Перелік запитань і проблем 4 страница

Перші тижні перебування Директорії при владі були водночас і періодом її найвищого тріумфу, а далі її сили невпинно занепадали. Розпочалася інтервенція більшовицьких військ в Україну (доречі 17 листопада 1918р. в Курську було утворено Українську революційну військову раду, а 20 листопада «псевдонезалежний» Тимчасовий Український радянський уряд). З січня 1919р. більшовицькі війська зайняли Харків - більшовицька республіка отримала офіційну назву - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), головою радянського уряду 29 січня 1919р. став болгарин X. Раковський.

Голова українського уряду В. Чехівський надіслав три ноти (31 грудня, З і 4-го січня) до Ради Народних Комісарів Росії із запитанням «з яких причин російське совітське військо робить наступ на територію УНР». У відповідь 6 січня 1919р. до Києва надійшла радіотелеграма підписана народним комісаром закордонних справ Г. Чичеріним, в якій демагогічно заявлялось «ніякого війська Радянської Росії на Україні не має. Військова акція на українській території проводиться між військами Директорії і військами Українського Совітського Уряду, який є цілком незалежним». До Москви виїхала для ведення переговорів українська делегація на чолі С.Мазуренком. Доки велись переговори - тривав наступ більшовицьких військ. І лише на сорок другий день неоголошеної агресії - 16 січня Директорія офіційно оголосила стан війни з РСФРР. Але сили були не рівними 2 лютого Директорія переїхала до Вінниці, а 5 лютого більшовицькі війська захопили Київ (утримували до 30 серпня 1919р).

Продовжуються безуспішні пошуки надійної зовнішньополітичної підтримки. 8 лютого 1919р. Державна Нарада у Вінниці прийняла рішення про переговори з Антантою. На вимогу Антанти про виведення із Директорій - В. Винниченка, С. Петлюри, як головних провідників більшовицького курсу. 9 лютого В. Винниченко виходить із Директорії, С. Петлюра із соціал-демократичної партій, а уряд В. Чехівського подав у відставку. З цього часу розпочинається період так званих «Похідних кабінетів», які очолювали по черзі С. Остапенко, Б. Мартос, І.Мазепа, В. Прокопович, а місцем осідку уряду були Вінниця, Проскурів, Кам'янець-По­дільський, Рівне.

15 листопада 1919р. Директорія передала свої повноваження С. Петлюрі, який фактично став диктатором (він ще з 9 травня був обраний головою Директорії). 4 грудня С. Петлюра оголосив перехід до партизанських методів ведення війни, а сам виїхав за кордон у Польщу.

Ще буде українсько-польська угода (квітень 1920р.), яку слушно називають договором Петлюри - Пілсудського, бо ні в польському ні в українському суспільстві договір не користувався підтримкою. Критики договору доречно запитували, як можна боротися з українцями під Львовом і водночас допомагати їм відвойовувати власну державу у Києві? Спільний польсько-український похід на Київ закінчився його взяттям 7 червня, але вже 11 червня 1920р. більшовики знов оволоділи Києвом. А 18 березня 1921р. між Польщею і Радянською Росією було підписано Ризький мирний договір, за яким кордон встановлювався по так званій ліній Керзона, яву в 1919-1920рр. Антанта визнала як східний кордон Польщі. Суть устремлінь сторін добре передав один із керівників радянської делегації. А. Йоффе, який заявив голові польської делегація Я. Домбовському «Росія розуміє, що для Польщі конечна галицька нафта, але для Росії конечне українське збіжжя /зерно - Авт./».

Висновок:

Отже, Ризький мир остаточно поховав самостійницькі плани Директорії і «узаконив» контроль більшовицької Росії над більшістю території України, а територія Західної України переходила під владу Польщі.

Запитання № 20

Коли і як було утворено ЗУНР?

