Хто є громадянином?

Феномен громадянства

В.Лісовий

Питання для опрацювання теми.

1. Громадянське суспільство: зміст поняття.

2. Підданство та громадянство: світоглядні засади.

3. Історичні витоки громадянського суспільства та його сьогодення.

4. Громадянське суспільство в Україні: проблеми формування.

5. Етика виборця (лише для тих семінарських груп, які не опрацювали це питання на семінарі №2):

5.1. Що визначає специфіку етики виборця?

5.2. Якими є її основні вимоги?

5.3. Чим може бути обумовлена індиферентність виборця?

5.4. Розкрийте значення особистої відповідальності виборця: «за що» та «перед ким» відповідає виборець?

5.5. В чому полягає поняття провини виборця?

У сучасній Україні слово "громадянин" більшість людей пов'язує тільки з громадянством або підданством. Громадянство або підданство у сучасному розумінні – це певний правовий статус особи, якого особа набуває разом зі здобуттям громадянства. Громадянином даної держави вважається особа, що набула такого статусу у відповідності з законом про набуття громадянства. Статус громадянина передбачає виконання ним деяких обов'язків або, інакше, повинностей, разом з тим громадянин має і деякі переваги або права (у порівнянні, наприклад, з іноземцем чи людиною без громадянства). Хоча сьогодні слова "громадянство" і "підданство" часто застосовують як синоніми, але вони мають різне походження, різну етимологію. Слово "підданство" походить від феодальної установи васалітету: васалом у середні віки у Західній Європі називалась людина, що одержувала від могутнішого феодала земельну ділянку у своє володіння та заступництво, за що, в свою чергу, повинна була виконувати деякі повинності. Васал мав деякі права ("вільності"), але тільки ті, які дарував йому його сюзерен-заступник. Підданий не міг діяти всупереч волі свого заступника – він мусів коритися йому. Звідси зрозуміло, чому слово "підданий" і сьогодні застосовують у значенні, протилежному слову "громадянин": кажуть "він підданий, а не громадянин". У цьому протиставленні слово "громадянин" застосовується не для позначення громадянства, а в своєму посутньому, вагомішому значенні.

У чому полягає це вагоміше значення слова громадянин? Громадянин у повному значенні цього слова з'явився вперше у давньогрецьких містах-полісах. Частина жителів у розвинутих давньогрецьких містах-державах мали статус громадян (до громадян не належали раби та жінки). Найважливішою перевагою громадян було їхнє право брати участь в обговоренні так званих "спільних справ" – тобто, обговорювати та вирішувати питання, які стосувалися всіх жителів поліса. Сфера громадських або публічних справ була відділена від приватної сфери. До спільних справ не належали питання, які стосувалися того, як громадянин розпоряджається своєю приватною власністю, як він ставиться до своїх рабів, як він поводиться у своїй сім'ї і т.п. Сучасний німецький філософ Юрген Габермас у цінному дослідженні того, як відбувалось становлення ідеї публічності або суспільності пише: "У розвинутому грецькому місті-державі сама сфера полісу, яка є спільною для вільних громадян (koine) суворо відокремлюється від приватної сфери (oikos), яка знаходиться у віданні кожної окремої людини (idia). Суспільне життя (bios politicos) розігрується на ринковій площі, агорі, але вона не обмежена локально: суспільність конституюється в обговоренні, бесіді (lexis), яка приймає як дорадчу форму, так і форму суду, а також форму спільної дії (praxis) [...]". Вільний громадянин діяв у двох відмежованих сферах – приватній і публічній. Якщо він замикався тільки у приватній сфері, яка позначалась грецьким словом idia або діяв при розв'язанні спільних справ так, як він діяв у приватній сфері, то поведінка такої людини ("ідіота") вважалась нерозумною. Нерозумність такої поведінки очевидна, адже у дискусіях на агорі розв'язувались питання, які стосувалися найважливіших передумов життя всього полісу. Це розмежування на приватну і спільну (громадську, публічну) сферу поставило три основні проблеми: (а) хто має право на участь в спільних справах; (б) які справи мають бути віднесені до приватних, а які до громадських; (в) чим повинен керуватись громадянин у розв'язанні спільних справ. Останнє питання є питанням про природу громадянської або, інакше, політичної дії (питанням про підстави політичної дії).

