Рабовласницька держава I право: стародавня Греція 1 страница

Тема 3

ЗО

Тема 2

Тема 1

Джерела

Навчальні посібники

Підручники

История государства и права зарубежных стран. Ч. 1.- М., 1988. История государства и права зарубежных стран. Ч. 2.- М., 1991. История государства и права СССР. Ч. 1.- М, 1985. История государства и права СССР. Ч. 2.- М., 1986. Федоров К. Г. Історія держави і права зарубіжних країн.- К., 1994. Федоров К. Г. История государства и права зарубежных стран.-Л., 1977. Черниловский 3. М. Всеобщая история государства и права.- М., 1995. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн.- К., 1994.

Бостан Л. М, Бостан С. К. Держава і право епохи станово-кастового суспільства. Навчальний посібник.- Запоріжжя, 2000.

Бродський Р. М., Енольський 3. А. Нова історія країн Азії та Африки.- К., 1979.

Жидков О. А. История государства и права стран Латинской Америки — М., 1967.

Исаев И. А. История государства и права России.- М., 1993.

История государства и права зарубежных стран: Рабовладельческое и феодальное государство и право.- М, 1988.

Катрич В. М. Держава і право Стародавнього Риму,- К., 1974.

Катрич В. М. Історія держави та права Стародавньої Греції- К., 1969.

Ливанцев К. Е. История буржуазного государства и права.

Макарчук В. С. Основи римського приватного права.- К., 2000.

Рабовладельческое и феодальное государство и право стран Азии и Африки.-Харьков, 1981.

Страхов М. М. Основні закономірності становлення буржуазної держави і права у провідних країнах Європи і в Північній Америці.- К., 1991.

Гроссман Ю. М., Лісовий 1. А. Історія Стародавнього світу. Практикум.-Львів, 1985.

Документы по истории зарубежного права.- М, 1987.

Конституции буржуазных государств.- М., 1982.

Конституции и законодательные акты буржуазных государств XVII-XIX вв.-М., 1957.

Сборник документов по всеобщей истории государства и права- Л., 1977.

Сборник документов по истории нового времени. Буржуазные революции XVII-XVIII вв.- М, 1990.

Хрестоматия памятников феодального государства и права.- М., 1961.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран- М., 1984.

Хрестоматия по истории Древнего мира.- М., 1956.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К, 1995.

ДЕРЖАВА I ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ*

Держава виникла лише на певному етапі розвитку людського суспільства - цього, зрештою, не заперечує навіть Біблія. З виникненням держави пов'язана поява перших в історії людства професійних армій та поліції. Що власне сприяло появі цього суспільного інституту та його окремих установ? Чому перші держави виникли у приблизно схожих природно-кліматичних умовах?

Незважаючи на відмінності у расових генотипах народів Єгипту, Межиріччя, Індії, Китаю, їх взаємній географічній ізольованості, спостерігаємо багато спільного у державній організації та праві перших в історії людства держав. З чим це пов'язано?

Пам'ятки правової думки цих держав свідчать, що законодавець намагається боротися зі злочинністю за допомогою радикальних заходів. Так, смертна кара передбачається навіть за крадіжку під час пожежі (Вавилон) чи убивство кішки (Єгипет). Чим можна пояснити такі настрої законодавців? Чи може злочинність бути викорінена з допомогою правового терору?

Важливим винаходом правових систем цього часу вважається т. зв. таліон. Чому таліон вважається вищим рівнем розвитку правової думки, ніж кровна помста?

Під Стародавнім Сходом розуміють, як правило, країни Близького Сходу (Єгипет, Ассиро-Вавилонська держава, Хетське царство, Урарту, Фінікія, Палестина, Персія). Інколи до цього списку додають Давню Індію і Давній Китай. Саме тут виникли перші в історії людства держави та склалися найбільш ранні правові системи. Для порівняння: перші держави в Європі з'явилися на 1-1,5 тис. років пізніше, ніж на Близькому Сході чи в Індії.

