Візія Сх.Європи 14-16 ст. І.Б.Грекова 4 страница

90.Повстання Глинського. Зимою 1508 р. знялося останнє з повстань аристократичної верхівки «руського» живла у Великому Литовському Князівстві. Героєм руху був князь Михайло Львович з Глинська над р. Ворсклою, З військом курфірста побував Глинський у Фризії, а крім цього проїхав Італію та Еспанію. Як знавець західньо-европейського, воєнного мистецтва й дипльоматії того часу, вернув Глинський на двір великого князя Олександра, та вже в 1500 р. став маршалом двора; користаючи з своїх впливів, почав протегувати свояків та українську й білоруську шляхту, що бачить у ньому мужа провидіння в своїй скруті та пониженню від литовського, окатоличеного панства. Колиж великий князь захворів і вмер, зависники карієри Глинського пустили чутку, начебто він отруїв Олександра, щоби самому стати великим князем. Повірив у цю чутку наслідник Олександра Жигмонт; він відібрав Глинському маршалківство й цілу низку земель, що він їх тримав у державі, а разом з тим почав відбирати землі й уряди його своякам. Даремне Глинський домагався суду, даремне викликав зависників на двобої; не помогли вставлення за ним у Жигмонта татарського хана Менглі-Гірея й угорського короля Володислава. Обурений несправедливістю великого князя й нікчемністю своїх ворогів, Глинський поїхав у свої турівські маєтности й тут, увійшовши в порозуміння з Москвою й Кримом, почав організувати повстання.

З тогочасної переписки великого, московського князя довідуємося, що в червні 1507 р. присилав до нього, «бити чолом», Глинський, а багато князів та людей «грецької віри», просило оборони перед насиллям латинників. Мотив оборони «грецької віри» підіймав Глинський і на потайних сходинах та нарадах своїх однодумців. В Новгородку «зібравши багато людей», переконував їх Глинський, що на найблизшому соймі в Вильні, будуть українців і білорусинів силоміць перехрещувати на латинство, а непослушних карати смертю. Загальне негодування на литовсько-польську політику й агітація Глинського, зробили своє. В лютому 1508 р. почалося повстання української й білоруської шляхти, з походу на Мозир, що піддався Глинському без бою. Місцеве населення, як оповідає хроніст Валєвський, віддавало Глинському «божеські почести, наче володареві; православне духовенство й монахи вийшли йому назустріч, з святощами». З черги пішов Глинський на Слуцьк і Минськ, але здобути їхніх замків йому не вдалося. Його сили вистарчали на покорення кількох поменчих міст Білої Руси. Рівночасно брат Глинського, новгородський староста Василь, оперував на Київщині, де обляг Житомир і Овруч. Він, по словам хроніста Стрийковського, «намовляв українську шляхту й бояр, добровільно приступати до повстання, щоби, при божій помочі, відібрати велике князівство з рук Литви й вернути Україні, як передтим бувало споконвіку, та відновити Київську Державу». Тими обіцянками підняв він чимало шляхти на повстання й привів до присяги на вірність князеві Михайлові Глинському.

