Візія Сх.Європи 14-16 ст. І.Б.Грекова 8 страница

Узагальнюючи збірний образ «чоловіка доброго, почтивого, цнотливого», можемо сконстатувати: під цей стандарт потрапляв кожний шляхтич, чия репутація не була заплямована вчинком, що суперечив би нормі рицарської «честі»..«Кат», «скурвий син» і «нецнотливий пес» - все злі. Табуювання професії ката було настільки безумовним, що будь-яка аналогія з ним сприймалася за найзухваліше безчестя. Позашлюбні (бенкарти)– теж злі, Неґативне ставлення до бенкартів асоціювалося з різкою оцінкою позашлюбних стосунків, кваліфікованих як розпуста («вшетеченство»).

133. Відновлення православној ієрархіј 1620. Зростання впливу козацтва. 1620 – коли Феофан повертався з Москви він висвітив Івова Борецького митрополитом, був таємно переправлений в Кијв за сприянням Сагайдачного. В Лаврі з'јзд міщан і козаків за відновлення ієрархіј. На Подолі в Братській церкві висвятили Івова Борецького митрополитом. М.Смотрицький – єпископ Полоцький. І.Копинський – владика Перемиський. Ісаакій Борискович – Луцький. Тощо. Наказ схопити Смотрицького і Борецького як шпигунів. Але козаки завадили.

Боротьба за втрачені права православної церкви вимагала саме відновлення православної ієрархії, а для цього була необхідна підтримка православних шляхтичів і козацької старшини. З другого боку, духовенство мусило рахуватись зі зростанням ваги світських людей не лише в суспільному й культурному житті, але й у церковному управлінні. Все це робило можливим згуртування православних шляхтичів, духовенства й міщан для спільних дій на користь традиційної церкви.

Після відновлення православної ієрархії 1620 року, за митрополита Йова Борецького, Михайлівський монастир стає кафедральним, а при ньому з'являється друкарня.

Ще від часу Брестського собору виник антикатолицький козацький рух під проводом Северина Наливайка, а потім гетьмана Петра Сагайдачного. Цей рух мав велике позитивне значення для всієї Південно-Західної Русі. Із Львова та Вільно центр боротьби за стару релігію переноситься в Київ. При підтримці козацтва київське духовенство і міщанство дають відсіч уніатській ієрархії. Київська лавра, древній Печорський монастир завдяки новим діячам із Галичини, таким як Плетенецький, Копистен-ський та ін., перетворюється у великий центр церковно-національної діяльності. Поряд з ними в 1615 р. засновується братство^ до якого і записується козацький гетьман Петро Сагайдачний з усім військом запорозьким, і воно швидко посідає місце в культурному й релігійному житті українського народу.

Під захистом козацького війська у 1620 р. відновлюється православна ієрархія і тримається доки уряд не був змушений визнати її існування. Відновлення православної ієрархії було здійснене патріархом Єрусалимським Феофаном в 1620—1621 рр. і мало важливе значення для православної церкви. З кончиною єпископа Перемишльського Михайла у 1610 р. православна церква залишилася з одним архієреєм — єпископом Львівським Єре-мією (Тісаровським). Після його смерті уряд Сигізмунда III одразу ж проголосив би православну церкву позбавленою єпископа, тобто неіснуючою. Ось чому патріарх Феофан призначив у Києві єпископа, якого «православні оцінили як великий дар провидіння Божого, спасительний дар Святого Духу».

134.Описи України Контарні, Барбаро, Лясоти. Амвросій Контаріні. (Невід. — 1499). Вирушив у подорож 1574-1577 рр. Вперше опис його подорожі опублікований у Венеції 1483 р. Був у Луцьку, писав, що там було весілля, пили міцний напій з меду. Житомир – всі будівлі деревяні. Білгородом – там королівський замок. 1 травня 1474 р. – прибув до Києва. Керував містом поляк католик пан Мартин (Гаштовт). Помешкання в місті погані. Приїздять купці з Горішньої Русі (Московщина). У місті багато хліба, мяса. Мешконці після 3 годин дня пють в шинках до ночі, потім бьються. Там про нього дуже піклувалися. Потім він вирушив з литовським послом, який також їхав у Персію. Був у Черкасах, потім прибув у Кафу. Боявся виходити з дому і взагалі боявся татар. У Персії мав намовити перського шаха Узун-Гасана на війну з турками, тому й боявся. Маршрут по Украине: 20 апреля Вышли из Польши в «Нижнюю Россию» 24—25 апреля Луцк. 25 апреля Житомир. 30 апреля Белгород. 1—11 мая Киев. 13—15 мая Черкассы и переправа через Днепр. 15—24 мая По степи. 24—26 мая По степному Крыму. 26 мая—3 июня Каффа. 4—15 июня На Азовском море перед отплытием.