Азіатський спосіб виробництва

За родового ладу земля, вода, мисливські та рибні угіддя перебували у користуванні усіх членів общини. Перехід до металевих знарядь праці дозволив різко підвищити її продуктивність і тим самим заклав підґрунтя для виникнення класового суспільства. З появою надлишкового продукту з'являється майнова нерівність, а з розвитком поділу праці ремесло відокремлюється від землеробства і скотарства, налагоджується торгівля й обмін. Той клас, який володіє багатствами і примушує працювати на себе інших людей (рабів, селян, ремісників), намагається тримати їх у покорі. Для цього створюється абсолютно нова інституція, якої родовий лад ніколи не знав і яку ми називаємо державою. Різні органи влади, суди, поліція, в'язниці, армія - це складові

ланки державного апарату; характерною рисою держави є право, тобто система законів та юридичних норм. Починається нова ера в історії людства.

Перші держави Східної півкулі виникли приблизно в однакових природно-кліматичних умовах. Це були долини великих річок: Нілу (Єгипет), Тигру, Євфрату (Месопотамія), Гангу та Інду (Індія), Хуанхе (Китай). Тут були найсприятливіші умови для землеробства і, відповідно, для отримання додаткового продукту - родючі ґрунти, вода для зрошення, теплий клімат тощо. Античні джерела пишуть про урожай сам-200, однак, це, звісно, перебільшення. Проте врожай сам-24 - сам-30 був нормою на зрошувальних ґрунтах. Інша річ, що для організації зрошувальної системи, для відвоювання землі у джунглів, для захисту від диких тварин вимагалися злагоджені зусилля сотень і тисяч людей, а інколи - навіть населення цілих провінцій. Індивідуальне приватне господарство, засноване на власній, найманій чи рабській праці, як це було у Європі, тут, на Сході, так і не склалося.

Земля перебувала у власності общини. її члени, користуючись общинними землями, виконували необхідні суспільні роботи, колективно сплачували податки, працювали на державних роботах (будівництві пірамід у Єгипті чи Великого китайського муру). Існували общинні органи самоуправління, які виконували функції обліку і контролю, судові, адміністративні тощо.

Тривалий час вважалося, що розвиток людського суспільства відбувався за схемою: первіснообщинний (первісно-громадський) лад -рабовласницький - феодальний - капіталістичний з перспективою соціалізму і комунізму. Держави Стародавнього Сходу в цю схему не вписувались. Рабство тут ніколи не мало такого поширення, як у Стародавній Греції чи Римі, де на одного вільного громадянина припадало 8-10 рабів і негромадян і основна праця та левова частка виробництва були результатом їх діяльності. На Сході рабство мало патріархальний характер, раби були слугами у храмах і маєтках знаті і майже ніколи - основною продуктивною силою. При бажанні можна знайти ознаки родового ладу - общинне землеволодіння і самоуправління, феодалізму - користування землею відроблялося службою у війську правителя чи оброком і відробітком селянською працею.

Частина учених, починаючи ще з Карла Маркса, вважає, що існував як самостійний лад так званий азіатський спосіб виробництва. В СРСР про нього «благополучно забули», надто він нагадував колгоспну систему 30-х - початку 50-х років.

Що ж є характерним для азіатського способу виробництва?

Основою життєдіяльності і виробництва виступає сусідська община.

її органи самоуправління регулюють правові відносини в колективі. Земля є власністю держави, однак община має право опосередкованої власності. Саме її органи розподіляють земельні ділянки між общинниками. Користування цими наділами можливе за умови виконання суспільних обов'язків і повинностей, сплати податків тощо.

Джерелами рабства виступають полон, кабала (з обмеженнями), дітонародження в сім'ях рабів. Становище їх в цілому краще, ніж у Греції чи Римі, а кількість - відносно незначна.

Найпоширенішу форму східної держави становила деспотія. Економічною основою влади деспота була державна власність на землю, податки, військову здобич. Влада спиралася на професійне, нерідко наймане, військо та централізовано скероване чиновництво. Сама ж царська влада, що дуже характерно для Сходу, обожнювалася. Фараони в Єгипті вважалися живими богами, і навіть у Індії, де жерці намагалися контролювати царську владу, вважалося, що цар - раджа виступає знаряддям бога Брахми, а його влада- божественного походження.

Розглянемо основні територіальні різновидності т. зв. азіатського способу виробництва та його державницько-правових конструкцій: Древній Єгипет, Ассиро-Вавилонську державу та Індію.

