Проблеми визначення концепту приватного права Європи і принципи DCFR

РОЛЬ ПРИНЦИПІВ DCFR У РЕГУЛЮВАННІ ПРИВАТНИХ ДОГОВІРНИХ ВІДНОСИН

СЕКЦІЯ 1

Принципи DCFR як методологічна

І.В. ШЕРЕШЕВСЬКОГО

ПРИСВЯЧЕНІ ПАМ'ЯТІ

ЦИВІЛІСТИЧНІ ЧИТАННЯ

основа вдосконалення національного цивільного законодавства»

МАТЕРІАЛИ

ІНТЕРНЕТ-КОНФЕРЕНЦІЇ

5 грудня 2014 року

Одеса

Фенікс

Харитонов Євген Олегович,

д.ю.н., професор, член-кор. НАПрН України,

завідувач кафедри цивільного права

Національного університету «Одеська юридична академія»

Харитонова Олена Іванівна,

д.ю.н., професор, член-кор. НАПрН України,

завідувач кафедри права інтелектуальної

власності та корпоративного права

Національного університету «Одеська юридична академія»

Після підписання договору про асоціацію з ЄС Україна вкотре отримала шанс підтвердити свою приналежність до Європи, визнання та прийняття європейських цінностей, інституцій та концептів, одним з найважливіших поміж яких є приватне право.

Важливим чинником розвитку розуміння концепту приватного права у Європі у контексті євроінтеграції стало формування «Європейського права», котре, на нашу думку, слід розглядати не як сукупність юридичних норм, створюваних у зв'язку з утворенням Європейських Співтовариств і Європейського Союзу, але, як систему визначальних гуманітарних цінностей, що ґрунтуються на правосвідомості учасників відносин у приватній сфері і забезпечуються, передусім, нею.

У зв’язку з цим доцільно відійти і від суто позитивістського підходу, і від природно-правової теорії, у яких відсутня фундаментальна об’єднувальна моральна ідея, гуманного світогляду (ідеології). Сучасні реалії потребують відповідної зміни юридичних пріоритетів і цінностей, а разом із тим, і правосвідомості, якій надається духовно-культурне значення. Правосвідомість є творчим і відносно самостійним феноменом юридичної сфери суспільства, котра без нього існувати не може. Переосмислення позитивістського сприйняття правосвідомості з погляду його об’єктивного включення у духовно-культурологічний контекст припускає активне використання таких понять, як юридичний дух, правова духовність, правова рефлексія, сенс правосвідомості, правовий менталітет, абстрактна правосвідомість, юридична підсвідомість та ін. При цьому важлива роль у формуванні і розвитку «духовно-культурної» правосвідомості належить принципам та аксіомам, що виражають найважливіші засади і властивості цього типу правосвідомості, що прагне відповідати вимогам духовності, творити у цьому напрямку правову культуру особи (особистості), у цілому правове життя суспільства. Принципи та аксіоми виражають природу правосвідомості, показують його здатність бути організуючою основою [1].

Саме такий підхід, як на нашу думку, знаходить відображення і у сучасному баченні сутності права, а надто, концепту приватного права в європейській цивілізації.

Розуміючи Європейське право як систему принципів та юридичних норм, що сформувалися у зв'язку з утворенням і функціонуванням Європейських Співтовариств і Європейського Союзу, на основі та відповідно до установчих договорів і загальних принципів права, враховуємо, що в основу останніх в ЄС покладений пріоритет прав особистості, закріплений у Європейській конвенції, яка враховує конституційні традиції європейських держав. Ці ж традиції визначають подальший розвиток національного права держав - членів Європейських Співтовариств.

Зміни, що відбуваються у цій галузі, знайшли відображення у підходах до створення важливого наукового «Проекту загальної довідкової схеми» - Draft Common Frame of Reference (DCFR)[2].

Домінантою DCFR є відмова від прямого нормативного регулювання відносин у приватноправовій сфері. Тому не йдеться про Цивільний кодекс Європи. Натомість, DCFR розглядається як засіб надання ідеям європейського приватного права нового підґрунтя, що підвищує взаєморозуміння і сприяє колективному обговоренню проблем приватного права у Європі[3, с.17-18]. При такій концепції DCFR у тріаді «Принципи, дефініції, модельні правила приватного права ЄС» чільне місце природно посідають «принципи приватного права ЄС».

Слід відзначити розбіжності розуміння у вітчизняній цивілістиці та використання терміну «принципи» у тексті DCFR.

