Видатні діячі української освіти ХУ1-ХУ111ст

Козацька педагогіка

Кращі риси народної педагогіки було втілено в козацькій педагогіці, яка формувала у підростаючих поколінь синівську вірність рідній землі, духовність, героїко-патріотичні традиції козацької державності, пріоритет високих лицарських якостей, пошани до старших.

Головним завданням козацької педагогіки була підготовка фізично загартованих, мужніх воїнів, захисників рідного краю від чужоземного поневолення. Вільна, незламна людина була ідеалом козацької педагогіки.

Одним із різновидів полкових шкіл були навчальні заклади (близько 60), що діяли на території Запорізької Січі (1553-1775). Тут козацькі діти навчалися грамоті, лічбі, закону Божому, музиці й співу. Крім того, на Січі існували три спеціальні школи – полкової музики, музики й церковного співу та школа підготовки юнаків для військової служби. Школою підвищеного типу була Головна січова школа.

Широковідомий початок прекрасної повісті про запорізьких козаків М.Гоголя “Тарас Бульба” дає повну картину традиційної козацької освіти того часу. Додому, у садибу запорізького полковника Тараса Бульби повертаються з Києво-Могилянської академії (колегії) після тривалого навчання його сини, що здобули вищу освіту. Але батько негайно відправляє їх в козацьку науку, на Січ.

У козацьких реєстрах, починаючи з ХУ1ст., трапляються записи, в яких, окрім прізвища та роду занять козака, є слово “бакалавр”. Не виключено, що деякі козаки здобували освіту в західноєвропейських навчальних закладах, після закінчення яких надавався вчений ступінь бакалавра.

Гетьман Запорозького війська Петро Конашевич-Сагайдачний, який був вихованцем Острозької колегії, разом з усім військом Запорозьким вступив до Київського братства (1620). Він приділяв значну увагу розвиткові Київської братської школи та Києво-Братського училищного монастиря, прибутки якого йшли на утримання школи, а, помираючи, відписав своє майно Київській, Луцькій та Львівській братським школам.

Існували міцні зв’язки козацтва з духовенством, особливо в часи Гетьманства, що зумовило відкриття перших українських академій.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної теорії і практики зробили освітні, культурні, громадські діячі XVI- XVII1 ст.

Петро Симеонович Могила (1597 – 1647) – політичний та освітній діяч, нащадок князівського роду, широкоосвічена людина. Виходець з Львівської братської школи, він здобув освіту в ряді західноєвропейських університетів. Відомий як засновник Києво-Могилянської колегії, філіали якої відкрив у Вінниці (1634) і Кременці (1636). Був пристрасним борцем за діло православ’я.

Іван Федоров (Іван Федорович Москвитин) (близько 1510 – 1583) – засновник книгодрукування в Україні й Росії, просвітитель. У “Євангелии учительному” Федоров стверджує, що життєвий шлях людини залежить від неї самої, її волі, прагнення до пізнання, до творення добрих справ, висловлює ідею рівності всіх людей, яким однаковою мірою повинні належати всі земні блага, у тому числі й освіта. В 1574р. у Львові надрукував “Азбуку” – перший у східних слов’ян друкований підручник. Згодом її було перевидано в Острозі, де він заснував нову друкарню.

Стефан Іванович Зизаній (Зизаній-Тустановський) (близько 1570 – близько 1605 – 1610). Письменник, освітній діяч, працював учителем братських шкіл. Виступав проти соціальної несправедливості, національного й релігійного гноблення українського народу. Автор “Кате­хізису для шкільного навчання” (1595). Проте його діяльність справила великий вплив на учнів брат­ських шкіл, прищеплюючи їм любов до народних справ і традицій.

Іван Вишенський (близько 1545-50 – після 1620) - український полеміст, чернець, аскет. Проблеми освіти й виховання розглядав у тісному взаємозв’язку з іншими соціально-політичними проблемами, критикуючи єзуїтську систему освіти й виховання. Розглядаючи шкільну освіту як засіб виховання молодшого покоління, він прагнув захистити свій народ від впливів католіцизму й уніатства. Вишенський вважав необхідним проводити навчання рідною мовою, засновувати його на традиціях рідної культури й народного виховання. Його освітня система ґрунтується на демократичних засадах: кожен селянин повинен читати. У творах “Викриття диявола-світодержця”, “Послання князю Острозькому”, “Суперечка мудрого латинника з немудрим русином” пропагував ідею рівності всіх людей. Він розробив методичні поради щодо навчання, самоосвіти, зокрема рекомендації майбутнім читачам: читання книги, а також навчання взагалі слід розпочинати вранці, вдумуючись у зміст написаного, не обминати головної думки, закладеної у кожному слові. Ідеї його про свідоме й систематичне засвоєння матеріалу використовувались у братських школах і впливали на формування прогресивних дидактичних принципів.

