Розвиток системи дошкільного виховання

Розвиток мережі дошкільних закладів. До 80-х років ХХ ст. системи дошкільного виховання біль­шості країн розвивалися недостатньо, оскільки завдання виховання дітей дошкільного віку цілковито було по­кладено на сім’ю. Проте уже 70-90-і роки вважаються періодом бурхливого розвитку дошкільної ланки в системі неперерв­ної освіти.

Лише у колишньому СРСР та країнах Східної Європи проводилася цілеспрямована політика розвитку держа­вної системи дошкільного виховання, оскільки до жінок ставилися, насамперед, як до учасників виробництва, адже вони становили понад 50% робітничої сили. У цих країнах від 40 до 70% дітей 3-6-річного віку від­відували дошкільні заклади.

До причин суттєвих змін у ставленні до організованого дошкільно­го виховання в усьому світі у 80-х роках минулого століття відносять наступні чинники:

- широке залучення жінок, навіть матерів, у абсолютній більшості країн світу до праці за межами оселі;

- значне зростання кількості розлучень (у великих містах розлучується кожна третя сім’я), результатом чого стала відсутність достатнього на­гляду за дітьми дошкільного віку;

- поширення руху за рівноправ’я чоловіків та жінок. Його результатом стало прийняття цілого ряду документів, наприклад, Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Декларації Комі­тету міністрів Ради Європи про рівноправність жінок та чоловіків то­що;

- проведення широкого кола психолого-педагогічних досліджень, які довели, що раннє дитинство є особливо сенситивним періодом для розвитку інтелектуальних, творчих здібностей особистості. Не розвинуті у цьому віці здібності „згасають”, їх не можна компенсувати у майбут­ньому;

- зростання вимог до якості підготовки професіоналів у сферах сучасно­го виробництва, що треба починати з інтенсивного загального розвит­ку особистості з ранніх років життя [15].

У розвитку мережі дошкільних закла­дів західних країнах поєднуються зусилля як державних органів, так і приват­них організацій та приватного бізнесу. Завдання інтенсивного розвитку закладів дошкільного виховання були включені у пріоритетні напрями реформування освітніх систем ря­ду країн світу. Зокрема, у США в програмі розвитку освіти „Америка – 2000” записано, що до 2000 р. усі діти матимуть доступ до високоякісних розвивальних навчальних програм, які допоможуть підготувати їх до шкільного навчання. Федеральна влада США фінансує програму „Початковий старт”, що має на меті створення мережі безоплатних дошкільних закладів у районах з високим рівнем безробіття і бідності. У Німеччині було поставлено завдання повного забезпечення всіх дітей місцями у дошкільних закладах до 2001 р. У Франції більшість 4-5-річних дітей охоплені дошкільними закладами. У 1993 р. французькі дитячі садки відвідувало 35% дворічних дітей, 90% – трирічних та 100% чотирьох і п’ятирічних. Зауважимо, що більшість дитячих установ країни державні. У загальному обсязі витрат на освіту частка на дошкільне виховання збільшилася за останні 15 років удвічі.

Значна увага приділяється організації мережі до­шкільних закладів у країнах, що розвиваються. Наприклад, в Індії, уряд розробив програму „Комплексна служба роз­витку дитини”, що передбачає різні види (медичні, психо­логічні, педагогічні, матеріальні) допомоги дітям, насамперед із бідних сімей, відсталих племен і каст. Завдяки програмі у країні помітно зросла кількість державних дитячих установ як доповнення до приватних. Активне розширення мережі дошкільних закладів характерне для Китаю: за 80-90-і роки більше ніж утричі збільшилася їхня кількість; Південній Кореї: за цей же період відсоток дітей, що відвідують дитячі садки, зріс з 7 до 60%.

Але різ­ниця між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, за показни­ками у сфері дошкільного виховання залишається дуже суттєвою. Якщо в розвинених країнах дитячі садки відвідують по­над 40 % дітей віком 3-4 років, підготовчі групи при шко­лах – 90-100 % 5-річних, то у країнах, що розвиваються, охоплення дітей дошкільними закладами зазвичай не пере­вищує 12 -15 %.

В Україні у зв’язку з економічною кризою кількість дошкільних закладів значно зменшилася, що приводить до послаблення рівня підготовки дітей, які вступають до початкової школи.