Восени 1918р. внаслідок глибоких соціально-економічних, політичних, національних протиріч, загострених до краю програшем в Першій світовій війні Австро-Угорська імперія розпалася. На політичній карті Європі з'явилися нові суверенні держави: Австрійська республіка (12 листопада), Західноукраїнська Народна республіка (13 листопада), Чехословацька республіка (14 листопада), Угорська республік;) (16 листопада), Королівство сербів, хорватів і словенців (1 грудня, з 1929р. Югославія) та інші. Таким чином ЗУНР стала одним з перших державних утворень, що виникли на уламках так званої «клаптикової» Австро- Угорської імперії/ Цьому передували важливі подій, котрі потребують хоча б короткого аналізу.

18 жовтня 1918р. у Львові зібралися представники усіх політичних українських сил краю, так звана Українська Конституанта (Установчі збори). Реалізувавши право народу на самовизначення. Конституанта проголосила себе Української Національною Радою з повноваженням Парламенту. До неї увійшли 33 українських посли до австрійського парламенту, 34 депутати до Галицького та 16 до Буковинського крайових сеймів і по 3 представники від національ­но-демократичної і християнсько-суспільної і соціал-демократичної партії та студентської молоді. Головою Національної Ради було обрано Є. Петрушевича.

19 жовтня було проголошено про створення з українських територій Австро-Угорської імперії Української держави, правда, у складі монархії, з якою галицькі політики старшої генерації не наважились порвати зв'язки. Великою ілюзією провідних галицьких політиків була думка, що доля Західноукраїнської держави вирішуватиметься у Відні, до якого виїхала делегація Української Національної Ради. Вони сподівалися на легітимну передачу їм влади з ласки імператора. Тим часом у Кракові було утворено польську Ліквідаційну Комісію, яка мала прибути до Львова 1 листопада, щоб перебрати владу в Галичині до рук Польщі. За цих умов гаяння часу з боку українців могло обернутися катастрофою. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада центр українців, на чолі з сотником УСС Д. Вітовським видав розпорядження про захоплення влади у Львові. Операція була проведена блискавично і без кровопролиття. Було заарештовано намісника і міського коменданта, взяті під контроль всі державні установи, казарми і інші важливі об'єкти, над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. У складі українських військових сил, які перебрали владу над двісті тисячним Львовом, було всього близько 1,5 тис. чоловік.

Ранком 1 листопада Українська Народна Рада перебрала владу у свої руки. Було видано відозву «Український народе», де говорилося про утворення незалежної Української держави, у якій «віднині народ є... господарем своєї землі».

9 листопада на засіданні Української Народної Ради було визначено назву держави - Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Вона охоплювала близько 70 тис. км- з 6 млн. населення (71% - українців, 14% - поляків, 13% - євреїв та інші). Правда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття - Чехословаччина. Таким чином. ЗУНР охоплювала лише територію Східної Галичини з 4 млн. населення.

У цей же день (9 листопада) було сформовано уряд - Державний Секретаріат, який складався з 14 державних секретарств (міністерств). Головою (прем'єр-міністром) було обрано К. Левицького.

13 листопада УНР прийняла «Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської імперії», який складався лише з 5 артикулів: назва, кордони, державна суверенність, державне заступництво, герб і прапор. В цьому законі закріплювалось верховенство і суверенність народу; який мав здійснювати їх через свої представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі, прапором - синьо-жовтий.

Владу виявилось легше завоювати, ніж втримати. Польські керівні кола не змирилися з утворення ЗУНР. Уже з перших чисел листопада на вулицях Львова розгорілись збройні сутички між українськими і польськими загонами. Бої проходили з перемінним успіхом, та невдовзі у ніч на 22 листопада українські підрозділи змушені були залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з січня 1919р. до Станіслава. 22 січня 1919р. у Києві, на Садіївській площі, було урочисто проголошено Акт про злуку ЗУНР і УНР. На жаль справжнього об'єднання не відбулося, бо через кілька днів Директорія змушена була покинути Київ під ударами наступаючого з північного-сходу Червоної Армії. В той же час армія ЗУНР УГА вела бої з переважаючою у бойовій силі і техніці польською армією. 16-18 липня 1919р. УГА перейшло р. Збруч, залишивши всю Східну Галичину під польською окупацією.

