Рабовласницька держава і право. Древній Рим 1 страница

Тема 4

Феномен Римської імперії не може не вражати. Західна Римська імперія проіснувала від 753 р. до н. є. (рік заснування Риму) по 476 р. н. є. Східна Римська імперія - Візантія, чий розвиток здійснювався на базі римського права та римських традицій державного будівництва, проіснувала ще тисячу літ - до 1453 р. Під владою Риму опинилися обширні території -від Альбіону до Іудеї, від Вірменії - до Карфагену. Мова йде про десятки народів з різним рівнем культурного розвитку (не лише нижчим, але й, як у випадку з Грецією, вищим), власними релігіями. Ці народи до завоювання мали свою славну історію, власну державну еліту, свої численні збройні сили тощо. Мало було один раз завоювати, вимагалося ще й протягом

століть утримувати цю владу! Можна висловити припущення, що державна організація Риму була набагато досконалішою, ніж у інших держав тогочасного світу, а римське право забезпечувало остаточну перевагу над підкореними народами. Римська панівна еліта, аби зберегти провідну роль Риму у тогочасному світі, не могла лише сліпо дотримуватися раз і назавжди встановлених звичаїв і законів, а мусила постійно вдаватися до назрілих реформ державного устрою та звичного римського права.

Виникнення Риму. Реформа Сервія Туллія

Заснування Риму, за підрахунками давньоримських істориків, відбулося 21 квітня 753 р. до н. є. Звичайно, ця дата умовна. Перший період римської історії, т. зв. царський, тривав по 510 р. до н. є. і був перехідним від первіснообщинного ладу до рабовласницького. Крім Ромула, засновника Риму, відомо ще шість царів, причому останні три походили з етруського роду Тарквініїв. За них Рим перетворився на досить велике місто, що підкорило собі усю область Лаціуму (територія Середньої Італії).

Повноправні громадяни називалися патриціями і об'єднувалися у племені по 100 родів у кожному. Поділ землі для ЗО курій (курія обіймала 10 племен) провів нібито ще Ромул. Управління здійснювалося загальними народними зборами (куріальними коміціями), які приймали чи відкидали пропоновані законопроекти, обирали посадових осіб, виступали вищою апеляційною інстанцією при вирішенні питання про смертну кару. Старійшини усіх 300 родів складали Сенат. У віданні останнього були поточні справи управління, виробіток законопроектів, укладення миру. Сенатори традиційно обиралися від однієї і тієї ж сім'ї кожного року." В руках виборного царя - рекса перебувало військове керівництво, функції вищого жерця та деякі судові справи.

Земельний фонд зосереджувався в руках патриціїв, вони ж розподіляли між собою і нові завойовані землі. Однак, крім патриціїв, у Римі проживали ще й так звані плебеї, які стояли поза родовою організацією. Плебеї були особисто вільними, вони несли військову службу і платили податки, але не брали участі в управлінні і розподілі землі. В їхніх руках накопичувався торговий та промисловий капітал. Нерівноправність патриціїв і плебеїв була джерелом напруженості у суспільстві і за слушних умов могла перерости у громадянську війну. Тому шостий реке Сервій Туллій (578-533 pp. до н. є.) здійснив реформу, подібну до реформи Солона. Усе населення і територія Риму були розбиті на 4 округи або триби. Крім того, населення поділялося

