Візія Сх.Європи 14-16 ст. І.Б.Грекова 2 страница

Це мусило рано чи пізно проявитись у стосунках і конфліктах між українцями і поляками взагалі. З іншого боку - період литовсько - польської доби приніс в Україну нові структурні переміни в суспільстві. Передусім українська феодальна верхівка, яка католичились, особливо після Берестейської церковної унії 1596 року, оформлюється в нову станову систему. З'являються нові, не знані до цього форми суспільного життя - це передусім стани: селянства, міщанства, шляхти, права і привілеї яких були визначені певними законами. Міста дістають законодавство і систему самоврядування - так зване магдебурзьке право, що гарантувало міщанами повну незалежність від королівської влади. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав, відповідальності й обов'язку перед законом було визначальним у громадській свідомості суспільства.

62. Римська легенда Литви

Прообразом для неї став сарматський міф, який у 15 ст започаткували польські хроністи: кочівники сх.. Європи сармати поборюють Рим, саме від них і походять Пол. Ян Длугош(к.15ст) пише, що сармати прородичі з риму, тому предками шляхти є і сармати і римляни. Власне римська легенда вперше фіксується хроністами ордену на тер. Прусії: Петро Дюсбургський, у Хр. 14ст пише про битву литовських воїнів з самим Цезарем. Виникає версія, що полонені римляни потрапили до Литви і заснували правлячу династію(етногр. доказом є Ромове свято в Литві). Цю ідею розвинув Длугаш впродовж 16ст, виникла легенда про боротьбу литовців то з Цезарем то з А.Македонським. Римська легенда входить до складу хр. ВКЛ, що є ядром ІІ лит зводу. 500 родин римських шляхтичів з Риму перебралися у Литву на чолі з Палемонтом, свояком Нерона, засновником династії, генеалогія якої розкривається далі. Дещо відмінні версії наводять М.Стрийковський, Хр.Биховця. Легенда вже існувала у сер 15 ст, про неї говорять на Луцькому з’їзді але формується пізніше. Аналогічні легенди існують у сербів, чехів, болгар, укр. Еліти(сер 18ст). На поч. 16 ст. Виникає легенда „про 3 Рим”.

63.Терія сарматизму: украјнський аспект.

Сармати́зм був домінуючою субкультурою, ідеологією яка об'єднувала шляхту в співдружності Річ Посполита з 16-го по 19-те сторіччя. Одночасно з Золотою Вільністю сарматизм формував культурні пріоритети цієї співдружності.В 15-му сторіччі польський історик Ян Длугош вперше написав про явище сарматизму в Польщі, що пізніше було підтверджено у роботах інших істориків, зокрема Мартина Бєльського, Мартина Кромера, та інш. Переймаючись модним у Європі 15-го сторіччя пошуком історичних коренців шляхтичи доводили, що є нащадками сарматів — давнього іранського племені яке жило на півдні сучасної України і було витіснено готами у другому сторіччі.Сарматизм впливав на стиль життя і одяг шляхти. Напочатку сарматизм був ілеалістичним рухом, який оспівував релігійність (незалежно від конфесії), чесність, національну гордість, сміливість, рівність і волелюбність. Але як кожна доктрина яка ставила один соціальний клас вище інших з часом сарматизм став контроверсійним пропагуючи нетерпимість і фанатизм.Сарматизм був оспіваний багатьма письменниками, зокрема у творах Вацлава Потоцького, Яна Кристофа Пасека, Анжея Збилітовського, Ієроніма Морштина та інших. В 19-му сторіччі сарматійська культура поляків оспівана в хрестоматійній трилогії «Вогнем і Мечем» (1884), «Потоп» і «Пан Володийовський» Генрика Сенкевича.

