Нові можливості в науці та культурі України в роки перебудови

Наука і культура України розвивалися, як і суспільство, складними шляхами. Слід наголосити, що піднесення національно-демократичного руху створило нові умови для духовного розвитку суспільства. За цих умов для істориків з'явилися нові можливості і в історичній науці започаткувалися нові процеси. З них найголовніші:

1) для істориків і всіх громадян дедалі більше стають доступними праці раніше заборонених або призабутих українських істориків і політиків, а також істориків української діаспори;

2) розширюється доступ до раніше закритих архівних фондів, почалася публікація з них документів і матеріалів;

3) почався фронтальний, хоча й повільний, перегляд характеристик і оцінок історичних явищ, подій і діячів, а також схеми українського історичного процесу взагалі.

Насамперед йдеться про публікацію творів І.Крип'якевича, Д.Яворницького, Д.Багалія, О.Єфіменка, В.Антоновича, І.Огієнка та інших видатних вітчизняних істориків. Знайшли свого читача й навчальні та науково-популярні праці українських істориків діаспори – Н.Полонської-Василенко, Д.Дорошенка, І.Борщака. Низку цікавих праць опублікували вітчизняні сучасні історики – В.Смолій, В.Сарбей, О.Апанович, С.Кульчицький, О.Пріцак та багато інших.

Неможливо переоцінити значення ознайомлення не тільки спеціалістів, а й широкого читацького загалу з науковими, науково-популярними та публіцистичними писаннями най видатнішого українського історика, першого президента України М.Грушевського. Особливе значення мало повернення після 60-річного замовчування його концепції історії українського народу, викладеної, насамперед, у фундаментальній «Історії України-Русі», популярній «Ілюстрованій історії України» та інших працях.

Об'єктивний та неупереджений аналіз минулого, вивчення подій та уроків національно-визвольної боротьби українського народу, етногенезу української нації, історії української державності за часів Київської Русі, держави Б.Хмельницького, Гетьманщини і УНР мали великий вплив на розгортання національно-демократичного руху, на боротьбу за вільну і незалежну Україну. Вагомий внесок зробила українська історична наука у розвінчування радянських ідеологічних міфів. Йдеться про наукові оцінки ставлення більшовицької партії до українського питання, про війни більшовицької Росії з УНР, про голодомори 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 років, про сталінські репресії в Україні, повернення нашій історії імен сотень видатних політиків, вчених, митців тощо.

Становище в науці України було і залишається складним. Провідним науковим центром є Академія наук України. Тут ведуться фундаментальні дослідження практично з усіх галузей сучасної науки – матеріалознавства, математики, фізики, кібернетики, фізіології, біології, українознавства. На початок 90-х років чисельність науковців в Україні досягла 220 тис. чол. Поряд із значними досягненнями спостерігається нагромадження серйозних проблем і прорахунків, поміж них – надмірна перевага прикладних досліджень на шкоду фундаментальним. До того ж понад 90 % технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Залишковий принцип фінансування науки позбавляє її перспектив розвитку.

Разом із недостатньою матеріально-технічною базою науки це призвело до втрати провідних позицій з ряду фундаментальних досліджень, відставання від Заходу в рівні наукових розробок і помітного зниження рівня винахідництва.

Яскравою прикметою перебудови було повернення із забуття кращих перлин духовності нашого народу – романів В.Винниченка, драм М.Куліша, прози М.Хвильового, Г.Косинки, поетичного слова М.Зерова, Є.Плужника та багатьох інших репресованих або забутих ще з часів Й.Сталіна українських митців.

До читача прийшли художні та публіцистичні твори «шестидесятників» В.Стуса, І.Світличного, Є.Сверстюка, І.Дзюби, М.Руденка. Серед цих повернутих були твори не лише української, але й російської (В.Некрасов, Б.Чичибабін), кримсько-татарської, єврейської та інших національних літератур.

Одночасно, не слід забувати й про тих сучасних українських митців, які своїми об'єктивно зображували правду життя радянських людей і тим самим створювали духовно-емоційну ауру змін. Так, варто згадати романи О.Гончара «Собор» і «Циклон», М.Стельмаха «Дума про тебе» і «Чотири броди», новаторські поезії І.Драча, публіцистичну лірику Б.Олійника і Д.Павличка, літературні твори П.Загребельного, В.Дрозда, Ю.Мушкетика та ін. Адже закономірно великий загін митців було обрано в 1990 р. до Верховної Ради України, і саме творча інтелігенція на початковому етапі очолила національно-демократичний рух в Україні (Народний Рух України за перебудову було засновано у вересні 1989 р. з ініціативи київської організації Спілки письменників України та Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН України).