на 5 майнових класів за рівнем доходів - незалежно від того, були це патриції чи плебеї. До першого класу входили ті, чиє майно оцінювалося в 100 тис. асів, разом вони становили 80 центурій (сотень). У другому класі опинилися ті, чиї статки складали 75 тис. асів (22 центурії). У третьому - відповідно 50 тис. асів (20 центурій), четвертому -25 тис. асів (22 центурії), п'ятому - 11 тис. асів (ЗО центурій). Поза цими п'ятьма класами стояли «вершники» (18 центурій), які мали бути багатшими від громадян першого класу, та «пролетарі» (від латинського слова, що означало «потомство»). Пролетарі, чиє майно не дотягало до п'ятого класу, становили усього одну центурію. Оскільки в Римі кожний громадянин набував зброю за власний рахунок, то природно, що придбати повне важке озброєння (меч, щит, спис, лати), чи, тим більше, утримувати бойового коня, могли лише вищі майнові класи. Вони ж виставляли найбільше число центурій (сотень) в народному ополченні (пролетарів до ополчення взагалі не брали). Зате і всі політичні переваги належали представникам цих класів. Народні збори відбувалися по центуріях. Усього було 193 центурії. Вершники і громадяни першого класу мали 98 (18 + 80) голосів, тобто більш як половину від загальної кількості. Якщо вони виступали спільно, то будь-яке рішення приймалося навіть всупереч голосам решти чотирьох класів та пролетаріїв разом узятих.

Римський ас - це фунт (327 г) бронзи. Бик вартував 100 асів, вівця - 10 асів. Нормальний земельний наділ площею приблизно в 5 га, що приносив близько 5 т зерна на рік, якраз і вартував 100 тис. асів. Таким чином, майже усі патриції потрапили до вищих майнових класів, однак їм довелося потіснитися перед верхівкою плебсу. Оскільки, після реформи Сервія Туллія, плебеїв допустили до поділу суспільного поля, можна було очікувати, що їхнє матеріальне становище поліпшиться, а політичний вплив зростатиме. Реформа дещо зменшила роль родової знаті в суспільстві. Політична роль куріальних зборів також помітно зменшилася, колишні збори за племінними трибами більше не скликалися.

Раз на п'ять років проходив перепис населення з метою визначення майнового цензу. Було введено постійний податок на утримання війська. До активної військової служби притягалися громадяни у віці від 16 до 45 років, чоловіки старшого віку несли гарнізонну службу.

Наприкінці VI ст. до н. е. в Римі була знищена царська влада і встановлена аристократична республіка.

Як уже зазначалося, територія Риму була розбита на 4 округи-триби, пізніше до них приєдналися ще 17 сільських триб. З 471 р. до н. є. збори плебеїв починають приймати в трибах рішення, обов'язкові

лише для плебсу. З 449 р. до н. є. рішення трибутних зборів стають обов'язковими для усіх мешканців триби. Плебеї постійно боролися за розширення своїх прав. Найяскравішим прикладом цієї боротьби була так звана сецесія плебеїв, коли вони усі при повному озброєнні покинули Рим і виселилися на Священну гору (494 р. до н. е.). Така втеча різко ослабила військові сили Риму, і тому патриції пішли на поступки. Була створена важлива посада народного трибуна - захисника інтересів і прав плебеїв. Народні трибуни обиралися в народних зборах по трибах і мали право опротестування розпоряджень усіх інших посадових осіб (право вето). Боротьба між плебеями і патриціями тривала протягом V—III ст. до н. є.

Із 445 р. до н. є. дозволялися раніше заборонені шлюби між патриціями і плебеями. Це відкрило плебеям шлях до вищої магістратури і в Сенат. У 367 р. до н. є. їх представники Ліциній і Секстій, після десятирічної боротьби, відкрили плебеям доступ на будь-які посади, один з консулів мав обов'язково бути плебеєм. Цими ж законами заборонялося зосереджувати в руках окремих фамілій земельні наділи площею понад 500 югерів - 125 га (земля формально була державною власністю у володінні громадян). За законом Петелія (326 р. до н. є.) скасовувалася боргова кабала, боржник відповідав перед кредитором лише своїм майном, а не свободою.

