Видатні українські педагоги Х1Х – початку ХХст

Український освітній рух був складовою частиною загальнонаціонального руху за економічне, політичне та культурне самовизначення України. Серед найвидатніших постатей цього періоду, які боролися за втілення ідей національної школи, ушановують К.Ушинського, І.Франка, Х.Алчевську, Б.Грінченка, С.Русову, Т.Лубенця та ін.

Костянтин Дмитрович Ушинський (1823-1881) – видатний педагог, українець за походженням. Народився в м.Тулі, дитячі й ранні юнацькі роки провів в Україні в маєтку батька біля м.Новгород-Сіверського Чернігівської губернії. Мати, яка походила з родини відомого українського письменника Василя Капніста, прищепила сину любов до України, з якою він завжди був кровно і духовно зв’язаний. У приватному листі до відомого педагога Модзалевського Ушинський називає себе українцем.

Після закінчення юридичного факультету Московського університету був залишений для підготовки до професорської діяльності. Працював професором Ярославського юридичного ліцею. У 1849-1854рр. Був +дрібним службовцем у Міністерстві внутрішніх справ. У 1854р. дістав посаду викладача російської мови та інспектора класів у Гатчинському сирітському інституті. У 1859р. його було призначено інспектором класів Смольного інституту шляхетних дівчат. Після конфлікту з керівництвом інституту його було відряджено за кордон (Австрія, Швейцарія, Бельгія, Франція, Німеччина) для вивчення організації жіночої освіти. У 1867р. він повернувся в Росію хворим, але продовжував працювати. У 1870р. по дорозі в Крим на лікування помер. Поховано його, згідно із заповітом, у Києві на території Видубицького монастиря.

У своїх творах К.Ушинський насамперед високо підніс роль педагогіки, указав на джерела й шляхи її розвитку. Твердячи, що педагогіка – “мистецтво – найобширніше, складне, найвище і найнеобхідніше з усіх мистецтв”, він не протиставляв її науці, а покладав в основу її розвитку наукові засади, гостро виступав проти тих, хто намагався доводити, що педагогіка не має власних закономірностей, а бере зміст, мету й методи з інших наук.

Педагогіка, на думку К.Ушинського, зможе відкривати закони виховання і розвиватися на наукових засадах тоді, коли вона міцно спиратиметься на дані фізіології, психології, філософії, добиватиметься єдності теорії й практики. Наголошуючи на значенні фізіології для педагогіки, він у творі "Людина як предмет виховання" широко використав дані сучасної йому анатомії і фізіології.

З позицій цілісного підходу до педагогічних явищ Ушинський закликав педагогів вивчати основні закони людської природи й тільки на основі такого вивчення обґрунтовувати педагогічні положення: “Якщо педагогіка хоче виховати людину в усіх відношеннях, то вона повинна перш за все пізнати її також у всіх відношеннях”.

Основа педагогічної системи Ушинського – принцип народності, який ґрунтується на думці, що народ має право й повинен мати школу рідною мовою, побудовану на власних національних засадах. Ушинський обстоював думку, що наукові істини, психологічні прийоми, нагромаджені в різних країнах, можуть застосовуватися різними народами, але система виховання в++ кожного народу все ж складається з урахуванням певних національних особливостей, історичних традицій та ін.

Важливою ознакою народності у вихованні Ушинський вважав рідну мову, яка відіграє роль великого народного наставника. Тому рідній мові педагог присвятив статтю “Рідне слово”, книги для початкового навчання “Рідне слово” і “Дитячий світ”, методичне “Керівництво для викладання за “Рідним словом”. Висока оцінка К.Ушинським педагогічного значення рідного слова прогресивною педагогічною громадськістю України сприймається як мужній захист української мови від асиміляційних посягань шовіністично настроєних московських русифікаторів.