Ісофат Барбаро. (1413—1494). В 1436 мандрував до Тани, (Танаїсу, суч. Азов) де пробув 16 років як купець. Описав землі між Каспійським і Чорним морем. Його опис вперше видано у Венеції 1543 р. Італійською мовою. Описує життя, побут, військо татар, які тоді володіли Азовом. Природу, флору, фауну приазовських земель. Родючий грунт, пшениця гарно росте. Дуже багато птиць, звірів. Про Крим – там татари, багато солоних озер. Згадує деякі татарські міста Криму, Крим називає „острів Кафа”. Описания религии, суда, способов передвижения и путей, скотоводства, охоты, военного дела, торговли, ремесла, питания и даже (частичного) земледелия татар.

Ерих Лясота (1550-1616). робив записи під час подорожі до Запорізької Січі з Праги і на зворотному шляху. В січні 1592 р. Рудольф ІІ через таємного радника фон Горенштейна послали на Січ Лясоту, хотіли наняти запорожців для війни з турками. 17 травня 1954 р. Прибув у Київ, де був 3 дні. 9 червня прибув на о. Базавлук при Чортомлику, ле була Січ. Писав щоденник з 1573 по 1594., зберігається в Будишинській бібліотеці, був виданий доктором Рейнгольдом Шоттином у 1854 і 1866 рр. Писав щоденник не для друку, для себе на жаргоні – суміш латинської, німецької, словянської мов. Можна дізнатися з його праці про побут козаків, також писав про те, що бачив на своему шляху, проїжджаючи укр. землі. Цікаві свідчення про Київ (церкви деревяні, замок також, є вірнеми) та Печерський монастир, Золоті ворота, Михайлівську золотоверху церкву, описує Софію Київську. Пише про Камянець Подільський, Прилуки, Трахтемирів, Переяслав (місто воєводи волинського кн.. Олександра Острозького). Про Львів – 2 замки, багата торгівля, ведуть переважно вірмени. Лясота дає найбільш повний і достовірний опис запорізьких порядків, був там місяць. Відважні, прекрасно вивчили ворога – турків і татар, вправно поводяться з гарматами, великий вплив мають на Україні, на них оглядається й Польща.

135. Кн. Константин Іванович Острозький

(бл1460-1530) 1491 – перша звістка про його військові здібності. 1497 – гетьман ВКЛ. Відзначився в боях під Мозирем. Присягнув на вірність Москві і потім втік. Луцький староста і намісник Волинської землі. 1512 – перемога татар під Вишневцем на Волині, було визволенно 16 тис. невільників. 1527 – перемога на р. Ольшанці, наздогнали 20ти тис військо із здобиччю. У 1519 – поразка під Сокалем, недисциплінована галицька шляхта. 1522 – воєвода Троїцький. Двічі одружений. Улюблена резиденція у Турові. В 1579р – Василь встановив великий мармуровий надгробок. „Не коронований володар Русі”.

136 Українські церковні братства. Історія їх виникнення та діяльність.Перша згадка про братства в Україні сягає ще 15 століття. Тоді ремісники в містах створювали цехові товариства (кравців, ткачів, ковалів тощо,) - фахові об'єднання, які відстоювали свої виробничі інтереси. З часом діяльність братств набула релігійно-благодійних ознак. Серед основних завдань братств було опікування братською церквою, а також забезпечення її матеріальних потреб, піклування про хворих,надання допомоги вбогим. В 1530-1540 рр. українське та білоруське міщанство, бажаючи мати легальну форму для своєї організації, скористалося старовиною братською організацією. За умов польського панування існувала потреба пристосувати братську організацію до нових умов міського життя й устрою. Ремісничо-цехова форма підходила для цього найкраще. Зміст цих братств лишався давній - релігійно - благодійницький. Однак релігійно - національна ситуація в Україні після Люблінської унії 1569 р. і Берестейської унії 1596 р. породила нову форму братської діяльності. Відтепер першочерговим завданням братств була охорона українського православ'я від латинізації і наступного ополячення українського народу. Братства, як всецерковний громадський голос, виступали перед судами і самим королем в обороні Православної церкви. Складали протести проти неправних дій уніатів та їх прихильників до судових актових книг, судилися за церковне майно, складали петиції до сеймів. Стаючи на захист Православної церкви, братства взаємодіяли між собою та поширювали зі своїх друкарень потрібну протиунійну літературу.

