Економічний розвиток Київської Русі. 1 страница. Вночі відбулася рада. І поранені Шаула з Наливайком, і гранично виснажений Лобода вирішили не випробовувати марно долі й

№22

№21

Вночі відбулася рада. І поранені Шаула з Наливайком, і гранично виснажений Лобода вирішили не випробовувати марно долі й, поки є можливість, відірватись від Жолкевського і відійти за Дніпро. Замість тяжкопораненого Шаули обрали гетьманом (тепер уже козацьким складом) Наливайка.

Козаки, як і поляки, зазнали чималих втрат. Загинув їхній улюбленець полковник Сасько Федорович, ядром одірвало руку Шаулі, було поранено й Наливайка. Немало було забито й поранено іншої старшини та козаків.

Жолкевський наздогнав козацький табір 24 березня на відстані восьми миль від Білої Церкви, в урочищі Гострий Камінь. Бій був жорстокий і кровопролитний. Перемоги він не приніс ні тій, ані іншій стороні.

Оточений возами у п'ять рядів козацький табір просувався повільно. Поранені вояки, жінки й діти, що тікали разом з козаками, рятуючись від кари шляхетського війська, вози з порохом, зброєю, продовольством — все це був немалий тягар для повстанців, позбутися якого вони, однак ніяк не могли.

Коли Жолкевський дістався-таки Білої Церкви, все було скінчено. Козаки, оцінивши свої сили, відійшли від міста й попрямували на Трипілля, яке ще перебувало в руках повстанців. Вони сподівалися, що Жолкевський не наважиться тут їх переслідувати.

Залежно від джерел, що використовувалися дослідниками, бої під Білою Церквою описуються по-різному. Однак очевидним лишається те, що козацько-повстанські війська зуміли перехитрити Ружинського, виманивши його з білоцерківської фортеці, проникли туди й винищили весь гарнізон. А коли Ружинський повернувся до Білої Церкви, розгромили і його. Врятувалася лише невелика частина війська разом з князем.

Упорядкувавши своє військо, Шаула вирушив на допомогу Наливайку, котрий підходив до Білої Церкви. Туди йшов і Жолкевський, прагнучи не допустити об'єднання повстанських загонів.

У двадцятих числах березня 1596 р. до Трипілля, де перебував з козаками Лобода, підійшов Шаула, Сили двох проводирів об'єдналися в загін, здатний нанести нищівну поразку королівському війську. Однак Лобода і тут не виявив рішучості. Обурені козаки полишили Лободу гетьманства, а на його місце обрали Шаулу.

Не сидів без діла і Жолкевський. Оцінивши обстановку, він вирішив розправитися з наливайківцями, перетнувши їм шлях біля Синіх Вод, що близько уманських лісів. Однак Наливайкові вдалося оминути польських жовнірів, які чисельно перевищували сили повстанців. Як і раніше, велику надію він покладав на Шаулу і Лободу. Однак, якщо Шаула стрімко рухався на виручку товаришеві, то Лобода не дуже прагнув до цього. Повернувшись до Білої Церкви, він одержав листа від Жолкевського, у якому пропонував той відійти від повстанців, залишити Київщину й відступити на Запорожжя. Козаки хотіли розправитися з посланцем, та Лобода взяв його під захист і, хоча й без відповіді, відпустив живим назад.

Стурбований подіями в Україні і розмахом повстанського руху, король Сигізмунд відкликав з Молдови війська гетьмана Жолкевського і кинув їх на Україну. Наливайко вирішив рушати з Волині на Брацлавщину, де сподівався збільшити свої сили, звернувшись до Лободи і Шаули по допомогу.

Відірвавшись від королівських військ, Наливайко з загонами рушив на Пінськ, а звідти на Волинь. В середині січня 1596 р. він прибув до Острога.

Проте в середині грудня 1595 р. королівська кіннота таки настигла наливайківців. Після кількагодинного бою козаки зуміли відірватися від ворога і, утворивши рухомий табір, пішли на Бихов.

Глибокий сніг заважав швидкому просуванню як козацьких, так й королівських військ. Проте авангардний загін королівської піхоти під начальством князя К. Ружинського швидше дістався Білої Церкви й захопив її. Шаула та Наливайко мусили розміститися табором під стінами міста. Дізнавшись, що Жолкевський у цей час перебуває за чотири милі, вони вирішують розбити Ружинського до його підходу.