У вітчизняній юриспруденції принципи права характеризують як відправні ідеї його існування, що виражають найважливіші закономірності і підвалини даного типу держави і права, є однопорядковими із сутністю права і становлять його головні риси, відрізняються універсальністю, вищою імперативністю і загально значимістю, відповідають об’єктивній необхідності побудови і зміцнення певного суспільного ладу. Ознаками принципів права є: регулятивність; внутрішню єдність, що простежується у їхній системно-структурній внутрішній збалансованості, несуперечності, інтегрованості і водночас диференційованості на певні види; їх об’єктивну обумовленість, тобто відповідність характеру суспільних відносин, економічних, політичних, ідеологічних процесів, що відбуваються у суспільстві; матеріалізацію їх у праві шляхом безпосереднього формулювання у нормах права (текстуального закріплення) або виведення принципів прав зі змісту нормативно-правових актів (змістовне закріплення); їх історичність[4, с.165]. Галузі та інститути приватного права побудовані на принципах: 1) автономії; 2) добровільності; 3) юридичної рівності; 4) диспозитивності; 5) координації; 6) загального дозволу; 7) правового захисту приватного інтересу та ін.[4, с. 176]. У ст. 3 ЦК України вказані «Загальні засади цивільного законодавства»: 1)неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність. При цьому, судячи з формулювань, ст. 3 ЦК України, наведений у ній перелік засад є вичерпним.

Натомість, автори DCFR акцентують увагу не на визначенні поняття принципів права, встановленні їхнього кола тощо, а починають із застереження щодо можливості різного використання терміну принципи. Зокрема, зазначається, що у цьому контексті він використовується як синонім виразу «норми, що не мають юридичної сили закону». З такого погляду можна сказати, що DCFR складається з принципів та визначень. Разом із тим, терміном «принципи» можна описати ті норми, що мають більш загальну юридичну природу, такі як свобода договору чи добросовісність. З цієї точки зору модельні норми DCFR включають у себе принципи[4, с.19,21].

Варто звернути також увагу на розрізнення у DCFR принципів базових та пріоритетних, оскільки саме за допомогою такої диференціації провадиться акцентування уваги на головних напрямках формування концепту приватного права.

Як випливає з тексту DCFR та коментарів його авторів, «базовими» вважаються такі принципи, що мають забезпечити досягнення найбільш загальних цілей DCFR. У якості таких пропонуються принципи свободи, безпеки, справедливості та ефективності (з припущенням, що ними охоплюється також принципи договірної лояльності, співробітництва тощо).

Визначення «пріоритетних принципів» DCFR не містить. Можливо, тому, що йдеться про терміно-поняття, котре саме вже є і визначенням, а характеристикою його слугує перелік таких принципів (До речі, улюблений прийом давньоримських правознавців: замість абстрактних дефініцій ─ конкретний перелік).

До категорії пріоритетних принципів найбільшого політичного значення віднесені захист прав людини, підтримка солідарності й соціальної відповідальності, збереження культурної та мовної різноманітності, захист і поліпшення добробуту, розвиток внутрішнього ринку [4, с. 21].

Не зупиняючись тут на характеристиці пріоритетних принципів, лише відзначимо, що пріоритетним з пріоритетних можна вважати принцип захисту прав людини, якому присвячується ст. I.-1:102(2) DCFR, котра передбачає, що модельні норми мають тлумачитися у контексті будь-яких юридичних засобів, які при застосуванні, гарантують права та фундаментальні свободи людини.

Являє також інтерес надання пріоритетності принципу підтримки солідарності й соціальної відповідальності, котрий, як слушно зазначають автори, зазвичай, розглядають як функцію публічного права[4, с. 23]. Така позиція пояснюється розширеним тлумаченням принципів лояльності і безпеки договору, що дозволяє залучити у сферу договірного регулювання більш широке коло відносин. Що стосується врахування принципу солідарності у зобов’язаннях, що виникають внаслідок ведення чужих справ без доручення,то тут має місце реалізація ідеї, відомої (хоча з деякими нюансами) в цивілістиці ще юриспруденції Стародавнього Риму.

Практично важливим є принцип збереження культурної та мовної різноманітності, котрий є своєрідною відповіддю опонентам євроінтеграції, які страхають втратою національної культурної ідентичності тощо. Тут позиція авторів DCFR є більш гнучкою. З одного боку, визнається, що у плюралістичному світі, такому як Європа, збереження культурного та мовного розмаїття є умовою самого існування ЄС. Разом із тим, враховується, що там, де людське життя має не тільки культурний, але й суто функціональний зміст, цей принцип може вступати у колізію з принципами солідарності, захисту й поліпшення добробуту, а також розвитку внутрішнього ринку (прикладом чого, власне, слугує приватне право).

