дiйснiсть.

РОЗДІЛ 6 - Проблема методу в фiлософiї

1. Два основнi методи фiлософського осягнення буття

Свiтоглядова функцiя фiлософiї випливає з її гуманiстичного змiсту. В центрi уваги фiлософської думки постiйно знаходиться вiдношення "людина - свiт". Та не завжди обидвi сторони цього вiдношення мали адекватне вiдображення в самiй фiлософiї. В iсторiї розвитку фiлософської культури були перiоди, коли на перший план висувалась сама людина й нiбито в тiнь людську ховався свiт, в якому вона жила. Справа iнколи доходила до того, що сам свiт позбавлявся об'єктивного iснування. В такiй ситуацiї вiн уявлявся як самореалiзацiя Духу, або Божим промислом, або комплексом вiдчуттiв людини. Така гiперболiзацiя духовної складової буття не могла сприяти нi усвiдомленню сутностi природи, нi науковому уявленню про людську сутнiсть. Минуле фiлософської культури знає i прямо протилежнi перiоди. Були цiлi епохи, коли гуманiстичний характер фiлософської думки вимивався, мiсце людини в буттi визначалось об'єктивними законами природи, а сама людина ставала в ряд природних об'єктiв лише як складова частина природи. Найбiльш показовий в цьому вiдношеннi механiстичний матерiалiзм XVII-XVIII ст., коли людину порiвнювали мало не з годинниковим механiзмом. Не дивлячись на крайнощi та перекоси в усвiдомленнi основного свого об'єкту пiзнання, фiлософiя на кожному етапi розвитку домагалась вагомих здобуткiв, але час вiд часу попадала в глухий кут через саме цю неадекватнiсть вiдображення двох частин вiдношення "людина-свiт". З одного боку цьому сприяли унiверсальнi типи фiлософствування "матерiалiзм" та "iдеалiзм". Але була i iнша причина, активно дiюча, хоча в запалi боротьби матерiалiзму та iдеалiзму на неї часто мало звертали увагу. Мова йде про два основнi методи фiлософського осягнення свiту, що отри-мали назви "дiалектика" й "метафiзика".

В радянськiй фiлософськiй лiтературi дiалектику характеризують як вчення про ста-новлення, рух i розвиток навколишнього свiту, про зв'язки предметiв i процесiв цього свiту. Метод, який використовує дiалектика, пiдходить до пiзнання свiту як до плинної, мiнливої, пластичної структури.

Метафiзика розглядалась як альтернативне щодо дiалектики вчення, як альтернативний метод, суть якого полягає в тому, що i свiт, i людина розглядаються як постiйнi i незмiннi. Рух в цьому вченнi визнається лише по колу, а все багатство свiту зводиться до безмежної кiлькостi комбiнацiй якiсно незмiнних об'єктiв. Можна це пiдсумувати так: дiалектика спрямувала свою увагу на рух, розвиток, змiннiсть i неоднозначнiсть людського буття. В її "полi зору" постiйно знаходиться людина з такою властивiстю, як можливiсть обирати варiанти дiй, а звiдси i варiанти розвитку.

Метафiзика в бiльшiй мiрi акцентує увагу на стабiльностi свiту i намагається й саму людину втиснути в ряд зовнi обумовлених причинно-наслiдкових зв'язкiв, якi характернi для розвитку природи. Метафiзичний метод не враховує, що дiя людини може бути обумовлена не зовнiшнiми факторами, а внутрiшнiми iмпульсами. Людина в своїй духовностi несе причину, вона не лише iстота детермiнована, пiдлегла, але й iстота детермiнуюча, керуюча, пануюча, вiльна.

Людина живе вiдразу в двох вимiрах, в двох свiтах. Один з них унiтарний свiт природи з його обов'язковою пiдпорядкованiстю певним законам i другий свiт плюралiстичного багатства можливостей вибору. При цьому на перших етапах людської iсторiї безперечно домiнує унiтарний спосiб життя, на вищих же її щаблях поступово, але неухильно виявляє себе плюралiстичний свiт свободи.