«Вічна згода» Москви з Литвою не потривала довго. Вже в 1511 р. почалася, з намови Глинського, велика московсько-литовська війна; а хоч в 1514 р. князь Константин Острожський розгромив московське військо над Оршею, то Москва зайняла й успіла вдержати Смоленськ, що його великий московський князь Василь обіцяв віддати Глинському. Князь Василь не дотримав слова і Глинський почав переговори з Жигмонтом. Конспірація виявилася, Глинського арештували й засудили на смерть, але подружжя великого князя Василя з братаницею Глинського, врятувало йому життя... Колиж великий князь Василь помер (1530 р.) Глинський, при боці своєї братаниці-регентки, добився найбільш впливового становища в Московщині. Але тут повторилося те саме, що підняло його на повстання проти Литви й примусило шукати захисту в Московщині. Зависники закинули йому, що він... отруїв великого князя Василя (як колись литовського, великого князя Олександра). Наклеп зробив своє. Глинського арештували, а по кількох тижнях він таки й помер у тюрмі (15 вересня 1534 р.). Повстанчий зрив, викликаний Глинським, заломився без успіхів, як останнє зусилля української й білоруської, аристократичної верхівки до відзискання належного їй становища в Великому Литовському Князівстві. А хоч у Глинського була на устах справа «грецької віри», а може й снилася йому корона Київської Держави, то сили, що він ними орудував, були заслабі, не тільки своєю чисельністю. Українська родова аристократія почала вже примирюватися з положенням. Хто з неї не вспів іще перемінити прадідної віри й національности, був на дорозі в той бік, а навіть такі оборонці віри й національности, як князь Константан Острожський, були переконаними литовсько-польськими патріотами. Вони то й перехилили перемогу, над повстанням Глинського, в бік литовсько-польської держави.

91.Вітовт (1350 — 27 жовтня 1430) — великий князь литовський (1392—1430), син Кейстута.В 1370—1376 рр. брав участь у походах проти Тевтонського ордену, а 1372 р. — на Москву. Виступав проти умов Кревської унії 1385 р., боровся за політичну незалежність Литви від Польщі.За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Вітовт був визнаний польським королем Ягайлом довічним правителем Литовського князівства. Ліквідував на території України найбільші удільні князівства — Волинське, Київське, Новгород-Сіверське і Подільське та створив замість них звичайні литовські провінції, в яких правили великокнязівські намісники, а Західне Поділля змушений був передати Ягайлові.Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор'я. 12 серпня 1399 р. литовські війська на чолі з Вітовтом були розбиті татарськими загонами у битві над Ворсклою. Але в 20-х рр. 15 ст. Вітовт все ж зайняв Поділля і зумів розширити свої володіння до Чорноморського узбережжя. Будував на південних кордонах своєї держави велику систему укріплень, яка складалася з фортець Каравул, Білгород, Хаджі-бей.Протягом 1406—1408 рр. здійснив три походи у Московське князівство, встановивши в 1408 р. кордони між Литвою і Московією по р. Угрі. Вів тривалу війну проти Тевтонського ордену.В 1410 р. Вітовт разом з Ягайлом очолював польсько-литовсько-українські війська, які завдали поразки німецьким рицарям у Грюнвальдській битві. Вітовт сприяв розвиткові торгівлі, ремесел, запроваджував у містах, в тому числі і в Україні, магдебурзьке право.В 1413 р. уклав з Польщею Городельську унію, яка обмежувала права і привілеї української православної шляхти у Великому князівстві Литовському. 15 листопада 1415 р. за ініціативою Вітовта собор єпископів у Новгородку висвятив всупереч волі константинопольського патріарха митрополитом київським і литовським Григорія Цамблака.