Заслугою давньогрецької філософії є те, що вона у мисленні Сократа, Платона та Арістотеля чітко сформулювала, що метою і, отже, підставою політичної дії повинно бути досягнення спільного добра або, інакше, справедливості. Відтоді ідея спільного добра або справедливості і питання про те, як забезпечити це спільне добро і в чому полягає справедливість стало найважливішим питанням політичної філософії аж до сучасності. У давньогрецькій політичній думці було чітко усвідомлено, що спільне добро має обов'язково включати забезпечення політичної стабільності. Грецьке мислення виходило з передумови, що існує космічний лад (логос) і що передусім розум здатний осягати ідею цього ладу. Тому відвернути хаос можна, якщо у своїх діях керуватись розумом (на противагу нерозумній, пристрасній частині людської душі). Це не означає, що грецька думка заперечувала будь-яку роль почуттів. Наприклад, любов до Батьківщини, патріотизм вважається неодмінною ознакою громадянина – це поцінування патріотизму, як важливого складника громадянської свідомості, проходить крізь всю античну культуру.

Отже, громадянин, аби забезпечити спільне добро, повинен оберігати політичну стабільність та бути патріотом. Хоча патріотизм – це передусім почуття, але і розум легко вбачає залежність між патріотизмом та громадянським обов'язком: про спільне добро може дбати тільки людина, що прив'язана до даної громади (полісу). Але найскладнішим було питання про те, яким чином мають бути узгоджені розуміння, ілюзії, потреби і т.д. окремих людей та суспільних верств Із забезпеченням загальних передумов їх спільного життя (руйнування яких неминуче веде до страждань). Йшлося про знаходження принципів, на основі яких можна було б ідею спільного добра узгоджувати із тим, як розуміють добро або щастя окремі люди та суспільні верстви. Платон скептично ставився до уявлень людей про свої справжні інтереси і своє щастя: звичайні люди керуються швидше інстинктами, пристрастями, ілюзіями, а не розумним зважуванням того, у чому полягають їх справжні життєві інтереси та їх справжнє щастя. На цьому ґрунтується його ідея "філософа на троні": на чолі держави має стояти той, хто знає, як саме забезпечити справжні інтереси звичайних людей. Але ощасливлювати людей зверху, вирішувати за них, у чому полягає їх власне щастя, означає відкрити дорогу диктаторам, які від імені розуму будуть нав'язувати своє розуміння і свою волю всім іншим. Ось чому дослідники політичної думки (зокрема Карл Попер – див. його книгу "Відкрите суспільство та його вороги") вбачають у політичній філософії Платона одне із джерел тоталітарних ідеологій, зокрема комунізму.

Вершиною античної думки в осмисленні того, яким чином має розв'язуватись названа проблема, стала філософія Аристотеля. Арістотель відкинув платонівську ідею філософа на троні. Кожна річ має мету в самій собі (telos), вона прагне зберегти себе, зреалізувати свою потенцію, аби відповідати своєму призначенню або цілі. Людина також прагне до самозбереження (до "щастя") і самореалізація людини є важливим і природним чинником, який не повинен ігноруватися у політиці. Разом з тим будь-яке суспільство як деяка цілісність також прагне до самозбереження. Мистецтво політики полягає у тому, щоб часткові цілі окремих людей і суспільних верств примирювати таким чином, аби це не підважувало збереженню цілого. Політична цілісність не може бути збереженою простим ігноруванням часткових цілей. Разом з тим Арістотель зберігає і значну долю платонівського скептицизму у ставленні до тих часткових домагань, інтересів та ілюзій, які політик повинен узгоджувати та примирювати. Людина, з погляду Аристотеля, є істотою пластичною або інакше політичною. Цим вона відрізняється від будь-якої іншої речі: ось чому просте урахування незмінної людської природи з метою збереження суспільної цілісності і стабільності неможливе. Люди схильні висувати будь-які домагання та бути дуже впертими у досягненні навіть таких цілей, які в принципі не можна узгодити. Ураховуючи цю пластичність людини, Арістотель звертає увагу на роль установ. Йдеться, сучасною мовою, про роль культурних, правових та державних установ у формуванні людей, здатних без взаємного насильства розв'язувати свої суперечки (знаходити "формули примирення"). Звідси наголос на вихованні у політичній філософії Аристотеля. Для Аристотеля, як і для Платона, критерієм політичної дії залишається спільне добро або справедливість. Але Арістотель не вважає, що розуміння справедливості має розглядатися у відриві від часткових домагань: його філософія виявила напругу між розумом (і культурою), з одного боку, та частковими домаганнями, з іншого. Жоден із двох боків цієї взаємодії не можна абсолютизувати. Цю позицію можна позначити як поміркований консерватизм.