Поява двох фiлософських методiв обумовлена двома сторонами буття, такими його характеристиками, як рух, розвиток, змiннiсть з одного боку, та спокiй, стiйкiсть, стабiльнiсть з другого. З iншої сторони дiалектика i метафiзика як методи виникли з потреби вiдображення багатоварiантностi можливостей людської дiяльностi та розвитку з одного боку та стiйку часто однолiнiйну логiку розвитку власне природи та природного в людському з другого. Два методи в фiлософiї, постiйно взаємодiючи, сприяли становленню софiйної культури в iсторiї розвитку людської духовностi.

2. Cтановлення дiалектики в iсторiї самопiзнання людиною своїх творчих можливос-тей

Поняття дiалектики вживалось в фiлософiї майже вiд її виникнення. Та в рiзнi часи в це поняття вкладався рiзний змiст. В 5-му та на початку 4-го ст. до нашої ери розвиток старогрецької демократiї сформував мистецтво полiтичної дискусiї - дiалог. Сократ вже розглядає дiалог як мистецтво пошуку iстини методом зiткнення рiзних суджень. Платон розглядає дiалог як метод аналiзу та синтезу понять. Мистецтво вести дiалог фiлософи називають маєвтикою, а сам процес дiалогу - дiалектикою.

Дiалектика як мистецтво диспуту розвивалась i в середньовiчнiй фiлософiї. Вершиною середньовiчної дiалектики стали працi Абеляра. В добу середньовiччя мистецтво дiалогу культивувалось серед проповiдникiв релiгiї. З релiгiї мистецтво дiалогу увiйшло в європейську культуру, що плiдно вплинуло на фiлософськi, юридичнi, економiчнi та всякi iншi дискусiї. Не придушення, не духовне знищення опонента, а намагання в ходi боротьби протилежностей обрати вiрний, обгрунтований пiдхiд до складних проблем - така мета i призначення дiалектики творчого дiалогу.

З часом стало зрозумiло, що метод зiткнення думок i дiалектичного вирiшення протирiч може використовуватись не лише в ходi живого дiалогу. Виявилось, що дiалоги ведуть поколiння, епохи, культури, нацiї, полiтичнi, релiгiйнi традицiї i школи. Схема диспуту використовується людиною в процесi осмислення питання чи проблеми. Особа нiби дискутує сама з собою, шукаючи iстину. Поступово мiцнiє уявлення, що мислення по своїй природi це дiалог. Людина, вдивляючись в оточуючу дiйснiсть, постiйно ставить питання, шукає на них вiдповiдь, заперечує сама собi та й добирається до iстинностi певної точки зору.

Чому людинi пiзнання оточуючої дiйсностi завдає стiльки клопоту?

Навiщо стiльки хитромудрих засобiв, в тому числi й дiалоги? Згадаймо, що "все тече" за висловом Гераклiта. Одна з найбiльших складностей в розумiннi свiту - осягнення постiйних змiн та певної стабiльностi нашого буття. При всiх швидкоплинних, а часом карколомних змiнах в нашому буттi не важко помiтити за зовнiшньою рухомiстю явищ стiйкiсть структур, рис, процесiв. Люди народжуються й вмирають. Iсторiя - то змiна поколiнь, але стiйкий життєвий цикл людини i стiйкий її бiологiчний вид, стiйкi основи її стосункiв у суспiльств крила шлях до осмислення та освоення протилежностей, на котрi неодмiнно наштовхуеться людська думка при спробах осягнути таку форму буття, як рух, особливо це стосуеться розвитку.

Треба високо оцiнити думку еллiнських фiлософiв про те, що все знаходиться в станi руху i взаемного переходу одного в iнше, однак греки все ж не могли пiднятись до iдеї розвитку як постiйного виникнення чогось нового, вони не пiднялись до розумiння неповторностi часу. Час у них iде по колу. Для еллiнської культури вищою цiннiстю було яскраве життя, насолода прекрасним. В цей свiтогляд погано монтувалась неминучiсть смертi та унiкальностi життя кожноi людини. Iсторiї вiдомi факти, що в момент особистого торжества вони позбавляли себе життя, щоб вiд апофеозу свого буття не повертатись до буденностi, а вiдродитись для щастя i творчостi знов в iншому поколiннi. Кругообiг часу краще слугував поняттям людської цiнностi в античному свiтi. Iдея розвитку в цих умовах не могла виникнути.