20—30-ті роки XVII ст. були періодом нового піднесення антифеодального і визвольного руху, викликаного дальшим посиленням експлуатації і безправ'я народних мас, а також політикою національно-релігійної дискримінації. Частина невдоволених селян і міщан, як і завжди в подібних умовах, тікала на Запоріжжя.

Народний рух став розгортатися особливо після Хотинської війни. Виступи селян і міщан підтримувалися козацтвом. Ще перед своїм поверненням з-під Хотина ті козаки, що брали участь у війні, але не були вписані в реєстр, тобто в масі своїй колишні панські й королівські селяни, вирядили до короля своїх посланців. Козаки вимагали визнати за ними козацькі вольності, право проживати не тільки в королівських, а й у приватновласницьких маєтках, право освоювати нові угіддя, збільшити жалування. Проте уже в жовтні 1621 р. уряд наказав залишити в реєстрі тільки 3 тис. чол., а всіх інших негайно повернути до старих панів і старост. Одночасно призначеним урядом комісарам наказувалося вжити найсуворіших заходів, аж до смертної кари включно, щоб припинити всі зв'язки населення з Запоріжжям.

Здійснити, однак, постанову про повернення не вписаних в реєстр козаків панам влада не могла. Значна частина козаків після повернення з війни розташувалася «на лежі» в панських маєтках Київського воєводства і зберігала військовий устрій. Накази королівських урядників не виконувались козаками.

Таке становище посилило антифеодальний рух. Селяни приватновласницьких і королівських маєтків масами оголошували себе козаками.

До «самовільного» козацтва почали приставати реєстровці. Ще під час боїв під Хотином пани розоряли господарства козаків, які, не шкодуючи життя, захищали країну. Після повернення з війни Сагайдачний писав королю, що, коли військо вирушило під Хотин, слуги («старостки») магнатів Вишневецьких, Конецпольських, Потоцьких, Калиновських та інших панів «зараз козачок бідних зачали на всякія роботизни, без жадного обзору й призрінія, часто вигонити, бити вязенями неслухаючих мордовати, що тяжко и жалостно козакам, з служби Вашей монаршей военной з ранами еще неугоенными и червей полными, повернувшими, било от жен и матерей слышати, и слезы с очес их точащиеся видіти...». Гетьман просив короля стримати панів, «а козаков бідних от... насильств, напастей и тяжестей защитити и освободити...» Разом з тим він попереджав, що невдоволення народних мас на Україні легко може перерости у велике повстання: «Кгдыж они козаки не получат в том ваш. найясніш. корол. вел-ва призрінія і респекту, то же бы що новое от них (яко уже и пошемруют) не уродилося, и огня гнівного (чого не дай боже) не запалило; в який час уже не на козаков, але сами на себе и на своих пьяниц старосток вельможныи их милость панове польскіи нарікати и жалкувати мусіли би».

Становище польського уряду в умовах наростання народного руху ускладнилось у зв'язку зі смертю (10 квітня 1622) гетьмана Петра Сагайдачного. Смерть Сагайдачного була з тривогою зустрінута в польських правлячих колах. Юрій Збаразький, відомий волинський магнат, писав королю: «...Вчора дістав звістку — помер Сагайдачний, такий вірний і відданий вашій королівській милості і Речі Посполитій гетьман запорізький; легко зрозуміти, наскільки легше було б домовитися з козаками за його влади. Бог знає, кого вони оберуть собі на гетьмана: дуже правдоподібно, що, за своїм звичаєм, найсвоєвільнішого». Збаразький рекомендував з великою обережністю підійти до кандидатури нового гетьмана реєстрового козацького війська і радив обміркувати це важливе питання з відданою урядові старшиною. Гетьманом реєстру було обрано Олифера Голуба, котрий, хоч і належав до заможного козацтва, зберігав зв'язок з козацькими низами. «Перемогла, як бачимо, — писав король київському біскупу, — сильна чернь».