Поступово братська організація набуває всестанового характеру. Маючи в своєму складі родовитих і заможних людей, братства набирають політичної ваги. Перше відоме нам православне братство було засноване 1453 р. у Львові при храмі Успіння Божої Матері. На той час воно було суто релігійно - благодійним і лише наприкінці 16 ст. основною його діяльності стає оборона православної віри і рідного народу.

До найбільш діяльних церковних братств належали:Київське Богоявленське, Віленське,Свято-Духівське, Св. Миколая в Бресті, Острозьке,Пинське,Кремьяне.цьке, Гощанське а також братства у містах Володимирі, Нільську, Замості,Степанське при соборній церкві Св. Трійці у містечку Степані на Волинському Поліссі. Підтримка братств збоку патріархів та розширення їх прав обумовили надання Львівському братству ставропігії (вилучення братств з-під влади єпископа та поставлення в безпосередню залежність від патріарха) Не менш плідною була діяльність Луцького Хрестоздвиженського братства. Історичні обставини на час його створення були вкрай несприятливі. По Берестейській унії всі головні храми Луцької єпархії були запечатані і на Волині розпочалось відкрите гоніння православних. Історичні джерела про братства існують з 1617го р.,але процес його формування тривав і раніше. Першим ктитором Луцького братства був ігумен Чернчицького Свято-Преображенського монастиря Герасим Микулич (в схимі Григорій). З 1617 го р при братстві діяла школа, збудована за взірцем латинського колегіуму. Луцьке братство заснувало притулок для немічних, хворих. Сиріт і бездомних. Ними братчики опікувалися як рідними. Все це ставало прикладом великої християнської братської любові.

137.Система землеволодіння за Литовськими статутами. Право володіння землею як загальне правило супроводжувалося обов'язком для власника відбувати військову повинність. Литовські статути не знали права володіння землею, яке не було б пов'язане з виконанням військової повинності. Статут 1529 p. поклав на кожного землевласника обов'язок відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кожний шляхтич був зобов'язаний з'явитися на війну особисто і, крім цього, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей залежно від розміру свого володіння. Така ж вимога містилась і в Литовському статуті 1588 p. До того ж така військова служба вимагається з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних. Право наказувало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу, допускаючи, однак, можливість нез'явлення на військову службу у зв'язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбувати військову службу, втрачав право на володіння землею. 2 статут: Маєтком дітям поступатися необовязково, могли батьки дати якийсь по добрій волі тільки. Маєтки можут вільно дарувати, купувати і т.д. Спадкова земля – дедизна, отчизна, материзна. Родові, куплені, вислужені маєтки не мали суттєвої різниці в статусі. Не існувало досконалої системи обліку володінь, одне й те саме володіння могли надати двічі. За порушення межі між землями – штраф. У чужих купувати землю не можна. Магнати і шляхта могли вітчужувати землю повністю, або частково. До Люблінскої унії міщани і просто вільні люди також могли володіти землею і відбували ті ж самі повинності. За лекцією Ульяновського: ФАЛБ. Феод – недоторкана, спільна родова власність. Спадкові земельні володіння васалів. Алод – отримане за військову чи іншу службу роду, може робити все що хоче, з правом відчуження. Лен – за довгу військову службу. Пеоступово перетв. В алод. Бенефіцій – дочасне зем володіння, може бути надане уряду. З феоду васалам не давали нічого. З лену давали аллод, з аллоду – бенефіцій, з бенефіцію таком могли дати один бенефіцій з якого вже нічого не давали. На Україні 2 системи землеволодіння – алодна і феодальна (включае алод, лен, бенефіцій, поступово переходить в аллодну).

