Суспільно-політичне й економічне становище в перші роки незалежності

УТВЕРДЖЕНА СОБОРНІСТЬ

План

1. Суспільно-політичне й економічне становище в перші роки незалежності.

2. Вибори та розстановка сил.

3. Україна на міжнародній арені.

4. Конституційний процес: закономірності, прорахунки, перспективи.

5. Економічний розвиток, соціальні перетворення: сьогодення і майбутнє.

6. Культурницькі горизонти: що попереду?

22 серпня 1991 р. Президією Верховної Ради було прийнято рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії Верховної Ради України. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла історичний документ, значення якого для України важко переоцінити, – «Акт проголошення незалежності України». Наводимо текст цього доленосного для України документа: «Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

– продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

– виходячи з права на самовизначення, передбаченого Стату­том ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

– здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Респу­бліки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Чому прийняття цього документа мало таке важливе значення для нашої держави? Із проголошенням Акту про незалежність України розпочався новий етап в житті українського народу. Переможно завершилася боротьба українців за національну незалежність та вільне життя на рідній землі.

Всеукраїнський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності України відбувся 1 грудня 1991 р. – понад 90% громадян, що взяли в ньому участь, висловилися за незалежність України. Тоді ж було обрано Президента республіки – Л. Кравчука (понад 61%).

На політичній карті світу з’явилася нова держава – Україна, що відповідає історичним традиціям. Проголошення незалежності стало початком перехідного періоду в історії України, суть якого полягала в переході на якісно вищий ступінь суспільного розвитку, побудови державної системи, заснованих на принципах демократії.

З моменту проголошення незалежності почалася розбудова атрибутів державності, без якої не існує жодна суверенна держава. 4 вересня 1991 р. над будинком Верховної Ради з’явився синьо-жовтий прапор, а 28 січня 1992 р. він отримав статус державного. 15 січня 1992 р. державним гімном України стала музика композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». У повному обсязі гімн було прийнято лише 6 березня 2003 р. 19 лютого 1992 р. Верховною радою було затверджено тризуб як малий герб України. У постанові було зазначено, що тризуб буде головним елементом майбутнього великого державного гербу України. Таким чином, національна символіка перетворилася на державну.

8 жовтня 1991 р. було введено в дію закон «Про громадянство України» і незабаром розпочався обмін радянських паспортів на українські.

7 листопада 1991 р. Верховна Рада затвердила Закон «Про державний кордон». 12 грудня 1991 р. Президент України Л.Кравчук підписав Указ «Про утворення державного митного комітету України». Почалося формування прикордонної та митної служб.

На початку січня 1992 р. в Україні було започатковано обіг купонів багаторазового використання. 1 вересня 1996 р. вони були замінені на гривні. Так відбувся перехід на власну грошову одиницю.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Постанову «Про військові формування на Україні», якою підпорядковувала собі усі війська, дислоковані на території республіки. 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада затвердила Концепцію оборони та будівництва Збройних сил України. Процес створення власної армії та флоту мав іти шляхом поступового реформування військ Київського, Одеського та Прикарпатського військових округів, частин протиповітряної оборони і Чорноморського флоту. 6 грудня 1991 р. було прийнято «Закон про Збройні сили України», у якому офіційно проголошувалося створення власної армії та флоту. Поступово була створена правова база для реформування війська. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла «Військову доктрину України». Вона мала чітко виражений оборонний характер. Тому чисельність збройних сил була скорочена. Якщо наприкінці 1991 р. вони становили 726 тис. осіб, то на грудень 2003 р. – 355 тис. Принципи ненападу, поваги територіальної цілісності і національної незалежності інших держав, відмова від використання збройних сил як інструмента зовнішньої політики покладеш в основу української оборонної політики і цілком відповідають основним положенням документів ООН та Гельсінських угод. Поряд із Збройними силами, Україна створила частини спеціального призначення, Службу безпеки та інші силові структури держави.

Досліджуючи особливості внутрішньої політики України на початковому етапі розбудови громадянського суспільства, слід згадати про становлення в державі багатопартійної системи. 30 серпня 1991 р. президія верховної ради України прийняла указ про заборону діяльності Комуністичної партії України, але вона не зникла з політичного життя України. 26 жовтня 1991 р. ряд колишніх членів партійного апарату та рядових членів Компартії України провели в Києві установчий з’їзд нової партії, яка залишилася на комуністичній платформі, хоча й була названа Соціалістичною партією України. її лідером став О.Мороз. У червні 1992 р. було прийнято закон «Про об’єднання громадян», який визначив правові основи діяльності політичних партій. Впродовж 1992-1994 рр. виникло понад 30 партій (пізніше деякі з них розкололися, інші, навпаки, об’єдналися), найпотужнішими серед них стали Комуністична Партія України (1993 р., П.Симоненко, 140 тис. членів), Народний Рух України (1993 р., В.Чорновіл, 50 тис. членів), Селянська Партія України (1992 р., С.Довбань, 80 тис. членів).