Арістотель, отже, додав важливу ознаку до образу громадянина. Громадянин, аби бути здатним дбати про спільне добро, повинен піклуватися про свою власну політичну культуру та політичну культуру того суспільства, в якому він живе. Бо без цього часткові домагання можуть звести нанівець будь-які зусилля окремих політиків узгодити та примирити їх. Ця ідея Аристотеля знаходить своє продовження у римській політичній та правовій філософії. Римський громадянин – civis – це не тільки підданий римської імперії (не іноземець і не житель римських колоній), який має обов'язки і права (служба в армії, участь у народних зібраннях тощо). Він має поводиться зважено, розумно, йому властива лояльність до держави, законослухняність, а в ставленні до своїх громадян толерантність (civilitas). Він розуміє значення загального правового порядку і розуміє межу права: не заборонене законом дозволене. Він є патріотом своєї держави. Наголос на правовому порядку як основи стабільності та на терпимості у ставленні до співгромадян знайшло свій наслідок у сучасному застосуванні слова "цивілізація", коли цим словом позначаються деякі універсальні технічні, етичні, політичні та правові стандарти (які є основою для розв'язання великого кола окремих питань).

Наголос на політичній стабільності як важливій цінності громадянської свідомості маємо також у політичній філософії видатного римського політичного мисленика Ціцерона. Ціцерон розуміє труднощі, на які наражається думка при пошуках тих принципів, які б стали основою політичної стабільності. Все ж, твердження про неможливість знайти такі принципи, само здатне впливати на свідомість людей, підштовхуючи суспільство до хаосу: "Спільне добро є справою народу. Але народ не є набором людей, зібраних разом у будь-який спосіб, а є спілкою багатьох людей, об'єднаних згодою завдяки повазі до справедливості і участю у творенні спільного добра".

Суспільне життя європейського середньовіччя і до певної міри також політична думка цього часу може розглядатися як крок назад у порівнянні з античним розумінням громадянина. Тут маємо втрату розмежування на приватну і громадську (публічну, політичну) сферу, яка була досягнута в античні часи: приватна і політична сфери зливаються. Утверджується ієрархічна станова суспільна структура, в якій участь у розв'язанні спільних справ (тобто, доступ до державної влади) став визначатися належністю до того чи іншого суспільного стану. Але місце людини в ієрархії суспільних станів і, отже, вплив її на спільні справи тепер значною мірою став залежати від чинників приватного характеру. Вдале одруження, зав'язування родинних чи дружніх зв'язків з могутнім феодалом визначало публічну (політичну) вагу особи. Навіть монархи використовують установлення родинних зв'язків для політичних цілей. Політика стає засобом для досягнення приватних цілей, а приватна сфера, в свою чергу, стає відкритою для втручання з боку тих, хто має більшу владу. Зазнає знецінення ідея громадянина, який би прагнув до забезпечення спільного добра шляхом примирення часткових домагань; серцевиною суспільного життя стає постать підданого, послуги якого своєму могутньому заступнику забезпечують йому його владу над залежними від нього. Розуміння особливостей феодального способу мислення і феодальної психіки важливе для розуміння політичної свідомості у країнах, що утворилися після розпаду СССР.

Але ще у межах феодальної структури Західної Європи з'явилися ті суспільні явища, які підхопили античну ідею громадянина – маю на увазі утвердження міського самоуправління у боротьбі з феодалами. Європейські назви громадянина мають зв'язок саме з містом (англ. citizen, нім. Burger, франц. citoyen та ін.). Українське слово "громадянин" у сучасному словнику поєднане передусім зі словом "громада" – тобто з появою громад, здатних до самоврядування. Громадянин – це той, хто своєю активністю і своєю зацікавленістю у забезпеченні спільного добра забезпечує кращу життєву перспективу своїй громаді. Для цього він повинен мати деякі права та виконувати деякі обов'язки щодо громади.