Висновок:

Отже героїчна спроба українського народу здобути свободу, побудувати свою державу зазнала невдачі. Проте боротьба не була марною. За умов постійної воєнної розрухи урядові ЗУНР вдалося налагодити адміністрацію краю, уникнути голоду і епідемії, забезпечити функціонування щкіл, пошти, телеграфу, залізниці і прийняти цілу низку законів: «Про тимчасову адміністрацію і організацію судів» (16 листопада 1918р.), «Про державну мову» (15 листопада 1918р.), «Про виконання громадських прав і обов'язків» (8 квітня 1919р.), «Про земельну реформу» (14 квітня 1919р.), «Закон про вибори до однопалатного сейму ЗО УНР» (16 квітня 1919р.), «Про восьмигодинний робочий день» (12 квітня 1919р.) тощо.

Слід погодитись з думкою історика І. Лисяка-Рудницького, що значення ЗУНР полягає в тому, що «Галичина 1918—1919 років — єдиний в новітній історії приклад українського державного правопорядку».

Запитання № 21

Чому зазнала поразки українська революція 1917-1920рр?

Наукові дискусії про причини поразки української революції розпочалися зразу ж після самої поразки. Тут зіткнулися два діаметрально протилежні підходи, які в спрощеному вигляді зводилися до питання - хто винен: народ чи політичні лідери(еліта)? Одна група, представлена українськими соціалістами різних спрямувань вбачала головну причину поразки у низькій національній і політичній свідомості народних мас. Друга - консервативна група перекладала всю вину на українську революційну еліту. Звичайно було багато інших думок проміжкового, компромісного характеру. Синтезуючи основні погляди, можна виділити головні причини поразки української революції 1917-1920 рр.:

1) слабка соціальна база українського національного руху, як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу, промислової буржуазії, міського елементу тощо);

2) з усіх соціальних верств найбільш національно свідомими була інтелігенція, але вона складала лише 2-3 % усього населення;

3) міста не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і являлися базою впливу більшовиків;

4) український рух під час революції опирався на дві найсміливіші і непостійні у політичному відношенні соціальні групи солдат і селян, які були ще не досить політично зрілими, ще не осягнули ідею національної незалежності в повному обсязі і легко піддавались демагогічним гаслам більшовиків, що стосувалися соціальних проблем і були їм зрозумілими;

5) лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового розв'язання: соціальні (земля. 8-годинний робочий день і т.п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики;

6) нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізм} та автономізму також стримувала наступальний темп української революції;

7) відсутність дієвого адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів;

8) українські лідери дуже мало уваги надавали будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістські налаштовані сили;

9) не повне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради);

10) соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції велику частину потенційних спільників, які з пересторогою ставилися до соціалістичних експериментів;

11) на жаль в Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність (так Центральна Рада і Дерикторія опиралися на ліві сили, гетьман П. Скоропадський лише на праві);

12) відсутність ясних, не дуже складних для сприйняття, привабливих і простих гасел та розбудованого належного пропагандистського апарату і взагалі недооцінка значення пропаганди і роз'яснення цілей української революції серед народу;

13) українські лідери були перейняті не духом прагматизму та реалізму, а знаходилися в полоні революційної романтики і соціального утопізму;

14) відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії С. Петлюрою та В. Винниченком). Хоча роль особистостей в поразці української революції не варто переоцінювати. Можна погодитись з думкою В.Винниченка про те, що "коли б (весною 1918р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів допомогти Центральній Раді та Генеральному Секретаріатові, то й то не помогло б";

15) державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалося не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить лише сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!);

16) Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав її національні змагання:

17) трагізм ситуації полягав і в тому, що Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення (відомі 14 пунктів американського президента В.Вільсона) на українців. Проголосивши свою самостійність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четверного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.