Рух народних мас, що набирав форму масового покозачення, розгортався з новою силою. Як поясняв пізніше Ю. Збаразький у листі до короля, сила козаків полягає передусім в тому, що їх «явно і тайно підтримують мало не вся Київська земля і Біла Русь». Народний рух охоплював нові райони Східної України. В королівській інструкції, виданій в кінці 1625 p., перед новим сеймом, говорилося, що повстанці «створюють собі окрему Річ Посполиту (республіку), зазіхають на життя і маєтки невинних людей (панів). Вся Україна підкорена ними, шляхтич в домі своїм не вільний, в містах і містечках його королівської милості вся управа, вся влада у козаків, [вони] впроваджують свої закони». На підтвердження створення козаками «окремої республіки» в інструкції говорилося, що повстанці мають стосунки «з Москвою» через послів і оголошують війну та мир на свій розсуд.

Улітку 1625 р. польський уряд зібрав каральне військо. У вересні воно на чолі з новим коронним гетьманом Станіславом Конєцпольським вирушило з Бара на Поділлі — його головної квартири. До коронного війська приєдналися магнати Заславський, Замойський, Потоцький, Калиновський, Данилович, Вишневецький, Тишкевич, Казановський із своїми командами та посполите рушення українських воєводств (загалом близько 30 тис. чол.), тобто саме те панство, яке ухилилося від походу 1621 р. під Хотин. Отже, польський уряд кинув на повстанців такі приблизно сили, які чотири роки тому послав на боротьбу з турецькою армією. Польське військо переправилось через Південний Буг і взяло напрям на Білу Церкву.

Коронне військо з'явилося вже на р. Росі, а повстанці, між тим, ще не були об'єднані. Частина козацької старшини наполягала на припиненні боротьби. З особливою силою соціальні суперечності проявилися в реєстровій залозі, що стояла на Запоріжжі. Тих, хто стояв за угоду з панами, очолював реєстровий полковник Михайло Дорошенко. Противників такої угоди, тобто основну масу козацтва, репрезентував запорожець Марко Жмайло. В ході боротьби мінялися й гетьмани. У 1625 р. гетьманом реєстрового козацтва було обрано Дорошенка, пізніше, того ж року, на час появи на Подніпров'ї війська Конєцпольського, — Жмайла. На Запоріжжі зібралося 6 тис. чол. Запорожці закликали на допомогу донських козаків. У разі невдачі козаки мали намір перейти в Росію.

При наближенні коронного війська до Подніпров'я повстанці з Канева, Черкас та інших місць рушили на південь, в напрямку Запоріжжя, і в гирлі р. Цибульника, правої притоки Дніпра, в с. Таборище, зустрілися із запорожцями, які йшли на з'єднання з ними під проводом Жмайла. Тут, біля Таборища, за милю від містечка Крилова, об'єднані загони стали табором. Разом вони мали близько 20 тис. чол.

14 жовтня коронне військо підійшло до Крилова. Конєцпольський зараз же відправив до повстанців комісарів з вимогою визнати сеймову ухвалу від 1623 р. про скорочення реєстру до 5 тис. чол. і повернення решти покозачених під владу своїх панів. Увечері до нього прибули козацькі посланці з відповіддю: козаки не бажають «виконати жодного пункту з запропонованих умов». «Ви скоро відчуєте силу наших шабель на своїх головах», — закричав розлючений коронний гетьман і наказав їх затримати.

Удосвіта другого дня, наблизившись до повстанського табору, польське військо всією своєю масою ринуло на нього. Одночасно артилерія відкрила шалений вогонь. Повстанці не тільки встояли, а й відповіли ударом на удар. Схована в балці кіннота, несподівано атакувавши правий фланг ворога, завдала йому великих втрат. Неодноразові спроби Конєцпольського вдертися в повстанський табір не мали успіху.

Бій стих лише пізно ввечері. Конєцпольський відвів своє військо на старі позиції і став готуватися до нового штурму. Довідавшись про це, повстанці тієї ж ночі покинули табір і пішли на схід, до озера Розсоховатого. Переправившись через нього, вони спинилися біля озера Курукового. Конєцпольський не дав їм укріпитися. Перейшовши вбрід Розсоховате, він з ходу кинувся в атаку, але під самим табором козаків потрапив у мочарі. З великими втратами, під згубним вогнем, польське військо вибралося з багна. «Від козацьких самопалів, — пише Пясецький, — полягло чимало кінноти, а особливо іноземної піхоти».

