Новая история (Под ред.Гарле Е.В..).- М.ЮГиЗ, 1939. 5 страница

Накінець п'ятої революції пряма і відкрита боротьба між поміщи­ками і буржуазією припинилась і поступилась місцем компромісу.

8. Початок робітничого руху в Іспанії.

Початок робітничого руху в Іспанії слід віднести до 40-х років XIX століття і мав він два джерела: стихійно-класове і свідомо-ідеологічне. До першого джерела можна віднести організацію каталонських ручних ткачів, яка була сформована в 1842 р„ з загальною кількістю близько 2 тис. осіб. Це була організація змішаного типу яка поєднувала завдання професійної спілки і товариства -- ощадкаси, позички, взаємодопомога, тощо. Але вона довго не проіснувала, бо у 1843 році генерал Прим закрив першу іспанську спілку ткачів.

До другого джерела -- свідомо-ідеологічного -- слід віднести про­никнення в Іспанію соціалістичних ідей через вчення Фур'є, Кабе і Прудона. Зокрема, вчення Прудона знайшло сприятливий грунт у Каталонії, де прудонізм дуже вплинув не лише на місцеву інтелігенцію, але і на робітників. Саме з цього джерела до Каталонії було закинуто перше насіння анархізму. Коли в 1864 р. в Лондоні виник І Інтернаціонал, іспанський пролетаріат виявив до нього великий інтерес, а іспанська секція І Інтернаціоналу була однією з найбільших і найвпливовіших його організацій.

У створенні іспанської секції І Інтернаціоналу видатну роль зіграв італієць Джузеппе Фанеллі, який прибув до Іспанії як представник Інтернаціоналу. Діяльність ФанеллІ мала успіх серед робітників та інтелігенції, і країна почала вкриватися мережею революційно-про­летарських організацій. Лише в Мадриді на кінець 1863 р. було 23 групи, які нараховували 2 тисячі членів. Аналогічна картина була в Барселоні та інших промислових центрах Каталонії. У створені італійцем організації входили всі. хто співчував ідеям І Інтернаціоналу, незалежно від того, чи були вони соціалістами, чи анархістами, хоча анархістський вплив переважав.

У 1870 році в Барселоні відбувся І Національний конгрес іспанської секції Інтернаціоналу, на якому основний вплив мали анархісти. Конгрес рекомендував всім своїм прихильникам відмовитися від усяких колективних дій і зосередити всі зусилля на здійсненні федеративного начала в організації країни. 1874 рр. у різних формах і з різним ступенем напруги йшла пряма і відкрита боротьба між силами феодалізму і капіталізму, яка в силу по­літичної і економічної відсталості Іспанії не привела до остаточної перемоги буржуазії. Але протягом цього періоду третьому стану вдалося захопити другорядні позиції в машині феодального панування. Так було ліквідовано чистий абсолютизм і покладено початок розвиткові буржуазно-конституційного режиму; була відібрана частина церковних земель і послаблені середньовічні пута, що тяжіли над економікою країни.

Накінець п'ятої революції пряма і відкрита боротьба між поміщи­ками і буржуазією припинилась і поступилась місцем компромісу. 8. Початок робітничого руху в Іспанії.

Початок робітничого руху в Іспанії слід віднести до 40-х років XIX століття і мав він два джерела: стихійно-класове і свідомо-ідеологічне. До першого джерела можна віднести організацію каталонських ручних ткачів, яка була сформована в 1842 р„ з загальною кількістю близько 2 тис. осіб. Це була організація змішаного типу яка поєднувала завдання професійної спілки і товариства -- ощадкаси, позички, взаємодопомога, тощо. Але вона довго не проіснувала, бо у 1843 році генерал Прим закрив першу іспанську спілку ткачів.

До другого джерела -- свідомо-ідеологічного -- слід віднести про­никнення в Іспанію соціалістичних ідей через вчення Фур'є, Кабе і Прудона. Зокрема, вчення Прудона знайшло сприятливий грунт у Каталонії, де прудонізм дуже вплинув не лише на місцеву інтелігенцію, але і на робітників. Саме з цього джерела до Каталонії було закинуто перше насіння анархізму. Коли в 1864 р. в Лондоні виник І Інтернаціонал, іспанський пролетаріат виявив до нього великий інтерес, а іспанська секція І Інтернаціоналу була однією з найбільших і найвпливовіших його організацій.

