Візія Сх.Європи 14-16 ст. І.Б.Грекова 7 страница

124. Перші Січі. Стосунки з Кримом. Запорозька Січ - суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, що склалася у першій половині 16 ст. за дніпровими порогами у районі острова Хортиця.Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиріччя 16 ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я й обернути більшу частину українського козацтва на феодально залежне або напівзалежне населення. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у низов'я Дніпра.Перші козаки з'явилися на порогах Дніпра, ймовірно, на початку 16 ст. Вже 1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили «уходи» (займалися промислами), а рибу, хутра й мед вивозили звідси на продаж у «волості» (державну територію Литви). Багаті угіддя за порогами принаджували литовських та українських феодалів. Пани з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння.

Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров'ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська — в особі магнатів, переважно старост південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського, та народна, яку представляли запорізькі козаки. Не меншою була для запоріжців загроза й з Півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували «уходи» та захоплювали в полон козаків. Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, у тому числі, напевне, й на о. Великій Хортиці. Пізніше, в зв'язку з посиленням наступу панів і кримських татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об'єдналися в одну Січ.Першу письмову згадку про Січ залишив польський хроніст М.Бельський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством, мисливством, бджільництвом), а взимку розходилися по найближчих містах (Київ, Черкаси та ін.), залишаючи в безпечному місці на острові в Коші кількасот озброєних вогнепальною зброєю і гарматами козаків. Оповідання М.Бельського про запоріжців дає змогу зробити висновок, що об'єднання окремих січей у З. С. відбулося, ймовірно, десь у 1530-х рр. М.Бельський подає відомості і про розміщення козацького Коша на о. Томаківка (поблизу суч. м. Марганця Дніпропетровської області), затопленого нині водами Каховського водосховища. Острів Томаківку (названий пізніше Буцьким, а також Дніпровським і Городищем), який панував над навколишньою місцевістю і був чудовим природним укріпленням, можна вважати місцем, де було засновано Запорізьку Січ як організацію всього козацтва за порогами.

Утворення Запорізької Січі було видатною подією. Січ стала для українського народу могутньою підпорою в боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти турецько-татарської агресії. Разом з тим феодали намагалися укріпитися за порогами. Ще в 1533 р. черкаський староста Є.Дашкевич подав литовському сеймові проект побудови фортеці на Дніпрових островах. Вона мала бути форпостом у боротьбі проти турків і татар і проти козацтва, щоб забезпечити панську колонізацію Запоріжжя. Оскільки для здійснення цього проекту в литовського уряду не було коштів, організацію боротьби за оволодіння прикордонням узяли на себе магнати, передусім черкаський і канівський старости. В цьому аспекті треба розглядати і діяльність черкаського і канівського старости князя Д.І.Вишневецького.

За свідченням Д.Яворницького, існували 8 січей: Хортицька Базавлуцька Томаківська Микитинська Чортомлицька Олешківська Кам'янська Нова (Підпільненська) Після жорстокого зруйнування у 1775 р. Запорізької Січі росiйським царатом певен час існувала ще й Задунайська Січ.

Базавлуцька Січ — адміністративний і військовий центр запорозького козацтва в 1593—1638 роках.Січ розташовувалася на острові Базавлук де до Дніпра впадали ще три річки — Чортомлик, Підпільна і Скарбна.Місцевість навколо Базавлуцької Січі була вкрита лісом, поросла високою травою та очеретом, перетиналась безліччю річок, лиманів та озер, що утруднювало дії татарської кінноти, а турецькі галери легко знищувались козаками в лабіринтах річок і протоків. Укріплювалась січ валом, палями, вежами з встановленими на них гарматами. В центрі Базавлуцької Січі розміщувався майдан. Поблизу майдану стояли церква, будинок кошового, козацькі курені і пушкарня. На початку на січі були курені зі стінками, сплетеними з лози і накритими від дощу кінськими шкірами.Звідси організовувалися найбільші й найважливіші морські походи запорожців, в тому числі під проводом Петра Сагайдачного та Михайла Дорошенка.Наприкінці XVI століття та у 20—40-х роках XVII століття на Базавлуцькій Січі формувалися загони, що ставали ядром козацьких повстань під проводом Северина Наливайка (1594—1596), Марка Жмайла (1625), Тараса Федоровича (Трясила) (1630), Івана Сулими (1635), Павла Павлюка, Карпа Скидана, Дмитра Гуні, Якова Острянина (1637—1638).Після розгрому козацько-селянських повстань 1637—1638 років Базавлуцька Січ була зруйнована. Поляки перенесли її на Микитин Ріг, встановивши там свою військову залогу. Тепер місце Січі повністю покрили води штучного Каховського моря.