138. Єзуїти в Україні

Контрреформація. Орден заснован Ігнатієм Лоюолою. Після Люблінської унії єзуїти проникають в України. Найбільшого впливу досягли за короля Сигізмунда ІІІ Вази. Тоді відкриваються їх колегії в Україні: Львів, Перемишль, Станіслав. 1574 – в Ярославі виникає перша значна місія єзуїтів. 1593 – Замойська академія. Утім до Берестейської унії не мали великого впливу. Єзуїти створили потужну мережу впливу через галузь освіти. У світському вигляди з вуст учителів і викладачів доносилися ідеї ордену до найбільш привілейованих верст населення, що мали змогу отримувати освіту. Історіографія загалом оцінює негативно, хоча позитивним є факт залучення зокрема українців до зх-європейського наукового простору.

139.Цехові організації. Міста були осередками ремісництва. Безперечно, це відбивалося на соціальному складі міста. Наприклад, наприкінці XIV ст. у Львові працювали ремісники 23-х професій, а в Києві на зламі XV—XVI ст. мешкали кравці, кушніри, шевці, ковалі, ювеліри, різники та ін.Протягом XV— першої половини XVI ст. в українських містах швидкими темпами розвивалися ремесло і торгівля, що приводило до зростання кількості середніх прошарків міського населення. Наприкінці XV ст. у Львові були ремісники вже 36 професій, а чисельність цехових майстрів досягала 500 осіб. Сучасники мали на увазі високий рівень львівської ремісничої майстерності, коли називали Львів «школою ремісництва». Великими ремісничими центрами в Україні були також Луцьк, Кременець, Холм, Кам'янець-Подільський, Перемишль, Ковель та ін. У середині XVI ст. налічувалося понад 130 спеціальностей міського населення, з них безпосередньо ремісничих — близько 80.Ремісники у містах об'єднувалися у професійні корпорації — цехи. Цехові устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їхніх членів. На чолі цеху стояв цехмейстер — старшина цеху, якого обирали з найвпливовіших майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і розпоряджалися цеховим майном. Вони також мали судові повноваження: судили членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини, а також здійснювали третейський суд. Найсуворішим покаранням було виключення з цеху, бо це дорівнювало втраті права на зайняття професією.Повноправними членами цехових об'єднань вважалися тільки майстри — власники майстерень, у яких працювало по кілька підмайстрів і учнів. Від кандидата у майстри вимагалася не тільки висока професійна кваліфікація, а й гроші для заснування майстерні і внесення певної суми до цехової каси. За соціальним і майновим станом члени цехових організацій не були рівними. Головували в них найбагатші майстри. Нижчий соціальний прошарок цехової організації становили підмайстри, які експлуатувалися майстрами й усувалися від участі у внутрішніх цехових справах.Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конкурентами. Усі, хто займався ремеслом, мали входити до певного цеху. Особи, які працювали таємно, переслідувалися. Цех стежив за тим, щоб робота рівно розподілялася між його членами, щоб у кожного майстра була однакова, суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збути ремісничу продукцію належало лише його членам.Відомості про діяльність цехів у містах України з'являються наприкінці XIV ст. Зростання чисельності цехів в українських містах відбувалося швидкими темпами. Якщо у Львові наприкінці XIV ст. налічувалося лише чотири цехові організації, то у середині XVI ст. їх було вже 20. Протягом XV ст. цехові ремісничі організації виникли у Києві, Луцьку, Кременці. У першій половині XVI ст. вони існували вже в багатьох містах України.Окрім цехових ремісників, в українських містах, як зазначалося, була чимала група позацехових ремісників («партачів»). Цей соціальний прошарок міщан українських міст становили ремісники, які не могли увійти до цеху з національно-релігійних міркувань, через відсутність коштів, і, нарешті, сільські ремісники, котрі працювали в місті.З розвитком ремесла в українських містах чисельність позацехових ремісників неухильно зростала головним чином за рахунок вихідців із села. Наприклад, у Львові у першій половині XVII ст. позацехові ремісники становили понад 40% загальної кількості ремісників міста. Цехи як монопольні виробники і збувальники товарів у своїй галузі бачили в «партачах» конкурентів і намагалися не тільки не допустити їх у цехові організації, а й повністю паралізувати їхню діяльність. З цією метою вони нападали на майстерні «партачів», виганяли їх за межі міста тощо. Але намагання цехів протистояти позацеховим ремісникам не завжди були вдалими, бо «партачів» підтримувала шляхта і міська влада.Перша згадка про ремісничі цехи в Україні датується 1386 р., коли була видана цехова грамота для шевців Перемишля. Причини їх виникнення були ті самі, що й на Заході: необхідність боротьби проти державної адміністрації та феодалів, вузькість внутрішнього ринку, оборонні цілі. У Львові за першим реєстром ремісничих цехів 1425 р. існували такі цехи: пекарів, ковалів, шевців, кравців, лимарів, сідельників, солодовиків (пивоварів), кушнірів (кожушанників). У Києві були цехи кравців, кушнірів, шевців, ковалів, пекарів, золотарів, цирульників тощо. Цехи мали власний статут, суд, свої свята, святих, прапори, до складу їх входили майстри, підмайстри, учні. На чолі цеху стояв виборний майстер. Кількість майстрів була обмеженою. Підмайстер міг стати майстром, склавши іспит — подавши шедевр (взірець певного виробу) і заплативши високий вступний внесок. Особливістю цехової організації в Україні було те, що вона об’єднувала не тільки за професійною ознакою, а й за національними чи релігійними ознаками.