Держава і право Стародавнього Єгипту

Єгипет розташований в Північно-Східній Африці. Прийнято вважати, що назва країни походить від давньогрецького слова «Айгюп-тос». Воно виникло, вірогідно, від Хе-ка-Птах - міста, яке греки пізніше іменували Мемфісом. Самі ж єгиптяни називали свою країну «Та Кемет» - Чорна земля - за кольором місцевого грунту. Стародавній Єгипет територіально був вузькою долиною (від 4 до ЗО км ширини) в нижній течії Нілу. Завдяки періодичним розливам цієї ріки (з липня до листопада) ґрунти тут родючі і добре зрошувані. Поливне землеробство вимагало будівництва зрошувальних споруд. Для цієї роботи створюються об'єднання родових общин, які називалися номами. На рубежі IV—III тисячоліть до н. е. у Єгипті існувало 40 номів, кожний з яких мав свого правителя-номарха, своїх богів, а іноді й особливу, відмінну від інших, говірку. Поступово проходить об'єднання номів і в Єгипті виникають два царства - Південне і Північне. В боротьбі двох царств перемагає Південне. Близько 3200 р. до н. є. фараон Менее (Міна) об'єднує під своєю владою увесь Єгипет. Згідно з Геродотом, Менее заснував столицю об'єднаного царства на перетині Верхнього

та Нижнього Єгипту, звівши греблю, щоб захистити місто від паводку. Звідси було зручно правити обома частинами країни.

Історію Стародавнього Єгипту прийнято поділяти на чотири великих періоди: Раннє (ХХХ-ХХУПІ ст. до н. е.), Давнє (XXVIII-XXIII ст. до н. е.), Середнє (XXII-XVIII ст. до н. є.) і Нове (1580-1085 pp. до н. є.) царства. Іноді цю періодизацію доповнюють п'ятим, т. зв. Пізнім царством (до І ст. до н. е.).

За доби Раннього царства в Єгипті правили дві династії, які походили з верхньоєгипетського м. Тіна (біля Абідоса). Вже за царів першої династії єгиптяни почали просуватися за межі своєї країни: на південь - в Нубію, на захід - в Лівію, на схід - на Синайський півострів. Однією з найважливіших функцій царської влади уже в цей період стала організація зрошувальної системи в Нільській долині та підтримання її в робочому стані. В наступний період - Давнього царства -Єгипет виступав як велика централізована держава, що поширювала свій завойовницький вплив на території Синайського півострова, південну Палестину та Нубію.

Головною господарською і суспільною ланкою тривалий час залишалася громада. Існували громадські ради, які виконували адміністративну, господарську і судову функції. На чолі держави стояв фараон, чия влада була безмежною, а він сам вважався особою божественного походження. Фараони навіть одружувалися з міркувань влади на рідних сестрах, щоб не втрачати чистоту крові. Вони мали титул царів Верхнього (Південного) і Нижнього (Північного) Єгипту і носили дві корони - білу і червону. Найближчим помічником фараона був візир «джаті», якому підпорядковувалися начальники окремих «домів», тобто управлінь. В країні існувало декілька таких «домів»: хлібний, золотий, виноградників, рахунку биків, військовий, жертвоприношень. Візир, крім того, був головним скарбником, верховним суддею та керівником усіх суспільних «царських» робіт. Розподілом працівників на ці «царські роботи» відали вже згадані ради місцевих громад. Збором і внесенням податків у скарбницю теж відали громадські ради, але процес цей суворо контролювався численним чиновницьким апаратом. У штабі кожного з «домів» налічувалися сотні чиновни-ків-писців.

Рабство в Єгипті звично трималося на військовополонених. Фараони здійснювали завойовницькі походи на Синайський півострів, у Нубію.

Відомо, наприклад, що під час походу до Нубії засновника IV династії Снофру (XXVIII ст. до н. є.) було захоплено 7 тис. полонених та 200 тис. голів худоби, а під час походу на лівійців - 1100 чоловік.

Полонених в Єгипті називали «живими убитими» і використовували для громадських робіт. В епоху Древнього царства існував звичай будівництва пірамід, пов'язаний з релігійними віруваннями. Вважалося, що за умови збереження тіла можливе загробне життя його колишнього власника. Збереглося 70 таких пірамід. Найбільша з них - піраміда Хеопса (Хуфу) висотою 146,5 м, кожна сторона якої має основу довжиною 230 м. Піраміду будували 20 років, використовуючи працю не тільки рабів, а й усього сільського населення країни, по 100 тис. чоловік кожних три місяці.