Оле́шківська Січ (план) — територіально-військова організація запорозьких козаків України у пониззі на лівому березі Дніпра на території володінь Кримського ханства.Заснована у 1711 році після зруйнування царським військом у 1709 році Старої Чортомлицької Січі.Фортеця Січ знаходилася в урочищі Олешки, навпроти сучасного міста Херсона. Спершу територія Олешківської Січі була незначною, з 1712 року, після поразки Росії у війні з Туреччиною, запорозькі володіння поширилися на північ до річок Орель та Самара. З цієї Січі козаки на певний час переселялися на місце колишньої Кам'янської Січі, але повернулися назад.У травні 1728 року в Олешківській Січі виникло повстання. Козаки скинули кошового отамана Костя Гордієнка й рушили вверх по Дніпру.Олешківська Січ проіснувала до 1734 р, коли козаки переселилися з турецьких володінь в українські землі і заснували Нову Січ.

Чортомлицька Січ (також Базавлуцька або Стара Січ) — осередок Запорізької Січі з кінця 16 століття, що знаходився на острові Чортомлик або Базавлук при впадінні в Дніпро приток: Чортомлик, Підпільна і Скарбна (тепер біля села Капулівки Нікопольського району).Січ була заснована 1593 року, після зруйнування татарами Томаківської Січі, і проіснувала до 25 травня 1709 року, коли її зруйнувало російське військо порядком репресії за підтримку запорожцями на чолі з Костем Гордієнком самостійницької політики гетьмана Івана Мазепи. Після 1709 року запорожці намагалися відновити Січ на річці Кам'янці, але при ворожому наставленні Петра І відступили на територію Кримського ханства і 1711 року заснували Олешківську Січ.

125. Магдебу́рзьке пра́во (німе́цьке міське́ пра́во) — одна з найвідоміших правових систем міського самоврядування в середні віки.Магдебурзьке право прийшло на Руську землю разом з німецькими колоністами і вже князь Данило Романович та його наступники забезпечували їм привілей користуватися власним правом і мати власні судово-адміністративні інституції.Першими містами, що одержали маґдебурзьке право, були Володимир-Волинський (1324), Сянок (1339), Львів (1352), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Мукачево (1445), Київ (1494).Спочатку магдебурзьке право стосувалося лише німецької людності міст. Вперше було поширене на все населення Галицького князівства Юрієм Болеславом Тройденович у м. Сяніку.У XV—XVII ст. ст. маґдебурзьке право отримала більшість міст України. В різний час його одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів та ін.У деяких містах (зокрема, західноукраїнських) надання маґдебурзького права супроводжувалося посиленням німецької і польської колонізації, обмеженням прав некатолицького населення (руське населення православного віросповідання, вірмени, євреї та ін. не обирались до магістрату, не мали права вступати в деякі цехи тощо).Міська рада (магістрат) складалася з обраного війта і радців («райців», консулів), які творили колегію, що поповнювалась шляхом кооптації. Лише подекуди міщани обирали війта і лавників (лава — судовий орган), а ради доповнювалися з числа останніх. Судові компетенції належали і до ради, і до лави. Їх розмежування не завжди було виразне. Назагал лава займалася карними справами.

За першими королівськими грамотами, в містах на маґдебурзькому праві ради повинні були складатися з двох національностей — поляків і українців (католиків і православних), але поляки часто витісняли українських міщан із міських рад. В Кам'янці були навіть три окремих національних юрисдикції: польська, руська (українська) і вірменська.

Магдебурзьке право за своїм змістом і формою на Правобережній і Лівобережній Україні під впливом місцевих умов, а також норм звичаєвого права відрізнялося від магдебурзького права, яке застосовувалося в Західній Європі. Так, в Україні організація магістратів була іншою. У менших містах, які називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада (представники верхівки міського населення) — справами міщан.Після 1654 року магдебурзьке право залишилося лише у деяких, т. зв. привілейованих містах. Фактично застосування права припинилося після запровадження 1781 року «Установлення про губернії» і створення нової судової системи.

Хоч магдебурзьке право не відіграло в Україні тієї ролі, що на Заході, все ж воно, вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою до українських міст, стало одним із важливих чинників культурного правового наближення України до Західної Європи.