Цехові організації відігравали позитивну роль у розвитку міського ремесла. Вони захищали інтереси ремісників, сприяли поліпшенню якості продукції, спеціалізації виробників, їхніми негативними рисами були надмірна регламентація, соціальні протиріччя між членами цехів, неврахування інтересів покупців.

140.Українська школа і шкільництво кін. 16 – сер 17 ст. Княжі часи не залишили по собі виразної системи шкільництва, що ускладнювало збереження освіти на Україні після занепаду Київської Держави. Брак власної шкільної системи, особливо — вищої, українці надолужували, виїжджаючи до латинських університетів у Кракові, Празі і Зах. Европі. Укр. школи стояли на низькому рівні, але були досить поширені. Школи були звичайно при церквах, де вчили дяки. Наука починалась від 7 р. життя. Уявлення про те, з чого вчили, дає буквар І. Федоровича 1574, укладений за грец. і болг. зразками.Розвиток прототипів (поль.-нім.-латинської) освіти на Україні і Білорусі в 16 і на поч. 17 ст. (кальвінські школи в Панівцях на Поділлі, соцініянські в Киселині під Володимиром, Хмільнику, Гощі, Берестечку) і зокрема єзуїтських поль.-латинських шкіл (колегії в Ярославі 1575, академія в Замості 1595 й ін. — разом 23 на Україні) спонукав православ'я піднести рівень своїх церковних. шкіл. За прототипом і католицьким зразками кн. К. Острозький створив правос. школи в Турові (1572), Володимирі (1577) і найкращу в Острозі (бл. 1580, див. Острозька школа). Крім того, подібні школи виникли в Смотричі (1579) і Холмі (1582). Крім ц.-слов. мови, введено до них латинську, грец. і поль. мови.Новим чинником у розвитку укр. освіти стали братські школи (перша у Львові 1586), спочатку під сильним грец. впливом. Спосіб навчання, взаємини між батьками і школою регулювалися шкільними «уставами», «порядками» або «артикулами прав» (львівський 1586, луцький 1624). Братства стали видавати шкільні граматики(ц.-слов. у Вільні 1586;у Крем'янці 1638; у Львові 1691). Граматика 1619 (М. Смотрицького) дає у вступі деякі інформації про методи навчання в братській школі. Від кін. 16 ст. почали й до цих шкіл вводити латинську і поль. мови коштом грец., навчання якої цілком занепало до сер. 17 ст.Заснована в Києві 1615 братська школа перетворилася 1632 на Києво-Могилянську Колеґію, даючи поч. укр. високим школам. П. Могила ввів до колеґії латинську і поль. мови. Київ. Колеґія мала свою філію у Вінниці.Укр. мову в школах не викладали. Деякі початки для її введення зробив П. Могила, наказуючи вчителям у школах, щоб давали учням вивчати напам'ять його укр. катехизис (1645). Але не було укр. граматик і букварів; єдина граматика І. Ужевича (1645) залишилась у рукописах у Франції, а на Україні та Білорусі не була відома.З боку уніятів були також спроби піднесення освіти духівництва (постанова Собору в Кобрині 1629 про створення духовної семінарії з навчанням латинською і ц.-слов. або руською мовами).Одночасно дійшло до пожвавлення освіти на сх. Закарпатті під владою прот. Семигороду (привілей кн. Ґ. Бетлена 1627 для мукачівського єп. І. Григоровича на школи й гімназії всюди, де є церква і на навчання ц.-слов., грец., латинської, єврейської й ін. мов).До сер. 17 ст. нижча освіта (парафіяльна) стала загальною на Україні. Як ствердив Павло Алепський 1654 серед українців у державі Б. Хмельницького «всі або майже всі вміють читати і знають порядок молитов і співів, навіть більшість їхніх жінок і дочок».Поділ України в Андрусові 1667 призвів до занепаду правос. братських шкіл на Правобережжі, а спілка з Москвою спричинила відплив богословів з Лівобережжя на Московщину. Занепала на деякий час Київ. колеґія. Аж до схилу 18 ст. не появлялись друком ніякі нові граматики.Найважливішою школою для правос. під Річчю Посполитою стала монастирська школа в Гощі над Горинню (що існувала там від 1638). Крім цього, українці звідти (особливо свящ.) посилали синів і до Київ. колеґії. Від поч. панування гетьмана І. Мазепи (1687) колеґія переживала відродження. 1701 з поширенням програми дістала вона титул академії.На Закарпатті (після перемоги уніятства) поширилися зах. впливи в шкільництва. Мукачівський єп. Й. де-Камеліс (1689—1706) модернізував закарп. церк. Шкільництво. Його наступник М. Ольшавський (1743—67) заснував богословську школу в Мукачеві (1744).