Важливе місце в системі державного механізму займали жерці, чиї функції не обмежувалися власне релігією. Жрецтво проповідувало святість особи фараона, божественне походження і незмінність його влади на землі. Будь-які спроби сумніву суворо переслідувалися жерцями, тобто по суті це була своєрідна політична поліція. З іншого боку, жерці прагнули при нагоді відтіснити фараона від влади, не допускаючи, щоб на престолі перебувала людина, нездатна виконувати свої державницькі функції. Так, після 30-ти років правління фараон на знак придатності мусив зі зброєю пробігти певну дистанцію, яка символізувала Верхній і Нижній Єгипет.

Місцеве управління очолювали царські чиновники (номархи). В їхніх руках перебувала місцева адміністрація і судова влада, власні загони воїнів та поліція. Ослаблення влади фараона приводило до зміцнення їх позицій, залежність від центру ставала лише номінальною. Вже в добу Давнього царства армія була самостійною, управління нею здійснював «дім зброї». На привілейованому становищі перебувала особиста охорона фараона. За свою службу військові отримували земельні наділи, які оброблялися рабами. Військові жили в окремих поселеннях, своєрідних гарнізонних містечках.

Під час занепаду Давнього царства (V династія) центральна влада фараонів слабне. Виснажений будівництвом пірамід та соціальними протиріччями, Єгипет наприкінці правління VI династії почав розпадатися на напівнезалежні номи. 70 мемфіських царів наступної VII династії, за переказами, що збереглися у Манефона (єгипетський жрець та історик III ст. до н. е., писав грецькою мовою), правили усього 70 днів. Нове об'єднання відбувається в кінці III тисячоліття до н. є. На єгипетський престол претендували два об'єднавчих центри. Одним з них був Гераклеополь, розташований на півночі країни неподалік від Файюмської оази. Його номарх Хеті І (Ахой) підкорив своїй владі правителів сусідніх областей. Суперниками Ахоя в боротьбі за гегемонію над усім Єгиптом виступали номархи Фів. Вони і вийшли переможцями. За Ментухотепа І країна була

об'єднана. Цей новий період єгипетської історії називається Середнім царством.

Дещо змінюється основна спрямованість суспільних робіт. Замість пірамід починають будувати більш утилітарні речі. При Аменемхеті І була зведена фортеця на західному кордоні Єгипту. За царювання Се-нусерта III споруджується низка фортець у Верхній та Нижній Нубії. Розширюється й удосконалюється іригаційна система (зокрема Файюмська оаза). В окреме відомство виділяється поліція. Поліцейських зазвичай вербували з полонених нубійських негрів, що дозволяло не допускати зрощування каральних органів з місцевим населенням, використовувати поліцейських разом з армією для придушення повстань. Поліція вела нагляд за суспільними роботами, переслідувала карних злочинців, охороняла поховання фараонів, ловила рабів-втікачів тощо. Функції її були набагато ширшими, ніж проста охорона громадського порядку. Надалі залишаються сильними позиції номової знаті, але усе більшого соціального значення набувають люди незнатного походження. Найважливішу опору царської влади починають становити гвардійські військові частини.

Набуває подальшого розвитку інститут рабства. Царські раби - хе-муу нісут - використовуються в царському, храмовому та приватному господарстві (зокрема, фараон надає їх у користування воїнам, чиновникам тощо). Приватні раби - баку - становлять частину особистого майна власника і можуть бути куплені та продані.

Тоді ж, у період Середнього царства, відбувається розвиток ремесел і торгівлі. Це, в свою чергу, призводить до майнового розшарування в сільських общинах. Значна частина сільських общинників біднішає і розорюється. У XVIII ст. до н. е. в історії країни відбувається найбільше повстання селян, ремісників і рабів. Фараон був позбавлений трону, його чиновники - вигнані з палаців. З пірамід і гробниць викидалися мумії. Царські і храмові запаси і скарби були розділені між повсталими, всі списки податків знищені, а колишніх панів примусили працювати на переможців.