126.Становище жінки в середньовічній Україні. Шлюб. Сім’я. Діти

За І лит. статутом дівчина ставала жінкою в 15 років. За ІІ статутом – з 13. з 10 років могли виходити заміж. Життя було не довговічним багато вмирало при родах. З ранніх літ виховували як матерів(одежа покрою дорослої жінки). Тільки батьки, прями родичі або опікуни мали право обирати чоловіка. Вибір був: за соц рівністю; родовитістю; майновим цензом. Чоловікам також батьки обирали наречених.→замкнуті соц прошарки. Головним є якість від святкування(гучне з усіма родичами, нижчих за статусом не запрошували). Батьки мали шлюбний контракт (що кому відійде і належетимить). Перши обов’язок батьки нареченої – посаг(гроші і рухоме майно), Уразі відмови видати увесь посаг дружину могли повернути. Вінове – подвоєна вартість посага. Посаг не більше ¼ батьківського майна. Вінове – не більше ⅓ майна чоловіка. А якщо ⅓ менше ¼, то чоловік писав боргову розписку. Церква визнавала 3 офіц шлюби. Разом приїздили лише на офіційні прийоми. Жінки не видавали зради чоловіків бо боялись страти батьків їх дітей.

127.Бояри за часів Литви та Речі Посполитої. Після переходу українських земель під владу Великого Князівства Литовського та Королівства Польського основна частина Б. перейшла на службу до великих князів литовських та польських королів і була включена до шляхетського стану. Середньо- і малозаможні Б. втратили частину своїх привілеїв і перетворилися на військових слуг, урядників та інших що служили панам та князям на правах ленної залежності. За часів Польсько-Литовської держави вище боярство прибрало назву панів, або земян, а стара назва — Б. залишилася при дрібних боярах. Нижчий прошарок боярства разом з дрібною шляхтою впродовж тривалого часу боровся проти засилля панів. Ця боротьба закінчилась у 16 ст. формальним зрівнянням у правах всіх представників шляхти, наприклад, при виданні Литовських Статутів 1529 і 1566 рр. і за часів литовсько-польської унії дрібні Б. правно зрівнялися із заможною шляхтою і здобули право судитися в шляхетських земських судах нарівні з панством. Такий стан зберігся на українських землях під польсько-литовською владою до кінця 18 ст. Рештки українських Б.-шляхти, що перейшли на службу до козацької держави — Війська Запорізького, набули тих прав, які давала служба в козацькому війську, без огляду на їх родовід. Частина збіднілих Б. в часи формування і розвитку українського козацтва поповнювала його ряди, з їх середовища походила значна частина керівників козацьких рухів у 16-17 ст.Бояри в Московській державі 15-17 ст. Б. були представниками правлячої верхівки у Московській державі. Вони перетворилися на замкнутий стан, який претендував на панівну роль в управлінні державою, що викликало репресії з боку московських великих князів (з 1547 — царів). Так, за Івана IV (1533—1584) під час так званої оприччини було знищено або заслано значне число бояр, представників найзнатніших і найбагатших родів. Згодом, боярами стали іменуватися служилі люди вищого розряду, що входили до складу Боярської думи. Формально титул боярина не скасовано, але з початку XVIII ст. не було випадків нагородження цим титулом.

