Визнання 5 страница

Прапор, як засіб сигналізації, відомий з античних часів. Перші, давньоруські знамена, зазначав російський дослідник Л. Яковлев, як і перші прапори інших народів древності, були досить простими: довгі жердини, до вершків яких прикріплювалося гілля дерев, жмут трави, кінські хвости — у літописах вони Іменувалися «чолкою стяговою»: «Й бить сеча зла, й потяша стяговника нашего й чолку стяговую соторгоша со стяга».
Древні стяги були у великій шані на Русі ще за часів язичництва, а після запровадження християнства вони освячувалися образом животворного Хреста, що було перейнято від греків. Відтепер на вершку кріпився не гострий наконечник, а хрест; замість однієї—дві-три «чолки» різних кольорів (з часом вони будуть замінені великими клиноподібними полотнищами яскравого кольору). Значення їх як святині зростає—жодне військо без прапора не вирушало в похід і не вступало в бій.
Слов'яни, за словами М. Карамзіна, обожнювали свої знамена й вірили, що у воєнний час вони найсвятіші від усіх ідолів.! Стяги спершу возили разом зі зброєю; перед боєм ставили на узвишші, аби кожен ратник бачив їх. Літописи зберегли такі вирази: «наволочив стяги» —прикріпити їх до держаків і «поставиша стязи» чи «стоять стязи» — військо стоїть готове до бою.
Збити стяги ворога —значить зігнати його з поля, зни. щити. В одному випадку, розповідає літопис, руські князі непомітно підійшли до стану половців і «перебродити через реку Сулу, й кликнуша на них, половці же ужасощась й не возмогоша ни стяга поставити, ни побегоша».
Прапороносцями призначали, як правило, визначних богатирів, які мали за обов'язок постійно тримати прапор над полем бою, пильно охороняти його. Значення прапора під час бою було надзвичайно велике. Якщо він стояв нерухомо, «простирающеся яко облацьі»—знали: битва проходила успішно, а якщо зникав з поля зору ратників, то це мало означати ніщо інше, як поразку — «досекошася до стяга, й стяг подсекоша».
За давніх часів колір набув свого державного значення в першу чергу на військових знаменах-стягах, печатках ї Гербах на князівських грамотах.
Форма, зображення на ньому колір прапора не змінювались, поки зберігалася віра в народі, оскільки, на думку Д. Самоквасова, неможливо було волею окремих людей змінювати народну святиню, якій поклонялися з вірою і сподіваннями на заступництво.
Ця ідея святості військового знамена перейшла і в християнську епоху: на зміну язичницьким символам—дереву життя, фантастичним тваринам приходять нові —зображення Хреста Спасителя, Георгія Побідоносця, Миколи Чудотворця тощо. Ці образи вишивають золотом і сріблом на шовкових стрічках, які прикріплюють до високих держаків-дротиків з наконечниками різної форми.
Історичні джерела донесли до нас досить скупі відомості про кольори прапорів Київської Русі. Наприклад, «Слово о полку Ігоревім» згадує «чрвлен стяг», «бела хоруговь», «чрвлена чолка». На думку зарубіжного історика Р. Клим-кевича, «стяг Руської землі (київської доби) червоний із золотим тризубом чи двозубом того чи іншого князя».
Які ж кольори найчастіше мали руські знамена? У ході дискусії, яка розгорнулася на сторінках тодішніх часописів(1910р.), такі російські видання, як «Россия», «Новое время», «Московские ведомости», у своїх публікаціях визнали «в числе древних русских государственньїх цветов синий, голубой, лазоревьій, оранжевьій, желтьій».
Як бачимо, поєднання жовто-блакитних кольорів, які були в широкому вжитку в народів, що заселяли сучасні українські землі, має глибоке корінняі За свідченням хроніки Зіморовича (відома з середини XVII ст.), щойно заснованому місту Львову (1256 p.) надається герб, на якому зображується золотий лев на голубому тлі. Ці ж кольори поєднували на знаках Руського воєводства за часів Речі Посполитої, а також на землях Закарпаття.
Принагідно відзначимо, що прапори повсюдно виготовляються, як правило, відповідно до кольорів герба тієї чи іншої землі, країни.
Загальновідомий факт: у славнозвісній Грюнвальдській битві 1410 p., в якій об'єднані сили слов'янства і прибалтійських народів розгромили німецьких псів-рицарів, активну участь брали й представники українського народу. Так-от, польський історик Ян Длугош, перераховуючи склад війська, зокрема зазначає, що корогва Львівської землі «мала на прапорі жовтого лева, що ніби дереться на скелю, на лазуровому полі», Перемишльської землі «мала на прапорі жовтого орла з двома головами, оберненими однаково в різні боки, на лазуровому полі», прапори Подільської землі прикрашали зображення сонця на білому полі.