У створенні іспанської секції І Інтернаціоналу видатну роль зіграв італієць Джузеппе Фанеллі, який прибув до Іспанії як представник Інтернаціоналу. Діяльність ФанеллІ мала успіх серед робітників та інтелігенції, і країна почала вкриватися мережею революційно-про­летарських організацій. Лише в Мадриді на кінець 1863 р. було 23 групи, які нараховували 2 тисячі членів. Аналогічна картина була в Барселоні та інших промислових центрах Каталонії. У створені італійцем організації входили всі. хто співчував ідеям І Інтернаціоналу, незалежно від того, чи були вони соціалістами, чи анархістами, хоча анархістський вплив переважав.

У 1870 році в Барселоні відбувся І Національний конгрес іспанської секції Інтернаціоналу, на якому основний вплив мали анархісти. Конгрес рекомендував всім своїм прихильникам відмовитися від усяких колективних дій і зосередити всі зусилля на здійсненні федеративного начала в організації країни.

На другому з'їзді Національного конгресу в 1872 р. в Сарагосі відбулася уже відкрита боротьба між соціалістами і анархістами, внас­лідок якої стався розкол між двома течіями. Соціалісти виходять із складу іспанської секції і утворюють так звану "Нову мадридську феде­рацію", яка в той час не набула великого впливу. Та як би там не було, але на період п'ятої буржуазної революції іспанський пролетаріат уже був готовий самостійно виступати на політичній арені, що свідчило про те, що Іспанія вступила в новий етап свого соціально-економічного роз­витку.

9. Соціалісти і анархісти

В 1871 р. в Іспанії почали утворюватися перші соціалістичні організації, які привернули на свій бік деяких видатних членів І Інтернаціоналу: Пабло Іглесіаса, Франсіско Мору» Хосе Месу, які відіграли важливу роль у розвитку іспанського соціалістичного руху, а Пабло ЇглесІас навіть був засновником соціалістичної партії. У 1879 р' в Іспанії утворилось три великих групи соціалістів ~ в Мадриді, Барселоні та Гвадалахарі. В Барселоні відбувся і перший з'їзд соціалістичної партії, на якому була прийнята програма, де вимагали пе­реходу політичної влади до рук трудящих, усуспільнення всіх засобів виробництва і обігу, організації іспанського суспільства на основі економічної федерації, яка гарантує робітникам увесь продукт їхньої праці, а також безкоштовну загальну і спеціальну освіту та забезпечення за рахунок суспільства хворих і людей похилого віку. Та все ж соці­алісти не змогли провести в кортеси жодного депутата аж до кінця XIX століття.

Анархістська течія розвивалась у постійній боротьбі з соціаліста-ми.У 1881 р. відбувся перший з'їзд "Федерації трудящих іспанської об­ласті". У своєму маніфесті анархісти стверджували, що їхня "організація -- чисто економічна..." 1 вони противники "будь-якої парламентської політики і рішучі прихильники економічної боротьби і зруйнування всіх привілеїв і всіх монополій".

Яку кількість членів нараховувала анархістська течія і який вплив цієї організації, установити історії виявилось дуже важко, але в період 80-х років XIX століття анархістський рух серед робітників і селян носив досить серйозний характер і значно перевищував соціалістичний. ^анархістів існувало дві течії "Федерація трудящих іспанської області" і "Спілка сільських робітників Іспанії"', яка була у фарватері анархізму.

На початку 90-х років почали спалахувати загальні страйки робіт­ників в Каталонії та селян в Андалузії, які переростали у вуличні бої і сутички на барикадах. Влада реагувала на страйки суворо: було багато вбитих робітників і селян, вожді були страчені на ешафотах, багато страйкарів знаходилось у в'язницях і у засланні. У такій обстановці серед анархістів почали посилюватися терористичні течії. Бомби були кинуті у королівський палац. Барселонський театр, релігійні процесії та деякі інші місця. 8 серпня 1897 р. куля анархіста убила навіть прем'єра іспанського уряду Кановаса, в якому всі чомусь вбачали натхненника політики білого терору. Але це вбивство аж ніяк не змінило суті політики.