Як вiдомо, певний напрямок часу був наданий релiгiйною фiлософiєю середньовiччя. В релігійному світогляді час рухаеться вiд Божого творiння до "страшного суду". Життя "стає" неповторним. Важливий крок до розумiння iдеї розвитку робить Декарт, який вважае, що Бог дав лише першопоштовх, а далi сама природа "розплутуе природний хаос", породжуе новi форми. Вольтер i Руссо висувають iдею iсторичного розвитку, що включае в себе етапи еволюцiйних та революцiйних перетворень. Кондорсе в своїй роботi "Ескiз iсторичної картини прогресу людського розуму", яка вийшла в 1795 р. доповнює їх погляди важливим положенням про безперервнiсть прогресу. Як видно з наведеного, iдея прогресу - це дiтище Нового часу. Так були створенi передумови до формування наукової дiалектики.

Цiлiсну концепцiю розвитку з позицiї iдеалiзму розробляє Гєгєль. Постiйний рух, змiни Гєгєль знаходить i в природi, але дiйсний розвиток вiн розкриває в iсторї людської культури. Духовнi процеси в суспiльному життi уявлялися йому найбiльш важливими, визначаючими все останнє. Реальна iсторiя країн, народiв осмислювалась як втiлення розвитку Духу, Iдеї.

Ряд елементiв гєгєлiвської теорiї має чiткої ознаки наукового знання. Поява будь-якої науки можлива, дякуючи формуванню системи понять, що вiдображають основнi смисловi вузли змiсту даної науки. Встановлення зв'язкiв мiж поняттями є по сутi виявлення i формулювання наукових законiв. Гєгєль виявив, розвинув привiв у систему понятiйний апарат дiалектики як науки. В зв'язках категорiй вiн розкрив та сформулював сукупнiсть закономiрностей, що вiдображають унiверсальнi зв’язки свiту та пiзнання.

Наукове фiлософське розумiння базується на вивченнi реальної дiйсностi, розвивається на узагальненнi все нових i нових знань. Концепцiя Гєгєля про розвиток духовної культури узагальнила величезний iсторичний матерiал. Свiдомостi в iсторiї надається надзвичайно великого значення. Та так воно й повинно бути. Але духовний розвиток у Гєгєля розумiється як особливий самостiйний процес, що включє сам в себе свiй змiст, рушiйнi сили та закони розвитку. Практично у Гєгєля ДУХ самосутнiй i самодостатнiй, не потребує ні обгрунтувань, нi органiчних зв'язкiв з iншими сторонами буття. Реальнi духовнi процеси в iсторiї людства, включенi в суспiльне життя, в багатьох випадках породжуються практикою i мають практичний характер. Iсторiя людства розвивається не так, як чиста думка - вона має свої закономiрностi, в яких переплетене духовне, природнє та соцiальне в людинi.

В такому виглядi, якого надав дiалектицi Гегель, новий метод був непримiнимим в iншiй фiлософськiй системi - матерiалiзмi. Маркс, добре володiючи гегелiвським дiалектичним методом, достойно оцiнив його значення, але для того, щоб застосувати його в матерiалiзмi, ставить за мету трансформацiю методу в планi матерiалiстичного витлумачення. В нашiй країнi всiм вiдомий вислiв Маркса:"Мiстифiкацiя, котру перетерпiла дiалектика в руках Гегеля, зовсiм не завадила тому, що саме Гегель перший дав всеосяжне i свiтове вiдображення її загальних форм руху. У Гегеля дiалектика стоїть на головi. Треба її поставити на ноги, щоб вiдкрити пiд мiстичною оболонкою її рацiональне зерно" (Твори т. 23 с. 22).