До особливостей розвитку системи дошкільного вихо­вання у світі в сучасних умовах відносять різноманіття типів дитячих закладів. Найбільш поширеними з них є:

- дошкільні (підготовчі) класи при почат­кових школах;

- державні, громадські та приватні дитячі садки з режимом повного дня;

- центри короткострокового нагляду за дітьми (протягом 3-4 годин);

- дитячі садки при підприємствах для дітей персоналу;

- дитячі групи при церквах;

- дитячі садки для дітей з бідних та соціально неблагополучних сімей;

- дитячі садки (різної форми власності) для дітей з ва­дами розумового та фізичного розвитку [6].

Ці заклади мають різні цілі, за­вдання та методичну забезпеченість.

До провідних тенденцій розвитку системи дошкільного вихован­ня відносять: загальне розширення мережі дошкільних закладів; пріоритетне створення повноцінних дошкільних закладів, що ставлять за мету як турботу про повноцінне харчування, догляд за здоров’ям дітей, так і їх різнобічний розвиток, підготовку до школи, психологічну адаптацію до умов наступного навчання; розвиток системи психолого-педагогічного та соціально-педагогічного консультування майбутніх і молодих батьків.

Освітянська практика засвідчує, що стійка тенденція до роз­витку мережі дошкільних закладів різних типів і видів збере­жеться й у найближчому майбутньому. У більшості західних країн приватний сектор дотепер домінує у сфері дошкільного виховання. Але активність держави у напрямі фінансування та створення дитячих установ зумовить подальше зростання кіль­кості відвідування їх дітьми 3-4-річного віку.

Міжнародні організації з дошкільної освіти. 20 ли­стопада 1989 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Між­народну конвенцію про права дитини, що ратифіковано в усіх цивілізованих країнах світу. Це унікальний документ, статті якого охоплюють як громадянсько-політичні, так і со­ціально-економічні й культурні права дітей від народження до повноліття. Зокрема, у ст. 6 Конвенції визначено, що кожна дитина має право на життя, яке, разом із правом на піклуван­ня, виховання їй мають забезпечити батьки, громадськість, дер­жавна влада. Природно, що дитина має бути повністю підготовленою до самостійного життя у суспільстві й вихова­ною в дусі миру, гідності, свободи, рівності та солідарності.

Міжнародний захист прав дітей – це система взаємоузго­джених дій державних і позаурядових міжнародних органі­зацій, спрямована на розроблення і забезпечення прав дити­ни з метою формування гармонійно розвиненої особистості та сприяння їх закріпленню у національному законодавстві. Ця система охоплює міжнародні угоди, конвенції, пакти, ста­тути та інші документи.

При ООН діє спеціалізована міжурядова міжнародна організація ЮНЕСКО, створена для багатостороннього ре­гулювання співробітництва держав з питань науки, культурита освіти, а також Дитячий фонд ООН – ЮНІСЕФ.

Міжнародний благодійний фонд ім. Г. Гмайнера – це благодійний фонд, що забезпечуює міжнародне співробітництво у сфері охорони дитинства. Герман Гмайнер – заснов­ник так званих дитячих будинків сімейного типу, що вперше з’явилися в Австрії і призначалися для виховання дітей поза їхніми сім’ями. Сім’ї, яку очолює мати – державний педагог зі спеціальною підготовкою, – надається будинок, певна дер­жавна допомога. Дитячі будинки сімейного типу, об’єднані у так звані Гмайнерівські селища, давно вже вийшли за межі Австрії і нині організовані в багатьох країнах світу.

Координаційну роботу в галузі виховання і на­вчання проводять міжнародні педагогічні центри: Інтернаціо­нальне бюро виховання (Швейцарія), Міжнародний інститут педагогічних досліджень (Німеччина), Міжнародний педаго­гічний центр (Франція), Міжнародний інститут освіти (США), Товариство з порівняльної педагогіки (Англія), Міжнародна Монтессорі-асоціація (Данія), Педагогічне товариство імені Я. Корчака (Польща), Міжнародне товариство послідовників В. Сухомлинського (Німеччина) тощо. [6].

Дата добавления: 2015-05-23