141.Обряди ремісників. У виробничій культурі середньовічної України важливу роль відігравали ремесла і промисли. Здолавши руйнівний вплив монголо-татарської навали, яка особливо тяжко позначилася на розвитку міського ремесла, ці заняття впродовж наступних сторіч продовжують розвиватись і вдосконалюватися.Обряди ремісничої технології зводилися до дій, спрямованих на включення виготовлюваних речей у сферу культури шляхом їхньої семантизації, оскільки культурний об’єкт повинен відповідати не тільки утилітарно-практичним, а й ідейно-символічним критеріям. Спочатку мали місце ритуальні дії щодо часу і матеріалу для виробництва, тотожних часу і матеріалу "першої речі" в прадавні часи. При цьому ритуали, відомі з пізніх спостережень, часто такі архаїчні, що нема підстав сумніватися в їхньому побутуванні вже в середньовіччі. Зокрема, у деревообробних ремеслах довго зберігався ряд ритуальних заборон на використання дерев, віднесених до сфери сакрального: дерев з певними аномаліями; тих, що виросли на лісових перехрестях, на місці колишнього кладовища чи церкви; вражених блискавкою і т.п. Гончарі для виготовлення певних видів посуду використовували лише червону глину, оскільки вона "замішана кров’ю Бога". Вибір часу включав обрання сприятливої фази місяця ("молодик", "півповня"), дня тижня (наприклад, "збірна субота" при формуванні молочного посуду), часу доби ("до схід сонця", "коли вдарять на достойно", "лиш благословиться на світ" і т.д.). У будівельних ремеслах важливою умовою виступав правильний (з ритуальної точки зору) вибір місця будівництва, при якому велику роль відігравали ворожіння, що зводилися до ритуалу вибору між "долею" й "недолею", "життям" і "смертю" майбутніх мешканців.У процесі власне виробництва, в ході ряду символічних дій, проводилися аналогії між виробами і будовою тіла людини чи тварини та їхніх органів (мікрокосм), а також побудовою всесвіту (макрокосм). При цьому робота майстра порівнювалася з деміургічною діяльністю "першого" ремісника, з часом переосмисленою в дусі біблійних асоціацій.

142.Укр землі Віженери,Руджієри,Боплана

Про Україну писали західноєвропейські дипломати й мандрівники, котрі відвідували Польщу й Московію. У Франції за дорученням королівського двору відомим ученим Блезом де Віженером був складений цікавий "Опис Польського королівства та суміжних країн" (416), який, крім загальної характеристики Польсько-Литовської держави, її суспільного ладу, конституції, військової організації і т. д., містить спеціальні розділи про її найважливіші провінції і серед них - про Червону Русь (Галичину), Волинь і Поділля. Оскільки ці українські фрагменти з трактату Блеза де Віженера у нас давно відомі завдяки публікації В. Антоновича в першому томі "Мемуаров, относящихся кистории Южной Руси", обмежусь лише тим, що зазначу їхні найістотніші моменти.