Перемогу капіталізму над феодалізмом можна розглядати як перемогу міського громадянського менталітету над феодальним. Твердження, що перетворення колишнього підданого у громадянина, є переважно наслідком економічного розвитку, у своєму загальному формулюванні, є хибним. Аби капіталізм успішно розвивався, необхідні були важливі політичні перетворення, тобто, певні політичні рухи на всьому просторі Західної Європи. Досить згадати про значення у цьому відношенні Французької революції з її Декларацією прав людини і громадянина чи про боротьбу за незалежність та громадянську війну у США. З іншого боку, самі ці політичні рухи повинні були мати свою ідеологію: без наявності відповідних ідей, вони були б або неможливі або ж приречені на невдачу. Економічний розвиток хоч і впливає на ідеологічну та політичну сферу, але він, в свою чергу, є залежним від свого ідеологічного, політичного та правового забезпечення. У розрізі сказаного, вихід громадянина на передній край політичного життя у Європі і поява так званого "громадянського суспільства" має розглядатися як наслідок взаємодії ідеологічних, політичних та економічних чинників.

Найважливішу роль у становленні поняття громадянина відіграла низка мислеників періоду Відродження та Просвітництва. Серед них передусім варто назвати таких філософів, як Томас Гоббс, Джон Локк, Ж.-Ж.Руссо, Імануїл Кант, Джон Стюарт Міль, Георґ В.Ф.Геґель. Хоча основні ідеї, які стосуються поняття громадянина та громадянського суспільства, були розвинуті в руслі політичної ідеології лібералізму, але сучасне розуміння громадянина та громадянського суспільства є швидше наслідком діалогу політичних ідеологій. Особливо важливим у цьому відношенні були поправки до ідеології лібералізму, джерелом яких були такі політичні ідеології як консерватизм, націоналізм та соціалізм. Кожен видатний політичний мисленик нового і новітнього часу не міг обійти питання про взаємини особи і держави та про роль особи у творенні та функціюванні державних установ. Тому поняття громадянина та громадянського суспільства, як деяка серцевина політичного мислення, негайно зав'язує на себе цілу низку інших питань політичної філософії.

Передусім необхідно відзначити, що європейське Середньовіччя виявило ненадійність індивідуальних та групових інтересів, воль, уявлень для організації стійкого політичного порядку. Феодальні міжусобиці та релігійні війни показали, наскільки цінним було намагання античної думки знайти обґрунтовані з допомогою розумового міркування, надійні підстави суспільного життя. У цьому відношенні європейська політична думка епохи Відродження та Просвітництва перебирає естафету від античної політичної думки. Все ж античні ідеї суттєво перетворюються шляхом їх поєднання з деякими ідеями середньовічної філософії. Особливо важливим був внесок реформаційних рухів та їхніх ідеологів (Мартін Лютер та Джон Кальвін). Вибір людини між авторитетом церкви та утвердженням власного розуміння і власної волі в єднанні з Богом – вибір, що здійснювався на користь останнього – мав своїм наслідком підважування авторитарного способу мислення взагалі. Підданий, заперечуючи посередництво церкви у релігійних справах, набував важливих для громадянина психічних ознак – здатності покладатися на себе, на своє розуміння, на свою волю. На місце церкви у свідомості людини легко могла бути підставлена держава (монарх), і тим самим підважувалось будь-яке авторитарне державне управління. Це дає змогу пояснити, чому народи, які пройшли крізь реформацію, здатні були здійснити "тиху" буржуазну революцію.

Все ж, аби супроти авторитарних чи диктаторських форм правління перетворити громадянина в основу державної влади, політична думка від часу Просвітництва і до нашого мусила і мусить розв'язувати низку взаємопов'язаних питань: (а) яким ступенем свободи повинна володіти особа, аби, з одного боку, досягати особистого самоствердження, а, з іншого боку, не підважувати передумови співжиття у суспільстві; (б) якою має бути держава, які її способи узаконення (легітимації); (в) яка роль осіб та їх об'єднань (асоціацій) у творенні та функціюванні державних установ (і якими мають бути ті передумови, завдяки яким громадяни можуть досягати згоди, аби могла існувати спільна воля у розв'язанні загальних питань).