Після другої сецесії плебеїв (289 р. до н. є.) був прийнятий закон Гортензія, який фактично урівнював повноваження трибутних зборів з центуріатними. Вважається, що цим закінчується 200-річна боротьба за урівняння в правах плебеїв з патриціями. На початку III століття до н. є. з 35 найбільш знатних римських фамілій залишилося 15. Відбувається фактичне злиття патриціїв та плебейської верхівки. Виникає нова патриціансько-плебейська аристократія, яка отримала в Римі назву нобілітету. Нобілітет захоплює в свої руки усю політичну владу, сенат стає його слухняним знаряддям. Рядове ж плебейство нічого не виграло і навіть матеріально ослабло у ході цієї боротьби.

Суспільний і державний лад Римської республіки

За неписаними римськими законами визнавалося, що люди нерівні між собою, раби взагалі розглядалися не як люди, а речі. Громадянином вважався чоловік, народжений від повноправних батька і матері. З досягненням повноліття його приводили на форум і записували у відповідну трибу. Після цього він набував право участі в народних

зборах, право бути обраним на посаду в державному і судовому апараті, право служби у війську (і відповідно участі у розподілі військової здобичі). Громадянин до смерті батька не мав права розпоряджатися майном. Жінки взагалі позбавлялися права здійснювати угоди і тим більше брати участь у суспільному житті.

Втрата громадянства була пов'язана з продажем у рабство за борги (до 326 р. до н. є.) або за злочин, вона ж наставала внаслідок заслання чи вигнання.

Раб-вільновідпущеник ставав громадянином, але не міг заміщувати посади. Вільновідпущениками ставали різними способами - наприклад, згідно із заповітом або за умови викупу, відробітку тощо. В разі порушення цих умов вільновідпущеника можна було знову повернути в рабство (що згодом було заборонено).

Іноземці - перегріті могли отримати громадянство Риму за особливі заслуги перед державою. На них не поширювалися римські закони, а діяла власна система права - перегрінська. Регулював ці відносини т. зв. перегрінський претор.

Розквіт Риму зумовлювався використанням дешевої рабської праці. Ще під час першої Пунічної війни взяття одного міста Агрігента дало римлянам 25 тис. полонених, котрих було продано в рабство (262 р. до н. е.). При взятті Тарента в 209 р. до н. є. продано в рабство 30 тис. мешканців, у 167 р. до н. е. при розгромі Епіра- 150 тисяч. І, нарешті, завершення третьої Пунічної війни і зруйнування Карфагену ознаменувалися продажем у рабство усіх його жителів. Залежно від надходження рабів ціни на ринку різко коливалися. Однак за рабів з високою кваліфікацією (вчителів, акторів, кухарів, танцюристок) сплачувалися величезні суми.

Дрібне і середнє селянство не витримувало конкуренції з великими латифундіями, де використовувалася рабська праця. Війна III—II ст. до н. є. на території Італії, далекі заморські походи пізнішого часу призвели до розорення і обезземелювання селянства.

Становище раба було надзвичайно важким. Римський письменник і державний діяч Катон Старший учив експлуатувати рабів не тільки в дощові дні, але й під час свят. Якщо господаря убивали в його будинку, усі раби, що на той час перебували поруч, підлягали страті. Убивство чужого раба прирівнювалося до убивства чужої худоби і каралося відшкодуванням збитків. Сімейний суд міг засудити раба до смерті. Раби неодноразово повставали. Найбільш відоме в історії повстання Спартака (74 р. до н. е.), після придушення якого влада стратила понад 6 тисяч рабів, «прикрасивши» страченими Аппієвий шлях до Риму

Політичну історію Древнього Риму можна поділити на два великих періоди - республіку і монархію. Республіка проіснувала близько 500 років. Ця республіка була рабовласницькою за своїм типом і аристократичною за формою правління. Вищі посади займали представники вузького кола знатних фамілій. В руках цих людей зосереджувалися і великі земельні володіння.