Тим часом дуже похолодало, випав сніг. Перспектива зимової кампанії при значних втратах у війську спонукала Конєцпольського розпочати переговори. Становище повстанців було теж тяжке. І не тільки від нестачі зброї та припасів. У їх таборі знову спалахнула боротьба між прихильниками угоди з панами й основною масою повсталих. 26 жовтня це призвело до перевороту. Від Жмайла було відібрано булаву (дальша доля його невідома) і передано знову Михайлу Дорошенку. Другого дня Дорошенко з усією старшиною прибув до Конєцпольського й прийняв умови польської сторони. Укладений тут Куруківський договір передбачав розширення до 6 тис. козацького реєстру, який мав бути складений протягом шести тижнів і лише після того, як повстанці розійдуться по домівках. Старшині збільшувалася платня, і вона зобов'язувалась «не допускати зборищ і не приймати в реєстр випищиків», а також негайно придушувати всяке «своєвільство». Реєстровці, що проживали в приватновласницьких володіннях, повинні були покинути їх протягом дванадцяти тижнів. Куруківський договір, як бачимо, передбачав лише незначні поступки козацтву — збільшення реєстру вдвоє порівняно з квотою, що існувала до Хотинської війни. Разом з тим польський уряд відверто заявляв, що буде приймати до реєстру тільки надійних і заможних людей — «більш заслужених і придатних до служби Речі Посполитій».

Для забезпечення «порядку» та складання нового реєстру Конєцпольський залишив на Подніпров'ї 15-тисячне військо під начальством Казановського. Воно мало розташуватися у Києві, Василькові, Трипіллі, Ржищеві, Стайках і Фастові і стояти доти, «покаместа козаки розберутца в 6 000», — писали у своїй реляції в Москву путивльські воєводи.

Отже, основна маса повстанців не мала найменшої надії потрапити в реєстр, але й не бажала повертатися до панів. У таких скрутних умовах повстанці сподівалися на допомогу з боку Росії. Посланець київського митрополита Іова Борецького священик Пилип, відправлений наприкінці 1625 р. до Москви, розповідав царським воєводам: «А которых де... людей от козачества отставливают, и те козаки все мыслят посылати бить челом, тебе, государю... чтоб ты, государь, пожаловал их, велел им помочь учинить своими государевыми людьми на поляков. И oнe де, козаки, станут служить тебе, государю, и городы литовские станут очищать в твое государево имя».

Реєстр склали в призначений термін. Майже одночасно реєстрове військо було поділене на шість полків (округ) — Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський і Черкаський. Центром полку було певне місто (воно й давало йому назву), де перебувала полкова старшина. Полки ділилися на сотні. Артилерія реєстру з обслугою і військова музика (сурмачі, барабанщики) розташовувалися в Каневі. Над усім цим стояла військова старшина з гетьманом на чолі. Місцевій старшині в межах полків і сотень, а військовій — на всій території реєстру надавалася відповідна компетенція. Така адміністративно-територіальна система впорядковувала управління реєстровим військом і одночасно посилювала роль у ньому старшини.

Після Куруківського договору магнати і шляхта посилили наступ на народні маси, а у відповідь на їх опір виряджали каральні війська, які чинили різні насильства. Пограбовані й переслідувані панами селяни та міщани тікали на Запоріжжя. У травні 1629 р. урядовий комісар реєстру Хмелецький писав королю: «На Запоріжжі зібралося козаків майже стільки, скільки їх було під Хотином або навіть більше». До запорожців приставали і козаки тієї реєстрової залоги, що стояла за порогами.

Панує натуральне господарство, при якому все необхідне провадиться не для продажу на ринок, а для внутрішнього вжитку.

Землеробство - основне заняття, розроблялися: пшениця, овес, просо, жито, ячмінь та ін. культури.

Основними знаряддями праці були: рало (дерев'яний плуг), борона, серп, коса. Скотарство - розводилися воли, коні, корови, вівця, свині, кози і т.д. Ремесло - до 60 фахів: ковальське, ткацьке, гончарне, шкіряне, ювелірне й ін. Внутрішня торгівля - ремісничі вироби повсюдно змінювалися на с/господарські. Намітилася деяка спеціалізація районів: із Прикарпаття везли сіль; із півдня - хліб, худоба; із півночі - хутра. Зовнішня торгівля - Русь експортувала: худобу, хліб, сіль, ремісничі вироби, хутра; імпортувала: вино, тканини, прянощі і т.п. Найбільший торговий шлях - «із варяг у греки» - по Дніпру. Допоміжні галузі - полювання (за допомогою цибулі, стріл, мереж і пасток); рибна ловля (ловили гачком, неводом); бортництво (збирання дикого меду).