Політична діяльність Вітовта розпочалася після втечі з в'язниці у 1382 році. Він був талановитий політик, і вся діяльність його була спрямована, на скасування Кревської угоди. Після втечі з в'язниці Вітовт підбурив Тевтонський Орден на похід проти Ягайла, але, на прохання Ягайла, замирився з ним. Ягайло обіцяв йому повернути землі Кейстута, але не виконав своєї обіцянки. До особистої образи приєдналося обурення, викликане призначенням поляка-намісника. Вітовт знову звернувся до тевтонів — і знов Яґайло замирився з ним у 1392 році. Вітовт став господарем Великого Князівства спочатку, як заступник Ягайла, а далі за ним визнав польський уряд титул Великого князя. Авторитет Вітовта зростав. Коли Ядвіга звернулася з вимогою данини з Великого князівства, яку нібито Ягайло подарував їй на віно, Вітовт оголосив її листа старійіішнам, і всі вони рішуче відмовили: «Ніколи нікому Велике князівство не платило данини!» Він знову нав'язав стосунки з німцями, і на таємній нараді на остр. Са-.ліні року 1398 князі й бояри литовські та руські проголосили його королем Литовським і Руським. Кревська угода була скасована. - Дальшим кроком було проголошення незалежности Великого князівства. Вітовт підготовив прихильність литовців і Москви, одруживши свою дочку Софію з великим князем Василісм 1. На черзі стояло коронування Вітовта. Великою помилкою його було втручання в татарські справи: під час боротьби ханів Золотої Орди він вирішив підтримати Тохтамиша проти Едигея. Перемога була на боці Едигея. Над Ворсклою 1399 року татари розгромили Вітовтове військо: забито було десятки князів, поліг цвіт литовсько- руського лицарства. Про коронацію не могло бути й мови. Однак, ця поразка над Ворсклою не припинила успіхів Вітовта йа сході, і дипломатичним шляхом він досягнув того, чого не міг добитися збройною силою. Не зважаючи на страшний розгром, Вітовт не перестав втручатися в справи Золотої Орди: брав участь у зміні ханів, висував своїх кандидатів. Розпад Золотої Орди і заснування Кримського ханства спочатку створили дуже сприятливі для Литовсько-Руської держави обставини. 1410, — похід спільних сил Польщі та Литви проти Тевтонського Ордену. Кульмінаційним моментом її була битва під ґрюнвальдом, в якій перше місце належало Вітовтові. Але коли Яґайло почав добивати вже розгромлених німців, Вітовт відступив і тим не дав цілком їх винищити. Наслідком цього було те, що Велике Князівство Литовське знову зайняло супроти Польщі незалежне становище. Орден зробив Польщі дрібні поступки, а Литві повернув Жмудь. Проте, визнаючи Велике Князівство, як політичне тіло, Городельська унія вносила в його структуру розлам на релігійному фунті: вона забезпечувала права, рівні з правами польських паші, тільки литовським панам-католикам. Вітовт, васаль короля, грав видатну ролю в політиці. Престиж його підносився в очах Европи щораз вище. «Велика війна» з Тевтонським Орденом не припинила його стосунків з ним. Поруч з цісарем Сігізмундом, Вітовт виступає як посередник між Польщею і Орденом. Зі свого боку Сігізмунд уживав заходів, щоб розсварити Вітовта з Ягайлом. Ще 'під час війни з Орденом цісар пропонував Вітовтові королівську корону, але Вітовт відмовився. 1429 року, на пишному з'їзді в Луцьку, в присутності Ягайла та литовських панів, СіГузмунд запропонував Вітовтові корону. Вітовт льояльно спрямував його до Ягайла, який, заскочений несподіванкою, дав свою згоду Вітойт вирішив коронуватися всупереч бажанню Ягайла. Справа загострювалася, хвилювала Европу, ображені магнати обох держав ставили питання про війну Литви з Польщею. Щоб загасити справу, Ягайло запропонував Вітовтові зректися престола, з тим, щоб польська корона перейшла до Вітовта, але він і литовські магнати стояли твердо на окремішності держав, і Вітовт відмовився від польської корони. Нарешті, на 8 вересня 1430 року у Вільні призначено коронування Вітовта. З'їхалися почесні гості; Яґайло, великий князь Московський Василь 1 з іншими московськими князями, царгородські й татарські посли. Але польські пани перехопили в дорозі корону, і коронування було відкладене, а 27 жовтня 1430 року Вітовт нагло помер. Цей кольоритний епізод цікавий тим, що, з одного боку, малює державну свідомість Вітовта та литовських магнатів, а з другого — свідчить про ставлення цісаря і взагалі Европи до Великого Князівства.

92. Поширення протестантизму в Україні в 16-поч.17ст.