Головним органом влади був Сенат, до якого входили представники відомих 300 родів. З вимиранням цих родів, за законом 318 р. до н. е., вакантні місця заповнювалися особами, що обиралися народними зборами. Як правило, це були ті, хто уже займав вищі посади в магістратурі або надав державі великі послуги. За законом Овінія доступ у Сенат став можливим і для плебеїв. Список сенаторів переглядався кожних 5 років. У віданні Сенату було попереднє обговорення усіх питань, що виносилися на розгляд центурій; право вето на рішення народних зборів (крім судових); розпорядження скарбницею і державним майном та бюджет взагалі; зовнішні зносини; військова справа, включаючи призначення командуючих.

Перший у списку сенаторів називався принцепсом. Він вів засідання зборів. Голосування відбувалося шляхом розходження сенаторів у різні боки.

За диктатури Сулли (І ст. до н. є.) число сенаторів було подвоєно (до 600). Сенат став установою консервативною, до його складу входили лише найбагатші і найродовитіші з рабовласників.

Одночасно в Римі збереглося багато важливих інститутів народовладдя: народні збори, трибунат, термінування повноважень службових осіб та їх підзвітність народним зборам, безоплатність посад, колегіальність управлінських органів.

Законодавчими органами вважалися народні збори (коміції). До реформи Сервія Туллія основну роль відігравати куріатні коміції, після неї - центуріатні та трибутні. Скликалися вони за наказом консула, претора чи народного трибуна. За несприятливих умов (буря, плямки на внутрішніх органах жертовних тварин, епілептичний напад у когось із учасників) припиняли свою роботу. Розпустити коміцію міг і голова зборів. Центуріатні коміції вирішували питання війни і миру, обирали вищих магістратів, приймали чи відхиляли закони, дарували громадянство, були вищою апеляційною інстанцією у справах щодо смертних вироків. У трибутних коміціях (за місцем проживання) відчувалася перевага плебеїв. Спершу вони мали другорядний характер, але в період між 449-287 р. до н. є. отримали ті ж законодавчі функції, що й центуріатні коміції, за винятком питань війни і миру. Відбувався постійний зріст числа центурій і триб. У ПІ ст.

до н. є. кожний розряд населення отримав по, 70 центурій і їх загальне число, з врахуванням вершників і пролетарів, зросло до 373. Кількість сільських триб також зросла, тепер їх разом з 4 міськими налічувалося 31. Значення цих народних зборів було набагато меншим, ніж у Афінах. Збори не мали права законодавчої ініціативи, запропонований сенатом законопроект можна було прийняти або відкинути в цілому, без внесення поправок. Голосування тривалий час було відкритим. Враховуючи, що більшість неімущих громадян (клієнтів) перебувало у залежності від свого багатого покровителя (патрона), рішення таких зборів були легко прогнозовані. Оскільки участь у зборах на відміну від Афін не оплачувалася, селяни і міська біднота не завжди були на них присутніми.

Поточна виконавча влада перебувала в руках т. зв. магістратів. Члени колегій обиралися народними зборами на один рік і формально були підзвітними цим зборам (аж до віддання під суд). Члени колегій мали рівні повноваження і могли накладати вето на рішення і постанови колегій. Всі посади були неоплачуваними, бо вважалося, що громадяни зобов'язані виконувати суспільні доручення.

Колегія консулів спочатку складалася з двох осіб. На цю посаду обирали не молодших за 43 роки. Всі інші посадові особи, за винятком народних трибунів, перебували у їх підпорядкуванні, консули мали право скасування розпоряджень нижчих начальників. Вони були головнокомандуючими військами в провінції та Римі і мали необмежені повноваження в усьому, що стосувалося війни і військової справи. Консули скликали сенат і головували в народних зборах (маючи право розпуску останніх). Вони видавали обов'язкові постанови і накладали адміністративні стягнення. За межею міста, у військовому таборі, могли виносити смертні вироки.