Головне місце у своїй діяльності К.Ушинський відводив моральному вихованню, яке слід починати з найменшого віку і здійснювати постійно й систематично. Одним із першочергових завдань вважав формування патріотизму й гуманізму, любові до праці й дисциплінованості, чесності й правдивості. Головними засобами морального виховання вважав навчання, переконання, розумну діяльність дітей, власний приклад учителя, батьків тощо.

Вважаючи працю головним засобом створення матеріальних благ, важливим фактором фізичного, розумового й морального розвитку людини, К.Ушинський значну увагу приділяв вихованню працелюбності, яка не допускає появи шкідливої звички до бездіяльності.

Великий внесок зробив К.Ушинський і в дидактику, поставивши й по-науковому розглянувши питання про зміст освіти в школі, принципи організації і методи навчання.

Кожна наука, стверджував він, збагачує учнів реальними знаннями й водночас забезпечує розвиток їх пам’яті й мислення. Тому в школі гідне місце повинні зайняти і гуманітарні предмети, і математика, фізика, природознавство, що належать до предметів реальних. Протиставляти їх не можна, тому що реалізм і гуманізм можна знайти в кожній науці (Можна з історії зробити реальну науку, можна і арифметикою, і хімією розвивати гуманність у людини. Різниця полягає в способі їх вивчення).

Найважливішим завданням дидактики вважав пробудження в дітей інтересу до навчання. Він гостро виступав проти формалізму в навчанні, який сковує ініціативу вчителя і негативно позначається на активності учнів.

Ушинський обстоював принципи доступності, послідовності, наочності, міцності знань у навчанні, які знайшли втілення в його підручниках для початкової школи – “Рідному слові” і “Дитячому світі”.

К.Д.Ушинський увійшов в історію педагогіки і як “учитель учителів”. Йому належав відомий проект підготовки вчителів для початкових шкіл; він добивався відкриття педагогічних факультетів в університетах, створив методичні керівництва для вчителів. У своїх творах він високо підніс роль учителя, підкреслюючи, що особистість вихователя значить все в справі виховання.

Значення К.Ушинського в розвитку педагогічної думки колосальне. Він став основоположником, творцем глибокої, стрункої педагогічної системи. Послідовниками Ушинського в Україні були Т.Лубенець, Б.Грінченко, Х.Алчевська, О.Духнович, С.Русова, Г.Ващенко та ін.

Христина Данилівна Алчевська (1841-1920) - педагог, діячка народної освіти, письменниця. Рано розпочавши культурно-освітню діяльність (на початку 60-х рр. Х1Хст.), зосередила увагу, силу й знання на створенні недільних шкіл для дорослих. Довгі роки (понад 50) працювала в Харківській недільній школі для жінок, яка була культурно-освітнім і педагогічним центром поширення освіти серед дорослих не тільки в Україні, а і в Росії. Була членом багатьох просвітницьких товариств, віце-президентом Міжнародної ліги освіти.

Обстоювала ідею всезагального народного навчання рідною мовою, розробила методику проведення літературних бесід з учнями, ефективність яких перевірялась за допомогою письмових робіт. Будучи під впливом педагогічної спадщини К.Д.Ушинського, Х.Алчевська у своїх творах дотримувалася його принципів навчання й виховання: учнів недільних шкіл навчали грамоти звуковим (аналітико-синтетичним) методом, широко застосовували наочність у вивченні мови, арифметики, географії, природознавства та історії, у школах були бібліотеки та каталоги книг для учнів і вчителів, на засіданнях учителів обговорювалися важливі питання педагогічної й методичної тематики.

Свої педагогічні погляди й досвід викладання висвітлила в книгах: “Що читати народові?”, “Книга дорослих”, “Передумане і пережите”, “Програма з усіх предметів для дорослих і малолітніх учнів”, “Посібник для дорослих”, “Півроку з життя недільної школи” тощо.