128.Лaтинськa нaукa в мiстax Русi. Динaмiкa мiськoгo життя сприялa пoступoвoму витвoрeнню дoсi нeзнaнoї нa Русi вiдкритoї мiськoї культури пoлieтнiчнoгo типу, яку, скoристaвшись oбрaзним вислoвoм Мaркa Блoкa, мoжнa нaзвaти “цивiлiзaцiєю, нaбaгaтo крaщe oснaщeнoю aнтeнaми для сприйняття чужoгo”. Нa пoбутoвoму рiвнi свiтoгляднi зрушeння увiйшли дo мiськoгo життя в кiлькox прoявax. Пeршим з ниx мoжнa ввaжaти змiну стaвлeння дo книги. З iнструмeнту сaкрaльнoї aбo принaймнi нaближeнoї дo Бoгa дуxoвнoї сфeри книгa пeрeтвoрилaся нa утилiтaрнe знaряддя пiзнaння. Цe нe булo прямим нaслiдкoм її здeшeвлeння внaслiдoк рoзпoвсюджeння книгoдрукувaння, oскiльки, скaжiмo, нa сxoдi тoгoчaснoї Укрaїни гoдi шукaти слiдiв книжкoвoгo буму. Нaтoмiсть у Львoвi тa iншиx вeликиx нaсeлeниx пунктax зaxiднoгo рeгioну виникaють oсeрeдки рeгулярнoї тoргiвлi видaннями друкaрeнь Фрaнкфуртa, Лeйпцiгa, Нюрнбeрґa тoщo. Нa гaлицький книжкoвий ринoк, тoбтo дo ширoкoгo читaчa пoтрaпляють твoри aнтичниx aвтoрiв,i тeoлoгiчнi тa фiлoсoфськi трaктaти, книги з мeдицини, пoсiбники з юриспрудeнцiї, iстoрiї, гeoгрaфiї. Пoчaтки цьoму були зaклaдeнi лaтинськими шкoлaми, якi з кiнця XIV ст. виникaють при кoстьoлax i мoнaстиряx. При єпискoпськиx кaфeдрax дiєцeзiй – у Львoвi, Xoлмi, Пeрeмишлi, Кaм’янцi – ствoрюються шкoли пiдвищeнo-eлeмeнтaрнoгo рiвня, кoтрi нeвдoвзi, як прaвилo, пeрeтвoрювaлись нa мiськi oсвiтнi зaклaди пiд спiльнoю oпiкoю єпискoпa i мaгiстрaтiв. Oзбрoївши виxoвaнцiв знaнням лaтини, пoзa якoю нe iснувaлo сeрeдньoвiчнoї нaуки, лaтинськi шкoли Русi вiдкрили юнaкaм двeрi дo єврoпeйськoї oсвiти. Тoж влaснe пoявi лaтинськиx шкiл укрaїнськa культурa зaвдячує тим, щo вжe нaприкiнцi XV – в пoчaткax XVI ст. стрiмкo зрoстaє кiлькiсть студeнтiв з Русiнe тiльки в Крaкoвi, aлe i в унiвeрситeтax Прaги, Пaдуї, Бoлoньї, Вiттeнбeрґa, Бaзeля, Лeйдeнa тoщo. Пoкaзoвo, щo мaйжe 80% руськиx виxoдцiв – цe люди з вeликиx мiст, пeрeвaжнo сини гoрoдян-рeмiсникiв – кушнiрiв, крaвцiв, пeкaрiв тoщo. Рoзширeння рoзумoвиx гoризoнтiв, якe витiкaлo з бeзпoсeрeдньoгo кoнтaкту з рeнeсaнснoю Єврoпoю пiд чaс oсвiтнix мaндрiв, супрoвoджувaлoся динaмiчними змiнaми в систeмi пoбутoвиx уявлeнь прo нeсвiй свiт. З пoгляду aрxaїчнoгo свiтoбaчeння чужa зeмля зaвжди пoв’язується з чимoсь нeбeзпeчним i вoрoжим. Для дaвньoруськoї людини блукaння нa чужинi булo тiльки пoнeвiрянням – нaйгiршoю кaрoю. Тoж дoстoту свiтoгляднoю рeвoлюцiєю мoжнa визнaти тoй фaкт, щo впрoдoвж XV-XVI ст. мaндри нa чужину стaють будeнним супрoвoдoм життя. Нeвтoмнo кружляє пo свiту купeць; кoжeн пiдмaйстeр мусить прoйти нaуку пo дaлeкиx свiтax, aби влoвити свiй шaнс i дoсягти пoвaжнoгo стaтусу мaйстрa; рeмiсничиx синiв, яким зaбрaклo мiсця в дiдiвськoму рeмeслi, oбстaвини виштoвxують iз тиxиx мiстeчoк у лaтинську нaуку, щoб вeртaлися дoдoму з прибуткoвим фaxoм aдвoкaтa, юристa чи лiкaря; пoчинaє шукaти oсвiти й грeчнoгo випoлiрувaння шляxтa, якa вiдчулa смaк публiчнoгo життя. Пoвeртaючись iз зaкoрдoнниx пoдoрoжeй, цi люди принoсять i пoширюють oбрaз чужoгo крaю як iншoгo, aлe зoвсiм нe тaємничoгo i нe вoрoжoгo. Змiнa типу iнфoрмaцiї прo свiт пiдштoвxує дo спiвстaвлeння вaртoстeй, a дaлi – й дo aктивнoї iнтeгрaцiї свoгo з чужим.