У 1984 р. була здійснена спроба реформувати освіту. Посилювалася ідеологізація школи, запроваджувалося навчання з 6 років, 8-річні школи реорганізовувалися в 9-річні, середні в 11-річні. Характерними рисами освіти в Україні були уніфікація, ідеологізація, жорсткий партійний контроль, заорганізованість навчально-виховного процесу, ігнорування національного фактору. На початку 80-х рр. стало помітно, що рівень підготовки фахівців відстає від світового.

На противагу застійним явищам оригінальність, національний колорит рельєфно виявилися в музично-пісенній творчості, композитора В.Івасюка, ансамблю «Смерічка», співаків В.Зінкевича, Н.Яремчука. Величезну популярність здобула у 80-ті рр. співачка Софія Ротару. Але в існуючій тоді системі цінностей їх творчість нерозривно пов'язувалася зі «здобутками радянської соціалістичної культури». Обізнаність же зі справжнім, кризовим станом справ у всіх сферах життя радянського суспільства була для більшості людей недосяжною.

Тому багато хто сприйнявпочаток перебудовчих процесів у суспільстві після приходу до влади М. Горбачова як чергову зміну гасел на плакатах. Суспільство виявилося практично неготовим до швидких, ефективних та всеохопних реформ. Поступово, однак, крига скресала. Почалося нове національне відродження України, нерозривно пов'язане з ідеєю здобуття державної незалежності. При цьому старий партійний апарат залишився на своїх місцях, захищаючись від усе зростаючої активності «низів» різноманітними маневрами і заграванням з лідерами утвореного 1988 р. «Народного Руху України за перебудову». У цілому ставлення до цієї громадської організації, очолюваної кількома активними діячами української культури під проводом поета І.Драча, збоку тогочасних державних органів було вкрай негативним. Вважалося, що «рухівці» штучно дестабілізують цілком нормальну й спокійну суспільну ситуацію, що яскраво відбилося у тогочасних державних органах масової інформації, де слово «рухівець» сприймалося як ледь не лайливе. «На місцях» ставлення було ще більш ворожим. При цьому до прямої заборони цієї організації справа усе ж не доходила, що свідчило про очікувальну, безініціативну й непослідовну позицію тогочасних українських можновладців, які ще, власне, й не відчували себе повноцінними можновладцями.

У 1989 р., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до Закону, українську мову в республіці проголошено державною. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на ускладнення, пов'язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю-установ. Українська мова по інерції сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непрестижна.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації «білих плям історії» відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета «Літературна Україна». Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, В.Яворівського. Почали друкуватися заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті. Почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих протягом 20-80-х рр. церковних приміщень, легалізували свою діяльність, українські греко-католики, відновився рух серед православних щодо відновлення незалежності української православної церкви від Московського патріархату. У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями й студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім.

Значною подією в культурному житті України стало проведення Першого фестивалю «Червона рута» (Чернівці, 1989), який відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відродження і самобутнього розвитку української популярної музики.

Позитивним моментом у роботі державноготелебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою. Суттєво змінило зміст своїх програм Українське радіо. Вони стали професіональними, національне спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації – газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтуються на маловибагливого і дезорієнтованого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто безвідповідальну інформацію та сурогатні вироби маскультівського ширпотребу. В країнах зі стійкими культурними традиціями подібні «твори» мало впливають на загальну культурну атмосферу в суспільстві, хоча й там на їх шляху вибудовуються перешкоди. У нас же, при відсутності кращих зразків, їх нерідко деструктивний характер залишає значно глибші рубці на душах людей, передусім, молодих, які нерідко сприймають розраховані на невігласів чи дикунів новітні «брязкальця» за останні досягнення сучасної світової культури. Масова культура є фактором, з яким необхідно рахуватися у вільному демократичному суспільстві, однак перетворювати цей різновид розважальної субкультури шоу-бізнесу на замінник або відповідник особистої чи колективної культури було б неприпустимою помилкою.

Протягом XX ст. українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це, здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними. Складнощі будівництва національної держави за сучасних умов не повинні лякати молоде покоління громадян України, яке має стати гідним кращих національних традицій, повноправно увійшовши у III тис. нової ери в ролі зміцнілого в роки сучасних випробувань, здорового й культурно збагаченого, вповні свідомого майбутніх завдань, національне згуртованого організму.

Серйозними вадами у розвитку науки було і, в значній мірі, залишається командно-адміністративне керівництво, її штучний поділ на академічну, вузівську і галузеву, певна ізоляція від світової науки. Провідним закладом нашої держави в галузі історії є Інститут історії України АН України. Історичні дослідження ведуть також вчені академічних інститутів української археографії (розшук, дослідження і публікація письмових джерел), археології, сходознавства, національних відносин і політології, народознавства, українознавства (у Львові), держави і права тощо. Поступово створюється мережа філій академічних інститутів.

Дата добавления: 2015-05-23