9. Причини розпаду Київської Русі. Відокремлення князівств від Києва.

Феодальна роздробленість не була випадком, і всі країни Європи пройшли, через неї.

1) Зростання великого феодального землеволодіння. У результаті розвитку феодальних відносин всередині ХІ, на початку. ХІІ ст. настає криза росту, коли стара форма об'єднання земель (К. Русь) уже не відповідає прогресу і перестає бути необхідною, тому що: а) унаслідок розвитку натурального господарства ніхто з феодалів не був зацікавлений в об'єднанні з іншими феодалами, не було ніякої економічної причини триматися старого об'єднання (К. Русі); б) місцеві феодали в себе у вотчинах вже обзавелися чималими штатами управління і дружинами, що давало їм можливість самостійно вести господарство, а з іншого боку - поборотися за владу з великим Київським князем (як правило, їхнім родичем); г) ріст і зміцнення міст - перетворив їх в економічні, політичні центри значних феодальних вотчин і убезпечив від нападу великого київського князя або кочівників.

2) Величезні географічні розміри та етнічна неоднорідність. К. князь ще не володів достатньо міцним і розгалуженим апаратом влади не мав розвиненої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв’язку) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій території. Поряд з слов’янами тут проживало ще 20 народів.
3) Зміна торгової кон'юнктури - Західна Європа спочатку торгувала безпосередньо з Близьким Сходом. Крім того, Київська Русь втратила важливий торговий маршрут до Чорного моря. Сутність і значення феодальної роздробленості. По своїй суті вона явилася перехідним періодом від ранньофеодальної держави К. Русі, (механічного об'єднання земель) до зрілого феодального товариства (централізованій державі). У цей перехідний період завершується складання всіх основних рис і інститутів феодалізму (основних феодальних повинностей селян, основних прав феодалів, системи феодально-станової ієрархії, основних елементів феодального апарату і т.п.) тільки не в рамках усієї держави (як на стадії централізованої держави), а лише в рамках окремих феодальних вотчин і князівств. Тобто, феодальна роздробленість була закономірним і більш високим етапом у розвитку феодальної держави, чим ранньофеодальна К. Русь, сприяла росту продуктивних сил і більш гнучко захищала інтереси панівного класу. Водночас, феодальна роздробленість знизила обороноздатність країни, що в умовах посилення монголо-татар призвело до трагедії. Спочатку, у ХІІ ст., Київська Русь розпадається на 12 князівств (їхнє число постійно змінювалося), найбільшими з який були: Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородська феодальна республіка й ін. Потім їхнє число на початку 13 ст. дійшло до 50, а в XIV сторіччі - навіть 250.

10. Утворення єдиної Галицько-Волинської держави. Політика Р.Мстиславича.

Виникненню і піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло: вдале географічне положення, необхідність боротьби (спільної) двох князівств проти агресії з боку Польщі, Угорщини, а згодом і монголо-татарського іга, енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславовича (1199-1205) та Данила Романовича Галицького (1238-1264). Існування на території князівства багатих родовищ солі, а це сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 році після смерті Володимира Ярославича, Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Галицько-Волинське князівство на рубежі ХІІ-ХІІІ ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. 1203р. – приєднує Київ и Переяслав. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров’я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається у західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. У 1204 р. Папа Римський пропонував Роману Мстиславичу в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але він відмовився.

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя.

У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне боярство, насамперед волинське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську верхівку, частину якої відправив у заслання чи стратив.

Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика галицько-волинського князя. Здійснивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка поступово входила до західноєвропейського світу як його органічна складова.

Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував проект формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав обиратися шістьма найвпливовішими удільними князям

Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздроблення.
У 1205 р. він трагічно загинув поблизу містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.

11. Відновлення Галицько-Волинської держави. Політика Д.Галицького.

За смерті Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Для цього періоду характерне свавілля бояр, безперервне втручання у внутрішні справи західноукраїнських земель, зростаюча монгольська загроза. І у 1238 році нарешті закінчилася боротьба за відновлення державної єдності. Данило зміг оволодіти Галичем. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові — Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура. Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханом на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста — Галич, Володимир, Кам'янець. Згодом Данило Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай — столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Данило був коронований папським легатом. Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці — Львів, Володимир, Лучеськ. У 1264 р. Данило Романович помирає.