Врахування зазначених колізій зумовило компромісне рішення, яке виражається в тому, що поряд із включенням в норми деяких проявів принципу збереження культурної та мовної різноманітності, у ньому відчувається і певне занепокоєння існуванням можливості шкідливого впливу на внутрішній ринок (і, як наслідок, на добробут європейців) надмірної різноманітності систем договірного права. У цьому сенсі, мету DCFR його автори вбачають у орієнтирі для законодавців, щоби сенс європейського законодавства можна було зробити зрозумілим для людей, які отримали юридичну освіту в умовах різних правопорядків[4,с.23,25].

Значення згаданого занепокоєння стає більш зрозумілим, коли врахувати, що принцип захисту та поліпшення добробуту громадян і підприємців (і доповнюючий його принцип розвитку внутрішнього ринку) розглядається як такий, що охоплює усі або майже усі інші принципи. Бо, як підкреслюють автори, з нього випливає кінцева мета і сенс існування DCFR. Якщо DCFR не допоможе поліпшити добробут громадян і підприємців у Європі – нехай опосередковано, нехай незначно, нехай потрохи, - проект зазнає невдачі [4,с.23,25].

Оцінюючи в цілому спрямованість і зміст Draft Common Frame of Reference (DCFR) - Principles, Definitions and Model Rules of European Private Law, особливо Принципи, можна зробити висновок, що, головне призначення DCFR полягає у формуванні європейського концепту приватного права, що має бути враховане і при пошуку національної парадигми останнього.

Література:

1. Байниязов Р. С. Правосознание и правовой менталитет в России: Дисс…д-ра юрид. наук: - Саратов, 2006. – 349 с.

2. Principles, Definitions and Model Rules of European Private Law. Draft Common Frame of reference (DCFR). Full Edition. Prepared by the Study Group on a European Civil Code and the Research Group on EC Private Law (Acquis Group) / Ed. by Christian von Bar and Eric Clive. Vol. I - VI. Munich, 2009.

3. Кристиан фон Бар, Эрик Клив, Паул Варул. Предисловие к российскому изданию //Модельные правила европейского частного права / Пер. с англ.; Науч. ред. Н.Ю. Рассказова. – М.: Статут, 2013. – 989 с.

4. Колодій А.М. Принципи права України. Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 208 с.

Шишка Роман Богданович,

д.ю.н., професор, завідувач кафедри господарського права і процесу

Національного авіаційного університету

ЗНАЧЕННЯ ПРОЕКТУ ЗАГАЛЬНИХ ОСНОВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

Масштабність та інтенсивність глобалізації економіки та інтеграції в різних сферах діяльності, насамперед економічній та фінансовій не тільки призводять до посилення товарообороту між контрагентами різних країн, але зумовлюють уніфікацію їх нормативного регулювання, перш за все, у сфері зовнішньоекономічних контрактів. В сучасних умовах глобалізації економіки і зростання ролі транснаціональних компаній державних засобів врегулювання відносин у цій сфері недостатньо. Вільний рух товарів, послуг, осіб та капіталу забезпечується саме за допомогою контрактів. Одним ізризиків, що стримує цей рух – невідоме для контрагентів законодавство інших країн.

Апріорі має бути забезпечений єдиний правовий простір, насамперед правовими актами міжнародного характеру (уніфікованих матеріально-правових і ще на певний час колізійних нормах). Їх положення на перших порах при ратифікації є частиною національного права чи правовим орієнтиром для врегулювання відносин із зарубіжними партнерами. Тут дві тенденції: забезпечення адекватного регулювання, яке відповідало б потребам бізнесу (суб’єктів господарювання); 2) дотримання прав споживачів. Їх поєднує взаємопроникнення на значних просторах, що і обумовило потребу в таких джерелах правового регулювання, які мають недержавне походження, не пов’язані із державним суверенітетом та пріоритетами. Вони, як акти рекомендаційного характеру, застосовуються для врегулювання правовідносин поряд із актами державного регулювання для досягнення бажаних результатів на.