129.Торгівля в Україні в 14-17ст. В першій половині ХІV ст. (десь біля 1340 року) литовські князі, скориставшись роздробленістю руських земель і ослабленням їх внаслідок монголотатарської навали, посилили наступ на Волинь. Литовський князь Гедимін став володіти галицько - волинськими землями. А в 1331 році, в результаті запеклої боротьби між Литвою і Польщею, Шумськ став належати Польщі. Згідно договору польського короля Казимира в 1366 році Шумськом володів все таки литовський князь Любарт Гедімінович.

На цей час Шумськ постає, як один з торгових центрів Волині, стаючи врівень із Луцьком, Ковелем, Острогом, Крем`янцем. Про це свідчать такі факти. Із території нашого краю експортували продукти сільського господарства, хутра, віск, деколи збіжжя. У митному тарифі другої половини ХІV ст. Названі лисячі і овечі шкури. На Волинь надходив імпорт з різних сторін. Київ, наприклад, постачав промислові вироби, в першу чергу художньо-ювелірні. Як згадується в ГалицькоВолинському літописі, Данило привіз до Хелма дзвони з Києва. На західних землях, в тому числі і в нас, поширені прясельця з овруцького шиферу. З Литви надходили продукти лісового господарства - ятвяги. З чорноморських країн та із Візантії привозили шовк, коштовні тканини, прикраси, зброю, південні фрукти, вино, рибу. Літопис оповідає, що із Олешшя на Нижньому Дніпрі прийшли Дністром човни з рибою і вином. Митний тариф другої половини ХІV ст. Згадує шовк і східне коріння (перець, імбир). Зі Західної Європи привозили сукно (найбільше з Фландрії), полотно, оселедці.

Закордонна торгівля регулювалася певними правовими нормами. Були встановлені шляхи, якими пересувалися купці, у визначених місцях стягувалося мито. В цей період існувало вже багато шляхів, якими купці постійно користувалися. Про розвиток шляхів свідчить існування мостів, які згадуються під Луцьком, Перемишлем, Шумськом і Галичем. Головний шлях проходив з Володимира на Луцьк, Пересопницю, Дорогобуж, Корець, Возвягль, Мичеськ, Воздвижень, Білгород до Києва. Було ще другорядне відгалуження шляху, яке переходило Случ через Біллбережжя і Чортів ліс до Ушеська на річці Уші. Це біла так звана "лісова сторона".

Інший шлях до Києва проходив південною околицею Волині - з Володимира на Перемишль, Кам'янець, Шумськ, Ізяслав, Полонне, Колодяжне, Котельницю до Білгорода. Цим же шляхом увійшов на Волинь Батий.

На початку ХV ст. у зв'язку з ліквідацією удільних князівств, місто втратило значення політичного адміністративного й економічного центру і перейшло під владу окремих феодалів. У 1513 році литовський князь видав грамоту на володіння Шумськом старості Кременецького замку, українському бояринові Іванові Боговитиновичу Богушу. Його нащадки тривалий час вели міжусобні війни. У грамоті тогочасній, крім Шумська, як володіння Боговитиновичів, згадуються Васьківці, Круголець та Пігаси (з середини ХVІ ст. називається Рохманів). А в описі Крем'янецького замку 1545 року читаємо, що одна городня на замку належала володареві Шумська Степану Боговитиновичу. За це селяни Шумська змушені були відбувати різноманітні повинності на користь замку, зокрема, лагодити дороги, мости, косити сіно, заготовляти дрова на зиму, таке інше.

Після його смерті в 1527 році сини і внуки поділили місто на дві частини - Шумськ із замком (споруджений у ХІІІ ст.) і Пігаси, розміщені на лівому березі р. Вілія. 1580 року Пігаси виділилися в самостійний населений пункт під назвою Рохманів. Близько 70 років точилася боротьба спадкоємців, внаслідок чого Шумськ далі занепадав і перетворився на невелике містечко. Характерним для того часу було дальше закріпачення селян, посилення експлуатації, зростання панщини. 1557 року було введено "Уставу на волоки".

Волочна поміра частково руйнувала сільську общину, посилювала феодальну залежність селян і зменшувала площу земель, що були в їхньому спільному користуванні - пасовищ, лісів. За описом Крем'янецького староства 1563 року одиницею відбування селянських повинностей було волочне господарство. Селяни виконували окремі роботи для замку - косили й звозили сіно, орали, сіяли та інше. Частина селян, здебільш городники, відбували панщину, відбували й панщину, що становила два дні на тиждень. Поступово панщина зростала до 35 днів на тиждень. Крім того сплачували натуральний та грошовий оброк. А в першій половині ХV ст. панщина становила 14 днів на рік, а на початку ХVІ ст. - 50100 днів на рік.