Ослаблений соціальними потрясіннями Єгипет стає здобутком азіатського кочового племені гіксосів. Від їхнього 150-річного панування країна звільнилася в результаті широкого визвольного руху, очоленого фіванським царем Яхмосом І, родоначальником XVIII династії. Починається доба Нового царства (1580-1085 pp. до н. е.). Справжнім творцем єгипетської воєнної держави став фараон Тутмос III (1525-1473 р. до н. е.), який здійснив 17 завойовницьких походів у Азію, підкоривши своїй владі Сирію, Палестину, Лівію і Нубію. За його правління командування армією централізувалося, з'явилися підрозділи

кінноти та піхоти зі спеціалізацією - лучники, списоносці тощо. Армія підпорядковувалася тільки фараону чи візиру, тобто номархи позбавлялися власних збройних сил. Влада намагається ізолювати армію від решти населення, створивши своєрідну військову касту, яка з презирством ставиться до цивільних.

Водночас у руках жерців зосереджуються величезні багатства. Наприклад, храм бога Амона у столиці Єгипту Фівах після одного з походів отримав у повне володіння цілу область Лівану з трьома містами. В цей період жерці намагалися обмежувати владу самих фараонів. Фараон Аменхотеп IV (Ехнатон), який правив у 1419-1400 pp. до н. е., вирішив здійснити релігійну реформу. Вводилося єдинобожжя: поклоніння богу Сонця, якого називали Атон. Храми усіх інших богів закривалися. Повстання, спровоковане жерцями, фараон зумів придушити, але після його підозріло раптової смерті ця реформа була зведена нанівець. Наступники Аменхотепа IV розпочали відхід від його політики. Семнех-Кере відновив культ Амона, а за наступного фараона- Тутанхамона - затверджений царем-реформатором культ Атона повністю позбавився державної підтримки. За фараона Рамзеса II (1317-1251 pp. до н. є.) кількість храмових земель подвоїлася, жерці почали відчувати себе незалежними від царської влади, а посада верховного жерця стала спадковою. Жерці і родова номова аристократія знову розпочинають боротьбу проти верховної влади фараона. На Сході, в Сирії єгиптяни зіткнулися з новим сильним ворогом - хетами. В знаменитій битві Рамзеса II з хетами під стінами сирійського міста Кадеша з обох сторін брало участь по 20 тис. чоловік. У своєму описанні битви Рамзес приписує собі перемогу, але відомо, що фараонові війська Кадеш не взяли і хети під проводом царя Муваталліса переслідували єгиптян при відступі. Незважаючи на силу єгипетської зброї, Рамзес II так і не спромігся відновити кордони імперії фараонів XVIII династії.

Фараонам Нового царства вдається узяти гору над номархами і частково над жерцями, але це призвело до зміцнення позицій чиновницького апарату. Була здійснена адміністративна реформа, країну поділено на два великих адміністративних округи на чолі з намісниками фараона. Округи ділилися на області, які теж очолювалися призначеними зверху чиновниками. Кожен такий намісник чи управитель мав власний апарат писців. Існували спеціальні школи, де готували чиновників.

* Кар'єра чиновника стає більш привабливою, ніж кар'єра воїна. З'являються літературні пародії на військових («Взяття кошачої фортеці»), і, навпаки, в «Повчанні Ахтоя, сина Дуауфа, своєму сину Пепі»

стверджується, що: «Місце писця - в столиці, і не буде він там знати нужди», «Нема посади, непідвладної начальнику, крім (посади) писця, він (сам собі) начальник». Такі зміни в народній психології давніх єгиптян мали далекі наслідки.

Армія починає виконувати не властиві їй раніше функції нагляду за будівництвом іригаційних споруд та громадських будівель тощо. Поступово відбувається ослаблення військової могутності Єгипту, від першої «світової імперії» відпадають деякі раніше підкорені країни. Проходить часта зміна правителів на престолі, звичним явищем стають заколоти і змови, знову посилюються позиції номової знаті (особливо у Фіваїді, на півдні Єгипту).

Період Нового царства позначений широким застосуванням праці рабів, передусім в царському і храмовому господарствах. Так, протягом свого 30-річного правління Рамзес III подарував храмам понад 100 тис. полонених з Сирії, Палестини та понад 1 млн сенат (грецьке «арур»; 1 арура = 0,2 га) орної землі. Тим самим азіатський спосіб виробництва поступово змінюється рабовласницьким ладом.