Висновки;

Отже поразку української революції 1917-1920рр. спричинила ціла низка причин, як внутрішнього так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитись з досить слушною думкою українського історика з діаспори І.Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішню переродила суспільство України..." і ще "...не має сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі"'.

Запитання № 22

Чим був зумовлений перехід до нової економічної політики НЕПу

і в чому полягала його суть?

Перехід до НЕПу був зумовлений цілою низкою об'єктивних причин:

1) економічна розруха, викликана, як безперервною 7-річною війною, що призвела до руйнування матеріально-технічної бази народного господарства, так і політикою "воєнного комунізму", що призвела до дезорганізації господарських зв'язків та нищення мотивації до праці тощо;

2) політична нестабільність: невдоволення селян продрозкладкою вилились у збройні виступи проти більшовицької влади і диктувало необхідність йти на певні компроміси з суспільством;

3) спад світового революційного руху позбавляв надії на швидке здійснення світової комуністичної революції і матеріально-технічну допомогу країн Заходу, що змушувало більшовицький режим піти на тактичний відступ; щоб отримати "передишку" і забезпечити в майбутньому широкий фронт для наступу тощо;

Повстання матросів (переважно селянських синів) Кронштадту весною 1921р. було відлунням широкого повстанського селянського руху та свідченням глибокої суспільно-політичної кризи, що і стало останньою каплею, яка змусила лідерів комуністичної партії вдатися до змін, до нової економічної політики.

Для кращого розуміння суті НЕПу, усвідомлення того, що було нового в новій економічній політиці, краще всього розглянути її в логічному послідовному порівнянні з попередньою політикою "воєнного комунізму".

1918/19				1928/29
«Воєнний комунізм»			НЕП
• Продрозкладка • Заборона вільної торгівлі • Відсутність товарно-грошових відносин. Натуралізація зарплати. Карткова система. • Трудова повинність. Втілення принципу "Хто не працює-той не їсть". Мілітаризація економіки, трудові армії. • Червоногвардійська атака на капітал. Тотальна націоналізація навіть дрібних підприємств. • Сувора централізація управління н/г; так званий "главкізм" • Червоний терор тощо.	• Продподаток • Вільна торгівля спочатку в межах місцевого товарообігу. • Грошова реформа 1924р. "Золотий червінець" • Ринок вільнонайманої праці. • Денаціоналізація дрібної і середньої промисловості • Децентралізація. Госпрозрахунок. Економічні методи управління • Відносне пом'якшення репресивної системи тощо

Особливостями НЕПу в Україні було те, що:

1. Розпочався (1919р). значно пізніше ніж в Росії (1918р.)

2. Зберігались не націоналізованими підприємства з річним оборотом 1млн. крб. тощо.

Слід звернути увагу на те, що в політичній сфері і далі залишався жорсткий однопартійний режим комуністичної партії, зберігалась державна монополія на зовнішню торгівлю, велику частину середньої промисловості, транспорт, зберігався не еквівалентний обмін між містом і селом на основі продподатку тощо. Тому НЕП мав неоднозначні і суперечливі наслідки: уже на кінець 1925р. за рівнем виробництва країна вийшла на рівень 1913р., разом з тим спостерігались і кризові явища (товарний голод, інфляція, фінансова криза), все-таки позитивні економічні зрушення були домінуючими. Однак не дивлячись на економічну ефективність і доцільність НЕПу керівництво ВКП(б) наприкінці 20-х рр. з переходом до суцільної колективізації відмовились від неї. Чому?

1. Курс на форсовану індустріалізацію, проголошений партією, вимагав відмови від ринку і повернення до адміністративно-командних методів керівництва, до централізації всіх ресурсів.