Ідеї реформації: спрощення церковного культу, заперечення особливої ролі священнослужителів, визнання єдиним джерелом Св.Письма. антикатолицький протистантиз і руськи єриси знаходять точки зіткнення. Найбільшого поширення набули громади антитринітаріїв, особливо у 60-80 рр 16ст. Ідея наближення мови Св.Письма до народу одна з провідних вимог Реформації. У ВКЛ ідеї несла молодь що навчалась Лейпцигу і Кеннінгзбезі. Нова хвиля після Трідентського собору (1544-1566), що оголоси протестантів поза законом. У 1560ті в кальвінізм звертаються Радзівіли, Кішки, Ходкевичі тощо. Київський єпископ Микола Паца перейшов до кальвінізму. Соціанство поширилось на Галичині – дубецька школа під протекцією Стадницького. Волинь: польські брати(Ф.Косий). протестантські громади в Острозі. Соціянська община в Чернякові.

93.Повстання Івана Підкови і Наливайка. Підкова Іван (рік народження невідомий — †16 червня 1578) — козацький отаман, молдавський господар (1577—1578).На Запоріжжі Іван Підкова з'явився біля 1550 року, привівши із собою на Січ цілий козацький полк. Брав участь у морських походах під проводом Самійла Кішки. Пізніше водив козацькі флотилії самостійно і спалював передмістя татарських приморських поселень.Своє прізвисько отримав за рідкісну фізичну силу, він запросто розгинав підкови, міг зупинити віз, запряжений шістьма конями, ухопивши його за заднє колесо, волячим рогом пробивав дубові ворота.

На початку листопада 1577 року Іван Підкова, назвавши себе братом Івана Води Лютого, при підтримці козацького загону на чолі з гетьманом Яовом Шахом, почав боротьбу проти ставленика Туреччини, молдавського господаря Петра Мірчича Кривого. Козацьке військо розгромило загони Петра Мірчича і 30 листопада 1577 року звільнило Ясси. Іван Підкова був проголошений молдавським господарем, а Яків Шах з козацьким загоном повернувся на Січ.В 1578 році велике турецьке військо за наказом султана Мурада III розпочало наступ на Молдавію. Під натиском переважаючих ворожих сил козаки під керівництвом Івана Підкови змушені були відступити на Україну. У Немирові (за іншими даними — Кам'янці-Подільському) Іван Підкова був по-зрадницьки схоплений польськими жовнірами за наказом брацлавського воєводи Яна Збаразького і відправлений до Варшави.За рішенням польського сейму 16 червня 1578 Івана Підкову було страчено у Львові. Тіло Івана Підкови козаки викрали і перевезли до Канева, де поховали у місцевому монастирі. Героїчній боротьбі Івана Підкови присвятив свою поему «Іван Підкова» Т. Шевченко.

Народився в м. Гусятині на Поділлі в родині кушніра, рік невідомий. Після смерті батька, закатованого слугами магната О. Калиновського, переїхав до Острога і жив біля брата Дем’яна. Пішов на Запорожжя, брав участь у походах проти турків і татар. Повернувшись в Острог, вступив на службу до князя К. Острозького, згодом ставши сотником його надвірної хоругви. Брав участь у розгромі заколоту К. Косинського. Після того залишив службу і на Браилавщині організував козацького загона. Відбув похід у Молдавію. Потім повернувся на Запорозьку Січ. Організовував козацтво на Брацлавщині, зробив похід на Білорусію. 1595 року, тиснений польським військом, відступив на Лівобережжя. Навесні 1596 року повстанське військо було оточене поляками на р. Солониці. Козаки видали полякам С. Наливайка, М. Шаулу та інших керівників повстання. Був страчений у Варшаві 11 (21) квітня 1597 року. «Лист до короля» С. Наливайка не тільки описує рух повстанців, але й подає прецікавого державотворчого проекти козацької автономної структури.