Колегія преторів первісно складалася з 2-х, далі - з 8-ми чоловік. З 367 р. до н. є. претори розглядали попередньо усі карні і цивільні справи до направлення їх у суд. Фактично вказівка претора майже завжди визначала наступне рішення суду. За відсутності консула претор мав право заміщувати його у командуванні військом. У підпорядкуванні претора перебували карні або нічні тріумвіри, що здійснювали арешти, вироки, спостерігали за в'язницями.

До магістратів належали і цензори, які обираіися один раз на 5 років. Вони упродовж 10 місяців роботи складали списки громадян за майновим цензом, на основі яких проводилося обкладення податками. Вони ж розподіляли громадян між центуріями і трибами. Починаючи з 312 р. до н. є. цензори складали списки сенаторів, отримавши тим самим право відводу небажаних осіб. Цензор від імені держави давав

підряди на суспільні роботи і стежив за якістю їх виконання, вів спостереження за збором податків з провінцій та мита у митницях. Цензори не підлягали судовій відповідальності.

Не підлягали судовій відповідальності також диктатори і народні трибуни.

Магістратура диктатора була винятковою і екстраординарною. Диктатор призначався консулом одноосібно або під тиском сенату у випадку війни чи внутрішньої смути. Влада диктатора була необмеженою і підкріплювалася кінним військом. Він мав імунітет і від вето трибуна. Однак його повноваження обмежувалися у часі - не довше 6 місяців.

З 494 р. до н. є. діє колегія народних трибунів, які обираються з числа плебеїв. Ця посада була настільки впливовою, що відомі випадки відмови сенаторів від місця в сенаті та їх перехід з патриціїв у плебеї тільки задля спроби отримання цієї посади. Число трибунів зростало від 2-х до 5-ти, а далі - і до 10-ти. Трибуни мали право забороняти виконання будь-чиїх наказів, за винятком наказів диктатора. Могли накладати вето на постанови сенату і народних зборів. Мали право арешту і публічного допиту будь-якої особи.

До магістратури нижчого рангу належали курульні едили і квестори. Едили спостерігали за порядком на ринках Риму і влаштовували видовища, видавали розпорядження про продаж рабів і тварин. Квестори вели розслідування карних справ, вони ж вели архівні справи, порядкували в скарбниці. Поліція підпорядковувалася едилам. Формально бути обраним на посаду міг будь-який громадянин. (Однак вимагалося відбути не менше 10 військових кампаній на коні, або 20 -у пішому строю, перш ніж претендувати на найнижчу посаду, існувала також черговість зайняття магістратських посад). Фактично потрібні були великі кошти на передвиборну кампанію: бої гладіаторів та інші видовища, роздача хліба, вина, олії тощо. Практикувався і прямий підкуп виборців, існувала навіть такса за поданий голос. Оскільки виконання обов'язків було неоплачуваним, утримання магістратів здійснювалося з їх власної кишені.

У добу республіки політичні права на населення провінцій не поширювалися. Вибори магістратів здійснювалися виключно громадянами Риму. Безплатні роздачі продовольства та організація видовищ для потенційних виборців значною мірою сприяли зростанню люмпенізації маси пролетарів, які починають жити виключно за рахунок подачок.

Провінції управлялися призначеними Римом губернаторами з числа колишніх консулів та преторів. На середину II століття до н. є. та-

ких провінцій налічувалося 9: Сицилія, Сардинія, Корсика, Цізаль-пинська Галлія, Іспанія, Африка, Македонія, Іллірія, Азія. Влада губернаторів у провінціях була практично необмеженою.

Специфічною суспільною установою Риму була армія. До служби допускалися громадяни з 16-17 років. Пролетарі тривалий час служби позбавлялися. В кінці III століття до н. є. майновий ценз для служби в армії понизився з 11 тисяч асів до 4 тисяч, а у І столітті до н. є. до служби почали допускати неімущих. Солдат отримував плату і міг розраховувати на частку у військовій здобичі (щоправда, з цих сум він не лише утримував себе, але й давав хабарі нижчим командирам за звільнення від робіт). Так, після перемоги над Антіохом римляни захопили 1280 слонових бивнів, 234 золотих вінки, 187 тисяч фунтів срібла (1 римський фунт - 327 г.), 224 тис. срібних грецьких монет, 140 тисяч македонських золотих монет, а контрибуція, накладена на Антіоха, склала 15 тисяч талантів.