В "Описі Польського королівства і сусідніх країн" (1573) Секретаря Міністерства закордонних справ Блеза де Віженера також згадується про українські землі польської корони, зокрема про історію та географію Галичини, Волині та Поділля. Королем Польщі на той час був французький король Генріх III. Передусім укажемо, що французький вчений усвідомлював етнічно-історичну самобутність Галичини, Волині й Поділля в складі Польського королівства, те, що вони заселені "слов'яно-руським народом", який має своє походження, віросповідання, мову, звичаї й культуру. Так, переходячи від опису Галичини до опису Волині, він зауважує: "Якби не ріка Буг, яка відділяє цю провінцію по західній її границі, то не було б потреби давати їй окрему назву. Цей народ єдиний з червонорусами, у них та ж мова, той же побут і звичаї" (65, І, с. 65). І далі, беручись до опису Поділля, автор трактату уточнює: "Щодо походження тутешнього населення, то нема ніякого сумніву в тому, що воно, як і інше (автор має на увазі Галичину і Волинь. -Д. Н.), належить до слов'яноруського племені: і мова його, і побут, і звичаї майже нічим не відрізняються від мови, побуту і звичаїв Червоної Русі, Волині і Литви (тобто Білорусі. - Д. Н.), але вони підкорилися полякам пізніше, в часи Казиміра Великого" (там само, с. 69).

Все це в сукупності й спонукало Блеза де Віженера ввести в трактат стислий нарис історії руських земель, починаючи з часів Київської Русі, який вміщено в розділі про Червону Русь (Галичину). Щоправда, історію Русі він висвітлює, виходячи із історії Польщі як вихідного пункту, що передусім пояснюється його повною залежністю від польських джерел. Публікуючи в російському перекладі відповідні фрагменти трактату Блеза де Віженера, В. Б. Антонович вказував як на його джерела на хроніки Я. Длуґоша і М. Бєльського, але це не зовсім правильно.

В історичному нарисі Блеза де Віженера чимало неточностей і навіть грубих помилок, - наприклад, тут мовиться, що поляки в XI ст. підкорили Київ, що татари зробили перший напад на Русь у 1211 р. і т.д., - але вони були не витвором Блеза де Віженера, а запозиченнями з названих джерел. Так, у хроніці Я. Гербурта похід Болеслава III на Русь 1019 року тлумачиться як підкорення поляками Києва (248, с. 104); взагалі ж це твердження було загальним місцем у польській ренесансній історіографії. Проте не будемо каталогізувати помилки, допущені Блезом де Віженером, натомість вкажемо, що ці його сторінки були першою спробою французького автора висвітлити історію давньої України-Русі. Важливо зазначити, що в даному творі, так само як у "Трактаті про дві Сарматії" Меховіти чи в "Описі Європейської Сарматії" Ґваньїні, екскурс в історію давньої Русі пов'язаний з описом українських земель, а це, як уже говорилося, є важливим свідченням того, що в той час на Заході історію Київської Русі пов'язували з Україною (Руссю) та її історією.

Характеризуючи сучасний стан українських земель, Блез де Віженер наголошував, що вони найбагатші в королівстві (не обминув він і "подільських дивовиж" Меховіти), але їх постійно спустошують турки й татари. "Край цей гарний, -писав він про Галичину, - дуже родючий, добре заселений і був би ще багатолюднішим, якби не напади й вторгнення татар, які майже не виходять звідти" (65, І, с. 61). "Серед усіх польських володінь, - пише він далі, - найбільше терпить від небезпек і розорення подільська земля, що являє собою відкритий прохід, ніби міст для перекопських татар, які вільно проникають цим шляхом на Волинь, Червону Русь, у Литву і навіть у Польшу" (там само, с. 69). Однак, розповідаючи про спустошливі напади татар і турків на українські землі, Блез де Віженер ще нічого не говорить про ту зростаючу відсіч, яку в другій половині XVI ст. почали давати цим нападам козаки.