Борис Дмитрович Грінченко (1863-1910) – педагог, мовознавець, драматург, літературний критик, фольклорист, громадський діяч. Народився в Харківській губернії. Під час навчання у Харківському реальному училищі, під впливом Т.Шевченка, почав писати літературні твори українською мовою. Шістнадцятирічним, за поширення народної літератури, потрапив до в’язниці, після чого був виключений з училища. У 1881р. екстерном склав іспити при Харківському університеті на звання народного вчителя. Учителював у школах Східної України, де почав публікувати статті про тяжке становище народних учителів. Щодня стикаючись із сумнівними наслідками навчання дітей малозрозумілою їм російською мовою, вирішив нелегально знайомити школярів з українською грамотою. У 1888р. склав рукописний буквар, книгу для читання “Рідне слово”, журнал “Квітка”. У своїх підручниках пропагував культ національної педагогіки як умову виховання, умістивши в них багато народних казок, оповідань.

З 1901р. переїхав до Києва, вів активну українофільську громадську діяльність, брав участь у створенні національних освітніх організацій. Свої педагогічні думки висвітлює в статтях: «Якої нам треба школи», «Народні вчителі і вкраїнська школа» та ін. Протягом 1907-1909рр. вийшов його чотиритомний «Словар української мови», що став великою подією не лише в царині мовознавства, а й педагогіки, оскільки сприяв вихованню національної самосвідомості.

Іван Якович Франко (1856-1916) – письменник, учений, громадський діяч, велет українського педагогічного духу. Українець-галичанин, син сільського коваля, виходець із школи під стріхою, завдяки своїй колосальній праці й щедрому талантові, енциклопедичності знань, самовідданій літературній і педагогічній творчості, став славетним в Україні й світі. Його спадщина містить понад сто наукових і публіцистичних праць та художніх творів, присвячених висвітленню широкого кола педагогічних питань: стан освіти на українських землях Х1Х-ХХст.; виховання молоді; відродження й розвиток української педагогічної культури; визначення мети виховання тощо.

Ґрунтовне знання історії й становища українського народу викристалізовували в І.Франка чітку державну позицію й переконання в тому, що повний розквіт рідного шкільництва, української педагогіки, освіти й науки можливий тільки в умовах самостійної Української держави.

Погляди І.Франка відображені в творах: “Мисль о еволюції в історії людськості”, “Чого вимагаємо?”, “Середні школи в Галичині у 1875-1883рр.”, де він засуджував соціальну й національну дискримінацію українців у галузі освіти з боку австрійських і польських можновладців, відрив навчання від насущних потреб українського народу, зашкарублість дидактичних методів, тілесні покарання учнів. Трагічну долю безпритульних сиріт письменник зобразив в оповіданнях “Яндруси”, “До світла”. У статті “Народне шкільництво в Галичині” говорить про масову неписьменність.

Франко боровся за українську національну школу демократичного характеру й гуманістичного спрямування, обстоював необхідність створення адекватних підручників високого наукового рівня, пройнятих українським національним духом. Великого значення надавав вивченню рідної мови й літератури, фольклору й етнографії, виховному значенню дитячої літератури.

Мета освіти та виховання, на його думку, полягає в забезпеченні правильного розумового, морального виховання. Провідним завданням виховання висуває формування українця, основними прикметами якого виступають свідомий патріотизм, висока моральність, вихованість, господарність, освіченість, професіоналізм, фізична й естетична досконалість, витривалість, підприємливість й ініціатива. Наполягав на свідомості навчання, протиставляючи її зубрінню й муштрі.

Велику увагу приділяв сімейному вихованню, ролі матері. У статті “Жінка-мати” зазначав, що саме матір відповідає перед суспільством за виховання дітей. Тому вона має створити всі умови, щоб діти росли здоровими, одержали правильне моральне виховання.

Виступав на захист народних учителів. Особливу шану виявляв до тих, які люблять дітей і готові їм віддати своє серце, розумні й чесні, національно свідомі, майстри педагогічної справи. “Учителем школа стоїть; коли учитель непотрібний, неприготований, несумлінний, то й школа ні до чого”1.