Мiсцем зустрiчi матерiалiзму та дiалектики в iсторiї культури стало суспiльство - найбiльш яскраве поле для дiалектики. Саме тут розвиток здiйснюеться найбiльш швидкими темпами, тут найяскравiший прояв суперечностей, тут найактивнiше заперечується те, що ще вчора виступало запереченням попереднiх форм людського спiвжиття. До речi, саме той факт, що в радянському суспiльствi дiалектику засвоювали на тлi та на прикладах революцiйних потрясiнь, i призвів до того, що спочатку в свiдомостi, а потiм i в практицi суспiльного життя з дiалектики вихопили лише iдею протистояння, iдею боротьби, а вже потiм це вульгаризоване уявлення про дiалектику догматизували, що i стало iдейною предтечою краху росiйського комунiзму. Та про iсторичну долю дiалектики в радянськiй Росiї скажемо пiзнiше.

Завдання "приземлення" дiалектики виконав Енгельс, котрий показав, що сфера примiнення розробленої Гегелем теорiї розповсюджується i на свiт матерiальної дiйсностi. Зроблено це було в роботi "Дiалектика природи". З цього моменту дiалектика стає унiверсальним фiлософськимм методом поряд з метафiзикою. Сучаснi українськi критики марксизму звинувачують Енгельса в тому, що вiн "дегуманiзував" дiалектику. Але така точка зору все ж дискусiйна, бо вона виходить з того, що матерiалiзм та iдеалiзм - конфронтуючi фiлософськi напрямки, а не теорiї, що розробляють єдине поле фiлософської теорiї з рiзних сторiн в рiзних ракурсах.

3. Метафiзика та її роль в iсторiї фiлософської культури

Метафiзика, як i дiалектика, термiн грецького походження i означає галузь знань, якi йдуть пiсля фiзики, i в свою чергу трактувалась як вчення про природу. В iсторiї фiлософiї термiн "метафiзика" часто вживається, як синонiм фiлософiї. В радянськiй фiлософськiй культурi цей термiн означав метод протилежний дiалектицi, а звiдси ворожий, антинауковий.

Метафiзичний метод осягнення буття занурюється в ту ж сиву давнину, що й дiалектичний. Його застосування також передує науковому оформленню. Поряд з поглядами Гераклiта, який стверджував, що "все тече" i нiщо не лишається на мiсцi, iснували й вiдмiннi точки зору. Представник елеатiв Парменiд (кiнець VI початок V столiть до н. е.) учив, що мiнливiсть свiту лише "хибна думка", а в своїй основi свiт нерухомий. I довго, майже цiле тисячолiття, йшла дискусiя мiж прихильниками дiалектики та метафiзики, в якiй жодна з сторiн не отримувала остаточної перемоги, та й принципово не могла її отримати.

Наукову основу метафiзичного методу заклав Арiстотель роботою "Органон", що складається з кiлькох творiв. В цiй роботi викладається теорiя суджень, теорiя силогiзму (основи логiчного висновку з вiдомих суджень), подається технiка ведення дiалогу, нарештi розкриваються можливi помилки в мисленнi як випадковi, так i зумиснi, до яких вдаються софiсти. Фактично Арiстотель виклав основи формальної логiки, яка i зараз слугує науцi, людськiй громадi в повсякденному життi. Остаточне завершення формування метафiзиччного методу пов'язано з роботою Ф. Бекона "Новий органон...". Бекон науково обгрунтовує iндуктивний метод, який у поєднаннi з "основами логiчного мислення" Арiстотеля дає завершений метафiзичний метод.

Наукова думка кiнця ХVI-XVIII столiть приводить вчених природодослiдникiв до висновку, що мiнливi лише зовнiшнi, другоряднi сторони явищ. В основi мiнливого, iндивiдуального раз у раз виявлялось щось незмiнне, iстотне, загальне. В ботаніцi та зоологiї панувала думка, що види рослин i тварин незмiннi, хоч кожен окремий органiзм або рослина за час, вiдведений йому природою, зазнає певних змiн.