Перше із цих питань від часу Просвітництва і до нашого часу розв'язувалось та розв'язується шляхом виокремлення деяких прав, які визнають як невід'ємні права кожної дорослої людини – їх збереження і захист покладають на державні та наддержавні (міжнародні) установи, їх всезагальність (універсальність) полягає у тому, що їх надають кожній дорослій та психічно здоровій людині, незалежно від суспільного та майнового становища, раси, статі, етнічного походження тощо (універсальними вони стали не відразу, а в міру того, як були поширені також на жінок та негрів). Від ХУІІ ст. до нашого часу весь час зростає список таких прав, приєднують все нові групи прав. Список Дж.Лока містив лише право на життя, на свободу та власність. У XX столітті до таких двох груп прав як "права людини" та "громадянсько-політичні права" були додані соціальні та економічні права, а потім також культурні права. Поділ цих прав на групи почасти умовний: право на власність, наприклад, спочатку відносили до прав людини, з появою групи економічних прав це право стали відносити до економічних прав; деякі культурні права збігаються з громадянсько-політичними і т.д.

Від Дж.Лока до І. Канта та Дж.Ст.Міля наводились розумові міркування на користь забезпечення свободи людини і раціонально обґрунтовувався допустимий ступінь цієї свободи. Свободу мислили і сьогодні мислять як умову, яка дозволяє людині зреалізувати свої здібності, розвинути їх, аби з повною силою, на яку тільки здатна людина, зробити свій внесок у спільне добро Отже, свобода є умовою, яка дозволяє людині будувати своє життя у відповідності з власним розумінням свого щастя та смислу життя. З іншого боку, суспільства, що складаються з вільних людей, здатні набагато швидше досягати вищої якості життя, бо дозволяють зреалізувати більшу енергію людей в економічній та духовній творчості. Та окрім цього, "енергетичного аргументу", від самого початку у захисті волі людини відігравав важливу роль моральний аргумент. Він ґрунтувався на поцінуванні гідності людини, тобто, її здатності, з допомогою власного розуму і почуттів, розрізняти добре і зле та будувати свої взаємини з іншими людьми розумно, на основі взаємної поваги.

Відповідно до цього від Дж.Локка до І. Канта, Дж.Ст.Міля до сучасного філософа Джона Роулза (з його теорією справедливості) проходить намагання обґрунтувати якомога вищий ступінь свободи. Принцип, на основі якого установлюють допустимий ступінь свободи, зводять до правила: свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої людини. Інакше кажучи, кожна людина вільно користується правами до тієї міри, доки це не пошкоджує права іншої людини: обмеження прав особи настає тоді, коли вона порушує права інших осіб. Щоправда, розумове обґрунтування якомога вищого ступеня свободи наражається на труднощі, які, мабуть, не можуть розв'язуватись на основі загального правила. Наприклад, як забезпечити право зачатої дитини на життя і право матері переривати вагітність. Як установити, на якому місяці дитина набуває право на життя? Чиє право на життя повинно бути гарантоване – матері чи дитини – у випадку, коли доводиться вибирати між життям матері і дитини? Як узгодити право дитини на свободу віросповідання (і взагалі її "культурні права") і право батьків виховувати своїх дітей на основі якоїсь однієї релігійної та культурної традиції? Останнє питання пов'язане з ширшим – чи вільна людина вибирати те культурне середовище, яке так чи інакше визначає її спосіб життя та світогляд за умови, коли саме її народження та виховання неминуче обмежує її вільний вибір? Це веде нас далі до деяких важливих аргументів консерватизму, спрямованих проти просвітницького класичного лібералізму (який у своєму анархістському відгалуженні мріяв про організацію суспільного життя тільки на основі свідомого і вільного об'єднання людей в асоціації.).