На жаль, Ян Длугош не залишив нам докладного опису прапорів дружин з Києва, Пінська, Бреста, Дорогочина, Кременця та Стародуба, що належали колись до південно-західних земель Київської Русі; в даному разі історик обмежився загальною фразою, що «на них на червоному полі були намальовані знаки, якими Вітовт (литовський князь— В. С.) за звичаєм таврував своїх коней». Певно, йдеться про так звані «гедеміновї стовпи» (три білих стовпи на червоному полі).
Корогва—найбільша святиня українського козацтва. Під нею запорожці ходили через бурхливе Чорне море до стін столиці отаманської Порти — Константинополя, переслідували ординців, які нападали на українські землі, відвойовуючи у них ясир, піднімали трудові маси на боротьбу проти польської шляхти. Побіля прапорів розгорталися найзавзятіші поєдинки, бо втрата прапора для запорожця, як і для його предків, давніх русичів,— поразка, ганьба.
Добре розуміючи це, шляхта завжди домагалася, аби козаки на знак перемир'я видавали військову корогву. Так, знаючи про те, що запорожці мають у своєму таборі на Солониці прапор австрійського імператора «з кармазинового адамашку», гетьман польський Жолкевський пропонував мир за умови, коли козацький гетьман «розпустить свою купу та віддасть корогву Максиміліана й артилерію»..д. v" На козацьких прапорах XVI—XVIII ст. зображувалися святі, сонце, місяць, зірки, коло, олені, зброя - все, що було на той час характерним для мотивів українського народного образотворчого й декоративного мистецтва.
Треба додати: за свідченням зарубіжного історика Михайла Антоновича, на корогвах, які супроводжували запорожців у походах у Крим, Туреччину, Західну Європу, вишивали образ святої Покрови. Прапори з цим зображенням гордо майоріли над козацькими головами під час бойових походів під проводом Ружинського, Косинського, Наливайка, Лободи, Сагайдачного... Проте найпоширенішим було зображення козака, воно стало гербом Низового війська.
Поряд зі своїми, козаки користувалися корогвами володарів, котрі брали їх на службу, наприклад, стягом із зображенням чорного орла — австрійського імператора, з білим орлом — польського короля.
А ось яка картина з козацькими прапорами Київського полку періоду визвольної війни 1648—1654 рр. (опис 14 з них зберігся в тому ж фонді). З них чотири—мають поєднання блакитного й жовтого кольорів. Скажімо, бачимо на блакитному полотнищі жовті хрест, місяць і зірки. А ще на трьох —герб Києва —лук із стрілою в колі (куша): жовта корогва має блакитну полотняну лиштву, на якій коло і лук — цеглисті. Ще на одному блакитному — коло, лук і стріла жовті, а лиштва також блакитна, полотняна. Тканина цеглистого забарвлення, а куша — жовтого, лиштва — синього. До речі, на думку історика Я. С. Ісаєвича, один із цих прапорів міг належати й якомусь із київських ремісничих цехів.
Так-от, -на київських прапорах того часу червоний колір зустрічається у 8 випадках, білий — 7, блакитний —6, жовтий—5, чорний—4 і лише одного разу—зелений. 3 XVIII ст. полкові і сотенні козацькі прапори Війська Запорозького все частіше виготовляють з блакитного полотнища, на які жовтою фарбою наносять хрести, зорі, зброю, постаті святих. Згодом — козак із самопалом у золотому (жовтому) щиті на голубому фоні.
Подібні барви поширюються і на знамена козацьких полків Слобідської України. Зокрема, прапор балаклійськоі сотні Ізюмського полку був таким: на жовтій землі — червоний хрест, над ним — корона і блакитні лаври.
Водночас необхідно зазначити, що згадані кольори переважають на гербах графа Безбородька, гетьманів Михайла Дорошенка, Івана Брюховецького, Кирила Розумовсько-го, багатьох представників генеральної старшини.
Ще напередодні Великої Вітчизняної війни в Ермітажі зберігалося чимало козацьких знамен, на яких можна було побачити поєднання цих двох кольорів; Наприклад, на одному з них — архистратиг Михаїл, одягнений у золоту кирею і блакитні штани. Ще одна корогва, створена коштом останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського: продовгуватий прямокутник блакитного кольору, на якому яскравіли золоті герби.
Водночас традиція поєднання жовтого і блакитного кольорів поширюється і на герби тогочасних міст України.