94.Укр. Шляхта. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. В подальшому усунення української шляхти від влади призвело до того, що багато її синів поповнили козацтво (прикладом тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а в період Визвольної війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали керівниками козацької армії. На українських землях у складі Великого Князівства Литовського, де панували феодальні відносини (див. Феодалізм), вплив на шляхту мали політико-соціальні відносини і законодавство Польщі. Польська модель шляхти впроваджувався польськими королями чи великими князями шляхом привілеїв чи правними кодексами. Крім втручань з боку Польщі, трудність у Великому Князівстві Литовському полягала в тому, що, тут існували дві категорії провідної верстви: литовська, яка скоро стала католицькою, і українько-білоруська, яка була православною. Польські королі й Великі литовські князі пріоритетно опікувалися литовською шляхтою, а якщо надавали певні привілеї й руській (укр. і білор.) шляхті, то тільки тоді, коли потребували її допомоги чи боялися бунту. Номенклятурно тут уживалися назви: князі, бояри (традиція і континуїтет Київ. Руси), але також barones, nobiles, ziemianie, шляхта (для поляків).

Після Кревської унії (1385) Яґайло Ольґердович перейшов на католицизм і надав 1387 привілей шляхтичам-боярам (armigeris sive bojaris), які переходили на католицизм. Польсько-литовська унія в Городлі (1413) надавала нові права литовській шляхті, перетворюючи провідну верству бояр на своєрідний орден, члени якого мали владу на основі походження, приналежности до певного роду. Шляхтичі мали бути католиками, мали свої герби. 1430 підтриманий українськими і білоруськими маґнатами Свидригайло Ольґердович був іменований Великим князем литовським, але два роки пізніше його замінено Жигмонтом Кейстутовичем, який зрівняв 1432 православних бояр у правах з католицькою шляхтою. Остаточне зрівняння у правах руських і литовських князів і бояр (principibus et boiaris tarn Lithuanis quam Ruthenis) здобуто привілеєм 1447. Права литовсько-руської шляхти були доповнені й поширені привілеями 1492 і 1506. 1501 і 1509 надано локальні привілеї для Волині «князям, панам, земянам і всій шляхті» (перші 2 категорії визначали високу аристократію). На відміну від Литви, де провідну ролю відогравали пани, на Волині цю ролю мали княжі роди Острозьких, Санґущків, Чарторийських, Збаразьких, які посідали величезні латифундії. До сер. 17 ст. більшість волинських маґнатів були українці; протягом 17 — 18 століть вони полонізувалися. На противагу маґнатам, чиї інтереси виходили за межі рідних земель середня і дрібна шляхта полонізувалася і наверталася на католицтво дуже повільно, аж до Визвольної війни.

Права і привілеї шляхти були кодифіковані у литовських статутах й затверджені у 3 редакціях: 1529 — визначено потрібні умови для зачислення до шляхетського стану, в якому перевагу мали маґнати; 1566 — поширено привілеї рядової шляхти, до сейму були введені її представники; 1588 — закріплено привілеї шляхти і закріпачено селян. Ця редакція статуту визначила, що шляхетські «вольності й привілеї» набуваються не через посідання маєтків, лише «за явними значними и рицерскими послугами мужством, оказаним против неприятелем», тобто шляхетсько-лицарське право на землю здобувалося «мечем». Після 1569 значення української шляхти як провідної верстви маліло, бо вона не мала своєї організації, а входила до складу загальнодержавної, де домінувала польська шляхта. Однак вона виявляла свою окремішність на відтинку конфесійному і частково судовому (існування вищої судової інстанції — Луцького трибуналу). Українська шляхта виступала на оборону Православної Церкви на сеймах і сеймиках, при обранні кандидатів на єпископа львівського (5. 4. 1641), при обранні митрополита Київського Сильвестра Косова (25. 2. 1647), в опрацюванні інструкції на варшавський вільний сейм послам від шляхти воєводства Волинського (13. 9. 1646). Серед лідерів української православної шляхти, що відзначилися в обороні православної віри були Л. Древинський, М. Кропивницький, А. Кисіль, а серед церковно-культурних діячів: Є.Плетенецький, Балабани, Захарія Копистенський, М.Копистенський, А.Кальнофойський та ін. Багато вихідців з української шляхти відіграли визначну роль серед козацтва: Д.Вишневецький, К. Косинський, П.Сагайдачний, Михайло Хмельницький. Згідно з Грушевським, шляхта «надавала тон ідеології, займаючи найбільш впливові, провідні позиції в козацькім війську, становлячи — його мозок».