У становленні й розвитку прогресивної педагогіки позитивну роль відіграв Памва Беринда (між 50-70рр. ХУ1ст. – 1632) – відомий просвітитель, лексикограф, друкар, один із основоположників української поезії і драми. Його вірші використовувались у братських школах, поширювались за межами України. Найвідоміша праця П.Беринди, якій він присвятив 30 років, – “Лексикон словенорусский и имён толкование” (Київ, 1627). За змістом словник має енциклопедичний характер. У ньому зібрано близько семи тисяч слів церковнослов’янською мовою і подано їх українські відповідники. Значна їх частина пов’язана з питаннями виховання, освіти й навчання, що дає змогу проаналізувати педагогічну і психологічну термінологію початку XVII ст.

Видатний учитель Львівської та Віленської братських шкіл, просвітитель, проповідник Кирило-Транквіліон Ставровецький (р.н. невідомий – 1646) вважав, що у формуванні майбутньої людини велике значення має виховання. Місце людини в суспільстві, наголошував він у творах “Зерцало богословії”, “Євангеліє учительноє”, повинно залежати від її освіти, а не від походження, що на той час було прогресивним і дискусійним твердженням. Людина, на його думку, відрізняється від тварини тим, що вона може в процесі навчання засвоювати й розширювати знання. Гострота розуму залежить від вроджених здібностей, але глибина й різноманітність знань – від виховання. Вважаючи, що прагнення до знань є природна властивість людини, Ставровецький наголошував, що кожен повинен збагачувати свій розум знаннями й поширювати їх серед інших.

Ученим з енциклопедичними знаннями був вихованець, а згодом викладач Київської академії, просвітитель, автор багатьох навчальних посібників Єпіфаній Славинецький (р.н. невідомий – 1675). Він перекладав навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва, педагогіки, історії. До оригінальних його праць належить близько 60 слів-проповідей, серед яких і проповіді про корисність освіти, улаштування благодійних товариств тощо. Він – автор кількох філологічних праць: “Лексикона латинського”, “Філологічного словника”, “Лексикона греко-славено-латинського”. Своїми перекладами світських книг Славинецький сприяв розвитку освіти та формуванню наукової термінології. Великою популярністю у XVII ст. користувався твір Славинецького “Громадянство звичаїв дитячих” – збірник правил поведінки в школі, дома, на вулиці, вимог до мови тощо.

Одним з видатних діячів української культури XVII ст. був філософ, психолог, письменник, професор, ректор Київської колегії Інокентій Гізель (близько 1600 – 1683). Його перу належать праці з філософії, психології, теології. Характеризуючи процес пізнання людиною навколишньої дійсності, Гізель відзначає, що в його основі лежить інтелектуальна діяльність самої людини. Інтелектуальне пізнання вимагає від людини зусилля, дії. Процес пізнання ґрунтується на чуттєвому досвіді людини, тому так важливо розвивати органи чуття дитини. Велику увагу приділяв значенню навколишнього середовища для формування людини, підкреслюючи, що стати людиною, оволодіти мовою можна тільки в людському суспільстві.

Прогресивному розвитку педагогічної думки сприяв Йоаникій Галятовський (близько 1620 – 1688) – письменник-полеміст, публіцист, професор, ректор Київської колегії. Він був автором одного з найкращих посібників з риторики – “Наука або способ зложення казання”, в якому подані конкретні рекомендації щодо підготовки й виголошення різних промов. Особливо важливо, підкреслював він, щоб у мові кожне слово було зрозумілим для слухачів, щоб промовець не лише сам добре уявляв собі суть того, про що говорить, але й умів передати цю суть слухачам, пояснити її й донести до їх свідомості.

Одним із найвидатніших учених, що зробили значний внесок у розвиток педагогічної науки, був Симеон Полоцький (1629-1680). Майже на двадцять років раніше від Д.Локка виступив проти теорії “вроджених ідей”, будучи переконаним у тому, що людина не народжується з готовими моральними якостями, а набуває їх у процесі виховання. Свої педагогічні положення, викладені в творах “Книжица вопросов и ответов, иже в юности серцем зело потребне суть”, “Обед душевный”, “Вечеря душевная”, С.Полоцький доводить, подібно до Я.Коменського, спираючись на принцип природовідповідності виховання. Говорячи про силу виховання, він не відкидає наявності вроджених якостей. На його думку, людському розуму дані різні обдарування й таланти, тож людина не повинна їх закопувати в землю, а має розвивати й удосконалювати. Розмірковуючи про обдарованість, Полоцький наголошував, що розум однієї людини більше схиляється до слів мудрості, другої – до слів розуму, третьої – до міркування, четвертої – до вивчення мов; що розумові здібності людей розрізняються так само, як обличчя від обличчя, як колір від кольору.