На поч. XI ст. до н. е. в Єгипті утворилося два царства: Нижньо-єгипетське з центром в Танісі, на північному сході Дельти, та Верхньо-єгипетське зі столицею у Фівах. На той час Сирія, Фінікія та Палестина уже вийшли з-під єгипетського впливу, північна половина Єгипту була перенасичена лівійськими військовими поселенцями. Один з лівійських воєначальників Шешонк І (950-929 pp. до н. є.) заснував XXII династію. Але його влада не була міцною. При лівійських фараонах (IX—VIII ст. до н. є.) Нижній Єгипет розпався на окремі області. Наприкінці VIII ст. до н. є. нубійський цар Піанхі захопив значну частину Верхнього Єгипту, зокрема й Фіви. Місцеве жрецтво надало підтримку завойовникам. Але правитель Саїса в Нижньому Єгипті Теф-нахт, що спирався на лівійців, зумів очолити боротьбу з загарбниками. Проти нубійців виступив і Мемфіс.

З метою збереження своєї влади фараони Пізнього царства прагнуть здійснювати реформи, які б послаблювали напругу у суспільстві. Так, за фараона Бокхоріса (732-726 pp. до н. є.) було заборонене боргове рабство (до речі, сам Бокхоріс був захоплений у полон нубійським царем Шабакою і заживо спалений, нубійці знову заволоділи Єгиптом). За Ямоса II здійснювалося своєрідне декларування доходів вищих чиновників. Окремі з них, незважаючи на свою назву,- «не-джеси» - «малі люди» (чим не «слуги народу»?) мали статки, які дорівнювали багатствам фараона. Той чиновник, який не міг довести законного походження своїх маєтностей, карався смертю.

У 671 р. до н. є. ассирійський цар Асархаддон розгромив військо

нубійського фараона Тахаркі і захопив Мемфіс. Звільнення Єгипту і його об'єднання здійснив засновник XXVI (т. зв. саїської) династії Псамметіх І. У 525 р. до н. є. перський цар Камбіз розбив єгипетські війська в битві під Пелузієм і завоював Пізнє царство. Камбіз був проголошений царем Єгипту (XXVII династія). Щоб надати захопленню Єгипту законного характеру, створювалися легенди про матримоніальні зв'язки персидських царів з єгипетськими царівнами та про народження Камбіза від шлюбу його батька Кіра з Нітетіс, дочкою фараона Апрія.

Єгипет кілька разів добивався незалежності від персидських володарів (XXVIII-XXX династії), поки не був завойований у 332 р. до н. є. Олександром Македонським, в котрому єгиптяни первісно бачили визволителя з-під гніту персів. Час Єгипту фараонів минув. Розпочалася епоха еллінізму.

Право Стародавнього Єгипту загалом було елементом у надбудові до базису - азіатського способу виробництва. Уся земля формально належала фараону, який передавав її у тимчасове або постійне володіння сільським громадам, храмам, воїнам, чиновникам. У будь-який момент фараон міг позбавити землі особу або громаду. Фараон міг змушувати володільців виконувати будь-які повинності, як, наприклад, будівництво пірамід тощо.

Вже в епоху Раннього царства формуються характерні риси сакральної єгипетської монархії, де фараон, божественний «володар Обох Земель», носій подвійної корони Єгипту, виступає як втілення бога Гора. Тоді ж уперше складається царська титулатура з чотирьох імен: ім'я Гора, пов'язане з уявленнями про Ка - божественний образ царя; «ім'я Обох Володарок» - богині Півдня Нехбет та Півночі -Уаджіт, уособлених у подвійній червоно-білій єгипетській короні; «золоте ім'я», яке символізує божественну плоть царя; титул царя Верхнього і Нижнього Єгипту, що передує його особистому імені. А сам Гор стає великим богом - покровителем єдиного Єгипетського царства. Спорудження гігантських пірамід - яскраве свідчення того, наскільки великою була в Єгипті віра в особливу божественну силу фараона, що поширювалася на підданих і після його смерті. Бог Благий (або Добрий) за життя, бог Великий посмертно, фараон виступав зосередженням релігійного життя, від його земного благополуччя та загробного блаженства, за уявленнями єгиптян, залежала доля країни.

Своєрідним апофеозом влади фараона в Єгипті виступає релігійна реформа Аменхотепа IV. На дванадцятому році свого правління цар-реформатор остаточно пориває з традиційним єгипетським багатобожжям та засновує культ сонячного диска - Атона. За наказом фара-

она в єгипетських написах робляться спроби не лише знищити імена богів, але й саме поняття «бог». Слово це намагаються замінити словом «володар», а знак бога - знаком, що означував фараона. Саме сонце на завершальному етапі реформи мислиться не як бог, а як цар. Віднині у світі правлять лише два царі: Сонце-Атон та його син Ехна-тон - «догідний Атону».