У чому ж причина такого впливу анархістів в Іспанії? Іспанія на рубежі XX століття була відсталою країною із слабкою концентрацією виробництва. В її промисловості переважали середні і дрібні підприємства, велика кількість кустарів І ремісників.У сільському господарстві збереглися феодальні форми виробництва: існувала численна кількість наймитів і малоземельних селян. Державна влада -навіть за капіталістичними мірками -- носила виключно реакційний ха­рактер. Всі політичні партії відзначались безпринципністю, корупцією і віроломством. Іспанський трон, особливо в часи Ізабелли» був уособ­ленням розпусти, марнотратства, інтриганства, повного забуття націо­нальних інтересів.

У такій обстановці збіднілий народ ставав легкою здобиччю анархістської пропаганди проти політики і держави взагалі. Народним масам здавалось правильним вчення, яке обіцяло соціалізм на базі незалежних комун, їм подобалась також бойова тактика анархістів, яка давала вихід злості і невдоволенню проти несправедливості існуючого ладу. Одним із найважливіших моментів, що полегшував анархістам завоювання широких мас, був також глибокий реформізм іспанського соціального руху.

Іспанська соціалістична партія була однією із найбільш правих партій II Інтернаціоналу, в ній зовсім був відсутній революційний дух. Тому не дивно, що середній іспанський робітник чи селянин, сповнений класової ненависті до фабрикантів і заводчиків та поміщиків, йшов за анархістами, бо вони їм здавалися найреволюційнішими і такими, які краще розуміли інтереси народу.

Ці дві течії мали І свої територіальні і професійні райони поши­рення. У соціалістів були Мадрид і вугільно-металургійні райони півночі Астурія та Басконія, а у анархістів були Барселона, Каталонія та Андалузія. Соціалістична партія не була численною організацією, тому вона була досить слабкою. Лише в 1916 р. Їй вперше пощастило провести одного депутата в парламент -- свого лідера Пабло Іглесіаса. І все ж вплив цієї партії на народні маси був значно більший, ніж це можна уявити. Її підтримували "Загальна спілка трудящих" і профспілкові організації соціалістичного напрямку. Лідери цих спілок визнавали страйкову боротьбу, але прагнули звертатись, до неї якомога рідше, прагнучи всі конфлікти вирішувати компромісне. "Загальна спілка трудящих" поступово поширювала свій вплив на село і уже в 1903-1904 рр. були створені численні організації серед наймитів і дрібних селян, а в 1909-1914 рр. селянські організації почали виникати в різних провінціях.

Паралельно із "Загальною спілкою трудящих" розвивався і профе­сійний рух анархістського напрямку, який поступово переходив на рейки анархо-синдакалізму. Головними засобами боротьби анархо-синдикалісти вважали економічний страйк робітників певних професій» загальний страйк, терор, саботаж і бойкот. Та незважаючи на свою войовничість, вони майже ніколи не йшли на повстання» вважаючи його "політикою", яко вони боялися. І якщо страйк інколи переростав у повстання, то керівництво анархістів залишало робітників, відходячи у бік.

Починаючи з 1912 р. анархо-синдикалісти теж пускають своє ко­ріння на селі, створивши "Національну федерацію землевласників"» де­візом якої було гасло "Земля тим, хто ЇЇ обробляє!" У 1919 р. ця фе­дерація увійшла до складу "Національної конфедерації праці".

Зростання робітничих і селянських організацій було лише одним з проявів загострення класової боротьби між трудящими і панівним класом. Другим проявом була інтенсифікація відкритих боїв між обома таборами. Найчастіше вони мали форму страйків, інколи переростали у великі політичні зворушення і навіть революційні бої. Особливо великий конфлікт виник у 1916р. під час першої світової війни. Зростання цін, нестача продовольства, загальне погіршення умов праці сприяли виникненню незадоволення народних мас. По всій Іспанії прокотилась хвиля зборів, демонстрацій, місцевих страйків з вимогами підвищення заробітної плати та зниження цін на товари першої необхідності. Тиск мас був великим і в інтересах загальної боротьби було укладено тимчасове примирення між соціалістами і анархо-синдикалістами. Була розроблена загальна програма вимог, де говорилось про покращання умов існування та праці робітників,

7 серпня 1916 р. почався загальний страйк залізничників, який тривав цілий тиждень. Ліберальний уряд відповів на боротьбу робітни­ків закриттям кортесів, відміною конституційних гарантій і жорстокими репресіями проти страйкарів. Страйк закінчився, не давши результатів. Але уже в листопаді цього ж року в Мадриді, Валенсії та інших містах Іспанії відбулися робітничі демонстрації під гаслом "Зниження цін на продовольство, робота безробітним!" Рух був грандіозним, і уряд не насмілився знову почати репресії. 18 грудня 1916 р. був оголошений загальний 24-годинний страйк протесту. Загальна спілка трудящих і На­ціональна конфедерація праці знову виступили разом, але в їхньому русі не відчувалось рішучості і уряд не зробив нічого для задоволення вимог робітників.