Крім того, слід зазначити, що герби восьми з одинадцяти повітових міст Київського намісництва, обрамлені жовто-блакитними корогвами.
Пізніше, коли 1853 p. затверджувалися герби вже згаданих шести міст Київської губернії, то над обов'язковою верхньою частиною щита (що відтворювала в кольорах герб Києва) височіла п'ятикінчаста золота вежа.
Поєднання жовтого і блакитного кольорів зустрічаємо і на багатьох гербах повітових міст Чернігівського намісництва, про що засвідчує відома праця О. Шафонського. їх А бачимо на гербах Прилук (у голубому полі золота голова бика з золотими рогами) та Лохвиці (в золотому полі кам'яні ворота, над якими три гострокінчасті вежі з голубими флюгерами). «»
Поєднання жовтого і блакитного кольорів бачимо і на знаменах ремісничих цехів. Наприклад, прапор ткачів Чернігова — голубий тафтяний, навколо обшитий жовтою гол-лю: на ньому зображення, поряд із постатями святих, і ткацького човника. У кравців—червоний, золотим позментом обкладений, посередині на голубому тлі: з одного боку—розп'яття Христове, а з іншого—пресвята Богородиця Троїцька Іллінська Чернігівська і ножиці. Шевці віддавали перевагу червоному, синьому, срібному, м'ясники— зеленому.
Окремо слід сказати і про поховальне сукно. Так-от, чернігівські ремісники вкривали покійників: кравців — синім з золотим хрестом, облямованим срібним мереживом; ткачів — синім з зеленим хрестом, лиштва — червона; шевців — синім з золотим хрестом, лиштва — червона.
Подібні прапори і поховальне сукно було і в ремісників Ніжина, Прилук, Березини, Борзни. Виключно жовто-блакитний прапор належав цеху ніжинських ткачів.
А ось які поховальні обряди були минулого століття а Старокостянтинівському повіті Волинської губернії (нині — Хмельницька область). Дівчат-покійниць, скажімо, тут одягали в ситцеву спідницю синього, зеленого і жовтого кольорів, які вважалися жалобними. У спідницю червоного кольору наряджати не можна було, оскільки це, за давнім повір'ям, могло накликати велику біду на весь рід (вважалося, що всі молоді помруть цього ж року).
Козацькі поховальні атрибути, як відомо, завжди супроводжував червоний колір, що найбільш повно передано в народному фольклорі. Тіло запорожців покривали червоною китайкою.
Жовті та голубі кольори поєднувалися на одязі батальйону гірських стрільців, котрий зорганізувався навесні 1849 p. на Галичині з дозволу австрійського цісаря Франца Иосифа І.,
Але найбільше поширення ці кольори набувають на західноукраїнських землях. Наприклад, про оздоблення зали, в якому товариство «Руських жінок» Станіслава влаштувало вечір пам'яті Тараса Шевченка в березні 1895 p., «Діло» розповідало: «На естраді посеред екзотичних квітів і зелені украшенйй синьо-жовтими фестонами пишався величавий бюст Шевченка».
Повсюдно ці кольори починають вживатися в 1911 p. з нагоди 50-річчя смерті Тараса Шевченка. А готували тривалий час грунт для цього різні просвітянські організації, які діяли на Галичині з кінця XIX ст., в тому числі й так звані «Соколи», що були відомі в усьому слов'янському світі єднанням у своїх лавах не лише бажаючих займатися спортом, а й відродженням національної самосвідомості. v
Цією справою першими з кінця XIX ст. займалися львівські «Соколи», що об'єднували спочатку лише інтелігенцію. Згодом їхня діяльність поширюється на провінційні міста й містечка Галичини. Тоді ж один із провідників радикальної партії Кирило Трильовський виступив з пропозицією заснувати подібну організацію і для селян, додавши до суто спортивних занять і більш практичні цілі для сільських жителів, де б вони могли займатися не лише спортом, але й самоосвітою. На відміну від міських, Трильовський запропонував назвати сільські організації «Січами». Невдовзі з 1900 p. він починає організовувати їх у селах Коломийського, Снятинського й Косівського повітів, які підпадали під безпосередній вплив його як парламентаря від цього округу. Перша «Січ» створена в Заваллі на Снятинщині, а влітку 1910 p. їх на Галичині було вже близько 600. У 1911 p. постало питання про затвердження спільного прапора для «Січей» і «Соколів». Підготовка до крайового зльоту цих організацій у Львові, на якому м'ало бути освячення їх спільного стягу, дала поштовх дискусії про кольори українських прапорів.
Жовто-блакитні кольори часто бачимо і на козацькому одязі. Золоті й сині жупани, скажімо, згадуються в народних піснях.