95. Життя і діяльність Св. Петро Могила (1597-1647). Син „молдововлахійського” князя Симона Могили та угорської князівни Маргіти. Народився 21 грудня 1596р. Після смерті батька і невдалої боротьби за престол родина переїздить до РП. Навчався або в православній школі львівського братства або у львівській єзуїтській колегії. 1627 – архімандрит Лаври. Засновник лаврської школи. 1632 – КМК., 1632 – митрополит. Відновлення храмів, прагнення об’єднання церков. Твори: „Ісповідання віри”, „Требник”. Зміцнення церковної дисципліни, уніфікація літератури. Погляд на Руську церкву як апостольську. Конанізован.

96. Українські князі 14-сер17ст:динаміка особливої групи. Найбільше утвердилися князівськи інститути на Волині і частково на Київщині. На Волині утвердилися за часів Свидригайла. На Волині і Київщині зафіксовано 52 родини. Княжа домінація на Волині фіксувала в певних формах „екстериторіальність” Волині і Київщини щодо ВКЛ. Острозькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Корецьки, Четвертинські. У свої володіння князь мав широкі повноваження: право уставоводства; регулювання податків; право суду. Постать князя сокралізувалась. Наслідок божественного промислу. Князем могла зробити тільки „княжа кров”. Землею, що володіли васали вручена Божим промислом.

97.Битва на Ворсклі. Битва на Ворсклі стала найбільшою битвою з ординцями Золотої Орди. Завершилася вона поразкою війська Великого литовського князя, на берегах Ворскли полягло багато українських князів, загинув цвіт українського і литовського лицарства. Переслідуючи Вітовта, орда Темур-Кутлука вдерлася до Києва і дійшла аж до Волині, нагадавши Великий князь Литовський Вітовт українцям часи Батия. Та ця поразка не спинила Вітовта в його боротьбі з Золотою Ордою. Втрати Орди на Ворсклі були такими, що вона змушена залишити українські землі і повернутися за Дон. Битва на Ворсклі лише змінила відкриту агресивність Литви до Орди і завершила етап їх відвертого військового протистояння. Не давши змоги Вітовту повністю підпорядкувати собі орду, поразка на Ворсклі лише зробила литовського князя обережнішим в ставленні до золотоординців і заставила його шукати союзників у боротьбі з степом.

98.Пани у структурі шляхетського стану. На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан – шляхта, до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів. Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани – члени великокнязівської ради та найзаможніші доходами, які у воєнні походи виступали не у складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами. Князі та пани утворювали нечисленну еліту, яка була основою формування верхівки державного апарату і підлягала тільки суду Великого князя. Найнижчий щабель шляхетського стану займала дрібна шляхта (зем’яни), які становили проміжну ланку між аристократичною верхівкою і селянством.

Окрему суспільну верству населення займало духовенство, якому належала важлива роль та особливе місце в українському суспільстві. Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке в період формування фільваркової системи господарювання поступово перетворюється на верству кріпаків.

99.Віленська угода. Віленська угода 1401 р. ліквідувала залежність Великого князівства Литовського, яке знову стало самостійним. Але вже в 1413 р. була ухвалена наступна унія в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля. Перший удар було завдано Волині. У 1452 р. Волинське князівство ліквідовувалося і перетворювалося у звичайну литовську провінцію. У 1471 р. було ліквідовано і Київське князівство. З цього часу, як свідчить літопис, «у Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи». Таким чином, Волинь, Київщина, Поділля перетворювалися на воєводства з намісниками-воєводами на чолі.