1917-1920 рр. були періодом надзвичайно сильного підйому іспан­ського робітничого руху, загострення класової боротьби. Західні істо­рики називають цей період "більшовицьких трьохліттям". Найяскравіше його характер відбився на двох фактах: велике зростання обох профспіл­кових центрів -- Загальної спілки трудящих і Національної конфедерації праці —і надзвичайно масовий і бурхливий страйковий рух, який прокотився по всій Іспанії. Одним із наслідків революційного підйому 1917-1920 рр. було виникнення компартії Іспанії, яка сформувалась у

2.5^ки анархо-синдакалізму. Головними засобами боротьби анархо-синдикалісти вважали економічний страйк робітників певних професій» загальний страйк, терор, саботаж і бойкот. Та незважаючи на свою войовничість, вони майже ніколи не йшли на повстання» вважаючи його "політикою", яко вони боялися. І якщо страйк інколи переростав у повстання, то керівництво анархістів залишало робітників, відходячи у бік.

Починаючи з 1912 р. анархо-синдикалісти теж пускають своє ко­ріння на селі, створивши "Національну федерацію землевласників"» де­візом якої було гасло "Земля тим, хто ЇЇ обробляє!" У 1919 р. ця фе­дерація увійшла до складу "Національної конфедерації праці".

Зростання робітничих і селянських організацій було лише одним з проявів загострення класової боротьби між трудящими і панівним класом. Другим проявом була інтенсифікація відкритих боїв між обома таборами. Найчастіше вони мали форму страйків, інколи переростали у великі політичні зворушення і навіть революційні бої. Особливо великий конфлікт виник у 1916р. під час першої світової війни. Зростання цін, нестача продовольства, загальне погіршення умов праці сприяли виникненню незадоволення народних мас. По всій Іспанії прокотилась хвиля зборів, демонстрацій, місцевих страйків з вимогами підвищення заробітної плати та зниження цін на товари першої необхідності. Тиск мас був великим і в інтересах загальної боротьби було укладено тимчасове примирення між соціалістами і анархо-синдикалістами. Була розроблена загальна програма вимог, де говорилось про покращання умов існування та праці робітників,

7 серпня 1916 р. почався загальний страйк залізничників, який тривав цілий тиждень. Ліберальний уряд відповів на боротьбу робітни­ків закриттям кортесів, відміною конституційних гарантій і жорстокими репресіями проти страйкарів. Страйк закінчився, не давши результатів. Але уже в листопаді цього ж року в Мадриді, Валенсії та інших містах Іспанії відбулися робітничі демонстрації під гаслом "Зниження цін на продовольство, робота безробітним!" Рух був грандіозним, і уряд не насмілився знову почати репресії. 18 грудня 1916 р. був оголошений загальний 24-годинний страйк протесту. Загальна спілка трудящих і На­ціональна конфедерація праці знову виступили разом, але в їхньому русі не відчувалось рішучості і уряд не зробив нічого для задоволення вимог робітників.

1917-1920 рр. були періодом надзвичайно сильного підйому іспан­ського робітничого руху, загострення класової боротьби. Західні істо­рики називають цей період "більшовицьких трьохліттям". Найяскравіше його характер відбився на двох фактах: велике зростання обох профспіл­кових центрів -- Загальної спілки трудящих і Національної конфедерації праці —і надзвичайно масовий і бурхливий страйковий рух, який прокотився по всій Іспанії. Одним із наслідків революційного підйому 1917-1920 рр. було виникнення компартії Іспанії, яка сформувалась у1920 р. на базі Соціалістичної' спілки молоді та деяких лівих угрупувань всередині соціалістичної партії, які перейшли на позиції Комінтерну.

10. Іспанія на першому етапі загальної кризи капіталізму.