Чи були новоутворені партії значною силою в ієрархії інститутів політичної системи держави? Можна стверджувати, що в 1992-1994 рр. політичні партії України (за винятком тих, що мали власні фракції в парламенті), займали другорядне місце в державотворчих процесах України. Їхній вплив на політичні процеси в державі обмежувався можливостями окремих представників у структурах державної влади, організацією масових акцій протесту для тиску на органи державної влади (як правило, це стосується партій лівого спрямування), створенням відповідної громадської думки через виступи своїх лідерів у засобах масової інформації. Не відіграли політичні партії вирішальної ролі ні в парламентських, ні президентських виборах 1994 р.

Загострення політичної ситуації в Україні на початку 90-х рр. ХХ ст. мало безпосередній вплив на погіршення економічної ситуації в країні. Якими ж були об’єктивні чинники небувалої за розмахом економічної кризи молодої української держави? Ось деякі з них:

– тотальне одержавлення економіки (95% власності, розташованої в Україні, розпоряджалися загальносоюзні міністерства), панування монополізму (75-80% української промисловості вироблялися підприємствами-монополістами) і, як наслідок, низька конкурентоспроможність промисловості України на світових ринках;

– надмірна централізація управління;

– екстенсивність розвитку господарства (спрямування капіталовкладень не на модернізацію виробництва, а на нове будівництво і розширення існуючого);

– структурна та територіальна диспропорційність економіки (частка групи „А” – галузей, що виробляють засоби виробництва – становила 70%, групи „Б” – галузей, що виробляють предмети споживання – 30%);

– застарілість матеріально-технічної бази (як правило, базових галузей промисловості, таких як вугільна та металургійна), наслідком якої була низька якість продукції, перевитрати сировини та палива, погіршення екологічної ситуації;

– відсутність завершеності технологічного циклу (близько 80% усього виробництва), а отже, залежність від імпорту комплектуючих деталей та сировини; залежність від енергоносіїв, відсутність енергозберігаючих технологій;

– значна мілітаризація промисловості (на території України містилося близько 30% воєнно-промислового комплексу колишнього СРСР, 80% машинобудівних підприємств республіки було підключено до виробництва зброї).

Звичайно, такі стартові умови мало чим могли посприяти процесу переходу української економіки на ринкову основу. Внаслідок розпочатої в 1992 р. Росією політики лібералізації цін і повної залежності української економіки від російських енергоносіїв, ціни на газ в Україні зросли в 100 разів, на нафту – в 300. Зростання цін на енергоносії привело до підвищення рівня інфляції, розвалу фінансової системи, стрімкого спаду виробництва й зростання собівартості продукції, постійного зростання бюджетних витрат. Інфляція поступово переросла у гіперінфляцію. За 1992 р. українські купоно-карбованці знецінилися в 21 раз, а в 1993 р. – у 103 рази. Це був найвищий у світі рівень інфляції. Швидкими темпами зростала заборгованість України перед іншими країнами. На середину 1994 р. вона склала 7 млрд. доларів, або 25% від річного обсягу валового внутрішнього продукту. Спроба уряду припинити знецінення купоно-карбованця за допомогою фіксованого курсу останнього по відношенню до долара призвела до зростання «тіньової» економіки і перетікання капіталів за кордон. Наприкінці 1994 р. в Україні зберігалося 2-4 млрд. доларів, а за її межами 10-20 млрд.

За 1991-1993 рр. вироблений національний прибуток України скоротився на 39%. За 1991-1994 рр. значно знизився життєвий рівень населення, зокрема купівельна спроможність зменшилася в 5 разів. Майже кожен третій із працюючих державного сектора економіки у 1994 р. перебував у категорії прихованих безробітних.

Хоча наприкінці 1991 р. Україна мала достатній виробничий і науковий потенціал, відповідний розвиток базових галузей промисловості та сільського господарства, керівництвом держави були втрачені стартові можливості. У 1994 р. наша держава опинилася на межі економічного краху.

Дата добавления: 2015-05-23