Про те, що становище закріпаченого селянства було тяжким свідчать такі факти: "А до роботи приступати підданим, як сонце сходить, а зійти, як заходить." Якщо селянин не вийде на панщину "то за перший день прогулу заплатить гріш, а за другий барана, а третій раз прогуляє... то бичем на лаві скарати, а дні пропущені відробити." Недаремно один з сучасників писав у ХVІ ст.: "Немає держави, де б піддані і землероби були такі пригноблені, як у нас, під безмежною владою панства. Розгніваний староста не тільки забирає у бідного холопа все, що є у нього, а й самого вб'є, коли схоче і як схоче, і за те ні від кого слова поганого не потерпить."

У другій половині ХVІ ст. запроваджуються фільваркові господарства під які забиралися кращі поля і луки, що належали селянам, яким залишалися гірші ґрунти. Ось як визначала запроваджені фільварків Устава на волоки 1557 року "Фільварки хочемо мати, щоб вони скрізь були заведені, причому якнайбільшого розміру, при кожних замках і дворах наших, крім тих, де б ґрунти погані або неродючі були, - такі ґрунти наказати людям осаджувати".

130. Колонізіційні процеси в Україні після 1569р. Поляки та євреї в колонізації степового українського пограниччя

Локаційний привілей містам. Створення нових міст. Приріст населення у старих. Причинами урбанізації зокрема були кращі умови життя, протекція держави. Кварцяне військо – на кресах + надвірні магнатські війська. Поблажки у податковій галузі. Після Люблінської унії – хвиля колонізації: почастішали шлюби з поляками. Після князівських „вимирань” земля переходить до польських родичів. Після смерті Януса Острозького землі князів стають здобиччю купи польських родів: Конецпольських, Любомирських, Калиновських тощо. Поява польських панів на землях руських князів, прикордоні, сприймалося насторожено, вважались чужими. Проникнення на Поділля і Київщину євреїв. Йшли разом з поляками, сприймалися як злі. В Києві люди проти, бо євреї не несли військової служби, конкуренція, лихварство.

131. Острозький кн. Василь-Костянтин Костянтинович (1526 (1527)-1608) останній найвидатніший представник князівського роду Острозьких. У молоді роки називався тільки під іменем Василь, син кн. Костянтина Івановича Острозького (помер в 1530) і Олександри, кн. Слуцької. Народ, у Турові. Великий кн. Литовський і польський король Сигизмунд І в 1541 визнав 15-літнього кн.). Не раз йшов на татар і завдавав їм поразки. У 1575 розбив їх під Синявою, 1577 - під Дубно, 1578 - під Острогом. За свого життя займав численні державні посади. В 1550, після смерті Петра Кішки, був призначений Володимирським старостою, маршалком Волинської землі. 5 груд. 1559 кн. В.-К.К., староста Володимирський і маршалок Волинської землі, був призначений Київським воєводою, змінивши на цій посаді кн. Олександра Ходкевича. У 1557-1583 у Луцькому повіті володів такими містами, замками і маєтностями: Острог, Дубно, Степань, Дорогобуж, Крупа, Здовбиця, Берездів, Звягель, Чуднів, Костянтинів, Полонне, Сульжинці, Барани, Красилів, Жарново, Черняхів, Колодно, Остропіль, Кузьмин та ін. В.-К.К. Острозький брав діяльну участь у громадсько-політичному житті не лише в Україні, але у ВКЛ і Польщі. Виступив противником польсько-литовської державної унії і лише під тиском польської урядової камарильї і польського короля змушений був, як і інші литовські, білоруські й українські магнати, підписатись під актом Люблінської унії (1569), коли королівським указом вже насильницьки були інкорпоровані до складу Речі Посполитої Волинь, Брацлавщина, Київщина.