1898-1919 рр. в Америці і Європі, а згодом і в Азії остаточно сформувався імперіалізм як найвища стадія капіталізму. Страйки, що відбувалися по всій Європі, іспано-американська війна в 1898 р., англо-бурська2 війна Ї 899-1902 рр., російсько-японська війна 1904-1905 рр. і економічна криза в Європі в 1900 р, -- ось головні історичні віхи нової епохи світової історії. Одним із найважливіших проявів цієї епохи на міжнародній арені була гостра боротьба між великими імперіалістичними державами за переділ світу і, перш за все, колоніальних володінь, оскільки на кінець XIX століття вся територія нашої планети була закріплена за невеликою кількістю імперіалістичних держав. Це були "старі" колоніальні імперії Англія, Франція, Голландія, Бельгія, Іспанія^ Португалія. Проти них виступали нові претенденти на імперіалістичне панування -- Німеччина, США І Японія. Вони голосно вимагали для себе "місце під сонцем". Особливо їхню увагу привертали колоніальні володіння з числа більш слабких "старих" імперій, до яких відносилась і Іспанія. Перший удар прийшовся саме на неї: у Іспанії на той час залишалось п'ять колоній -- Куба, Пуерто Ріко,ФіліппІни, Каролінські і Маріанські острови в Тихому океані.

Почалася перша війна імперіалістичної епохи: зіткнулися дві.ім­періалістичні держави -- США та Іспанія. В результаті на рубежі XX століття Іспанія втрачає свої останні колонії—і світова іспанська імперія, в межах якої три століття назад ніколи не заходило сонце, остаточно щезла з.земної поверхні.

Події, які відбувалися після іспано-американської війни, пов'язані з прискоренням капіталістичного розвитку Іспанії. Перша світова війна відіграла в цьому визначну роль. Іспанія не брала в ній участі» офіційно зайнявши позицію нейтралітету. Це означало, що панівні класи Іспанії "грали на два стола", заробляючи на постачанні і наданні послуг обом сторонам — державам Антанти і державам ' Германського блоку. В результаті в народне господарство Іспанії влилось приблизно 12 мільярдів песет золотом. Курс песети значмо виріс, негативний торго­вельний баланс перейшов у позитивний, золотий запас Держбанку виріс у 4 рази. Таким чином, війна 1914-1918 рр. стала сильним поштовхом у справі розвитку іспанського капіталізму.

У XX столітті Іспанія виступала як держава другого рангу, позбав­лена заморських володінь. В обстановці імперіалістичних протиріч вона стала країною, залежною від великих капіталістичних держав. Ця залеж­ність виявилась не лише в її зовнішній політиці, вона виявилась також у специфічній особливості капіталістичного розвитку Іспанії. У промис­лові, транспортні та торговельні підприємства Іспанії було вкладено велику кількість іноземного капіталу, який захопив всі ключові позиції в іспанському народному господарстві, завдяки чому його роль ще більшезросла. Вкладення іноземного капіталу в економіку країни штучно стримувало розвиток іспанської металургії, а залізна руда вивозилась за кордон, що перетворило Іспанію на сировинну базу більш розвинутих імперіалістичних держав.

Все це робило Іспанію іграшкою в руках Лондона, Парижа і Вашингтона. Звісно, існував і іспанський "імперіалізм "^носіями якого були двір і генералітет, які прагнули урвати собі ласий шматок від залишків обіду більш великих хижаків. Наприклад^ у Альфонса XIII особистого майна було на 26 мільйонів песет, з них 60% припадало на долю Іноземного капіталу. Тимчасовий стан революційної хвилі розв'язав руки реакційній верхівці іспанської держави і в 1921 р. вона почала війну в Марокко. Ця війна, план якої був розроблений особисто Альфонсом XIII за спиною генерального штабу, закінчилась ловною поразкою іспанських військ у червні 1921 р. Її наслідком була гостра політична криза в самій Іспанії і цього разу було відкрито поставлено питання про відповідальність короля за поразку.

Спроби двору легальне вивести.Альфонса XIII з-під удару закінчились невдало, і, щоб врятувати династію, гранди, верхівка військових і велика буржуазія вчинили військовий переворот. 23 вересня 1923 р. генерал Прімо де Рівера здійснив цей переворот і став головою виконавчої влади, розігнавши парламент і муніципалітет. Він розпустив усі політичні партії і створив взамін "Патріотичний союз". Анархістів і комуністів загнали у підпілля; лише соціалісти зберегли легальність, бо їхнє керівництво відкрито підтримало військову диктатуру. Прімо де Рівера захопив владу на довгих сім років.