В сучасній Польщі слово «сармацький» (польською: sarmacki) є формою іронічної самоідентифікації, чаом щоб підкреслити унікальний польський характер.[ред.] Cарматизм український

Сарматизм був популярний і в української еліти того часу: української шляхти і козацтваСАРМАТИЗМ УКРАЇНСЬКИЙ - концепція походження українців від сарматів. За своїм характером — етнічно-культурна, нерідко з політичним забарвленням.Теорія сарматизму існувала і в інших народів (напр., поляків). Зародилася в епоху Відродження й проіснувала в літературі до кінця XVIII ст. З'явилася через романтичне захоплення гуманістів античним світом, спроби повернути застарілу ономастику. За «Географією» Птолемея, Сарматією називали Польщу, Литву (з Україною), «Татарію»; поділяли на Європейську та Азійську (кордон — р. Дон). Термін «Сарматія» завжди був географічно розпливчастим, але надзвичайно стійким. Сарматизм в європейській літературі, заснований на античній традиції, нічим її не збагатив у середні віки. Він був викликаний браком знань про Східну Європу, а тому з появою нової інформації просто зник. Але став одним із чинників формування теорії сарматизму в Україні.Зростання національної самосвідомості українців зумовлене, з одного боку, етнічним розвитком, зіткненням з іноетнічним населенням Речі Посполитої, а з іншого — знайомством з гуманістичними концепціями, греко-римськими державами, в свою чергу, викликало інтерес до свого походження представників різних верств українського населення. В античних джерелах, вивчення котрих було основою навчальної системи ренесансних учбових закладів, наводилися відомості про сарматів — народ чи союз племен, які жили колись на території Східної Європи. Звідси народилася концепція сарматизму, за якою населення відповідної території Середньої та Східної Європи є безпосереднім нащадком сарматів.Чи не вперше фіксуємо С. у. у більш широкому розумінні в українського мислителя С. Оріховського-Роксолана (1513—1566). Для нього, Сарматія — це Річ Посполита, а сармати — народи, що її населяють. Причому поляки є ядром сарматських племен і об'єднують їх.

Цікавою пам'яткою С. у. є Густинський літопис (1623 — 1627). Як давнє населення України літопис називає цимбрів (кіммерійців), що жили «над... Меотійським болотом». Енети (венеди — сармати) — давнє населення Трої (пішли нібито від Гомера). В результаті міграції троянці-енети зайняли місце цимбрів у Сармати. «Енети... із Азії Меншої вийшли і, прийшовши до Сарматії, сарматами нареклися...» Згодом вони поширилися по всій Сарматії. В своїх даних автор літопису посилається на Страбона та інших античних і середньовічних авторів. Межі європейської Сарматії він описує так: «Од заходу — ріка Вісла, од півдня — гори Угорські (Карпати).., од півночі — море Венедицьке (Балтійське), а од сходу — ріка Дон...» А це етнічні території Русі і литовців. Тобто автор усвідомлює Русь нащадками грецької цивілізації.Одним з найцікавіших моментів розвитку С. у. є його серйозна трансформація під час Визвольної війни. Зокрема, у Білоцерковському універсалі (1648) Б. Хмельницького (за С. Величком) відтворюється теорія, згідно з якою сармати, що знаходилися на території України, розкололися, й певна частина їх (поляки) переселилася на землі сучасної західної Польщі.Тут вже не йдеться про споконвічну першість поляків (як у Оріховського), а лише наголошується, що поляки в силу “пожадності” захопили Русь – своїх братів.У XVIII ст. С. у. остаточно занепадає, поступаючись хозаризму та іншим теоріям. В останній раз фіксуємо його у «Історії русів». Але за нею, сармати — південні степові племена з азійськими фізичними особливостями. Сарматизм, на що претендували й поляки, який вказував на прийдешність українців, вже не вдовольняв етнос.

С. у. прислужився нації у період піднесення її самосвідомості як символ емансипації. Зокрема, він підкреслював давність нації, історичну велич, багату культуру й право на свою державність.

!Сарматизм започаткований у сер 16ст., і бурхливо розвинен у 1ий Пол 17ст. В основі сарматизму лежав етногенетичний міт, згідно з яким племена „войовничих сарматів" (майбутня шляхта) нібито підкорила свого часу тубільне населення(простолюд), створивши з часом „державу золотој шляхетськој вільності" – РП. Культ богообраності РП. Оспівувався устрій – вільној спільноти Вільни громадян, яки сами керують своєю державою на засадах злагоди і братерства.?особливий етикет, мода, психологія, мистецтво. Галицька шляхта стояла у витоків сарматизму, називаючи себе сарматами-роксоланами. Русини намагалися доповнити цю ідеологію својм забарвлення як початківців, фундаторів „Великој Сарматіј" твір „Про Острозьку війну"(1600р). Кијв – вищий сакральний центр до якого тяжіють всі. Роксолані походить від коханки О.Македонського. Прагнення третього народу до входу в союз двох. Само ідентифікація, виокремлення себе-русинів, почуття ворожості до відмінних – польських шляхтичів.