Застосування метафiзичного методу в дослiдженнi механiки дає епохальний результат. Механiка стає першою цiлком завершеною науковою теорiєю. Вiд вершини i до самого грунту, тобто вiд теоретичної механiки i до прикладного примiнення законiв механiки в технiцi, все розкладено "по своїх поличках". Механiка стає зразком науки як такої. Ейфорiя вiд досягнень в цiй галузi знань приводить до формування механiстичної картини свiту, механiстичного свiтогляду. Всi явища будь-якої сторони буття починають розглядатись як прояв абсолютних та незмiнних законiв механiки. Всю рiзноманiтнiсть руху було зведено до простого перемiщення матерiальних тiл в просторi. Механiчнi властивостi розглядались як основнi, фундаментальнi. Поширилась iдея, що нiчого якiсно нового у всесвiтi з'явитись не може. "Якби для якогось моменту, - говорив французький фiлософ i математик Лаплас, - були вiдомi всi сили, що дiють в природi, i взаємне розташування всiх її складових частин, то можна було б з абсолютною точнiстю встановити все, стичного свiтогляду є першим проявом фiлософської тенденцiї, яка пiзнiше отримала назву позитивiзму. Позитивiзм - пряме перенесення чергового важливого природодослiдницького наукового вiдкриття, що репрезентує науковий iмiдж епохи в свiтоглядову, а вiдтак i фiлософську, позицiю епохи. Метафiзичний метод був не в змозi протистояти тiй тенденцiї в науцi, яку вiн сам породив. Спосiб формування механiцизму - абсолютизацiя, гiперболiзацiя, а потiм i глобалiзацiя (всесвiт це велетенський механiзм) однієї з сторiн буття. Таким чином, метафiзика пройшла всi тi стадiї розвитку вiд наукового методу до абсурду в науцi, якi дiалектицi ще доведеться проходити i які дiалектика набере в сталiнiзмi.

До речi, опоненти метафiзики нiколи не критикували її саму, весь критичний запал спрямовувався на механiцизм, на механiстичний свiтогляд. Всiм зрозумiло, що з логiкою треба бути в ладах, а проти iндуктивного методу в науцi може виступити хiба що засушений ортодокс-теолог середньовiчного зразка. Виступити проти метафiзики "з вiдкритим забралом " означає виступити проти всiєї науки Нового часу, а це абсурдно. Воювати з механiцизмом стало модою тодi, коли на науковому небосхилi ХIХ ст. з'являється дiалектика.

Три вiдкриття природознавства пiдготували основу для виходу на авансцену наукового життя дiалектики. Це були вiдкриття закону збереження i перетворення енергiї, вiдкриття клiтинної будови живого органiзму i, нарештi, еволюцiйна теорiя Дарвiна. Пiсля того, коли Гегель сформував дiалектику як науку та метод, а Енгельс доклав зусиль до її унiверсалiзацiї, починається поступовий перехiд природодослiдницької науки до застосування дiалектичного методу. Та цей процесс iшов лише там, де дiалектика як метод була потрібна. Мова йде про дослiдження якiсних стрибків, невизначеностi процесiв, словом, там, де метафiзичний метод не мiг пояснити, отже, допомогти.

Особливо ефективно дiалектичний метод працюе в тiй сферi, яку для нього окреслив сам автор - Гегель. Це перш за все людське суспiльство, де i пульсує живою тканиною духовнiсть. Стало можливим розгадати загадку революцiйних потрясiнь (дiалектика - алгебра революцiї), iнших iсторичних катаклiзмiв.

В зв'язку з тим, що дiалектичний метод став завойовувати свої "законнi" позицiї в науцi, радянський марксизм оголошуе цей метод єдино iстинним, а метафiзика у всiх своїх випадках таврувалась як антинаукова фiлософська i методологiчна концепцiя. Такiй квалiфiкацiї метафiзики сприяло (щоб не говорити диктувало) ставлення до неї В. I. Ленiна. Будучи безумовним прихильником дiалектики, вважаючи її революцiйною душею марксизму, вiн часто припускався в своїх оцiнках метафiзики грубих перебiльшень, а то i переходив на iдеологiчну критику, нерiдко плутався у власному ставленнi.