Але все це мало допомогло Бурбонам. Переслідування і репресії не стали перешкодою для класової боротьби, яка систематично загострювалась, економічні труднощі зростали, міжнародний престиж Іспанії падав. Світова економічна криза 1929 р. дуже вплинула на Іспанію і зразу ж загострила всі її внутрішні протиріччя. Положення Прімо де Рівери стало явно критичним. Армійська верхівка і Альфонс XIII відвернулись від диктатора, боячись, що він їх втягне у безодню. 28 січня 1930 р. Прімо де Рівера пішов у відставку, а в кінці цього ж року помер у Парижі.

Створений кабінет ставленика Альфонса XIII генерала Беренгера і уряд адмірала Аснара, останній монархічний уряд Іспанії, змушені були піти частково назустріч масовим настроям. Народ вимагав 'Теть короля!" і "Хай живе республіка!" Навіть в армії з'явилось багато при­хильників республіки, а артилеристи, найаристократичніший рід військ в Іспанії, вигнали з свого середовища сина короля Хаіме.

12 квітня 1931 р. відбулися муніципальні вибори, які закінчилися крахом монархії. 14 квітня по всій країні почали стихійно проголо­шувати республіку. 15 квітня, наляканий розмахом народного руху. Аль­фонс XIII із своєю сім'єю таємно залишив Іспанію. Через декілька днів він опублікував маніфест, в якому заявив, що не відмовляється "від жодного із прав", наданих йому "історією". Він ще прагнув сісти на трон, але монархія уже не існувала.

Так після майже піввікової перерви, прийшла шоста іспанська ре­волюція, яка тривала вісім років з 1931 по 1939 р. За своїм характером, а особливо після 1934 р., це була антифашистська революція, перед якою, в першу чергу, стояли задачі буржуазно-демократичної революції, не вирішені революціями XIX століття: ліквідація пережитків феодалізму, засилля католицької церкви, вирішення аграрного І національного питань, проведення широкої програми соціальних реформ.

Пояснення до теми:

1. Кабе Бтьєн -- французький публіцист, ідеолог утопічного комунізму (1788-1856рр.); Прудон П'єр Жозеф -- французький, дрібнобуржуазний соціаліст, теоретик анархізму (1809-1865рр.); Фур'є Шарль -французький утопічний соціаліст (1772-183 7рр.].

2.Англо-бурська війна 1899-1902 рр.. -- загарбницька війна Великобрита­нії проти бурських республік Південної Африки -- Оранжевої Вільної держави і Трансвааля. В результаті війни обидві республіки були пере­творені на англійські колонії.

Питання до теми:

1. Провідна роль армії у політичному житті Іспанії.

2. Друга буржуазна революція. Період "чорного десятиліття" (1823-1833 рр).

3. Третя буржуазна революція І друга перемога контрреволюції. Прав­ління королеви Ізабелли ЇЇ.

4. Четверта і п'ята буржуазні революції.

5. Початок робітничого руху в Іспанії. Соціалісти і анархісти. І Ін­тернаціонал. Загострення класової боротьби.

6. Іспанія на першому етапі загальної кризи капіталізму.

Тема для самостійного опрацювання:

1. Роль буржуазних революцій в історичній долі Іспанії.

Література:

І.Гарсиа X. ИспанияХХвека.-М.:Мьісль, 1967.

2. Додолев М.А. Россия й Испания. 1808-1^823 годи. -- М.: Наука, 1984.

3. Испания Ї 918-19 7 2 годов. Йсторический очерк,- М.:Наука, 1975.

Розділ XII. Іспанія в 1918-1945 роках.

1. Іспанія в період з 1918 по 1923 роки.

Жовтнева революція в Росії зробила великий вплив на підйом ро­бітничого руху по всій- Європі. З 1918 р. в Іспанії прокотилась хвиля революційних виступів робітників і селян. Але Іспанія залишалась від­сталою феодальною країною, особливо у сільському господарстві. У мі­льйона дрібних власників було всього 6 млн. га землі, в той час як 150 тис. великих феодалів володіли 12 млн. га. Збереглися найархаїчніші форми феодальних відносин, так звані "форо" і "рабаса морта". "Форо", поширена в Галісії, Астурії та Леоні, являла собою середньовічну форму оренди, коли селянину виділялась ділянка на час життя трьох королів і плюс 29 років. У зв'язку із тим, що термін договорів давно закінчився, помішики мали необмежену владу над' цією категорією орендаторів і могли будь-коли вигнати їх з землі.