Тимофій Григорович Лубенець (1855-1936) - педагог, методист, громадський діяч. Присвятив понад 50 років життя педагогічній діяльності: учителював на Чернігівщині і Поділлі, а також у навчальних закладах Києва. Він написав понад 30 підручників для учнів початкових шкіл і методичних посібників для вчителів (“Книга для первоначального чтения в школе и дома”, “Хрестоматия для первоначального чтения и письменных упражнений”, “Педагогічні бесіди”, “Зернышко”, “Про наочне викладання” та ін.). Популяризував педагогічні ідеї вітчизняних педагогів, зокрема К.Ушинського.

Обґрунтував психолого-педагогічну необхідність навчання рідною мовою, зв’язку навчання з життям, підготовки дітей до трудової діяльності. Виступав за запровадження загального обов’язкового початкового навчання, поширення освіти серед дорослих, розвиток ініціативи вчителів та підвищення їх педагогічної майстерності. Обстоював широке і вміле використання наочності у навчанні, активізацію методів навчання, розвиток спостереження учнів удома і в школі.

Т.Лубенець цікавився проблемою ліквідації неписьменності, тому засуджував низький рівень грамотності серед населення, недоліки навчально-виховної роботи в школах, переслідування кращих учителів, варварський режим цензури у виданні книг українською мовою.

Його педагогічна спадщина заслуговує на творче використання в роботі вчителів початкових класів.

Софія Федорівна Русова (1856-1940) – видатна діячка національно-визвольного руху, педагог, автор підручників, письменниця, літературознавець, перекладачка, авторка багатьох досліджень з педагогіки, історії, засновниця Академії наук в Україні, співробітниця численних журналів і, передусім, великий патріот України.

С.Русова (дівоче прізвище Ліндфорс) народилась у с. Олешні на Чернігівщині. Після закінчення Фундуклеївської гімназії у Києві (1871) організувала перший дитячий садок. З 1872р. увійшла в Українську громаду й цілковито віддалась культурно-освітній роботі. У різних містах України (Києві, Одесі, Єлізаветграді, Полтаві, Харкові тощо) організовувала дитячі садки, недільні школи, народні читальні, проводила просвітницьку роботу. Працюючи співредактором педагогічного журналу “Світло” (1910-1914), видає статті: “Дитячий сад на національному ґрунті” (1910), “До сучасного становища народного учителя” (1912) тощо, зосереджує основну увагу на проблемі створення національної системи виховання й навчання. Знайомить освітянську громадськість із здобутками світової педагогічної думки, інформує про події в учительському житті. За запрошенням Фребелівського інституту читає слухачам курс дошкільного виховання, який був виданий у 1918р. під назвою “Дошкільне виховання”.

Події 1917-1920рр. стали наступним етапом освітянської діяльності С.Русової. Вона, будучи членом Центральної Ради, увійшла до складу Міністерства освіти Української республіки й очолила відділи позашкільної освіти та дошкільного виховання. У цей період нею перевидано її “Український буквар”, “Початкову географію”, написано понад 15 праць, узагальнюючих її досвід: “Націоналізація школи” (1917), “Нова школа” (1917), “Методика початкової географії” (1918), “Початкова освіта, засоби її проведення” (1918) тощо. Наприкінці 1919р. С.Русова вийшла зі складу Міністерства освіти, бо зневірилася в тому, що заходи Наркомосу України сприятимуть відродженню української системи виховання. Не змогла зректися своїх національно-патріотичних переконань й у 1921р. емігрувала за кордон. У Чехословаччині вона розгорнула громадсько-просвітницьку й педагогічну діяльність, що відіграла значну роль в культурному розвитку українців-емігрантів. Вона видає підручники “Географія. Європа. Позаєвропейські країни” (1922), “Теорія і практика дошкільного виховання” (1924). З метою поширення педагогічних знань засновує в Празі Український педагогічний інститут. Видані окремими книжками (“Єдина діяльна (трудова) школа” (1923), “Нова школа соціального виховання” (1914), “Дидактика” (1925)) її лекції можна назвати першими українськими підручниками дошкільного й шкільного виховання. До останнього подиху С.Русова поєднувала педагогічну працю з громадською діяльністю, пов’язаною з опікою над жіноцтвом і дітьми.