Особливе місце серед актів недержавного регулювання належить Принципам міжнародних комерційних договорів УНІДРУА, що були розроблені Міжнародним інститутом уніфікації приватного права (УНІДРУА) та опубліковані в 1994 р. (наразі чинні уже в третій редакції). Вони започаткували новий етап розвитку нормативного регулювання транскордонних комерційних відносин, а також змінили теоретичні установки щодо джерел їх правового регулювання, упорядкували звичаї ділової практики. Само по собі їх прийняття в формі недержавного кодифікаційного зібрання загальних правил торгівлі позитивно вплинуло на розвиток позитивного регулювання договірних зобов’язань і більшості країн, а також на становлення альтернативних недержавних інкорпорованих чи навіть кодифікованих форм, зокрема Принципів Європейського договірного права, які вважаються частиною майбутнього ЦУ ЄС, Принципів СЕНТРАЛЬ та Проекту загальних основ європейського приватного права («Draft Common Frame of Reference») та становлення в рамках ТНК практики їх застосування.

Їх поєднує те, що вони – результат доктринальної кодифікації, яка: 1) є відповіддю на об єднальні процеси у світі і становлення єдиного економічного, гуманітарного та правового простору; 2) здійснюється міжнародною неурядовою інституцією – Міжнародним інститутом уніфікації приватного права, ідея якого підтримана на національних рівнях створенням і діяльністю інститутів приватного права, з використанням міжнародно-правових механізмів; 3) є результатом недержавних зусиль і не відображає державний та політичний інтереси; 4) є сугубо науковим «продуктом» діяльності вчених різних країн; 5) містять інноваційні (нові) положення, які розвивають рамки договірного регулювання та впливу приватного права.

В принципі це прояв так званої горизонтальної уніфікації приватного права де подальший його розвиток можливий в рамках таких чотирьох можливих теоретичних і практичних тенденцій в еволюції європейського приватного права: а) акцент на матеріальну (процесуальну) уніфікацію зі створенням у кінцевому рахунку єдиних ЦК та ЦПК; б) акцент на колізійну уніфікацію в усіх сферах приватного права, крім договірного права; в) компромісний варіант, коли зберігається існуюча раніше тенденція, що частина питань вирішується колізійним і конфліктним способом, а частина – за допомогою уніфікації матеріальних і процесуальних норм; г) залишити все, як є, на розсуд ринку. У будь якому разів йдеться про уніфікацію термінології у приватному праві та його інститутів.

Варто звернути увагу, що з розвитком недержавного регулювання акцент переводиться з конвенційної уніфікації МПрП в ЄС на супрауніфікацію на загальноєвропейському рівні. Методами уніфікації в такому разі є ухвалення в регламентів прямої дії, імплементація яких відбувається поза національними правовими рамками, а при їх тлумаченні основним джерелом є судова практика (юриспруденція) Суду ЄС. У разі прийняття директив трансформація супранаціонального права необхідна. Вона в цілому нагадує розглянуту вище імплементацію міжнародних джерел.

Окрім того з прийняттям намітився відхід від принципу офіційного юридичного позитивізму. За масштабами дії в рамках правової системи ЄС уніфікація приватного права є позитивним явищем, яке забезпечує однакове правозастосування на значних просторах і поза державним впливом. Водночас цей відхід повинен бути не настільки рішучим щоб відмовитися від Зеленої Книги про трансформацію Римської конвенції про право, яке застосовується до договірних зобов’язань.

Водночас уніфікація матеріального, зокрема договірного, права є зворотним боком уніфікації колізійного права в ЄС. Значний внесок у тому Комісії Ландо та „Стаді груп” (Study Group), а також європейських дослідників у створення принципів договірного права. Тож наразі перевага у зближенні матеріального приватного права ЄС віддається такому специфічному правовому інструменту як Загальна система координат, яка за своєю природою, з одного боку, нагадує принципи права, а, з іншого – в порівнянні з останньою є більш обов’язковим джерелом права.

Попри бажаний ЦК ЄС уніфікація європейського матеріального приватного права відбувається не у формі його підготовки як єдиного європейського кодифікованого акту, а у формі а) підготовки відповідних директив та регламентів, а також створення такого правового інструменту, як Загальна система координат, частиною якого і є Draft Common Frame of Reference.

Роль та правовий феномен зазначеного акту в уніфікації приватного права важливо як недооцінити, що властиве національній доктрині, представники якої на превеликий жаль мало звертають увагу і недооцінюють їх значення так і переоцінити. Вони не можуть стати альтернативним джерелом права і підмінити собою позитивне право як волевиявлення суверена в особі держави на встановлення правопорядку у приватній сфері.

Адамова Олена Семенівна,

к.ю.н., доцент, докторант кафедри цивільного права

Національного університету «Одеська юридична академія»

Дата добавления: 2015-05-23