За законом консула Марія (кінець II століття до н. е.), після 16 років служби солдат-ветеран наділявся земельною ділянкою з суспільних фондів. Пізніше, починаючи з Сулли, ветерани стають опорою диктаторів та імператорів, отримуючи від них щедрі подарунки за попередню службу під прапором цих полководців. Дисципліна у армії забезпечувалася правом командуючого на смертний вирок. У виняткових випадках (бунт, втеча з поля бою) застосовувалася так звана децимація, тобто страта за жеребом кожного десятого з числа тих, хто провинився.

Криза республіки. Реформи Гракхів. Диктатура Сулли

Зріст латифундій, де широко використовувалася найдешевша рабська праця, означав розорення десятків тисяч дрібних власників, які просто не витримували конкуренції. В самому Римі розгорнувся широкий демократичний рух на захист інтересів бідноти. Він відомий під іменем руху братів Гракхів. Тіберій Гракх походив з відомого плебейського роду Семпроніїв. У 133 р. дон. є. був обраний народним трибуном і виступив з власним аграрним законопроектом, в якому пропонував встановити обмежувальну норму земельних володінь - не більше 1000 югерів (югер = 1/4 га) на сім'ю. Надлишки мали бути конфісковані і розподілені між біднішими громадянами по 30 югерів. Метою реформи мало стати відновлення розореного селянства і збереження римської військової могутності, оскільки основою цієї

могутності була саме селянська армія. Коли трибун Марк Октавій наклав трибунське вето на законопроект Тіберія Гракха, останній добився від трибутних зборів відсторонення Марка Октавія від посади трибуна. До складу комісії для проведення реформ були обрані Тібе-рій Гракх, його брат Гай та його тесть Аппій Клавдій. При проведенні реформи Тіберію Гракху довелося кілька разів порушувати закони: відсторонити Октавія, затверджувати закон про субсидії для дрібних землевласників через народні збори, а не через сенат, і, нарешті, виставляти свою кандидатуру на другий строк. Під час цього виставлення в народному зібранні відбулося зіткнення. Тіберій Гракх і 300 його прихильників були убиті, а тіла їх скинуті у Тібр.

У 123 р. до н. є. народним трибуном був обраний брат Тіберія Гракха - Гай, налаштований ще більш революційно. Щоб отримати симпатії найбідніших верств населення, Гай провів так званий хлібний закон, згідно з яким хліб з державних запасів продавався за зниженими цінами. В інтересах мас був проведений закон Гая Гракха про вивід ряду колоній - на південь Італії та на місце зруйнованого Карфагену. Земельний фонд навколо Риму уже був вичерпаний, і тому ця пропозиція була своєчасною. Гай зумів добитися свого переобрання на пост трибуна вдруге (122 р. до н. є.) і виставив власну кандидатуру на третій строк (на 121 р. до н. е.). Вороги Гракха з числа сенаторів намагалися використати проти нього дві обставини - вивід колонії на місце Карфагену (ці землі вважалися підданими прокляттю) і законопроект Гая про надання прав громадянства Риму італікам (тоді б вони могли претендувати на усі види військової здобичі не менш, ніж

римляни).

Прихильники Гая Гракха укріпилися на Авентінському пагорбі. Але ворогам вдалося взяти цей табір штурмом. Гай Гракх загинув, а разом з ним було перебито ще 3000 його прихильників. Однак революційний рух італійського селянства і міської бідноти набирав дальшого розмаху. Це був рух за землю, за політичні права, за загальну демократизацію суспільного ладу.