64.Зов і вн фактори заключення Люблінської унії

Зов: Послаблення ВКЛ через війни з Московією нап 16-уІпол 17 ст., втрата значної частини своєї території в Лівонській війні. Укр. шляхта була зацікавлена в налагоджені оборони від турецько-татарських набігів. Прагнення до поліпшення торгівлі з країнами Зх.Європи. Вн: дрібна литовська шляхта прагнула полегшити свої військові тяготи; прагнули до ідентичних польським привілеям тамтешньої шляхти. Польща мала цілком обґрунтоване прагнення до розширення своїх земель на Схід, мала потребу в орних землях та залежних селянах.

65. Міські "нації" в західноукраїнських містах 14-15 ст. (згромадження іноземців). Прямим кoнтaктaм oбox культурниx свiтiв сприялa aтмoсфeрa бaгaтoмoвнoгo й бaгaтoeтнiчнoгo гaлицькoгo мiстa. Пeршi дoпливи чужoзeмнoгo eлeмeнту фiксуються тут щe в княжi чaси. У XV ст., внaслiдoк дeмoгрaфiчниx прoцeсiв, прo якi йшлoся вищe, у нaйбiльшиx мiстax Русi – Львoвi й Пeрeмишлi – руськe нaсeлeння взaгaлi стaє мeншiстю, витiсняючись дo пeрeдмiсть; у мaлиx мiстax руськa люднiсть прoдoвжувaлa склaдaти oснoвну мaсу нaсeлeння.

Пeршу скрипку сeрeд кoлoнiстiв грaли нiмцi, якi у Львoвi в пeршiй чвeртi XV ст. стaнoвили пoнaд 70% прибулoгo люду. Нa другу пoлoвину цьoгo ж стoлiття їx пoзiрнo мeншaє – дo 30%, нa пoчaтку XVI ст. – дo 14%, a нa сeрeдину XVI ст. – дo 6%. Цe, прoтe, нe oзнaчaлo, щo вoни пoвиїжджaли. Вiдбувaлaсь прискoрeнa пoлoнiзaцiя xристиян-кaтoликiв (чexiв, угoрцiв тa нiмцiв), якi зaвдяки спiльнiй рeлiгiї тa мiшaним шлюбaм рoзчинялися у пoльськiй спiльнoтi. Нiмцi витвoрили й пeршу мaґдeбурзьку грoмaду Львoвa; прoтягoм XV – пoчaткiв XVI ст. з нiмeцькoгo сeрeдoвищa виoкрeмлюється пeрший мiський пaтрицiaт, який oxoплювaв рoдини Aрнeстiв, Буxгoльцiв, Ґeльбeзeмiв, Ґeрнiгiв, Ґoльдбeрґiв, Зiнрixiв, Зoммeрштaйнiв, Клoппeрiв, Лiндeрiв, Рaннeрiв, Смeльдфeльдiв тa iн.