100.Зем’яни– представники шляхетської верстви (див. Шляхта). Від 15 ст. визначення «зем’яни» набуло поширення на теренах Великого князівства Литовського (передусім – на Підляшші та Волині) як синонім поняття «бояри» (див. Бояри). Більшість дослідників визнає його польс. походження і пов’язує розповсюдження в межах Литов. д–ви з її переорієнтацією на польс. сусп. зразки; водночас деякі дослідники вважають можливим генетичний зв’язок цього поняття з псковськими й новгород. «земцами» («своеземцами») і вказують на його давньорус. корені.Визначальним для зем’янина було володіння (умовне чи безумовне) земельним наділом, що відрізняло його від безземельної шляхти–голоти.

Шляхта — суспільний, привілейований, провідний соціальний стан, форма аристократії у Польщі, Литві та на українських і білоруських землях, що входили у 14 — 18 століттях до складу Великого Князівства Литовського чи Речі Посполитої. Свій початок Шляхта бере від лицарства, яке посідало «ius militare» та право наслідства «ius hereditarium» і вважалося шляхетним (nobilis). Шляхта становила нижчу верству, на відміну від вищої касти, т. зв. можновладців — маґнатів, панів, а на укр. землях — князів (див Князь) і бояр. Шляхта була зобов'язана відбувати військову службу, за що уряд надавав їй різні привілеї: звільнення від податків, залежности від місцевої адміністрації тощо. Шляхта не була замкненою верствою і поповнювалася вихідцями з селянства, духовенства. Шляхта постійно збільшувала свою роль в державі, зміцнюючи станові права використанням сприятливих політичних і соціальних ситуацій. У боротьбі проти великих землевласників, які прагнули до февдальної роздріблености, королі Польщі для утворення централізованої держави шукали допомоги у шляхти. На українських землях у складі Великого Князівства Литовського, де панували феодальні відносини (див. Феодалізм), вплив на шляхту мали політико-соціальні відносини і законодавство Польщі. Польська модель шляхти впроваджувався польськими королями чи великими князями шляхом привілеїв чи правними кодексами. Крім втручань з боку Польщі, трудність у Великому Князівстві Литовському полягала в тому, що, тут існували дві категорії провідної верстви: литовська, яка скоро стала католицькою, і українько-білоруська, яка була православною. Польські королі й Великі литовські князі пріоритетно опікувалися литовською шляхтою, а якщо надавали певні привілеї й руській (укр. і білор.) шляхті, то тільки тоді, коли потребували її допомоги чи боялися бунту. Номенклятурно тут уживалися назви: князі, бояри (традиція і континуїтет Київ. Руси), але також barones, nobiles, ziemianie, шляхта (для поляків).