Вже в 111 р. до н. є. був прийнятий закон Торія, який поклав початок приватизації земельного фонду (до цього земля традиційно вважалася суспільною власністю). Наділ, не більший за 30 югерів оранки, став вважатися приватною власністю. Введення землі в оборот при-швидчувало процеси класового розшарування, а отже, і загострювало

класову боротьбу.

Під час війни з нумідійським царем Югуртою Рим опинився на грані військової поразки. З півночі розпочався натиск племен галльського і германського походження - кімврів і тевтонів. Полково-

дець Гай Марій урятував Рим, але для цього йому довелося змінити соціальний склад армії - у військо були допущені неімущі пролетарі. Зрозуміло, що включення цих шарів суспільства до складу збройних сил спричинило збільшення їхньої ролі і впливу у суспільному житті Риму.

У 100 р. до н. є. трибун Сатурній провів закон про роздачу земель солдатам Марія і про нове зниження цін на хліб. Трибун Лівій Друз 91 р. до н. є. виступив із законопроектом про надання громадянських прав італікам. Це намагався зробити ще Гай Гракх, адже італіки (жителі Італії, негромадяни Риму) складали понад 2/3 римського війська. Лівій Друз був убитий, що послужило сигналом для початку так званої союзницької війни (90-88 pp. до н. е.). Рим опинився у надзвичайно складному становищі і був змушений піти на поступки. Усі італіки отримали права римського громадянства. Нові громадяни були приписані до 8 (з 35) триби, тобто в трибутних зборах «старі» громадяни Риму ще зберігали свій вплив, але виключне становище римської міської общини уже було підірване. Крім того, відбулося переродження армії: після завершення громадянської війни вона перетворюється на самостійну силу.

Виступ проти влади Риму понтійського царя Мітрідата VI (121-63 pp. до н. є.) призвів до втрати Римом Боспору, Колхіди, Малої Вірменії. За його сигналом у різних містах Малої Азії в один день було перебито 30000 римських громадян. Розвиваючи успіх, Мітрідат зі своїми військами зайняв Грецію. Консулом на 88 р. до н. є. був обраний Луцій Корнелій Сулла (138-78 pp. до н. е.). За три роки війни у Греції він зумів завдати поразки Мітрідату, був підписаний вигідний для Риму мир.

Навесні 83 р. до н. є. Сулла висаджується зі своєю армією на півдні Італії і починає новий етап громадянської війни - проти консулів Цін-ни і Марія. У 82 р. до н. є. утверджується одноосібна безстрокова диктатура Сулли. Для розправи зі своїми противниками Сулла вводить проскрипції - особливі списки людей, що оголошувалися поза законом. Убивця осіб, занесених у проскрипції, отримував винагороду від диктатора. їхні раби підлягали звільненню. Спроба переховувати занесеного у ці списки каралася смертю. Таким чином було знищено понад 100 сенаторів і 2500 вершників. Сулла провів у життя ряд антидемократичних законів, зокрема Сенат отримав нові права, включаючи судові. Компетенцію народних зборів різко обмежили. Трибуни позбавлялися політичних функцій. Однак уже в 79 р. до н. є. Сулла тяжко захворів і зрікся влади. Республіканську конституцію було повернено, але ненадовго.

Причини падіння республіки. Диктатура Цезаря

Продовження т. зв. Мітрідатових воєн з Римом у 74-64 pp. закінчилося повною перемогою Риму з включенням Понтійського царства до складу Римської імперії. Полководець Помпей, командуючий римською армією, здобув перемогу над 22-та царями, Мітріда-товими союзниками, підкорив 12 млн чоловік, завоював 1538 міст і фортець. Похитнуло Республіку повстання Спартака, що вибухнуло у 74-71 pp. до н. є. Армія рабів у момент найвищого успіху досягала 120 тисяч чоловік. Повстання було придушене армією під проводом Марка Красса.