Другoю зa впливoм i чисeльнiстю eтнiчнoю групoю прoдoвжувaли, як i в княжi чaси, лишaтися вiрмeни. Змiцнeння вiрмeнськoї тoргoвoї кoлoнiї у Львoвi нaприкiнцi XIV ст. зaсвiдчує пiднeсeння тoргiвeльнo-пoсeрeдницькoї рoлi Львoвa, кoтрий пoруч з Вeнeцiєю тa Aмстeрдaмoм пeрeтвoрився нa oдин з трьox гoлoвниx вiрмeнськиx цeнтрiв Єврoпи. У нaйблaгoслoвeннiшiй i вeличнo услaвлeнiй мaтeрi мiст, яку oxoрoняє Бoг, як пишнoмoвнo нaзивaють Львiв тoгoчaснi вiрмeнськi джeрeлa, вiрмeнськa кoлoнiя зaсeлялa oкрeмий квaртaл, дe мeшкaлo пoнaд 60 рoдин; ужe з 1365 р. тут iснувaлa oкрeмa цeркoвнa спiльнoтa нa чoлi з єпискoпoм, щo пiдкoрявся кaтoлiкoсу. Чимaлa кoлoнiя iснувaлa i в Кaм’янцi-Пoдiльськoму (зa пiзнiшими, сeрeдини XVI ст., дaними, їx тут прoживaлo дo 300 рoдин). Мeншi вiрмeнськi oсeрeдки фiксуються в Гaличi, Снятинi, Язлiвцi, Брoдax, Ярoслaвi. Прo aктивнe дуxoвнe життя вiрмeнськиx грoмaд, oсeлeниx нa Русi й Пoдiллi, свiдчaть числeннi григoрiaнськi цeркви (сeрeд ниx – i тaкa пeрлинa вiрмeнськoї сeрeдньoвiчнoї aрxiтeктури, як xрaм Успiння Бoгoрoдицi у Львoвi). При xрaмax дiяли приxoдськi шкoли, a у Львoвi у 20–30 рoкax XVI ст. булo склaдeнo двi вiрмeнськi xрoнiки з iнфoрмaцiєю прo мiсцeвi пoдiї пoчинaючи вiд сeрeдини XIV ст.

Oкрeмi мiськi грoмaди утвoрювaли єврeї, якi з чaсiв Кaзимирa Вeликoгo зa привiлeями 1364 i 1367 рр. кoристувaлися прoтeкцiєю пoльськoгo уряду, зaцiкaвлeнoгo в припливi дo крaїни грoшoвитиx людeй, кoтрi нeрiдкo виступaли в рoлi гoлoвниx крeдитoрiв сaмиx кoрoлiв. Oскiльки в бiльшoстi мiст єврeї нe мaли прaвa зaймaтися рeмeслaми, a пoчaсти й тoргiвлeю, в їxнix рукax зoсeрeдилoся лиxвaрствo i нaкoпичилися чимaлi кaпiтaли, пiдштoвxуючи рoзвитoк грoшoвoгo oбiгу. Тaк, у Львoвi зaвдяки єврeйськiй iнiцiaтивнoстi вжe нa злaмi XIV–XV ст. iснувaли рoзвинутi крeдитнi вiднoсини з устaлeнoю прoцeдурoю крeдитниx oпeрaцiй, у тoму числi в сфeрi кoмeрцiйнoгo крeдиту – мiж львiвськими тa iнoзeмними купцями.

Нa вiдмiну вiд нiмeцькиx кaтoлицькиx кoлoнiй, вiрмeнськa i єврeйськa грoмaди нe тiлки нe рoзсмoктувaлися в слoв’янськiй мaсi, aлe нaвпaки – внaслiдoк зaгaльнoї iнтeнсифiкaцiї дуxoвнoгo життя щe дужчe виoкрeмлювaлися, дoдaючи бaгaтoбaрвнoстi руським мiстaм i склaдaючи тлo, нa якoму впeршe в укрaїнськиx зeмляx пoчaв рoзвивaтися фeнoмeн вiдкритoгo суспiльствa мiськoгo типу.

66.Основні пункти Люблінської унії

1 липня 1569. передумови: 1.послаблення ВКЛ через війну з Московією напр.16-1пол17ст., втрата тер. Через поразку в Лівонській війні. 2.послаблення позицій лит. магнатів., відкрите бажання автономістів до об’єднання, через прагнення до привілей польський шляхтичів. 3.Польша мала потребу в нових землях і залежних селянах.

Пункти: 1.Глава держави – виборний король(його спільно обирає шляхта, він стає ВК ВКЛ), Король: а) Керував зовн політикою; б)мав право призначати на посади чиновників і сенаторів на посади; в) мав зректися спадкоємного титулу; г) не мав права без згоди сейму одружуватися, видавати закони, вводити податки, займатися справами війни та миру. 2.Спільний сейм вирішував найважливіші питання державного життя. 3. Спільна скарбниця і грошова одиниця. 4.Єдина зовнішня політика. 5. Литва втрачала свою державність, зберігши автономію лише в місцевому самоврядуванні, організації військ і судочинстві. 6.майже усі укр. Землі до литовської автономії вже не входили, належучі РП, виняток: Берестейщина і Пінщина.