"Рабаса морта" ("померла лоза") була формою оренди, при якій поміщику протягом 50 років сплачували 1/2 або 2/3 врожаю. Якщо ж 2/3 виноградних лоз виявлялись неурожайними, земля поверталась поміщикові до закінчення терміну оренди

Католицька церква зберегла великі багатства і вплив на населення. До падіння монархії у 1931 р. в Іспанії було 38 тисяч соборів, храмів і каплиць, близько 5 тисяч монастирів, які володіли великими землями. Церква також була великим промисловцем і банкіром. Їй належали Мадридський банк "Уркіхо" з капіталом 120 млн. песет, мадридська міська залізниця, ряд текстильних, залізничних та інших підприємств. Католицьке духовенство тримало у своїх руках і народну освіту.

Феодальна відсталість Іспанії поєднувалась із залежністю від іноземного капіталу. До 1931 р. перше місце в промисловості належало англійському капіталові, а друге -- французькому. Іноземні монополії, які захопили головні позиції в іспанській економіці, були тісно пов'язані з реакційними силами країни.

У 1918-1920 рр. загострилася класова боротьба, розгорнувся страйковий рух у промислових центрах. У 1920 р. виникла компартія Іспанії. Розмах революційного руху змусив уряд піти на поступки: введення восьмигодинного робочого дня, підвищення заробітної плати. Але невдовзі, в умовах післявоєнної кризи, буржуазія перейшла в контрнаступ і всі ці досягнення були анульовані. У країні зростало безробіття.

На початку 20-х років Іспанія зустріла великі труднощі у своїй колоніальній, політиці. У Марокко почалося повстання племені рифів*. На чолі повстанців встав талановитий вождь Абд ал-Керим і іспанці потерпіли поразку в липні 1921 р. Військова поразка виявила крайню слабкість іспанської монархії. Бласко Ібаньєс у памфлеті "Альфонс XIII без маски" пояснив поразку "злочинними діями тирана".

Анархісти розгорнули широку терористичну діяльність. Розгубле­ність уряду проявилась у міністерських кризах. За два з половиною роки при владі змінилось вісім кабінетів. Реакційні сили активізувались, офіцерські спілки, а також хунти розгорнули посилену діяльність. Але на виборах у кортеси у квітні 1923 р. перемогу отримали піберально-реформістські групи. Становище монархії було катастрофічним.

2. Політика Прімо де Рівери.

Розвиток республіканського руху.

З метою врятування монархії 13 вересня 1923 р. під керівництвом генерала Прімо де Рівери, командуючого військовим округом у Каталонії, був здійснений військовий переворот. Спираючись на військових, велику буржуазію, духовенство та поміщиків, Прімо де Рівера розігнав парламент, оголосив всі політичні партії розпущеними і створив уряд з генералів, так звану Директорію. Всі громадянські губернатори були замінені військовими. У травні 1924 р. Прімо де Рівера оголосив про створення "Патріотичної спілки" -- партії великих капіталістів, поміщиків і заможних селян. Найважливішою опорою Прімо де Рівери було духовенство. Привілеї церкви були повністю поновлені і навіть розширені, в особливості в галузі народної освіти.

Політика Прімо де Рівери не привела до вирішення жодної із проблем, які стояли перед країною. Беручи владу, він обіцяв, покінчити з корупцією державного апарату, оздоровити національну економіку і сприяти розквіту країни, але в дійсності сприяв подальшому поглиб­ленню корупції у великих розмірах, збільшивши у декілька разів дер­жавний борг. Деяке пожвавлення промисловості було обумовлене тимчасовою стабілізацією капіталізму в 1924-1928 рр. Пожвавлення промисловості відбувалося за рахунок збільшення тягаря фінансової держави і сприяло збагаченню старих і особливо нових монополій, хазяями яких були родичі та друзі диктатора. Іноземний капітал, головним чином американський та англійський, завоював нові позиції в Іспанії (Національна телефонна компанія, електрика, рудники, тощо).

Дата добавления: 2015-05-23