2. Економічна багатоукладність вимагала і політичного плюралізму, переходу до багатопартійності, демократизації політичної системи або відмови від неї.

3. Наявність приватної власності суперечила партійній програмі та тоталітарному більшовицькому режимові, який перебував у процесі формування тощо.

Не витримує ніякої критики поширений в радянській історіографії висновок про те, що коли б не передчасна смерть В.Леніна, нова економічна політика продовжувалася б і привела до демократичного, а не тоталітарного соціалізму, який базувався на репресіях, теророві і страхові. Для апологетів таких поглядів слід нагадати ленінську цитату, яка протягом довгого часу наводилась в підручниках в урізаному вигляді: "НЕП - это всерйоз и надолго", в оригіналі фраза на цьому не закінчується, а йдуть ключові слова "но не навсегда". Можна погодитись з думкою американського історика А.Улама "якби Ленін прожив довше - він покінчив би з НЕПом раніше аніж Сталін, бо останньому довелося декілька років зміцнювати свою владу у боротьбі зі своїми колишніми партійними соратниками".

Висновок:

Отже перехід до НЕПу був зумовлений об'єктивними обставинами, але був вимушеним тактичним кроком, який не відповідав стратегічним намірам комуністичної партії і тому вона, вигравши час, заспокоївши маси (в головному село), зміцнивши репресивні потужності тоталітарної системи, відмовилась від неї в кінці 20-х рр.

Запитання № 23

Коли і як було утворено СРСР?

У січні 1919р. було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР) з центром у м.Харків. Юридичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919р. - прийняттям конституції УСРР, розроблену на основі конституції РСФРР 1918р.

У першій половині 1919р., в умовах громадянської війни, йде процес прискореної інтеграції радянських республік. Врешті 1 червня 1919р. утворюється "воєнно-політичний союз" формально незалежних України, Литви, Латвії, Росії, Білорусії. Основна мета - утворення "воєнно-політичного союзу - шляхом мобілізації та концентрації сил радянських республік відстояти радянську владу". Наслідком його стало об'єднання найважливіших п'яти наркоматів військових справ, народного господарства, залізничного управління, фінансів та праці, які тепер фактично керувалися із Москви. Це стало по суті першим реальним кроком до відновлення унітарної (єдиної) держави.

Наступним кроком на цьому шляху стала угода про воєнний і господарський союз між Росією та Україною від 28 грудня 1920р., в якій формально проголошувались незалежність і суверенітет обох держав, але фактично посилювався курс на централізацію. Тепер об'єднаними і керованими з Москви були вже не 5, а 7 народних комісаріатів (додались ще наркомати зовнішньої торгівлі та пошт і телеграфів). Утворюються загальнодержавні трести для управління українською металургійною та металообробною промисловістю, які також перебували під повним контролем центру. На територію України було поширено Земельний, Цивільний та інші кодекси РСФРР тощо. Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов'язані з голодом 1921-1923рр. (В охоплених голодом українських губерніях реквізували хліб; поїзди з продовольством з українських губерній відправляли в Росію, а не в південні області, Одесу чи Миколаїв, де лютував голод).