67.Основні етапи входження у. земель до складу ВКЛ

За Шабульдо: 1320-1330 – Володимир, Галич, Кијв; 1340-1360 – Поділля, Кијвщина, Сіверщина. За Ульяновським: 1320-1330 – Гедимін не закріпився; 1340-1360 – Ольгерд; 1390 – Вітовт. Скасування самостійності.

сучасній історіографії переважає думка, що Київ увійшов до складу Литовської держави у 1362 — 1363 рр. (О.І. Насонов, В. Т. Пашуто, В. І. Пічета, І. Б. Греков, М. Ф. Котляр тощо). Проте є дослідники, які вважають достовірним дане повідомлення Биховця й використовують його у своїх побудовах. Вони дещо по-різному датують похід Гедиміна на Київ (А. І. Рогов — 1322 р., Ф. М. Шабульдо — 1324 р., Р. Батура — 1325 р.). Але й ці вчені вимушені визнати, що головний з /60/ точки зору історії факт (реальне включення Київської землі до складу Литовської держави) відбувся лише у 60-ті роки XIV ст. Практично ці історики змушені повторно «завойовувати» місто вже під час князювання Ольгерда. Ф. М. Шабульдо висунув думку, що у 20-х роках відбивався лише перший етап литовської експансії на Південну Русь (конкретніше Київську землю) 54

Волинь та Київська земля безсумнівно теж відчували цей тиск. М. П. Дашкевич оцінював Повість про Гедиміна як «сполучення достовірних повідомлень про чотири чи три різночасових рухів литовських князів з метою захоплення піввденноруських територій» 64. Він схилявся до думки, що таке завоювання могло статися після 1332 р. Ф. М. Шабульдо вважає, що це був перший етап включення українських земель до складу Литовсько-Руської держави 65. Якщо ж і можна визнати вплив Литви на Київ або навіть якісь військові спроби його захоплення, то не можна погодитись з фактом державного завоювання Гедиміном Київської землі та

68. Шляхетські конфедерації 15-першої пол. 17ст.

Конфедераціј – проголошені шляхтою реальні тимчасові союзи, для досягнення певној мети, у тому числі збройним шляхом. І к-я 1436р, яка вимагала дотримання єдлинського привілею(1430р). Варшавська к-я(1573р) взаємно гарантували збереження релігійного миру, забовязувались не використовувати зброј для розв'язання міжконфесійних конфліктів. Віленська к-я(1599), що вимагала зрівняння вправах кат і прав церкви.(Союз протестантів і православних, очолюваний Родзивілом Чорним) Згідно з дослідженнями окремих науковців, уже з 1709 р. Річ Посполита фактично потрапила під протекторат Російської імперії, яка не була зацікавлена в стабільному розвиткові Польсько-Литовської держави. Так, за сприяння царського двору Катерини II у 1767 р. виникло три шляхетські конфедерації проти короля, а протягом 1768-1769 pp. їх нараховувалось уже 36. Більшість антиурядових виступів відбувалася на землях Правобережжя й нерідко супроводжувалася гонінням на православних, що, в свою чергу, спричинювало стихійні повстання українського селянства