Ленiн називае метафiзику "нерозвиненим", "грубим", "мертвим", "непорушним" i т. д. методом. Радянська офiцiйна фiлософiя не могла свого часу вказати на непослiдовнiсть ленiнської критики метафiзики. А ця непослiдовнiсть лежала на поверхнi i часто цитувалась, але не в теорiї дiалектики, а в теорiї пiзнання. Ось цей пасаж:"Ми не можемо уявити, виразити, вимiряти, зобразити рух, не розiрвавши неперервного, не спростивши, не огрубивши, не роз'еднавши, розiрвавши, не омертвивши живого. Зображення руху думкою є завжди огрублення, омертвiння, i не тiльки думкою, а й вiдчуттям, i не тiльки руху, а й всякого поняття", - писав Ленiн у "Фiлософських зошитах" (Повне зiбр. тв. т. 29. с. 248).

Як бачимо, метафiзичний метод "грубий", "мертвий", отже, не науковий. Але без "омертвiння", розриву "неперервного" наукове пiзнання взагалi неможливе. В чому тут справа? Та в тих же полiтико-iдеологiчних вподобаннях. Чому революцiонеру Ленiну так подобалась дiалектика? Вiдповiдь на поверхнi - вона вiдкривала необмеженi можливостi для заперечення, руйнування, знищення, а такої роботи в Росiйськiй iмперiї нагромадилась сила - силенна. А чому такою ненависною була метафiзика? Бо вона, i лише вона, вiдкривае можливостi аналiзувати, розумiти, а звiдси й утримувати в суспiльствi стабiльнiсть, спокiй, стiйкiсть. Тобто те, що для Ленiна було, м'яко кажучи, небажаним. А значить - i геть усе, що може пiдтримати ненависний царизм (i метафiзику в тому числi, хоч вона всього-на-всього метод науки).

Як же виходили зi складного становища мислячi радянськi фiлософи? Свого часу київський професор Войтко В.I. вчив своїх аспiрантiв: "Метафiзику треба розглядати як частковий випадок дiалектики. Спробуйте дiалектичним методом скласти розклад занять у вузi чи розклад потягiв на залiзницi й ви побачите, що, окрiм курйозу, нiчого не вийде. Життя наскрiзь просякнуте як дiалектичними, так i метафiзичними тенденцiями".

Зважаючи на сказане, важливо застерегти себе вiд спрощеного вульгарного уявлення про iснування одного "єдино iстинного" методу як дiалектичного, так i метафiзичного. Як дiалектика, так i метафiзика виконують важливi, однаково цiннi для розвитку фiлософської культури функцiї. Це рiзнi, саме тому i взаемодоповнюючi, методи. Дiалектика як метод i методологiя активiзуеться кожного разу тодi, коли перед фiлософiею постають проблеми, що потребують вибору напрямкiв фiлософського пошуку в певному розмаїттi можливостей. Дiалектика працюе в умовах неусталеностi, плинностi, мiнливостi. Метафiзика активiзуеться всякий раз, коли перед фiлософською наукою постають проблеми систематизацiї, упорядкування i навiть гармонізацiї отриманого в широкому творчо-дiалектичному пошуку матерiалу.