Багато зусиль доклав для розвитку освіти, культури, друкарства, літератури, очолив боротьбу проти церковної унії православних з католиками, проголошеної на Берестейському соборі 1596. Його резиденція - місто Острог - з 70-х рр. XVI ст. стала найвидатнішим центром культури і освіти не лише Волині, але й України (див.- Роль і значення Острога в історії України XVI- перш, пол. XVIIст.}. В.-К.К. був найбільшим охоронцем і меценатом у галузі культури. Запросив переїхати зі Львова відомого друкаря Івана Федоровича (Федорова), який спочатку був управителем ("справцею") Дерманського монастиря (див. - Дерманський освітньо-культурний осередок), що належав кн. Острозькому, про що стало відомо лише наприк. XIX ст.- з актів Луцького гродського суду, а біля 1578 вже видав в Острозі "Буквар" або "Азбуку" (див. - Буквар Острозький 1578). Приблизно в 1576 стараннями В.-К.К. була заснована в Острозі перша у Східній Європі вища школа, названа сучасниками Академією (див. - Острозька Академія: минуле і сучасне; Джерела з історії Острозької Академії}, якій надав великі матеріальні субсидії. До Острога на його запрошення прибули для викладання, літературної, наукової і видавничої діяльності вчені з інших центрів України, Польщі, Балканського півострова, Греції. Завдяки їх діяльності Острог у др. пол. XVI - перш. пол. XVII ст. одержав назву "Волинські Афіни". Дружиною його була Софія Тарнавська, з якою В.-К.К. мав п'ятеро дітей: Івана (Януша), Костянтина, Єлизавету, Катерину та Олександра. Після народження Олександра через чотири тижні Софія Тарнавська померла у віці 36 років 1 лип. 1571. Ще за свого життя В.-К.К. залишив своїм синам свої володіння, які в 1603 Януш і Олександр поділили між собою на дві частини (див. - Акт поділу володінь кн. В.-К.К.Острозького між його синами Янушем і Олександром 1603). Помер, в 1608 (згідно з публікацією 1882 В.Балабушкевича, свідченням із збірника копій листів Острозьких з Несвізького архіву кн. Радзивілів, В.-К.К.О. помер 21 берез.) і похований в Богоявленській церкві (див. -Собор Богоявленський в Острозі).

Коли в 1572 році вигасла династія Ягеллонів, Острозький в 1573—1574 роках був одним з можливих кандидатів на польський престол, чию кандидатуру підтримувала і Туреччина (цьому завадило те, що Острозький вважався «вождем схизматиків»), згодом і на московський після смерті останнього Рюриковича царя Федора Івановича, а 1598 році (Острозький був споріднений з московськими Рюриковичами).В 1574 році Острозький переніс князівську резиденцію з Дубна до Острога, де розпочалася перебудова Острозького замку під керівництвом італійського архітектора П'єтро Сперендіо.В релігійній сфері Острозький виявився гідним продовжувачем справи свого батька, який ретельно дбав про українське православ'я. За його часів місто Острог, один з двох титулярних центрів єпархії Східної Волині, стає центром православної духовності. Загалом відзначаючись релігійною толерантністю, Острозький цікавився творами католицьких богословів, певний час знаходився під впливом протестантизму.Характерним було ставлення Острозького до актуального на той час питання про об'єднання католиків і православних. Виступивши спочатку на підтримку такого об'єднання, Острозький волів тримати процес під повним власним контролем. Тому, коли в 1594—1596 роках частина духовенства здійснило спробу укласти церковну унію оминаючи князя, Острозький виступив її рішучим супротивником, різко засуджуючи рішення Берестейського собору.

Княжіння Острозького позначилося неабияким піднесенням української культури та освіченості, що не в останню чергу було зумовлено намаганням князя зробити свою резиденцію центром культурного опору католицькій та унійній експансії. За сприянням Острозького в Острозі була зібрана велика бібліотека, яка включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словники, космографії, граматики та інше.В 1575 році Острозький запросив Івана Федорова для організації друкарні в князівській резиденції. Завдяки острозькій друкарні світ побачило більше 20 видань, в тому числі перший повний текст Біблії слов'янською мовою 1580 року.Останні роки життя старий князь поступово відійшов від участі в політичному і культурному житті країни. Останні роки свого княжіння Острозький доживав в Дубенському замку. Збайдужіння Острозького до людських справ негативно позначилося на діяльності академії в Острозі, яка на початку XVII століття поступово занепадає.Помер в 1608 році і був похований в крипті Богоявленської церкви в Острозі.