69. Усамостійнення Київської митрополії 1458р

Після смерті Кіпріана наявний розлад в церкві. Кіпріан добився скасування Г-В митрополії, що відродився у 1371р. Фотій (1406-1431), Іона, Герасим, Ісидор (1436-1458) Беручи участь у Ферраро-Флорентійському соборі висвячений папою на кардинала. 1443 – привілей на права і свободи Руської церкви. Іона висвячений в Москві (1448-1461). Щоб не втратити позиції папа висвятив унійного Григорія Болгарина. 1458 – „на нижню Русь”. Єпархії: Київська, Чернігівська, Брянська, Смоленська, Полоцька, Луцька, Володимирська, Туровська, Галицька, Холмська, Перемишльська. Новостворена митрополія спочатку перебувала під владою Риму, потім Константинополя(1467), де противники унії взяли гору. З часом не їздили висвітлюватися, а отримували від патріарха листа – благословення – сакру. Церква стає не така ортодоксальна як в Москві. Занепад церкви, хабарництво, ставлення духовенства на противагу світським особам. КИЇВСЬКА МИТРОПОЛІЯ --- одна з церковних провінцій Константинопольського Патріархату, що утворилася в результаті хрещення України-Русі Володимиром Святославичем у 988. Точна дата заснування К.м. та імена перших митрополитів залишаються невідомими. За однією з версій, першим ієрархом був грек Михаїл. Однак ряд дослідників дотримуються думки, що ним був Леон чи Леонтій (п. 1004) або єпископ Настас Корсунянин. Першим Київським митрополитом, про якого згадують історичні джерела, став сучасник Ярослава Мудрого грек Теопемп (1037-48). Духовна влада К.м. поширювалася на всі єпархії, що були утворені на землях Київської держави. Після зруйнування Києва монголо-татарами київські митрополити обрали місцем свого перебування Владимир на Клязьмі. Це призвело до послаблення їхнього зв'язку з українськими землями та змусило галицько-волинських князів розпочати процес утворення окремої Галицької митрополії. В 14-15 ст. на українські та білоруські землі у складі Великого князівства Литовського поширювалась духовна влада митрополитів, які, перебуваючи у Москві, продовжували вживати титул “митрополит Київський і всієї Русі”, їх намагалися використати у своїх політичних цілях московські князі. Це стало причиною того, що у 1458 утворилася К.м., незалежна від Московських митрополитів. Київські митрополити другої пол. 15 ст. були прихильниками Флорентійської унії 1439 про об'єднання католицької та православної церков і підтримували зв'язки з Римськими Папами. Згодом ці відносини були перервані, і К.м. вступила в період глибокої кризи, яка привела до укладення Берестейської унії 1596.

70. Людина доби Відродження. Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Людина традиційно була важливим об'єктом філософського аналізу й неодноразово в історії філософії ставала центральною ланкою в системі зв'язків універсуму. Згідно з августинівським трактуванням цієї проблеми, що панувало впродовж усього середньовіччя, попри те, що світ існує для людини й вона стоїть на найвищому щаблі в ієрархії істот, що їх створив Бог, людина не є самодостатньою, а має значення тільки у своєму ставленні до Бога, в понятті гріха та вічного спасіння, якого неможливо досягти, спираючись тільки на власні сили. Гуманістична філософія Відродження цікавиться передусім земним призначенням людини. Розпад феодальних устоїв права й моралі, нестабільність, широкий спектр нових суспільних відносин, напружена драматична боротьба класів і станів, зіткнення приватних інтересів — ці обставини сприяли активній участі кожного громадянина в суспільному житті й відкрили простір для енергійної особи. Це «пробудження самотності духа» Геґель вважав провідною рисою Відродження.

71.Проблеми місцевої влади.. У 1362 році Київ був здобутий великим литовським князем Ольгердом і перейшов під владу великого князівства Литовського. Деякий час тут зберігалася влада місцевого князя – васала Литви. Останній київський князь Семеон Олелькович у XV ст мав резиденцію поза межами старого міста. Він збудував замок на старому городищі біля озера Гнилуша (територія на захід від с. Троєщина). Залишки земляних валів під назвою Олелькового городища зберігалися по берегах озер до XVIІІ ст. Наразі в урочищі Городище їх рештки не простежуються. З ХІІІ ст. в українських містах починає запроваджуватися Магдебурзьке (німецьке) право. Хоча перший документ про надання німецького права зберігся лише від 1339 р. (про надання Болеславом Тройденовичем німецького права місту Сяноку), але можна припустити, що фактично німецьке право було заведене у містах Галицько-Волинської держави ще з кінця ХІІІ ст. Наприкінці XIV століття починають надавати українським містам самоврядування за німецьким правом литовські князі. У 1374 р. таке право дістав Кам'янець на Поділлі, в 1390 р. — Берестя, а далі — цілий ряд інших міст. В кінці XV століття Магдебурзьке право отримав Київ. лицарства, однак між ними існувало розходження, що виникло в XIV столітті: 1. Шляхта володіла імунітетом: володів власністю, звільнявся від деяких повинностей, мав судову владу над селянами. За Кошицький Привілей 1374 шляхта звільнилася від усіх державних повинностей, за винятком платежу Поземельні подати в розмірі 2 грошей з льону, отримала виключне право займати посади воєвод, кастелянов, суддів, подкоморіев та ін лицарства могло бути рядовим (miles medius, scartabellus); крім того, зустрічалися лицарі, що відбувалися з селян і солтисов (miles e sculteto vel cmetone). Віра за вбивство шляхтича була визначена в 60 гривень, за лицаря рядового 30 гривень і лицаря останньої категорії - 15 гривень. 2. Шляхта володіла гербами. 3. Шляхта була виразником національної свідомості поляків. 4.Шляхта була проникнути сильно корпоративним духом, почуттями становий солідарності і енергійно відстоювала свої станових інтереси, які часто перебували в протиріччі з інтересами інших станів.