Після Кревської унії (1385) Яґайло Ольґердович перейшов на католицизм і надав 1387 привілей шляхтичам-боярам (armigeris sive bojaris), які переходили на католицизм. Польсько-литовська унія в Городлі (1413) надавала нові права литовській шляхті, перетворюючи провідну верству бояр на своєрідний орден, члени якого мали владу на основі походження, приналежности до певного роду. Шляхтичі мали бути католиками, мали свої герби. 1430 підтриманий українськими і білоруськими маґнатами Свидригайло Ольґердович був іменований Великим князем литовським, але два роки пізніше його замінено Жигмонтом Кейстутовичем, який зрівняв 1432 православних бояр у правах з католицькою шляхтою. Остаточне зрівняння у правах руських і литовських князів і бояр (principibus et boiaris tarn Lithuanis quam Ruthenis) здобуто привілеєм 1447. Права литовсько-руської шляхти були доповнені й поширені привілеями 1492 і 1506. 1501 і 1509 надано локальні привілеї для Волині «князям, панам, земянам і всій шляхті» (перші 2 категорії визначали високу аристократію). На відміну від Литви, де провідну ролю відогравали пани, на Волині цю ролю мали княжі роди Острозьких, Санґущків, Чарторийських, Збаразьких, які посідали величезні латифундії. До сер. 17 ст. більшість волинських маґнатів були українці; протягом 17 — 18 століть вони полонізувалися. На противагу маґнатам, чиї інтереси виходили за межі рідних земель середня і дрібна шляхта полонізувалася і наверталася на католицтво дуже повільно, аж до Визвольної війни.Права і привілеї шляхти були кодифіковані у литовських статутах й затверджені у 3 редакціях: 1529 — визначено потрібні умови для зарахування до шляхетського стану, в якому перевагу мали маґнати; 1566 — поширено привілеї рядової шляхти, до сейму були введені її представники; 1588 — закріплено привілеї шляхти і закріпачено селян. Ця редакція статуту визначила, що шляхетські «вольності й привілеї» набуваються не через посідання маєтків, лише «за явними значними и рицерскими послугами мужством, оказаним против неприятелем», тобто шляхетсько-лицарське право на землю здобувалося «мечем».Після Люблінської унії (1569) до польської корони приєднано українські землі: Волинь, Підляшшя, Київщину і Брацлавщину, на яких місцеву шляхту зрівняно у правах з польською. На новоздобуті українські землі почали прибувати польські пани: маґнати Жолкевські, Потоцькі, Конєцпольські, Калиновські, які тут здобували великі латифундії. Помічною для польських панів була місцева чи зайшла шляхта. Після 1569 значення української шляхти як провідної верстви маліло, бо вона не мала своєї організації, а входила до складу загальнодержавної, де домінувала польська шляхта. Однак вона виявляла свою окремішність на відтинку конфесійному і частково судовому (існування вищої судової інстанції — Луцького трибуналу). Українська шляхта виступала на оборону Православної Церкви на сеймах і сеймиках, при обранні кандидатів на єпископа львівського (5. 4. 1641), при обранні митрополита Київського Сильвестра Косова (25. 2. 1647), в опрацюванні інструкції на варшавський вільний сейм послам від шляхти воєводства Волинського (13. 9. 1646). Серед лідерів української православної шляхти, що відзначилися в обороні православної віри були Л. Древинський, М. Кропивницький, А. Кисіль, а серед церковно-культурних діячів: Є.Плетенецький, Балабани, Захарія Копистенський.

101. Городельський з’їзд 1413р та три привілеї. Гордельський акт 2 жовтня 1413р. На Городельському з’їзді відбувся у місті Город елі. Польщу представляв Ягайло, Олісницький(гол. кат. церкви); Литва – Вітовт і його двір.→3 документи. І(підписаний обома): ВКЛ окреме формування, офіційний титул ВЛК. ВКЛ – не ліквідовувався після смерті Вітовта. Участь у виборах мали брати Пол король і його делегація. ВКЛ і РП в єдності. ІІ(Легітимація литовського панства) – 47 чоловік що можуть прийняти польських гербів. ІІІ – підтвердження прав на усі попередні надання і привілеїв, земля – у спадок, на продажу. Заборона насильного видання заміж.

102.Система землеволодіння. Земля в українському середньовіччі поділялась наступним чинном: Домен І – уся земля князівства, що поділялась на: 1.Домен ІІ – державна власність, казна, якої виділяється за певні заслуги; 2.Домен ІІІ – власність королівської родини; 3.Феод – вотчина, спадкова шляхетська власність; 4.Алот – земля за успішну службу на повне право; 5.Лен – земля за вислугу до кінця життя, можлива спадковість→Ф; 6.Бенефіцій – земля на термін служби. Субвасал І руки (ФАЛБ), ІІ руки (АЛБ), ІІІ руки (ЛБ), ІV руки (Б). Укр. Особливість: основна форма А і Л. Заславські, Вишневецькі, Корецький. Над концентрація землі; Л→Б.

Дата добавления: 2015-05-23