Стрижнева ідея, що проймає педагогічні пошуки С.Русової, – ідея створення національної системи освіти. Ідея відповідності виховання суспільним потребам і вимогам часу втілилась у принципі націоналізації системи освіти – від дошкільних закладів до вузу. Вона доводила, що національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а навпаки – дадуть нові, оригінальні, самобутні скарби для вселюдського поступу; воно через пошану й любов до свого народу виховує в дітях пошану й любов до інших народів і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між націями. Вважала, що концепція національної освіти має вибудовуватися на засадах сучасних положень психології та педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про методи навчання й виховання, найдоцільніші для певного віку.

Важливе місце в системі національного виховання педагог відводила вихованню рідним словом, відсутність якого вважала однією з найбільших перепон для розумового розвитку дитини.

Її наукові й практичні інтереси були пов’язані з вихованням дітей дошкільного віку, залученню їх до різноманітних видів діяльності: художньо-естетичної, навчальної, трудової, ігрової. Значну увагу приділяла моральному, розумовому, естетичному, трудовому вихованню.

Ідея виховання в колективі – одна з провідних у спадщині педагога. Вона була впевнена, що тільки в дитячому товаристві формуються моральність, воля, мужність, цілеспрямованість. Питання моральності вона розглядала в дусі християнського вчення про добро й зло, вважаючи релігію частиною виховання. Серед методів морального виховання виділяла: приклад батьків, учителів; бесіди, моральні вправи, ігри. Наголошувала на вихованні позитивних звичок.

Висловлювала думки стосовно структури початкової школи (навчання в ній має тривати 4-5 років), значення мистецтва, емоцій у вихованні дитини.

Особливе місце С.Русова приділяла дидактиці: визначенню сутності навчального процесу, його мети, функцій, змісту, принципів і методів навчання. Розробила класифікацію методів навчання: за характером мислення; за джерелом знань; за характером роботи.

За характером мислення вона поділяла методи на індуктивні (аналіз), дедуктивні (синтез) й генетичні. Генетичний метод навчання простежує розвиток, ставить кожний предмет у зв’язок з іншими, щоб учні могли утворити такий концепт, який об’єднав би всі предмети в один процес соціального та фізичного розуміння всесвіту. За джерелом знань методи навчання такі: словесні, наочні й практичні. За характером роботи – методи роботи під контролем учителя, самостійна робота. Намагалась визначити системоутворювальні навчальні дисципліни з метою встановлення міжпредметних зв’язків. Вона пропагувала інтегративні курси в перших класах: знайомство з рідним краєм, рідною місцевістю. Ця навчальна дисципліна мала об’єднати вивчення рідної мови, народної поезії, географії, історії рідного краю. При цьому арифметика, географія додаються як засоби для загального ознайомлення з числами, формами рідного краю.

Винятковий педагогічний і громадський ентузіазм С.Русової, її палка любов до України в поєднанні з любов’ю до людності планети були натхненним прикладом для вчительства багатьох країн.

Значний внесок у розвиток української педагогічної думки Х1Х – початку ХХ ст. зробили також Микола Олександрович Корф (1834-1883) – організатор земських шкіл, педагог-методист, автор підручника-читанки “Наш друг”, прихильник спільного навчання хлопчиків і дівчат; Михайло Михайлович Коцюбинський (1864-1913) – видатний письменник і педагог, прихильник розширення педагогічної підготовки майбутніх учителів, відкриття педагогічних бібліотек, створення належних умов для праці народних учителів; Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко (1884-1942) - педагог, історик, археолог, дослідниця, перша жінка-професор Київського університету; Степан Васильович Васильченко (Панасенко) (1870-1932) - письменник і педагог, висміював русифікаторську політику царизму, був знавцем дитячої психології, порушував проблему народного вчителя.

Дата добавления: 2015-05-24