72.Кінець династії Романовичів і боротьба за галицький престол.

Подальша політика Романовичів була спрямована на звільнення від монгольської зверхності. Данило Романович наполегливо шукав угод з тими силами, які могли виступити союзниками проти монголів. Ці угоди були скріплені шлюбами Данилівни з Андрієм Ярославичем, братом Олександра Невського, у 1251 р. та Ольги Васильківни з чернігівським князем Андрієм Всеволодовичем у 1261 р. Шлюб Юрія Львовича з дочкою тверського князя Ярослава Олександровича у 1282 р. був останнім акордом цієї політики. Заплутані відомості про родинні зв'язки останніх Романовичів з Ольговичами, напевно, відбивають реальну ситуацію. В умовах першої половини XIV ст. їх союз був природнім і вигідним для обох.

Після монгольської навали посилився подальший процес роздроблення У землях, що знаходилися під безпосередньою зверхністю Орди межі шлюбної політики звузилися до зв'язків з ближчими сусідами.

1316 – союз Лева і Андрія з Тевтонським Орденом проти татар. 1323 – Лист Владислава Локетка папі сповідь про смерть племінників. 1320 – КП+Угорщина, На Галичину вторглися угри і ляхи у 1323р. Похід Литви на Волинь в літописах. 1324-1325 – походи Гедиміна на ГВР. Локетек лобійував Зимовита але бояри настаяли. Андрій і Лев раптово померли у війні з татарами. 1325 – Юрій Болеслав ІІ.

Після того як вигасла династія Романовичів, Любарт-Дмитро Гедимінович аж до самої смерті у 1384 р. боровся за реставрацію Галицько-Волинської держави. Цікаво, що вихід з складної ситуації він шукав у старих зв'язках попередньої династії. Другою його дружиною була Ольга-Агафія Костянтинівна з борисо-глібської гілки Ростовських Мономаховичів. Трохи пізніше його стопами пішов і Свидригайло Ольгердович, опинившись на Волині в подібній ситуації. Його другою дружиною стала Анна Іванівна з Тверських Мономаховичів.

73.Свято в Середньовіччі. Найбільш поширеним святом Середньовіччя,є карнавал..Карнавальна культура пов'язана з академіком Бактіном(«Франсуа Рабле и культура его времени»).Карнавал існував в Зах.Эвропі.Найкарнавальніше місце-Венеція.В ньому могли брати участь всі.Найголовнішим атрибутом була маска.Він тривав цілу ніч і відігравав деструктивну функцію.Що ж стосується України,то православна церква негативно відносилася до маски,бо це чуже обличчя,чужа душа.Всі свята виконували структуризуючу функцію,на відміну від інших. Вони мали релігійне зображення,крім рицарських свят. Найголовнішим святом було не світське,а релігійне.Пасха.Свято без масок.Обов'язкове свято через поцілунок.Святкували за Юліанським календарем.День ангела.Найменшим святом,було свято конкретної людини.Вітали різними подарунками.Вважалося,що коли людина народжується,то вона не має душі і ангела.До світських свят відносилися рицарські свята і свята цехових ремісників.Рицарські свята починалися при королівському дворів день короля,королеви,або в честь перемоги.Вони не були прив'язаними до конкретного дня.Були видовищним явищем.Відбувалися військові змагання двох кінотників.Головне було показати фізичну силу,а не перемогти в честь дами серця.Особливим було демонстрація військових звитяг,бо вони завжди були у стані війни. Жінки не були присутні.Далі відбувалося рицарське застілля-прийом у сеньйора.Зправа від сеньйора сиділи його васали,а зліва менш малозначні люди(все це згідно зи розп'яттям:на ньому ноги Ісуса Христа лежать на хресті з права).Далі відбувався символ винесення чащі.Із неї спочатку пив сеньйор,а потім його васали-це означало їх вірність сеньйору(вино-це кров,а сам жест означав спільну кров).Далі виносився хліб.Спочатку його розламував сеньйор.Свято цехових ремісників.У кожного цеху існував свій покровитель.Архангел Михаїл-покровитель зброярів. Святкували майстри,підмайстри,учні,але не клопаки-ті,що подавали щось.Майстер збирав свій цех у цеховому будинку.Далі виносили ікону покровителя, шедеври,цехові штандарти і здійснювали «хід» через ринкову площу до цеху. В церкві відбувалася молитва і замовляли службу.Замовляли цехову свічку(кожен цех свою).Під час служби свічка горіла перед іконою покровителя.Найстаріший майстер(по віку) скликав збори,які поділялися по часу і проголошував підмайстрів майстрами.Пир:чаша,хліб,як у військових.Регіональні свята.Місцеві шановані свята.Біля церкви стояли всі місцеві люди незалежно від місця в структурі.