Деспотична влада фараона не була владою волюнтаристською, фараон по-своєму турбувався про власний народ. У цьому плані дуже цікавою пам'яткою держави і права Стародавнього Єгипту видається «Повчання гераклеопольського царя своєму сину Мерікара», яке датується часом переходу від Давнього царства до Середнього (або першими десятиріччями Середнього царства). В «Повчанні» особливий акцент робиться на моральній основі влади. Закликаючи Мерікара нещадно ставитися до заколотників та остерігатися черні, геракле-опольський цар одночасно радить наближати до себе людей за їх заслуги, не карати несправедливо, турбуватися не лише про вельмож, а й про усіх підданих, бо всі люди - «стадо бога», всі вони «вийшли з його плоті». Закликаючи сина дотримуватися мудрих приписів предків, він говорить про особливу відповідальність, яку накладає на царя його сан, та вказує йому, що саме доброчинні дії правителя -краща пам'ять про нього серед людей та запорука виправдання на суді богів у загробному царстві, де доброчинність цінується вище, ніж пожертвуваний богам «бик зловмисника».

У І тис. до н. є. земля стає предметом купівлі-продажу та здачі в оренду, що було ознакою ослаблення влади фараона і кризи азіатського способу виробництва.

Рухомі речі були предметом приватної власності і могли вільно відчужуватися. Існували договори позики (до 100 відсотків річних), найму, оренди землі. В останньому випадку орендна плата становила від 1/3 до 5/6 врожаю (якщо надавалося ще й зерно для посіву).

Сім'я характеризується пережитками матріархату, становище жінки в сім'ї високе. Шлюб укладався через договір, причому жінка зберігала своє майно. Розлучення відбувалося вільно. Усі діти, незалежно від статі, були спадкоємцями.

Головою судової влади вважався фараон, фактично суд над вищими чиновниками здійснював візир-джаті. Вищою судовою установою були т. зв. шість палат (в період Давнього царства), які саме і очолювалися візиром. У період Нового царства судова влада здійснювалася особливими судовими колегіями-кенбетами: центральною (30 членів), окружними, міськими. Незважаючи на те, що суддя вважався жерцем богині істини Ісіди, хабарництво було досить поши-

реним явищем. За хабар відпускали злочинця, за хабар же призначали на посади.

Серед видів злочину виділяються злочини проти держави, проти особи і майнові злочини. Мірами покарань призначалися: смертна кара, членоушкодження, ув'язнення, примусові роботи, штраф, виставлення біля ганебного стовпа. Судочинство велося у письмовій формі, суддя своє рішення не мотивував. Виконання покарань (смертна кара, членоушкодження) покладалося на поліцію. Однозначно смертною карою каралися усякий непослух фараону і його чиновникам, не кажучи уже про повстання. Смерть наставала і за злочини проти релігії, наприклад, за убивство звичайної кішки, яка вважалася священною твариною. Зґвалтування, фальшивомонетництво, крадіжка, розголошення державної таємниці каралися членоушкодженням, причому відрубуванню підлягав той орган, що «провинився».

Прийнято вважати, що «єгипетські норми права і державного управління тою чи іншою мірою були засвоєні... державою Ахемені-дів (держава давніх перських царів.- Авт.) та елліністичними монархіями, Аршакідами (Парфянське царство з III ст. до н. е.-Авт.) та Са-санідами (т. зв. Новоперське царство з 227 р. до н. є. по 636-642 pp. н. е.—Авт.), римлянами і Візантією, народами християнського Сходу, Руссю».

Вавилон і Ассирія. Закони Хаммурапі

У Передній Азії найдавніші держави виникли в долині річок Тигру і Євфрату, тобто в долині Межиріччя, або Месопотамії. В південній її частині жили племена шумерів. Основним їх заняттям було землеробство. Десята частина врожаю у вигляді податку вилучалася в царські комори. На кінець IV ст. до н. е. в Південній Месопотамії існували понад 20 дрібних держав. їх правителі називалися патесі, а самі держави в свою чергу - патесіати. Між найкрупнішими патесіатами - Ла-гашем та Уммою в кінці IV тис. до н. є. починається боротьба за об'єднання під своєю владою Південного Межиріччя.

Дата добавления: 2015-05-23