Після розвалу СРСР економіка України опинилася у кризовому стані: падіння виробництва, інфляція, зниження рівня життя людей. Причини економічної кризи:

1. Стара економічна система зруйнована, а нова, ринкова, ще не створена. Колишня економічна система була командною, затратною, планово-суб'єктивістською. Вона була нездатна сприяти розподілу товарів капіталів і робочої сили згідно з реальними потребами суспільства. Чітких ознак криза набула з 1992 р. Піс ля вивільнення з-під державного контролю переважної більшості цін і саморозпаду системи державного планового розподілу продукції криза діючих підприємств і непотрібність частини товарів стали відкритими.

2. Розрив господарських зв'язків з Росією та іншими країна ми СНД.

80% торгового обороту України припадало на Росію. Загальносоюзним міністерствам було підпорядковано понад 2 тис. най більших підприємств України, які після розвалу СРСР втратили споживача і фінансування. Промисловість України виробляла не більше 20 % кінцевого продукту. Основна частина її товарної продукції — це напівфабрикати або комплектуючі вироби, які ще необхідно «доводити» до готового продукту. Крім того, розрив зв'язків призвів до ліквідації диспропорції цін, особливо в паливно-енергетичній галузі. Україна, не маючи достатньо нафти і газу, змушена була платити за них світовими цінами. Недостача енергоносіїв стала найболючішим місцем української економіки. Вибуховий перехід до нового цінового рівня не дав змоги підприємствам своєчасно накопичити ресурси оборотного капіталу з тим, аби не переривати виробничий процес. Темп падіння обсягу виробництва за 1991 р. склав 4%, а за 1992— 1993 pp. — 35 %. У цілому падіння виробництва в Україні на 30 % зумовлене розривом економічних зв'язків з республіками СНД.

3. Помилки при проведенні економічної політики. З перших днів незалежності України йшла боротьба за напрям економічної політики: підновлювати фасад старої економічної системи, а державним регулюванням чи йти по шляху ринкових реформ.

Політична боротьба і значний вплив колишньої комуністичної номенклатури зумовили значні коливання в проведенні економічної політики, ЇЇ паліативний характер, повільний темп. Ринкові реформи в Україні почалися фактично вимушено, оскільки на цей шлях з 1992 р. стала Росія, а наша республіка тоді була дуже прив'язана до російської економіки. Це було пристосування своєї економіки до ринкової економіки інших країн.