12. Галицько-Волинська держава за наступників Д.Галицького. Причини занепаду.

Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя – Левом, Васильком і Шварно. Найпослідовніше продовжував державницьку політику свого батька Лев Данилович (1264 – 1301 рр.) Хоча він і був змушений визнати свою залежність від хана, приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Територія Галицько-Волинської держави-найбільша за всю свою історію. На рубежі XIII – XIVст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева – князя Юрія I (1301 – 1315 рр.). Це був період, коли Золота Орда, яка роздиралася внутрішніми міжусобицями та чварами, поступово втрачала владу над підкореними територіями. Юрій прийняв королівський титул. Стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. Наступниками Юрія I стали його сини – Андрій та Лев II (1315 – 1323 рр.). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Трагічно для них закінчилась боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули. Загибель Андрія та Лева II урвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до поширення політичної ролі та впливу галицького боярства, зростання чвар та міжусобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських земель. Лише 1325 р. внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви главою держави було обрано 14–річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича. Юний князь проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – у складі Молдавського князівства.

13. Поширення влади литовських князів на українські землі. Соціально-економічний та політичний розвиток України у складі Великого князівства Литовського.

Українські землі завжди приваблювали Литовських князів за часів князювання Гедиміна. Литва перетворилася у могутню державу. Вона протистояла нападам Німеччини, а також готувалася до завоювання слов’янських земель. Уже у той час більше двох третин території литовської держави складалися із земель, на яких проживали руські племена. Литва допомагала слов’янам звільнитися від татарської залежності. Під час правління сина Гедиміна, Ольгерда територія Литовського князівства розширилась. До неї приєдналась Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяслівщина. Князь Ольгерд поважав руську мову, традиції і культуру. Але його метою було приєднання до Литви земель південної Русі. В боротьбі за Волинь Ольгерду довелося витримати боротьбу з польський королем Казимиром, але після приєднання Волині литовське князівство стало найбільше у Європі. За князя Ольгерда влада золотої орди на українських землях була ліквідована. Литовське правління не гнітило українське населення, поважало їхню мову, традицію та не порушувало місцевого устрою, багато литовців прийняло християнство. Але ставлення до українців змінилося після того як Литва об’єдналася з Польщею проти Тевтонського ордену. Утворилась польсько-литовська держава, яка дозволила польським феодалам загарбувати українські землі. Вітовт продовжує приєднання української землі, але татари в 1399 р розбили військо Вітовта і Литва втратила узбережжя чорного моря. Польща гнобила укр. народ, вводила католицьку віру. В 1432 р Велике князівство Литовське розкололося на 2 табори: заселене литовцями землі відійшли до князя Сигізмунда, а в Укр. і Білорусії — до Свидригайла. Волинь лишилася під владою литовського князівства. Великих успіхів добилася Литва в Україні, правління її було найкращім для України, але агресивні поляки витіснили литовців з України. У 13-15 ст.ст. ослаблені золотоординським ярмом, укр. землі стали об'єктом захоплення іноземними державами. Здійснення захоплення білоруських і укр. земель велося князями: Міндовгом, що захватили «Чорну Русь»; Витеном (1293-1316) і Гедиміном (1316-1341), що захопили велику частину білоруських земель; Ольгердом (1345 - 1377), що захватили велику частину укр. частину російських земель; Вітовтом (1392 - 1430), що захватив південно-укр. степ аж до Чорного моря в районі Одеси. Причини швидкого захоплення: а) Русь була ослаблена золотоординським ярмом; б) багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись спілкою з ній убезпечити свої землі від тиску Тевтонського ордена і монголо-татарського ярма. Політика Литви на захоплених землях - укр. і білоруські землі складали 9/10 території литовської держави: а) це вносило специфіку в життя усього Великого князівства Литовського, державна мова - староруська, закони складені на основі «Російської правди» і ін.; б) В. К. Л, незважаючи на тенденції до централізації, що проявилися при Вітовту, було схоже на федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої укр. і білоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. «Старе - не змінюємо, нове - не впроваджуємо» - такий був принцип правління литовських князів.

Дата добавления: 2015-05-23