132.„Чоловік добрий” і „чоловік злий” в українській свідомості 16-17 ст. «Чоловік добрий, віри гідний» Найперше — це мали бути люди обов'язково вільні й повноправні, які могли б підкріпити своє свідчення присягою. Брати до уваги свідчення вигнанців, євреїв не можна було. Отже, з кола «людей добрих» мусимо вилучити осіб нехристиянського віросповідання. «чесні мужі» «мужі, гідні довіри» «безпорочні мужі» «надійні мужі» «Безпорочність» педантично у нормована в «Саксонському Зерцалі»: «безпорочною» вважається особа, «чиї права не були зганьблені вподовж чотирьох поколінь предків, тобто з боку обох дідів і обох бабів і батька та матері». Така «безпорочність» могла бути підтверджена тільки в конкретному мікросередовищі, де всі знають з діда-прадіда даний рід, можуть підтвердити його «значність». «Значний» чоловік — це добре знана особа, чиї предки та біографія немов на долоні. В Україні «значність» теж асоціюється з «осілістю», тобто наявністю власного землеволодіння в конкретному реґіоні. Отже, як бачимо, оцінкові параметри «чоловіка доброго», вартого повної довіри, спиралися не на християнський еталон «доброго», а на середньовічну специфіку судового чи публічного ритуалу, здійснюваного в сталому колі людей, що входили до локальної спільноти й особисто знали одне одного. Зайве говорити, що це автоматично ставило за межі «свого» кола всіх нових, прийшлих — «чужих». Навіть маючи найдосконаліші християнські чесноти, вони для членів корпорації все одно залишалися особами «темними й незначними», тоді як будь-хто зі «своїх», так би мовити, за спадковим правом вважався «чоловіком добрим, віри гідним».«Зла слава» і «люди подойзрені» то есть злі. будь-який контакт із кримінальним судочинством у ролі відповідача чи звинуваченого тлумачиться як пляма на імені, потенційна підозрілість. Корчма — невіддільний атрибут підозрілих людей і в Україні. корчма — це місце, де «беспрестанно души погибают без покаяння и без причастия»33. Корчмар — «особа легкая», що не заслуговує на довіру. З корчмою асоціюються три великих «злості»: пияцтво, гра в карти або кості й прихисток волоцюг. Антоній Радивиловський, вибудовуючи контрастний ряд людей «добрих» і «злих», до останніх зараховує «випіяків, костирів [гравців у кості. — Н.Я.], забойців, драпіжців [розбійників. — Н.Я.], перелюбодіїв»35. У ставленні до калік, жебраків і бездомних простежуються дві вельми суперечливі позиції. З погляду християнської моралі одним з обов'язків благочесної людини, актом прояву любові до ближнього є «голодного накормити, прагнучого напоити, нагого приодЂти, приняти в дом гостя, приходня и убогого”. Однак на побутові прояви такого милосердя до бездомних і убогих натрапляємо не часто: до них ставляться швидше насторожено, що, втім, не є якоюсь суто українською прикметою. Вороже ставлення до бездомних — це «нормальна» реакція середньовічного суспільства, орієнтованого на незмінний соціальний порядок. Бездомних осіб, котрі «без службы живучи и ниякою роботою не бавятся», Статут рекомендує за третім нагадуванням «дубцы бьючы, вон з мест и местечок выганяти» (там само). А ось вельми промовистий перелік запитань, передбачає і Статут: «Хто и откуль есть, кому служить и в которую сторону берется?» (розд. XII, арт. 24). Вроде єт 3-й статут. З численних судових заяв і матеріалів слідств можна переконатися, що «люди похожалыє, люди волочачі, голтяи, персоны люзные, вагабунде» з погляду обивателя — це завжди потенційні крадії і правопорушники. Сказане, звісно, не означає, що «добрий» шляхтич не пересувався у просторі, не судився з сусідом, не пиячив по корчмах і не грав в азартні ігри. Отже, маємо справу з вельми гнучкою системою оцінок.«Чоловік добрий, спокойний, статечний» і «чоловік своєвольний, розпусний»«Порушення миру» належало до особливо тяжких злочинів53, а людей, що зважилися на таке, ухвала кваліфікує як таких, що керуються не законом, а «своєю волею» — «своєвольники». Юридичним синонімом до «злодЂя» — виконавця «злої дії», «злого учинку», стає «своєвольник», тобто людина, що наважилася на вчинок, противний Божій волі, бо керувалася «своєю злою волею». Антипод «своєволника», як уже зазначалося, — це «чоловік спокойний», тобто людина, наділена належною витримкою, «статечна». «добрий чоловік» — це обов'язково істота миролюбна, тобто адекватна християнському постулату миролюбства. «Чоловік добрий, почтивий, цнотливий» - «чоловіком почтивим» вважався практично кожний шляхтич, чия поведінка узгоджувалася з рицарським кодексом честі, основні імперативи якого загальновідомі: чесноти — відвага, вірність, достойні методи боротьби з противником; вади — боягузтво, зрада, віроломство.

Дата добавления: 2015-05-23