Отже, громадянином може бути тільки людина, за якою закріплені певні невід'ємні права. Але забезпечення цих прав є тільки так званою формальною або "негативною" свободою – "свободою від". Маємо на увазі свободу від втручань, які пошкоджують права. Наявність такої формальної свободи є важливою, але недостатньою передумовою громадянської позиції. Без відповіді на запитання, для чого будуть використані права і як їх використовують, залишається неясним суспільне значення цих прав. "Свобода від" набуває свого реального змісту і значення у "свободі для" – у тому, для чого і як використовують "свободу від".

Критика формального характеру прав, що їх захищали ліберальні політичні мисленики, ґрунтувалася та ґрунтується також сьогодні на тому, що їх здійснення – тобто, їх позитивне наповнення у "свободі для" – може обертатися проти окремих людей та суспільних верств. Один із найрадикальніших критиків формальності прав – Карл Маркс – вважав, що право на приватну власність підважує та зводить нанівець значення всіх інших прав. Він стверджував, що захист права на приватну власність перетворює політичну ідеологію лібералізму в ідеологію, що спрямована не на досягнення "спільного добра", а забезпечує життєву перспективу тільки одній суспільній верстві – класу власників. Використовуючи свої економічні переваги, клас власників здатен підважити і фактично підважує всі "свободи від". У цій своїй критиці приватної власности Маркс тільки приєднався до ідеї, яка висловлювалась неодноразово до нього (у тім числі і в "Святому письмі"). Ліберальним політичним мисленикам ця критика приватної власности (як джерела егоїзму і гноблення людини людиною) була, звісно, відома. Коли Дж.Лок відніс право на приватну власність до підставових прав ("прав людини"), то він ураховував позитивні боки права на власність – К.Маркс у своїй критиці знехтував цим позитивним боком права на власність, перебуваючи під враженням тяжких картин початкового накопичення капіталу. Але якраз права людини та громадянсько-політичні права дозволили робітникам організуватися та крок за кроком виборювати відповідні закони про працю та добиватися перерозподілу прибутків на свою користь. Тут соціалісти, як опоненти лібералів (і ті, які взагалі не ґрунтувалися на марксизмі, як у випадку лейбористів, і ті, що відмовилися від ідеї Маркса про безумовну ліквідацію приватної власности), внесли на практиці та в теорії суттєві поправки до політичної теорії класичного лібералізму. Тим часом здійснення цілей ідеології комунізму щодо ліквідації приватної власности, виправдало загальну настанову лібералізму, що приватна власність є важливою передумовою для існування громадянського суспільства. Приватна власність не тільки розв'язує економічну самодіяльність людей, а є також важливою умовою самоствердження людей, основою збереження їхніх інших свобод – свободи слова, совісті і т.д.

Більш серйозні аргументи щодо недостатності захисту універсальних прав в усій їх сукупності висунули та висувають речники так званої "критичної філософії" франкфуртської школи (Т.Адорно, Г.Маркузе та ін.). Вони вказують на той факт, що сам по собі захист універсальних прав людини ще не забезпечує справжньої незалежности людини та її здатности використати свої індивідуальні здібності у тій політичній спільноті, яка називається громадянським суспільством. Адже навіть розумно обгрунтований суспільний порядок, що з'являється внаслідок узгодження часткових домагань у єдиній політичній волі, здатний до розширення як в своєму обсязі, так і в своєму впливові. Централізований бюрократичний апарат, низка інших впливових суспільних інституцій, що наповнені людьми з певними усталеними стереотипами мислення (які вони ототожнюють з самим розумом та розумністю), здатні формувати так звану "одномірну людину". Це людина, мислення і психічна структура якої раніше запрограмована всією системою існуючих установ та пануючих у суспільстві цінностей та стереотипів мислення. Саме слово "культура" починає позначати деякий набір таких стереотипів, які культивуються в суспільстві через освітні установи, могутні мас-медія і т.д. Складність ситуації полягає у тому, що сама особистість не сприймає це культивування себе як збіднення своїх можливостей до самореалізації. Звідси роблять висновки про необхідність зменшення сфери дії бюрократичних установ і різного роду адміністрацій, аби розширити кількість справ, які розв'язують самі громадяни на рівні, нижчому від державних установ – на рівні громадських асоціацій, громадянських ініціатив та міжособистих спілкувань. Питання, які можна розв'язувати на цьому нижчому рівні (а ці можливості залежать від стану громадянської свідомости) повинні розв'язуватись саме на цьому рівні. Тільки ті бюрократи, які дбають більше про свою владу над людьми, а не про спільне добро, прагнуть надмірно і на шкоду справі розширювати свою владу. З розширенням дії на нижчому рівні пов'язане також заохочення так званої прямої демократії. Крайнім засобом, до якого вдаються громадяни, є громадянська непокора.