74.Правління Юрія Болеслава в Галичині. (, династія П'ястів (бл. 1306 — †7 квітня 1340 р.) — галицько-волинський князь (1325—1340). Син мазовецького князя Тройдена II і Марії, дочки Юрія I Львовича. Будучи католиком, прийняв православну віру й ім'я Юрій. Намагаючись протистояти експансії Польщі та Угорщини, підтримував союзні відносини з Тевтонським орденом і Литвою. Робив спробу повернути Люблінщину, яку 1303 р. захопила Польща. Юрій II Болеслав був одружений з донькою великого князя литовського Гедиміна. Прагнучи зміцнити князівську владу, вів боротьбу проти бояр, в якій спирався на міщан. Юрій II підтримував розселення німецьких колоністів, задумав запровадити католицтво. Ці заходи Юрія II Болеслава підривали значення місцевої аристократії. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення поверталося до католицизму. Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для активної агітації, а й до активних насильницьких дій. 1340 р. бояри організували проти Юрія II Болеслава змову і отруїли його у Володимирі.Перше українське місто, яке набуло магдебурзьке право, було Новий Санч на Лемківщині (1299 р.) [1, 8]. У 1339 р. галицько-волинський князь Юрій Болеслав Тройде-нович надав магдебурзьке право м. Сяноку внутрішній політиці Юрій-Болеслав продовжував підтримувати міста й намагався розширити свою владу. Такий курс, імовірно, призвів до сутички з боярами, які й отруїли його у 1340 р. нібито за намагання ввести католицизм і потурання чужоземцям Так власна знать позбавила Галичину й Волинь останнього князя.

76. Латинське шкільництво в украјнських містах

Княжі часи не залишили по собі виразної системи Ш., що ускладнювало збереження О. на Україні після занепаду Київської Держави. Брак власної шкільної системи, особливо - вищої, українці надолужували, виїжджаючи до латинських університетів у Кракові, Празі і Зах. Европі. Укр. школи стояли на низькому рівні, але були досить поширені. Школи були звичайно при церквах, де вчили дяки. Наука починалась від 7 р. життя. Уявлення про те, з чого вчили, дає буквар І. Федоровича 1574, укладений за грец. і болг. зразками.Розвиток прот. (поль.-нім.-латинської) О. на Україні і Білорусі в 16 і на поч. 17 ст. (кальвінські школи в Панівцях на Поділлі, соцініянські в Киселині під Володимиром, Хмільнику, Гощі, Берестечку) і зокрема єзуїтських поль.-латинських шкіл (колегії в Ярославі 1575, академія в Замості 1595 й ін. — разом 23 на Україні) спонукав правос. піднести рівень своїх ц.-слов. шкіл. За прот. і кат. зразками кн. К. Острозький створив правос. школи в Турові (1572), Володимирі (1577) і найкращу в Острозі (бл. 1580, див. Острозька школа). Крім того, подібні школи виникли в Смотричі (1579) і Холмі (1582). Крім ц.-слов. мови, введено до них латинську, грец. і поль. мови.

Дата добавления: 2015-05-23