Знайомство з основним змiстом iсторико-фiлософського процесу дає нам можливiсть побачити своєрiдне змагання дiалектики i метафiзики, яке породжувало приливи та вiдпливи в їх домiнуваннi в той чи iнший час. Та все ж це протистояння нiколи не приведе до витiснення свого партнера-опонента. Вихiд на авансцену того чи iншого методу синхронiзувався з характером пiзнавальної практики iншого iсторичного перiоду розвитку науки та культури. Чи варто жорстку дiалектичну чи, навпаки, метафiзичну позицiю вiдстоювати в процесi фiлософського осягнення свiту? Весь радянський перiод розвитку фiлософiї вимагав саме однозначної методологiчної спрямованостi. В той же час всi прихильники дiалектики, вiд Ленiна i до останнiх його послiдовникiв, вимагали вiд iменi дiалектики(!) адекватностi методу стосовно до об'єкта i завдання пiзнання. Якщо дотримуватись цiєї вимоги, а вона цiлком слушна, то слiд визнати необхiднiсть двох методологiй вiдповiдно до двох станiв буття. Буття знаходиться в русi та спокої, мiнливостi та стабiльностi. Реальна складнiсть полягає не у визнаннi чи в запереченнi одного з методiв, а у виборi методологiї, в застосуваннi одного чи іншого методу, коли перед нами стоїть конкретне пiзнавальне чи перетворювальне завдання. Саме тут, у виборi методологiї, фiлософiю часто пiдстерiгає помилка, яку наазивають еклектикою. Еклектика - це випадкове, довiльне, часто вольове i кон’юнктурне поєднання рiзних вчень та свiтоглядiв, яке веде до пiзнавального та свiтоглядового глухого кута. Тому чистота i адекватнiсть методу, усвiдомлення позицiї i природи проблеми, яку треба вирiшити, запорука успiху в пiзнаннi та свiтоглядовiй орiєнтацiї. Завершуючи оповiдь про взаємодiю двох фiлософських методiв у iсторiї софiйної думки, доцiльно сформулювати поняття методу та методологiї. Метод - це спосiб побудови та обгрунтування фiлософського знання, сукупнiсть засобiв та операцiй практичного i теоретичного освоєння дiйсностi. Методологiя - це система принципiв та способiв органiзацiї i побудови практичної та теоретиччної дiяльностi, а також вчення про цю систему. З наведених академiчних визначень даних понять ми бачимо, що метод - це спосiб, а методологiя - то є система методiв та вчення про них. В зв'язку з тим, що метафiзичний метод, а звiдси i метафiзичний спосiб мислення, притаманний тому характеру природничої науки, яка вивчається в наших технiчних вузах, можна вважати, що метафiзичний метод, метафiзичну методологiю технiчна iнтелiгенцiя засвоює з "молоком матерi математики". Сюди ж слiд вiднести i класичну фiзику та й, зрозумiло, теоретичну механiку. Перелiк навчальних предметiв, де формальна логiка та iндуктивний метод засвоєння панують в учбовому процесi, можна продовжити, але справа в тому, що наша вища школа деформує свiтогляд в метафiзичному напрямку. Звiдси постає завдання ознайомлення з теорiєю протилежного методу - дiалектикою.

4. Принципи та категорiї дiалектики

Ранiше вже йшлося про те, що основою формування сучасної дiалектики було створення Гегелем системи категорiй, тобто понятiйного апарату цiєї науки. Перш за все в цих категорiях вiдобразився принцип унiверсального зв'язку, тому для дiалектики характерне формування парних категорiй, що вiдображають "полярнi" сторони цiлiсних явищ, процесiв. Дiалектичний характер вiдношень акцентується не на самих конкретних знаннях про об'єкти буття, а на вiдповiднi формах зв'язкiв цих об'єктiв. Мова йде не стiльки про конкретне знання, як про метод пiзнання. Чим досконалiшi понятiйнi засоби, способи осмислення зв'язкiв об'єктивного свiту, тим успiшнiше буде здiйснюватись i реальне пiзнання, реальне вiдкриття.

Той, хто приступає до вивчення дiалектики i починає цiкавитись проблемою значення її категорiй, а мова йде про понятiйний апарат фiлософiї, може поставити собi питання: "В якiй мiрi знання дiалектичних категорiй забезпечуватимуть пiзнавальну дiяльнiсть людини?" Саме з приводу цього й слiд зауважити, що знання фiлософiї мають сенс i потрiбнi тодi, коли ми осмислюємо дiйсно фiлософськi проблеми. Мова йде про кардинальнi проблеми буття, або про вирiшальнi проблеми буття особистого. Спроба залучити до вирiшення конкретного наукового питання чи побутової проблеми фiлософське знання матиме таку ж ефективнiсть, як залучення новiтнiх математичних методiв та складної комп'ютерної технiки до пiдрахункiв пальцiв на руцi. Мета i методи повиннi бути вiдповiднi. Торкаючись категорiй дiалектики, ми вступаємо в ту сферу пiзнання, в якiй мiрки повсякденної меркантильностi не пiдходять.