Перетворення України та інших радянських республік на автономні області Росії було реальною перспективою, якби подальші події розвивались за сценарієм, підготовленим центральним партійним керівництвом. X з'їзд РКП(б) поховав право націй на самовизначення, ствердивши небажаність існування окремих радянських республік за умов ворожого капіталістичного оточення. Противником ідей суверенітету республік був головний партійний теоретик з національного питання нарком по національностях И.Сталін. Він у серпні 1922р. розробив проект резолюції ЦК РКП(б) "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками", за яким усі неросійські республіки мали увійти до складу Росії на засадах автономії. Позиції московських центристів викликали супротив в республіках, які зняли тривогу у зв'язку з процесом випаровування суверенітету". Позиція України, як найбільшої неросійської республіки, відігравала особливу роль. ЦК КП(б)У відкинув сталінський проект автономізації. Це змусило Леніна втрутитись і запропонувати певний компроміс - план федеративної перебудови майбутньої союзної держави. У жовтні 1922р. ЦК РКП(б) схвалив його, але в процесі реалізації, конституційна комісія на чолі із Сталіном протягла багато положень з його автономізаційного проекту. Було утворено 5 злитих (загальносоюзних) наркоматів (які теж підпорядковувалися Москві). З Москви здійснювалося керівництво Держбанком, Верховним Судом тощо. Республікам надавалась самостійність лише у справах: землеробства, освіти, охорони здоров'я, внутрішніх, соціального забезпечення, юстиції.

ЗО грудня І з'їзд Рад СРСР у Москві проголосив декларацію про утворення СРСР у складі: РСФРР, України, Білорусії і Закавказької федерації (Грузії, Вірменії, Азербайджану).

Висновок:

Отже СРСР було утворено як федеративну державу. Але це було лише пропагандистською вивіскою, яка аж ніяк не відповідала автономістському змістові. Радянський Союз як об'єднання незалежних держав, за умов панування єдиної, унітарної правлячої партії РКП(б) — був фікцією. Реальний статус республіканських комуністичних партій залишався на рівні обласних організацій РКП(б). Будь-яке рішення прийняте московським ЦК мало обов'язковий зобов'язальних характер для кожної республіки.

26 січня 1924р. відбувся II з'їзд Рад СРСР, який затвердив першу конституцію СРСР. Формально кожна республіка мала право вільного виходу з СРСР, але механізм такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї форми союзної федеративної держави, СРСР законодавчо оформлявся як жорстко централізована унітарна держава.

У травні 1925р. прийняттям Конституції УСРР завершився процес входження України до складу СРСР.

Запитання №24

Проаналізуйте причини, суть і наслідки українізації.

Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20-30рр. була політика коренізаціі, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика набула назву "українізації".

Політика коренізаціі ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами. Головними з яких були:

1) Формування привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені, як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.

2) Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.

3) Намагання більшовицької партії розширити соціальну базу свого режиму, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [ В 1920р. в ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони складали 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%].

4) Намагання більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.

5) Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення - СРСР - наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.

У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки:

1. Усунення від влади відвертих шовіністів Е.Квірінга, першого секретаря КП(б)У та Д.Лебедя, другого секретаря, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.

2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду'. З 1925р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927р. партійну документацію переведено на українську мову].

3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так у 1923р. їхня частка становила 25-35%, а у 1927-52-54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни, одною з яких була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.

4. Найбільший вшив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1925р. було запроваджено для дітей обов'язкове 4-х класне навчання, а з 1931р.-7-класне навчання. У 1927р.- 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 він становив лише 47,9%).

5. Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з безпрецедентним розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.

6. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).

7. Україномовні стаціонарні театри в 1931р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудію.

8. Поширюються різні літературні угрупування.

9. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.

10. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).

11. Велика увага надавалась розвиту національних меншин в Україні. Так, протягом 1925р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських. 1 польський і 1 єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин. 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 - з єврейською, 31 - з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-а мовами.

Таким чином, жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко як українська. За десять років "українізації" (1923-1933)- українці перетворилися на структурно-повноцінну націю.

На початку 30-х років "українізацію" яку слушно називали "Українським Відродженням" почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелився М.Хвильовий та М.Скрипник (1933р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" були згорнута в 1938р, коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б) У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо.

Висновок:

Проголошений партією курс на "українізацію" мав величезне значення і наслідки, але було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917-1920рр. Якщо націо­нал-комуністи виступали керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях, особливу групу серед них складали українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність курсу на "українізацію". Загалом курс на «українізацію» був тактичним крок, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.

Дата добавления: 2015-05-23