У самому Римі визрівав заколот Луція Сергія Катіліни, метою якого мав стати державний переворот і скасування боргів. Катіліна, виданий Цицероном, втік до Етрурії і разом з 3000 його прихильниками загинув у бою з римським військом.

Невдовзі після придушення цього виступу політична влада в Римі переходить до рук трьох визначних діячів, які утворюють 1-й тріумвірат (60 р. до н. е.). До складу тріумвірату входили Помпей (переможець Мітрідата), Красс (який звільнив Рим від Спартака) і Цезар.

Юлій Гай Цезар (народився 100 р. до н. є.) починав свою політичну кар'єру як типовий демократ. Домігшись свого обрання консулом на 59 р. до н. е., провів аграрний закон, за яким колишні ветерани Помпея були наділені земельними ділянками. Однак для втілення в життя цього законопроекту Цезар був змушений діяти в обхід Сенату, відхиливши вето народних трибунів. Того ж 59 р. до н. є. Цезар провів ще один аграрний закон, за яким переважне право на отримання землі з суспільних фондів мали батьки, що утримували 3-х і більше дітей (таких в Італії було 20 000). Одночасно консул обмежив права провінційних намісників, забезпечуючи цим популярність і підтримку місцевого населення.

Тепер Цезарю було потрібне військо. Він добивається, щоб його призначили намісником у Галлію (на 5 років). Але оскільки Галлію ще треба завоювати, Сенат дозволяє Цезарю набрати армію. Галлія була підкорена і у 57 р. до н. є. проголошена римською провінцією. В 54-51 pp. до н. є. Цезар з 60 000-ним військом придушує 300-ти-сячне повстання галлів, тоді ж було підкорено 300 племен, взято штурмом 800 міст, захоплено в полон 1 млн чоловік. Золото сильно упало у ціні і продавалося в Римі просто на фунти.

Сенат, побоюючись авторитету Цезаря, вимагає від нього розпуску

війська. Після відмови сенатори оголошують полководця ворогом вітчизни і доручають Помпею набрати армію для боротьби з Цезарем. До 45 р. до н. є. Цезарю довелося вести війни проти Помпея, його синів, Мітрідатового сина Фарнака (останній був розбитий за 5 днів, після чого народилося знамените «Прийшов, побачив, переміг») та Катона Молодшого. В 46 р. до н. є. Цезаря проголосили диктатором на 10 років, а в 44 р. до н. е.- пожиттєвим. Крім цього, з 48 р. до н. е. в його руках зосередилася влада трибунів, з 46 р. до н. е.- цензорська влада. В 45 р. до н. є. йому присвоїли титул імператора. В його ж руках була влада верховного понтифіка (жерця). Коміції існують, але виконують вже волю диктатора. Сенат не лише збережений, але й розширений ще на 300 чоловік (разом 900), проте слухняний волі імператора. Таким чином, Цезар отримав можливість одноосібно здійснювати вищу владу, оголошувати війну й укладати мир, розпоряджатися скарбницею і управляти військом. Кілька разів його соратники намагаються увінчати Цезаря царською (rex) діадемою - оскільки Цезар готувався до походу проти парфян, щоб помститися за смерть Красса, в Римі ширилися чутки, що перемогти парфян може лише цар (реке).

Все це викликало невдоволення як народу, так і деяких сенаторів, які вважали Цезаря тираном. 15 березня 44 р. до н. є. на засіданні Сенату він був заколотий змовниками, яких очолювали Брут і Кассій. На тілі Цезаря з 23-х ран лише одна виявилася смертельною.

Перебування при владі Гая Юлія Цезаря - це своєрідний рубіж між римською республікою та імперією. Причини переходу від однієї форми державного устрою до іншої полягали у тому, що: по-перше, розвиток рабовласництва і приватної власності призвів до посилення класового розшарування. Різка різниця між станами суперечила декларативній рівності римських громадян, закладеній в основі республіки.

Дата добавления: 2015-05-23