Про сваволю польської шляхти ХV–ХVІст. у самій Польщі свідчить папський нунцій (представник римського папи) Д.Руджієрі: "Нещасні селяни, віддані на сваволю панів, перебувають у найжалюгідному стані, бо пани можуть розпоряджатись їхнім господарством і навіть їхнім життям як їм заманеться. Тяжка недоля довела селян у Польському королівстві до такого стану, що навіть за биття батогами, приходять вони дякувати панові. Сміливо можна сказати, що нема на світі більш приниженого невільника, ніж польський селянин" Про шляхетські звичаї і пересуди широко розписується папський нунцій Руджієрі близько 1560 р.:

«Правдивим шляхтичем є той, хто уродився від батьків шляхетського стану, але діти, що походять від батька шляхтича, а матері нешляхтянки, не втрачають шляхетства, так як і в Німеччині. Шляхетство втрачає той, хто допустився злочину, або якби хто кинув шляхетський стан і взявся до якого підлого ремесла. Шляхта не займається нічим іншим, як тільки хліборобством і годівлею худоби, і це в них не вважають за ганьбу; так само не ганьбить шляхтянки прясти льон або вовну, купувати й продавати речі, що належать до домашнього господарства, — але це не личить жінці або доньці сенатора. Шляхта має велику вищість над нешляхтою; у цілому світі нема шляхти, що була б вільніша й мала більшу владу, як польська шляхта. Окрім того, що вони є самовладними панами у своїх добрах, мають багато привілеїв, кожний їх боїться і низько їм кланяється. Шляхтич виступить проти права, допуститься насильства не тільки на селі, але й у місті, бо й міста до них належать, а нема нікого, хто заступився б за кривду слабшого і посмів утерти носа шляхтичеві. Шляхті дають всі уряди, з неї виходять на єпископів, сенаторів, на усіх двірських урядовців; також військового ступеня рідко дослужиться нешляхтич, хіба що дуже визначиться на війні». Шляхетська пиха виявлялася найбільше при всяких публічних виступах — на сеймах, сеймиках, судових з’їздах, переглядах війська, різних святах і маніфестаціях. Тоді шляхтич не жалував гроша й труду, щоб свою «братію» перевищити одягом, зброєю, кіньми, повозами, числом слуг, бенкетами й прийомами. «Заставитися, але поставитися», — це було шляхетське гасло. Коли ж хто образив шляхтича, то ганьбу треба було змазати шаблею. «При щедрім почастунку приходить у них часто до бійки, причому шабля добре виблискує. Цією шаблею тнуть і рубають одне одного по руках, обличчі й де тільки можуть, і це вважається в них за почесну річ, коли хто назначений тут і там, особливо на обличчі, гарними ранами й шрамами. Так цілий спосіб життя польського народу є ще дуже суворий і майже варварський». Так засуджує шляхетські звичаї нунцій Руджієрі Різні чужосторонні подорожні описують незавидну долю поневоленого селянства. Нунцій Руджієрі оповідає: «Селяни управляють землю і є підданими панів, що мають над ними право життя й смерті, без ніякої апеляції до вищого суду. Земельної власності не мають, за виїмком деяких духовних дібр, мусять працювати кілька днів на тиждень для панів за кусень землі, визначеної на їхнє утримання, решту часу обертають для себе. У духовних добрах їхній стан є кращий, але деінде ведуть нужденне життя, так що серед найтяжчої зими побачиш жінок босих й нужденио одягнених, що бродять по снігу. В хатах не мають іншої кімнати, окрім тієї, де є піч без комина, виведеного наверх, тому вона повна густого диму. Пани часто наказують бити їх за що-небудь, часом навіть повісити, а хоч і уб’ють, є вільні від усякої кари за сплату десятьох гривень, — за убитого пса часом платять більше. Ця тяжка неволя упідлила їх так дуже, що як дістануть батоги, то часто трапляється, що приходять подякувати за це панові; сміливо можна сказати, що на всьому світі нема підлішого невільника, як польський селянин. Не можуть без дозволу пана перенестися до іншого села, бо є прив’язані до землі. Коли пан продає село, то продає разом й осілих у ньому селян. Часом тільки вони викуплюються на волю й платять вісім гривень від голови. Якби котрий із них вийшов із села без дозволу пана або не повернувся на перший зазив, хапають, заковують у диби й ведуть на смерть, як не викупиться».

Дата добавления: 2015-05-23