Довготривалість кризи зумовлена глибинністю тих протиріч, які утворилися в національній економічній системі. Лібералізація цін у Росії призвела до зростання цін на газ в Україні за 1992 р. в 100 разів, на нафту — в 300 разів. Це призвело до гіперінфляції. У 1992 році інфляція склала 2100,5%, в 1993 р. — 1025,5 %. Таких масштабів інфляції не було тоді в жодній країні світу. Це перша особливість кризи в Україні.

У 1992 р. були введені купоно-карбованці багаторазового використання — попередники національної валюти. Україна ви йшла з рубльової зони.

Характерним для економічної кризи був ступенеподібний рух рівнів цін. Останні у 1992-1994 pp. змінювались через 2-3 місяці, підвищуючись при цьому щоразу у 2-5 разів. У 1992 р. індекс споживчих цін підвищився в 21, в 1993 — в 103, в 1994 — в 5 раз. Всього за 1991-1994 pp. споживчі ціни в Україні зросли (по відношенню до 1990 р.) в 42022 рази.

У період економічної кризи значно знизився рівень життя людей. За 1994 р. реальна зарплата склала лише 33 % від рівня 1990 р. Практично розтанули грошові заощадження людей, які вони збирали роками (залишки у банках у реальному обчисленні скоротились в 10—12 разів). Тривалість життя зменшилась на 4 роки і склала 61,5 років для чоловіків і 71,5 — для жінок. Посилюється процес депопуляції — зменшення чисельності населення внаслідок переважання кількості померлих над народженими. Кожен третій чоловік вмирає, не доживши до пенсійного віку.

Народжуваність почала знижуватись ще з 1984 p., а смертність зростати з початку 70-х років. Смертність з розрахунку на 1000 чоловік скоротилася з 15,2 у 1996 р. до 14,3 у 1998 р. Дитяча смертність з 14,3 у 1996 р. до 12,8 у 1998 p., що відповідає рівню 1980 р. На 1 січня 2005 р. населення України склало 47,3 млн. людей, зменшившись майже на 5 млн. з 1989 р.

Слабкими елементами соціальної структури є 13 млн. пенсіонерів і 1,3 млн. людей, які отримують допомогу для дітей. Лиш 13 млн. осіб виробляють матеріальні блага. Значно поглибилася майнова диференціація суспільства між найбагатшими і знач ним прошарком незаможних. Доходи 10 % найбагатшої частини відносно 10% найбіднішої у 12 разів більші (у США цей показ ник — 5,5). На початок 2004 р. в Україні нараховувалося, за офіційними даними, 142 мільйонери (у доларовому обчисленні) або 850 у гривневому обчисленні. За рівнем життя Україна зна ходиться на 83 місці у світі.

Спад виробництва обумовлений усім попереднім шляхом роз витку у складі СРСР. Звідси значна технологічна відсталість, витрато- та енергоємність виробництва. Саме ці об'єктивні при чини, а також величезна залежність від зовнішніх джерел енергії спричинили низьку продуктивність підприємств України і конкурентоспроможність їх продукції. Процес реформування економіки відбувається недостатньо активно, окремі позитивні зрушення, нові ефективні виробництва ще не досить відчутно впливають на розвиток економіки та соціальної сфери.

Основні компоненти специфіки перехідної економіки України:

• повільний процес здійснення ринкових реформ і становлення ринкової економіки;

• певна спільність просування до ринку разом з Росією і СНД;

• криміногенний (значною мірою) характер реалізації і роздержавлення державної власності;

• гальмування процесу формування верстви підприємців, середнього класу, що уповільнює активізацію інвестиційного процесу, обмежує само стимулюючу роль приватної і акціонерної власності, підприємницькі акції населення та зміну його побутового ринковим, а потім економічним мисленням;

• підтримка перехідної економіки України з боку західних країн (Україна посідає третє місце у світі за обсягом фінансової допомоги з боку США). За 1994-1996 pp. утричі зросли інвестиції іноземних держав.