Взагалі кажучи, як би не були добре продумані чи спроектовані всілякі установи, завжди буде існувати напруга між різноманітністю життя, індивідуальними розуміннями, оцінками, почуттями та тими загальними підходами, які втілені в діяльності установ. З одного боку, людина як істота пластична, набуває здатности жити у мирі і злагоді з іншими людьми тільки завдяки установам – освітнім, державно-правовим і т.д. Посилення різноманітности, урахування всіляких відмінностей і т.д., тобто, розширення простору свободи – можливе тільки до межі, де воно не загрожує взагалі досягненню спільних підходів у розв'язанні тих питань, які не можна розв'язати без досягнення згоди. З іншого боку, оскільки саме оновлення установ, їх перетворення має своєю основою громадянську активність, то установи не повинні прагнути до такої уніфікації життя, яке руйнує ту різноманітність, що є джерелом їх постійного оновлення.

Отже, напрямок мислення, що розвивається у "критичній філософії" та у французькій філософії, що звичайно називається "постструктуралізмом" або "деконструктивізмом" дає відповідні поправки щодо нашої упевненості в тому, що захист прав і правового порядку сам по собі достатній, аби захистити бажаний простір свободи. Домінування у культурі певних схем або стандартів розумности (так званих "мета-дискурсів") здатне підважувати різноманітність розумінь, підходів, практик, стилів життя і т.д., тобто деяких передумов самореалізації – зменшує той простір свободи, який потрібен для розгортання творчих можливостей.

Але у тій ситуації, у якій знаходиться сучасне українське суспільство і українська держава, більшу гостроту має проблема об'єднання громадян у громадянське суспільство, здатне розумно досягати згоди, аби розв'язувати спільні справи. Адже громадянська свідомість в Україні знаходиться у стані, коли раз у раз перетворюються у дискусійні самі засади існування громадянського суспільства. У нашій ситуації безпосередньою загрозою є не стільки уніфікуюча дія розумно побудованих установ, скільки розщеплення спільної волі до побудови установ з бодай мінімальними вимогами щодо їх розумності. До того ж, якщо урахувати наявність стійких феодальних звичок у діяльності наших бюрократів (успадкованих ними від колишньої партноменклатури), якщо урахувати нерозбудованість правової і економічної сфери до рівня "розумного порядку", та взяти до уваги правовий нігілізм (теж успадкований), то гострота згаданої вище проблеми стає зрозумілою. Взагалі ж кажучи, та критика "розуму" і "розумно обгрунтованих установ" – критика, що спрямована проти домінування схем, витворених Просвітництвом (схем, що здатні справді бути репресивними щодо різноманітності життя), – навіть на Заході багато мислеників приймають тільки з застереженнями. Карл Поппер твердив, що розумно спроектовані і розбудовані інституції, наповнені відповідними людьми, є основою свободи, основою економічного та духовного поступу. Габермас в інтерв'ю Гансу-Петеру Крюгеру говорить: "Критика розуму у тому вигляді, в якому вона ґрунтується на ідеях нових філософів і деяких французьких постструктуралістів, спростовує себе [...]" Некритичне застосування ідей "критичної філософії" і постструкту-ралістського захисту плюралізму розумінь, стилів життя і т.д. (які, як я сказав вище, містять в собі важливий момент істини) в умовах сучасної України може мати негативні наслідки. Бо ми у себе маємо справу з ситуацією, коли наші установи не відповідають елементарним вимогам розумности, а передумови для досягнення єдиної політичної волі для побудови таких інституцій занадто хисткі. Сьогодні існує мода на "деконструктивізм", але було б добре, коли б громадяни України спочатку навчились бути конструктивістами.

Дата добавления: 2015-05-23