Феофан (Єлеазар) Прокопович (1681–1736). Церковний і громадський діяч, просвітитель, письменник, педагог. Закінчив Києво-Могилянську колегію (1698), продовжував навчання за кордоном. Був професором риторики й піїтики в Київській академії, з 1710 - її ректором. В 1716 за викликом Петра 1 виїхав до Петербурга і став на чолі російської православної церкви. Організував школу, в якій застосовувалися передові для того часу методи виховання. Був автором букваря “Перше учення отрокам”, курсу поетики “De arte poetika”. У “Духовному регламенті” виклав педагогічні погляди щодо організації шкіл, визначив зміст їх роботи, погляди на методику навчання й виховання. Він вимагав свідомого, наочного, доступного, систематичного вивчення матеріалу. Великі вимоги ставив учителю, який передусім має впливати на почуття своїх слухачів.

Григорій Савич Сковорода (1722–1794) – видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напрямку вітчизняного просвітництва. Син бідного козака з с.Чорнухи на Полтавщині, він здобув освіту в Київській академії, продовжував навчання за кордоном - у Відні, Мюнхені та Бреславі, де здобував фахову й загальну освіту. Після повернення (1753) викладав у Переяславському, а потім Харківському колегіумі. Через переслідування за демократизм і наукову самостійність у викладанні залишив педагогічну діяльність і з 1769р. до смерті залишався мандрівним учителем.

У педагогічних поглядах Сковороди віддзеркалилися основні напрямки прогресивної педагогіки: гуманізм, демократизм, висока моральність, любов до Батьківщини й народу. Головним педагогічним принципом вважав виховання природних здібностей людини, проголошував ідею природного виховання.

Філософ-гуманіст вимагав від учителя уважно ставитись до дитини, не заважати її розвитку, а допомагати розкритися природним здібностям у всій їх повноті. У цьому знаходить відображення його принцип природовідповідності (“сродності”), що передбачає виховання відповідно до природних можливостей та нахилів. Кожна людина повинна займати певне місце в суспільстві не за багатством, а за “сродністю”, відповідно до своїх природних нахилів, які необхідно рано пізнавати й відповідно визначати прийоми виховання (“Вдячний Еродій”). Він застерігав батьків та вихователів про наслідки навчання та життєвого шляху, обраних без урахування природних можливостей дитини (байка “Жайворонки”).

Сковорода висміював дворянсько-аристократичне виховання й протиставляв йому позитивний ідеал виховання, мета якого – створення гармонійнорозвиненої, “істинної”, вільної, щасливої, корисної для суспільства людини. Провідне значення він надавав розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Він обстоював рідну мову в школах, шанував інші мови, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, логіку, астрономію, землеробство, мораль. Сам знав латинську, грецьку, польську, німецьку, церковнослов’янську (на той час – українську літературну) мови. Пропонував застосування різноманітних методів навчання (бесіди, роз’яснення, поради, прикладів, радив виховувати не тільки словом, але й ділом, переконанням, привчанням до критичного аналізу своїх учинків, дотримуванням режиму тощо).

Сковорода підкреслював, що людину характеризують її моральні якості: любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності та ін. Їй багато дається, але й багато від неї вимагається. Перед народом її совість повинна бути, “як чистий кришталь”.

Великого значення надавав вихованню любові до праці, самодіяльності учнів, керівній ролі батьків і вчителів. Обстоював загальнодоступне, безплатне навчання для всіх верств населення. Сковорода був, безумовно, найсамобутнішим мислителем того часу, недарма його називали українським Сократом.

З кінця ХУ111 ст. українська освіта почала занепадати. До цього часу українська нація, перебуваючи між православним Сходом і латинізованим Заходом, була джерелом наукових ідей та кадрів для того й іншого. Ще на початку ХУ111ст. російські правителі традиційно пропонували найвищі церковні, урядові та освітні посади авторитетним і освіченим українським діячам. Найвидатнішими з них були Ф.Прокопович, С.Яворський, Д.Туптало, С.Полоцький. У кінці ХУ111ст. кордони Російської імперії значно обмежили контакти України із Заходом, а політика уніфікації, централізації та русифікації освіти призвела до втрати Україною своєї унікальної культурної самобутності й обмеження її роллю культурної провінції.

Дата добавления: 2015-05-24