У 1995 р. подолано гіперінфляцію, за 1997 р. інфляція склала 10%. Рівень реальних доходів громадян у грудні 1995 р. порівняно з відповідним періодом 1992 р. зріс на 40%, купівельна спроможність на 54%. У вересні 1996 р. проведено грошову реформу. Замість купоно-карбованців була введена гривня. Обмін тривав два тижні, мав прозорий характер, тобто можна було обміняти будь-яку суму. Обмін здійснювався з розрахунку 1 гривня за 100 тис. купоно-карбованців. Грошова реформа дещо покращила фінансовий стан держави, але без підйому виробництва цей захід є малоефективним.

Певні зрушення відбуваються в аграрній сфері економіки України. У республіці створено (хоч і не зовсім досконалі) законодавчі основи для ліквідації монополії власності на землю і становлення різних, але юридично рівноправних форм земельної власності, серед яких найпоширенішою повинна стати приватна власність у різних формах функціонування — індивідуальна (сімейна), групова, колективно-пайова (дольова). Суть цього процесу в перетворенні підприємств на акціонерні, що об'єднують земельних власників, які мають статус працюючого власника з правом отримання доходів відповідно не лише праці, а й розміру земельно-пайового внеску.

У більшості колективних господарств відбулося розпаювання земель з наданням права власникам паїв передавати їх у спадщину і для продажу. На середину 2003 р. власниками землі стали 6880042 особи.

Іде процес становлення сектора фермерства. У 1996 р. в Україні нараховувалося більше 38 тис. фермерських господарств, яким виділено більше 900 тис. земель (середній розмір — близько 25 га). Прийняття парламентом України Земельного кодексу України (жовтень 2001 р.), в якому основною формою власності на землю визнається приватна, повинне сприяти підйому сільськогосподарського виробництва.

Разом з тим гострим продовжують залишатись соціальні проб леми. Кількість безробітних на кінець 2001 р. склала 1 млн. 120 тис. осіб. Кожен третій житель села непрацездатного віку.

Дуже складною є кримінальна ситуація. Щодобово в країні відбувається 13 убивств, 14 розбійних нападів, 24 пограбування. З 1991 р. загинуло близько 800 міліціонерів, які захищали правопорядок у країні.

Восени 1998 р. під впливом кризових явищ на фінансових ринках Південно-Східної Азії та Росії фінансово-економічна ситуація в Україні погіршилася. Гривня була девальвована, її курс знизився у 2,5 раза. За 2005 р. середньомісячна заробітна плата збільшилася на 36,7% і становила 806, 18 грн. Мінімальна за робітна плата підвищилася з 57,8% (262 грн.) до 73,3% (332 грн.) від прожиткового мінімуму для працездатних осіб. З 1 вересня 2005 р. запроваджено І етап оплати праці працівників бюджетної сфери на основі Єдиної тарифної сітки, що забезпечило підвищення посадових окладів у середньому на 15%. Чисельність безробітних порівняно з 2004 р. скоротилася на 354,2 тис. осіб та становила 1,55 млн. осіб. Допомогу при народженні дитини за соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності збільшено до 8 497,6 грн. Кількість отримувачів у 2005 р. становила 274,5 тис. осіб. Проте інфляція у 2007 році перевищила 16%. Реальні доходи громадян за 2007 рік виросли на 12,8%. На початку 2008 р. почалася часткова виплата збережень громадян, які були зроблені в Ощадбанк СРСР.

Основні принципи економічної політики уряду України:

• прискорення приватизації, підйом економіки за рахунок при ватної ініціативи;

• пріоритетний розвиток аграрної сфери, прагнення використати природні умови України (перш за все наявність значних площ чорноземів) для підвищення продуктивності сільського господарства, а з його допомогою — усієї економіки країни;

• лібералізація економіки, відмова держави від безпосереднього керівництва підприємствами; залучення іноземних інвестицій, «відкритість» зовнішньої економічної діяльності, скорочення витрат на соціальні потреби;

• зміцнення грошово-кредитної і фінансової систем, реформу вання податкової політики.

За останні роки закладено перспективні основи ринкової моделі господарювання, фундамент для економічної стабілізації. Мільйони людей стали власниками. Природними стали відсутність черг, дефіцитів, значний асортимент товарів.

Дата добавления: 2015-05-23