ПРИНЦИП УНIВЕРСАЛЬНИХ ЗВ'ЯЗКIВ. Цей принцип розкривається через категорiї, що вiдносятся фiлософами до, так званого, "горизонтального ряду". I об'єктивний, свiт i духовна дiяльнiсть людини становлять собою взаємопроникнення одиничного, особливого та загального.

ОДИНИЧНЕ в об'єктивному свiтi - це окреме явище, предмет, людина, рослина, планета, моральна настанова, одна конкретна дiя людини, один прояв чого б то не було. В пiзнаннi це окремо взятий факт чи окремий акт пiзнавальної дiяльностi.

ЗАГАЛЬНЕ - це об'єктивно iснуюча спiльнiсть предметiв, явищ, властивостей, зв'язкiв. Загальне - це те, що повторюється в багатьох одиничних речах та явищах, сторона, складова цих одиничних реальностей. Як загальне виступає клас об'єктiв чи їх група, що мають якiснi загальнi для цих всiх об'єктiв властивостi. Прикладом загального може бути рослина, тварина, живий органiзм як клас об'єктiв реальної дiйсностi. Формою загальностi зв'язкiв в природi та суспiльствi виступає закон.

ОСОБЛИВЕ - це те, що опосередковує, з'єднує одиничне та загальне. Наприклад поняття "українець" виступає як загальне по вiдношенню до кожного українця, але як особливе по вiдношенню до поняття "слов'янин". Роль категорiй одиничного, особливого та загального показав Гегель. Вiн розкрив формулу їх зв'язку в процесi пiзнання: вiд одиничного через особливе до загального. Загальне не iснує саме по собi, так би мовити, в чистому видi. Воно iснує в одиничному та особливому як їх сторона чи риса. Одиничне входить в той чи iнший клас предметiв, подiй, явищ. Конкретний об'ект нiколи не буде концентрацiєю якихось рис, якостей, якi iснують тiльки в ньому i бiльш нiде в буттi. В ньому так чи iнакше проявляється особливе i загальне. Загальне в дiалектицi - не суха формула, не абстракцiя, воно знаходиться в нерозривному зв'язку з усiм розмаїттям одиничних предметiв. В такому розумiннi воно i уособлює в собi багатство особливого, iндивiдуального, окремо iснуючого.

Значення категорiй одиничного, особливого i загального є надзвичайно важливим для науки, яка мусить враховувати як загальне, так i особливе в явищах. Знання загального розкривають суть, закономiрнiсть розвитку предметiв та явищ дiйсностi. Знання особливого не дає впасти в догматизм, а дозволяє застосовувати загальнi принципи до конкретного з врахуванням його специфiки. Знайомство з цими категорiями важливе не лише для процесу пiзнання та розгортання пiзнавальної дiяльностi. Якщо в процесi пiзнання йдуть вiд одиничного до загального, то в практицi шлях зворотнiй. I бiзнесмен, i громадський дiяч, i професiйний полiтик успiху досягають лише тодi, коли спочатку вирiшують питання загального характеру, а визначившись в цьому планi, переходять до окремих питань та окремих дiй. Становище нашої країни в сучасних умовах переконливо доводить, що нi парламенту, нi провiдникам загальнодержавного рiвня не вистачає чи то знань, чи то полiтичної мудростi, чи то полiтичної волi, але зараз вони б'ються над вирiшенням окремого або навiть особливого, не визначившись в загальних проблемах, а тому багато енергiї пропадає дарма, час плине, втрачаються можливостi.

Дата добавления: 2015-05-23